Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Євген Плужник (1898-1936)

Всі публікації щодо:
Плужник Євген

Слово-прощання. І слово-спогад. І запізніле — на кілька десятиліть — слово-вдячність за н спогади про поета. Написала їх Галина Коваленко. Не тепер, давно. Здається, на початку шістдесятих. Коли почала в нас скресати мертвотно-чорна крига, породжена сталінським замороженням усього живого, здатного і воліючого на самостійне проростання без насильницького прищеплення до сухого стовбура резолюцій і директив. Тоді Галина мріяла про те, щоб ці спогади з’явилися на Україні. Тому не згадувала імен сестер, які залишилися на рідній землі. Боялася їм зашкодити. Заповідала, щоб спогади були надруковані на Україні після її смерті. Так і сталося.

Це снилось? ...На тихім світанні

Багнети, і я біля стінки...

О перші й довіку останні

Мої півхвилинки!1

— Він знав, що довго жити не буде. Я йому кажу: «Женічка, не говори такого. Ти будеш жити довго. І будеш писати. І будуть друкувати твої вірші»...— Галина Автономівна хилить голову на подушку, блиск в очах згасає, вона опускає повіки і замовкає.

Я дивлюся на це бліде, нерухоме лице і дивуюся: тільки що вона немов зривалася з ліжка, спогади на своїх крилах піднімали її, і здавалося, що вона встигне, опустить ноги на діл, підійде до комода і почне брати в руки фотографії, розповідати...

1 Тут і далі в цій статті цитуються вірші Є. Плужника.

Уже багато місяців Галина Коваленко — дружина Євгена Плужника — не піднімалася з постелі. Вдень за нею доглядала турботлива няня і медсестра Енні, яку виділило місто і оплачувало догляд за немічною одинокою жінкою. Вночі хвора залишалася одна. Про що вона думала?

Неначе згадавши мої думки, вона промовила: «Згадую Київ, Полтавщину, Україну згадую».

І Галина Автономівна заплакала. Був цей плач тихий, короткий, мов спалах уяви на німому березі далекого минулого. Хтозна, можливо, згадала Плужникове

Нехай комусь судився довший

Шлях до останньої межі,

Свій коротенький перейшовши,

Не нарікатиму — я жив!

їй судився «шлях до останньої межі». Настільки довгий, що Галина Автономівна втрачала життєві сили для його продовження в часі. «Мені вже пора вмирати. Пора»,— так вона сказала мені в січні 1989-го, коли я завітав до неї вперше з Оксаною Радиш-Міяковською на її квартиру в китайському кварталі Нью-Йорка. Ми добиралися сюди довго — через весь Манхеттен — у міському автобусі, з довгочасними зупинками — рух на вулицях несамовитий. Потім плутали вузькими, гамірними і брудними вуличками. Нарешті понурі, темні сходи на другий поверх... Оксана Володимирівна відкриває своїми, виділеними їй Галиною Автономівною, ключами двері. Ми заходимо в маленьку кухню, направо відкриті

двері у невеличку кімнату, де на ліжку лежить Галина Автономівна. Сиве, ні, біле волосся прибране під білу сіточку, гострі, рухливі брови злетіли високо, карі очі запитально покосилися на мене.

— Оксаночко, це ти прийшла?

— Я, я! Це ми з Миколою Григоровичем, як домовлялися,—- заспокоїла Оксана Володимирівна і зразу ж почала господарювати на маленькому приставному столикові.

— Оксаночка — золота душа. Вона моя доня прийомна. Я її з Києва знаю. Маленькою була вона, коли її батька — директора Київського архіву Володимира Міяковського заарештували і заслали. Ви про нього там нічого, мабуть, не знаєте. Який був трудяга!

Галина Автономівна любовно дивилась, як Оксана Володимирівна швидко і впевнено порядкує біля неї, а коли та вийшла на кухню, уважно розглянула мене і запитала:

— То ви бачили моїх сестер? Я від сестер трохи ховаю. Не кажу, що з ліжка не встаю, що хворію. Не хочу хвилювати їх.

Я почав розповідати і про вечір у київському Будинку вчителя, який відбувся у грудні 1988-го з нагоди 90-річчя Євгена Плужника, і про те, що сидів на цьому вечорі поруч з Таїсією Автономівною і Тетяною Автономівною, і що була на цьому вечорі Тамара Михайлівна Стрілець-Косинка, і що глибоку, змістовну доповідь про життя і творчість одного із найбільших українських поетів XX ст. виголосив Леонід Череватенко, а Ірина Жиленко, залюблена в поезію Плужника, прочитала виболені Чорнобилем вірші...

— О, Льонічка... два роки їздив всюди, де бував Плужник, підготував книжку поезій. У мене не було її. Принесла мені її Надія Світлична — добра душа. Каже: перший примірник нової книжки завжди дарують дружинам. Така традиція. Не можу я так, щоб я мала, а ви не мали. От і подарувала.

Галина Автономівна бере в руки томик любовно виданих поезій Євгена Плужника і ніжно погладжує.

— Скільки там фотографій І Ви бачили, яка я там молода. І гарна! Може, це нескромно, але я замолоду була гарною.

Прошу розповісти про перше знайомство з Євгеном Плужником, про ті короткі роки спільного життя...

— Він був дуже бідний, мав туберкульоз, а я була гарна. І от було якесь зібрання, хтось мені каже: «Чи ти не при своєму розумі! В нього ж відкрита форма туберкульозу». А я кажу: «Будемо разом помирати». Поклонники з іменами... а я нікого не хочу...

Галина Автономівна замовкла, прикривши повіками очі, а я подумав, яким світлим, глибоким і повнозрілим було почуття юної Галини, якій пророчили блискучу театральну кар’єру, якщо її не зупинила хвороба Євгена. Адже туберкульоз забрав із восьми дітей, які були в його батька, шестеро, а самого поета з 1926 року ця недуга переслідувала немилосердно, вибухаючи раз у раз кровотечею з легенів.

Євген від природи був скромний, тихий, намагався не звертати на себе увагу. Коли його, здібного слухача Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, обнадіяли великим театральним майбутнім, він перестав відвідувати лекції — боявся марнославства, випробувань визнанням. Жив у Києві з 1920 року із старшою сестрою, навчався в Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті, підробляв на життя продажем газет.

І так я злиденний увесь,

І убого мені, убого...

І Тичина, і Рильський, й Олесь...

І нікого — нікого...

Ці рядки не випадкові в поемі «Галілей». Почувався одиноким у великому місті, бідність підкошувала прагнення незалежності, часто залишався на самоті з своїми думками, сумнівами, з поезією, яку любив. Імена Тичини. Рильського, Олеся манили і зобов'язували. Тому й перші поетичні «виходи в світ», які з’явилися в 1923 році в київській газеті «Більшовик» і журналі «Глобус», не наважився підписати власним прізвищем. Поставив псевдонім — Кантемирянин. Від назви слободи Кантемирівка Воронезької губернії, де 26 (14) грудня 1898 року і народився Євген Плужник.

— Так от, сиділи ми тоді на тому засіданні, говорили, говорили і що викинув Плужник? — Галина Автономівна наче прокинулася — вернулася з минулого.— Ні, слово «викинуть» сюди не підходить. Він оглядав-оглядав моїх поклонників, я кажу: «Я їх гнать не буду і любить їх не буду». І що ж він зробив? Встав, при всіх мене обняв і поцілував. Це зробило таке враження не тільки на мене, а і на всіх присутніх.

А потім, коли ми одружилися, жили в Києві на Прорізній на шостому поверсі. Правда, що там меморіальна дошка буде? Ну от, він взяв мене, обняв, поцілував, всі витріщили очі...

Я була весела, розбитна. Мама все моя казала, що я то падала, то ноги ламала, плавала добре в Дніпрі...

На другий день він прийшов до мене і каже: «Ну ми з тобою й нахлобучили!»

Виїхав раптово з Києва, нічого не сказав, півроку не обзивався... Був десь на Полтавщині.

На хуторі, як у в’язниці, тихо:

Навколо ліс — береза та сосна...

Книжок немає зовсім — це вже лихо;

А друге й більше — дощова весна.

Не важко уявити загорнутого в меланхолію Плужника, Плужника-філософа і в дощову весну, і в сльоту осінніх вечорів, коли за вікном тихо шумів дощ, а вітер волохатий бив у шибу. Молодий чоловік не раз, частіше з метою лікування, виривався з Києва, здебільшого до родичів у село на Полтавщину. Там багато читав, писав, а головне — думав. Туди з Воронежчини в 1918 році Євген переїхав з батьком, який прибув до себе на батьківщину, бо родом був з села Велика Багачка на Полтавщині. Мати Євгена — росіянка з Воронезької губернії. У Воронежі Євген спочатку навчався в одній з приватних гімназій, потім продовжував учитися в Ростові...

Любив поет Полтавщину, любив село і знав його невиліковні рани. «Бачив життя до останнього дня. Сотнями ран!» Знав, які страшні трагедії пережило українське село, з якою жорстокістю точилася громадянська війна, захоплюючи своїми кривавими щупальцями винних і правих:

- Сідало сонце. Коливалися трави.

Перерахував кулі — якраз для всіх!

А хто з них винний,

а хто з них правий!—

З-під однакових стріх.

В ім’я чого безслідно зникали з чиєїсь байдужої до людського життя, свавільної примхи династії хліборобів? Чи рівноцінною була ця плата за те сподіване і вимріюване суспільство рівності й справедливості. Євгена Плужника ці сумніви і болі краяли повсякчасно. Він сприймав ідеали соціалістичної революції, утверджував цю віру в справедливе майбутнє свого народу, але не міг змиритися з насильницькими методами утвердження нового ладу. Він не міг повірити, що чесний, праць шитий господар Землі є класовим ворогом.

Люди пам’ятали, розповідали, що не загоїлися рани, ще поля кривавилися і кричали. Це був біль німий, біль відчаю і зневіри, надто дорогою ціною добувалася обіцяна селянам земля. Обіцяна, наділена немов в насмішку і вже з агресивною безжальністю одібрана:

Поле, поле!

Чом мовчиш?

Не радієш?

Це був глибокий внутрішній біль надій та розчарувань, який виривався з горла поета. Виривався, бо не міг митець мовчати, хоча змушував себе зціплювати зуби і викрешувати різкі, мов іскри з-під ковальського молота, фрази. Євген Плужник вистрілював ці гострі, безжальні рядки з такою силою правди і болю за свій вигублений пореволюційною кривавицею сільський люд, що здавалося, він перед тим подужав тисячі слів, щоб вибрати одне чи кілька для вираження мук недавніх днів:

На поле вийшов — зомлів:

Колос від колосу — чверть!

Висохло серце землі,

Кров’ю наповнене вщерть!

Поет намагався уявою пронизати роки і десятиліття, розгледіти те щасливе майбутнє, яке так болісно виборювало право на віру і довіру, сприйняти клекіт суспільних діянь і розгорнути перспективу прийдешніх днів для своєї країни — «з прадідів селянку, співучу землю смутку і криниць..» Той, хто вважає й досі Євгена Плужника за «скептика з недовірливими очима», за «непоправного нудьгаря», який начебто безрадісно дивився на сучасне йому життя, повинен ще раз перечитати поему «Канів» і утвердитися в переконанні, що поет був великим реалістом, з очима мрійника і з фантазією життелюба-філософа.

Він чесно визнає, що всім своїм єством закорінений в село, в його традиції, біди, сподівання, розумом сприймає об’єктивну неминучість міської цивілізації, яка навально і жорстоко підминає і пожирає село, але органічно вжитися йому, розірваному на «тут» і «там», в світі «цегли, диму і дротів», мабуть, не судилося. Та він настроєний душею і уявою на цей живий лет часу, передчуває розквіт ширококрилого степового вітру в єдиній гармонії з голодним виєм темного бруку, окрилює себе надією на те,

Щоб давній світ у небувалій згоді

Свою прадавню єдність відновив!

— Що, ще досі на Україні Плужника вважають песимістом? — Галина Автономівна рвійно надломила брови і знову піднялася на ліктях.— Це неправда. Він був великим життєлюбом. Але хіба він не бачив, що роблять з селом? Хіба ми не бачили, як в тридцять другому, тридцять третьому році лежали мертві на вулицях? Хіба ми не розуміли, що знищують українців, виморюють спочатку голодом, а потім і тюрмами, таборами... Я не можу про це згадувати. А що я бачила на Полтавщині. А що Женічка бачив. Мені тут казали: напишіть про репресії, напишіть про голод... Якби я писала про голод, я 6 зійшла з розуму. Я бачила вмираючих дітей, трупи на вулицях Києва... А хіба тільки в Києві? Ми збирали гроші, купляли чорну хлібину і посилали батькам в Хорол, а вони відріжуть собі по скибочці, а все інше роздадуть голодним дітям. Як це все описать? Знаєте, діти не простягали руки. Тільки стояли і дивилися.

Вона знесилено схилила голову на подушку і відвернулася до стінки. Там висів домотканий килимок, надісланий їй сестрами. На килимку фотографія Євгена Плужника в дерев’яній рамі, приколоте запрошення на вечір у Будинку вчителя з портретом поета.

— Ви читали поему «Канів». Там все написано. Він знав, що біди всі ще попереду. Пам’ятаю, там, на Прорізній, бувало, підійде до вікна — вже я про це написала в моїх спогадах, дивиться-дивиться і так сумно скаже: «Боже, який чудовий Київ, який прекрасний Київ, як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать, нас усіх знищать і усіх письменників із розумом, тому що нас не можуть ви: нести, вони бачать у нас потенційних ворогів». Тяжке все моє життя, тяжке було.

Галина Автономівна на хвильку примовкла, замислилася. Відчувалося, втомлювалася говорити, мабуть, важко було виборсуватися з далеких і болючих спогадів, але робила над собою зусилля і тихим голосом продовжувала:

— Коли пішла до військового прокурора, хороший був чоловік, Пферільов його прізвище, запам’ятала, і сказала: «Куди ви його висилаєте, він же не доїде, по дорозі вмре, він тяжко хворий, хай я поїду з ним», то він мені каже: «Минулися часи декабристів. Декабристи їхали на заслання і родину свою брали, тепер нема цього і, так я думаю, ніколи не буде». Це якби розказать, як страшно було.

Вони були щасливими. Та дуже коротко. Не натішилися, не налюбилися. Жили сподіваннями, що доля буде до них милосердною. Бували й короткі розлуки. Найчастіше весною і восени. Коли Євген виїздив на лікування в Крим і на Кавказ. Влітку їздили разом на Полтавщину. Арешт Євген Плужник зустрів спокійно. Був готовий. Після очевидь безпідставних ув’язнень його колег по літературних угрупованнях «Ланка» і «Марс», особистих друзів Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Олекси Близька то для нього не було несподіванкою. Найбільше гнітило: коли це станеться? бажко в такому морально-психологічному стані бути оптимістом, тому чи маємо ми право дорікати за «пасивність його громадянської позиції, вияви абстрактного гуманізму, мотиви скепсису і зневіри...» Якраз ці Плужникові тривожні роздуми і трагічні передчуття й повинні дійти до сучасного радянського читача, який, на жаль, вихований в атмосфері напівправди, фальшивих лозунгів і бездумно-бравурних декларацій.

Євген Плужник не був «ущербним» поетом, як його намагались репрезентувати. Він жадав не абстрактного гуманізму, а гуманізму конкретного, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору і репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, а врешті-решт — життя. Тому поет і відтворював сумніви, нещадно аналізував свій душевний стан і зазирав за презенти щоденної драматичної реальності — а раптом там криється виправдання трагічного роздвоєння ідеалів і жорстокої дійсності. Але уява не вельми втішала. Після короткого енергійного, ініціативного господарювання колишніх бідаків і недавніх багачів, після непу, який Євген Плужник сприйняв, як і переважна більшість інтелігенції, недовірливо, з острахом, починає утверджуватися радянський бюрократизм, який хоче все регламентувати, контролювати, вбивається в пір’я партійна еліта, каральним органам ввижаються класові вороги, ідеологічні супротивники, яких треба безжально знешкоджувати. Село заніміло передчуттям нових утисків.

Мільйони сіл, де поруч комнезами

Й вечірній дзвін до церкви,— знаю вас!

Не швидко ви у той щасливий час

Доженете скрипучими возами!

Ще вам не раз звертати на той самий

Знайомий шлях — проклятий

вже не раз — Знесилля, муки, темряви й образ,

Политий потом, кров’ю і сльозами!

Аж доки там, за дальніми часами,

Не раз змінившись в профіль

Іen face.

Давно розставшись з степом і лісами,

Почуєте доби нової глас...

— А ви знаєте, як я видала Плужника? Я зараз скажу коротко. Плужник писав, писав, а ми бідно жили, на шостому поверсі одна кімнатка, одна, маленька, а він все писав і засував то в піч, то під матрац... Одного разу він вийшов. Викликали його. Як тільки треба було написати на смерть чиюсь вірша чи що, так Плужник мусить іти. Не думайте, що то було щиро — він мусив іти, іншого виходу не було. Я собі подумала так: якщо я не можу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже — він же фахівець, чи це чогось варте. Меженко викликав мене до телефону і каже: «Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будем довго чекати і дай нам бог, щоб ми дочекалися». А найбільше допоміг Плужникові Максим Рильський. Свята душа!

її спогади то затихали, обривалися на півслові, то знову оживали. Роки пригасили емоції, ослабили логіку викладу подій. Галина Автономівна пригадувала, як на одне із засідань Микола Зеров запросив, точніше, виманив Євгена Плужника і змусив його прочитати свої вірші, як до них на шостий поверх піднявся Максим Рильський, обійняв Плужника і сказав: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів», як Микола Бажан підписав свою книжку приблизно так: «Плужнику, тому, чиє одне слово варте тисячі моїх слів», як після арешту поета Максим Рильський під час прогулянки з Галиною з болем говорив: «Кого вони засилають! Та вони мозок України виймають, ногами топчуть... Я ходжу, бачу, як цвітуть троянди, а це не червоні троянди, то їхня кров».

— Хіба ми не бачили, що вони роблять? Це ж було масове знищення культури України. Усі боялися. Під час другої світової війни мене звідти забрали люди, завезли аж сюди. Після арешту Плужника зі мною люди не розмовляли, відверталися при зустрічі. А я вірила людям. Я збирала гроші, допомагала сім’ям репресованих, на передачі в тюрму збирала. Вони ж там гинули. Знаєте, як їх там годували? А як знущалися, мучили... І той слідчий, який знущався з Косинки, Фальківського, Близька, з Плужника, то ніякий не Іванов, а Хайєт. Кажуть, його могила на Байковому, навпроти могили Григорія Епіка. Якби я не витягла отих Євгенових збірок, він би ніколи не дав їм ради, настільки був скромний. Одного разу Плужник сказав мені: «Як бути поетом, то бути великим поетом. Я можу написати щось надзвичайне... я хворий, у мене сухоти, але я напишу щось таке, що кожен скаже: «А це Плужник написав».

Він дуже зрадів своїй першій книжечці, але все одно сказав: «Галя, а може, це ще рано?»

Перша книжка поезій Євгена Плужника побачила світ в 1926 році під назвою «Дні». Друга — через рік («Рання осінь»). Щирий, самокритичний, поетичний щоденник — образно лаконічне, психологічно містке «анкетування» станів і переживань нещадних щодо вразливої поетової душі, радощів, гріхів і болей навіки. Хвилюючий «день за днем», як плин життя у сумнівах, у надіях і розчаруваннях. Його уява мандрує по світах, «гортає» сторінки людської цивілізації, «зазирає» в космос, але найпотаємніша глибина для поета — глибина його душевних станів і почувань. Навколишній світ нескінченний і незбагненний, пізнати сенс свого буття в проекції на це безмежжя простору і незчисленність часу важко, особливо коли твоє власне життя може перерватися в будь-яку мить раптовим крововиливом із легенів. То чи міг він спокійно зважувати «міру явищ і подій»? Прикро читати в добротній передмові Леоніда Новиченка «По той бік спокою» до першого після трьох десятиліть видання його поезій таке узагальнення про філософію образного мислення Євгена Плужника: «Філософія, справді, безрадісна і безсила. Те, що за нею — певна традиція в світовій поезії минулого, ніскільки не реабілітує її в очах революційної епохи, яка виробила нову, героїчну мораль, що має нові ключі і до проблеми смерті та безсмертя, страждань і радощів Людських»2.

Та, до речі, сам Євген Плужник не без іронії і скепсису оцінив універсальні можливості подібних «нових ключів» для пізнання людини і світу.

Прекрасний світ вночі.

Безформний. Безвиразний.

Смерті ложе.

...Мовчи й мовчи!

Хто й що сказати може?

Всю порожнечу потойбічних сфер,

Весь безмір світотвору невеличкий,

Хіба не вичерпано їх тепер,

Підручником для семирічки!

Воістину прекрасен світ вночі!

Безперечно, має рацію Леонід Новиченко, коли пише, що « Плужник — сам глибоко «переломна» натура, згусток суперечностей переходової епохи», але хіба можна погодитися з продовженням цієї характеристики? «...Виявив дивну неспроможність розгледіти паростки цього майбутнього в реальній дійсності свого часу і, романтик по природі, бачив її аж ніяк не в романтичних тонах» 3.

Якраз поет і розгледів паростки антигуманізму і терору, які вже цілеспрямовано культивувалися в суспільстві, тому хіба міг він зображувати тривожні передчуття майбутніх катастроф в романтичних тонах. Навпаки, виважуючи власну поезію на терезах оптимізму і песимізму, Євген Плужник нам заповідав:

Суди мене судом твоїм суворим,

Сучаснику... нащадки безсторонні

Простять мені і помилки, й вагання,

І пізній сум, і радість передчасну,—

Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

— Я цю книжечку, яку упорядкував Леонід Новиченко, також читала. Все читала. І вступну статтю. Там багато правдивого сказано про Плужника. Я коли була молодшою, часто виступала з лекціями про поезію Плужника. Читала вірші. Я добре читала. Мала гарний голос. Добру школу скінчила. Згадувала останню зустріч з Григорієм Косинкою.

Галина Автономівна знову взяла в руки книжку поезій Євгена Плужника, видану до 90-річчя поета, і продовжила:

— Та ця краща. Правдивіша. В тій ні згадки про те, що був засуджений 25 березня 1935 року до розстрілу, який замінили на десять років каторги. А там що сказано? Помер 2 лютого 1936 року. Де помер? Чому помер? І ні згадки про мене. Наче не було мене. Наче мені не присвячував Женічка віршів. Боялися згадати. Я ж на чужині.

Коли ми вже скажемо слово правди про гірку долю дружин репресованих, про трагічне сирітство їхніх дітей, коли перестанемо судити жорстоким трибуналом нашої ідейної непогрішності і вселенської правоти їхні поневіряння на чужині? Чим вони завинили перед своєю батьківщиною? За що несуть тяжкий хрест розлуки з рідною землею, з братами, сестрами, дітьми? Хто їх виштовхав за межі свого краю і заплямував зрадниками рідного народу?

2 Плужник Є. Вибр. поезії.— К., 1966.— С. 33, 34.

3 Там же.— С. 43.

Чим я міг втішити самотню 90- річну вдову Євгена Плужника, 90-річну вдову Сергія Пилипенка, 93-річну вдову Михайла Драй- Хмари, 96-річну вдову Костя Буревія? Я їх бачив у США, розмовляв з ними і не міг стримати сліз. До чого боляче, як гірко було слухати їхні голоси! Мов світило погаслих зірок, вони висвітлюють нам найпотаємніші подробиці побуту родинного життя, характерів загиблих, відкривають нюанси творчої лабораторії наших культурних діячів, митців, літераторів. Як важливо ще встигнути захопити ті короткі миті спогадів і вражень і цим самим поглибити наші скупі уявлення про тих, кого ми вже встигли забути, з втратою духовного потенціалу яких ми ще донедавна легко мирилися. А як вони горіли, як передчасно згорали! Ні, вони не погасли, доля змилостивилася над рідними декого із них: обірвано передчасно життя поетів, а їхнім рідним життя дароване довге чи не для того, щоб донесли вони до нас жаринки їхнього непогасимого палахкотіння.

— А що мені, дитинко, лишалося робити? Дружина репресованого, вислана, без права жити на Україні... До кого притулитися, де пригрітися? І що мене чекало в майбутньому? Хіба я одна виїхала під час німецької окупації.

Я нічим не завинила перед рідним народом. Знаю, Женічка мене б осудив. У нього є вірш про чужину, де він пише, що нема чого шукати дива за тридев’ять морів, коли ще свого мало дива — «Землі своєї ще не зрозумів».

І сльози — тихі, безсилі.

— Так буває тяжко, що я вам не можу й передати. Не можу. От протелефон увала Оксана, що ви приїдете... Значить, треба сидіти і чекати. А Вас нема, я все телефон набираю. Чому нема? Може, щось сталося? Я дуже нервова. Колись я не була такою. Я була колись веселою, можна сказати з натяжкою, що і щасливою.

А знаєте, чого Плужник виїхав із Києва на півроку? Перевіряв почуття. Коли він повернувся, я кажу комусь із своїх: «Як приїхав, так хай іде куди завгодно. Він півроку мені і слова не написав». А Плужник розпитує: «Вона плакала?» Мама мені казала: «Господи, ну ти ж собі голову звернеш, не можна так жити, як ти, хоч би ти заміж вийшла». Я молоденька була, мамі кажу: «Мамочка, ти знаєш, за кого б я заміж вийшла? Як я закрию очі і на всьому світі буде тільки одна людина, то та, що мені суджена». Нас не вінчали, нічого бо то вже не можна було, хоч батько мій священик.

Приїхали ми, там вже, коло станції Сагайдак, я постукала, вийшла мама...

— О, моє Галенятко приїхало! А це хто?

Кажу: «Мамочко, ти вже мене поцілувала, а тепер його поцілуй.»

— А чого я його буду цілувати?

— Бо то,— кажу,— тепер мій чоловік.

— А це той, що на всьому світі один?

Все більше спогадів і менше сподівань...

І на чолі утрат сліди глибокі...

Як непомітно ближчає та грань,

Що жде за нею прикінцевий спокій.

Це із книги «Рання осінь». Мінорні настрої, філософське прозирання за межі земного буття, елегійний розмисел про день сущий і день прожитий, прагнення притишити емоції і врівноважити з суворою дійсністю свої поривання і бажання. Поет жадає творчого спокою, сприймає як закономірність, як неминучість творчого діяння і невдачі, і розчарування, і недокінчений рядок.

Тепер мене хвилює мало

Все те, що замкнено в слова;

Не зап’яніє, як бувало,

З дзвінкої фрази голова.

Євген не полишає поезії, хоча пише прозу. У 1928 році виходить роман «Недуга», у 1929-у на сторінках журналу «Життя й революція» з’являються дві п’єси «Професор Сухораб» і «У дворі на передмісті». У читачів складалося враження, що Плужник як поет себе вичерпав. Поезій не друкував, працював над «Антологією української поезії» разом із В. Атаманюком і Ф. Якубовським, перекладав М. Гоголя, М. Горького, А. Чехова, М. Шолохова. Не вичерпав, навпаки, поглибив, надав поетичному словові гостроти і сили. Зберегла сестра Галини Таїсія Автономівна вже підготовлену до друку нову книгу поезій «Рівновага».

Виражальні засоби поетичної мови Євгена Плужника урізноманітнюються, його лексика легка, рухлива, точна, рима свіжа, ловлена на слух, рядок елегантно зупиняється, наче завмирає у високості, щоб вибухнути вражаючим смисловим акцентом. Поет удосконалює поетику образного зіткнення смислових контрастів і антитез, довірливо, акварельно чисто передає психологічні стани, безжально обриває себе на злеті заманливого образного «вицвітання» ефектного узагальнення. Воліє парадоксів, шукає лаконічних засобів пригашення скептичним натяком «спраглої» на образний візерунок колізії вірша — думка щоб була чітко виражена, як філософська теза, органічно народжена в процесі образного мислення.

Цвітуть думки, а на слова скупіше...

Я знаю сам — росту. Міняю лист. ...

Нехай, кому не ліньки, пише,

Що от, мовляв, запеклий песиміст...

Я ж почуваю так: скажу — бо мушу! —

Хоч щось своє, неказане ніким;

Коли рядкам якимсь звіряти душу,—

Тільки таким!

Це ще в «Ранній осені» поет висловив своє кредо, яке реалізував у книзі «Рівновага». Він усе глибше переймається турботою, щоб кожне — найменше! — слово було наповнене відповідальністю. А відповідальність передбачала і чесну участь в усіх подіях, і щире володіння мудрим словом, і готовність піднести це слово, мов стяг ясний, як «співець у стані», над людьми і окрилити їхній дух. Більше того, він жадає відчути це слово на дотик, взяти його, мов гвинтівку до рук, до бою.

Щоб боронити робітничий клас,

Соціалізму край широкий і багатий!

Не раз цитований вірш «Поетові», у якому афористично виражені поетичні «зобов’язання», засвідчує, що Євген Плужник щиро намагався реалізувати ідейновульгаризовані декларації, які в наказовому порядку спускалися згори, коли вважалося обов’язковим прирівнювати перо до штика, відгукуватися, на кожний пуск домни, на кожний новий трактор, на кожний почин чи виконане достроково соціалістичне зобов’язання. Плужник спробував, відчуваючи погрозливий наказ «прислухатися» і «відгукнутися», образно освоїти і цю мажорну, маршово ритмізовану «динаміку буднів», але його успіхи тут були скромними. Інакше й не могло бути. Євген Плужник за своїм поетичним характером, за способом світосприйняття не набивався на роль агітатора-глашатая. Проте сучасна дійсність його цікавила, хвилювала, складність суспільно-політичних процесів не відштовхувала, а навпаки, зобов’язувала до художнього пізнання. І не лише в поетичних формах. Плужник наполегливо працює над п’єсою «Змова в Києві» (мала ще назви «Шкідники», «Брати»), в якій безжально розкрив складну морально-психологічну атмосферу інтелігентської сім’ї, зумовлену «наростанням класової боротьби».

— Плужник написав одну таку річ, яку ніхто ніколи в житті не напише,— «Змову». Я дістала тільки зошити, написані рукою Плужника. А батько Оксани переписав. Тепер Льонічка Череватенко готує її видати. Усе можна видати, аби воно вартісне було.

Бачите, ось у мене книжка Ліни Костенко «Неповторність». Я її дуже люблю. Це теж від Бога така письменниця. Вітайте її. Ніколи я вже не побачу України. І сестер не побачу. Вони не приїдуть, вони старенькі...

5 серпня 1989-го я одвідав Таїсію Автономівну і Тетяну Автономівну. Прийшли на нашу зустріч Тамара Михайлівна Стрілець-Косинка, Леонід Череватенко. Слухали записану 17 травня того ж року, під час другого відвідання, знову ж з Оксаною Міяковською на магнітну плівку розповідь Галини Автономівни про свої переживання, сестри пригадували своє гірке минуле. Особливо Тетяна Автономівна, яка була вперше заарештована в 1930 році — «шикували» її справу до процесу над учасниками поспішно сфабрикованої контрреволюційної Спілки визволення України. Якось обійшлося. Та не забули. Згадали в 1947 році — і десять років таборів. Тепер ці дві невеличкі мужні жінки туляться одна до одної — залишилися вдвох. Згадували Євгена Плужника, якого любили щиро, піклувалися його творчою долею, сестру Галину, свою матір, день народження якої був 4 серпня. Згадували, прислухаючись до голосу Галини Автономівни, з якою не бачилися більш як півстоліття, і не знали, що її серед живих нема. 4 серпня 1989 року вона померла. На 91 році життя.

— Коли надходить вечір, я телевізор не включаю, тільки розсуваю занавіски на вікні. Дивлюся і бачу, як птиці летять над Нью-Йорком, так багато птиць — червоні, жовті, яркі... Дивлюся і думаю: що якби я була птицею, то я б весь світ облітала. Мені так хочеться на Україну! Я б уже ніколи-ніколи з України не виїхала.

Уночі його вели на розстріл.

Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип.

На неголенім обличчі гострі

Волоски...

Віддалік, немов цілком байдуже,

Офіцер димок цигарки плів.

Тільки неба хмарний, темний кужіль

Чув нудне і коротеньке — плі!

Відбулось. Мета моя далека,

Я такої смерті не боюсь!

Зійде кров, немов всесвітня Мекка,

Для твоїх майбутніх синіх блуз!

Сідало сонце. Коливалися трави.

Перерахував кулі — якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий! —

З-під однакових стріх.

Не схибить куля — не стогнатимуть довго.

Подивилися — поле! Ромен з трави...

Передній, мабуть, одив — так човгав:

Черевики скривив.

Сховалось сонце. Сутеніло помалу.

Час би й росі!

А хтось далеко десь генералу:

— Усі.

Впало — ставай до стінки! —

Сперся плечем на ганок...

Тільки й згадав — у жінки

Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.

Бачив — нагана наставив...

Ніби виконував ролю

В нецікавій виставі.

Тільки й думок — на ранок

Хліба нема у жінки... Ганок.

Труп біля стінки.

... І ось ляжу — родючий гній —

На скривавлений переліг...

Благословен єси, часе мій!

Навчи мене заповітів своїх!

Розцвітайте, нові жита!

... А на кожному колосі — мука моя...

О, воістину час ратай!

Славословлю його ім’я.

Благословен єси, часе мій!

О жорстокий! І весь в крові!

Це нічого, що я мов гній

Під посіви твої нові!

Бо ось вірю, зросту колись —

І до когось вітрами,— жни!

...Серце, серце моє! навчись

Тишини...

Цвітуть думки, а на слова скупіше...

Я знаю сам — росту. Міняю лист. ...

Нехай, кому не ліньки, пише,

Що от, мовляв, запеклий песиміст...

Я ж почуваю так: скажу — бо мушу! —

Хоч щось своє, не казане ніким;

Коли рядкам якимсь звіряти душу,—

Тільки таким!

А там нехай, кому не ліньки, пише,

В словах нудьгу розводячи густу...

Цвітуть думки і на слова скупіше...

Росту.

Знесилений, німий, бездушний майже,

Я впав тобі до ніг... Збагни — і тям!

Ти переміг. Ти подолав. Так дай же

Уславити поразку небуттям!

Рази мене, одчаю мій! Будь чесний!

Ти ж не минешся, хоч і час мине...

Ти переміг! Усі майбутні весни

Не оживлять мене!

Гряди ж! Рази! Я ниць тебе стрічаю.

Ти переміг! Ти переміг, одчаю!

Ваш такий наївний погляд

І широкий сукні викот

Так настроїли поета

На високий лад ліричний,

Що я міг би дуже довго

(І півголосом, звичайно)

Говорити про велику

Душ спорідненість прекрасну,

ЄВГЕН ПЛУЖНИК

Про Любов і про Страждання

(Все з великих літер, прошу),

Тут до речі натякнувши

На цинізм часів останніх!

Ах, я міг би дуже щиро

Говорити про ці речі,

Коли б нудно не було нам

Вже затверджене твердити!

Тим-то, з виглядом чекання,

Тільки мовчки я дивився

У наївні Ваші очі,

На широкий сукні викот...







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.