Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Володимир Сосюра (1898 - 1965)

Всі публікації щодо:
Сосюра Володимир

Поет революції — так назвав Володимира Сосюру авторитетний свого часу критик Яків Савченко: «Він — романтик усього земного, здорового й живого. Найменша дрібниця його хвилює. І революція, і робота в шахті, і маніфестація Першого травня, і чистий чобіт, і студентка ІНО — все нервами й кров’ю зв’язане з поетом і все живе сьогоднішньою радістю, сьогоднішньою боротьбою, завтрашньою перемогою». Його підвищену, більше того — емоційно вибухаючу ліричну чутливість на цей дивовижно різноманітний, повсякчасно дивуючий його світ критика ніяк не може «вкласти» в якусь одну визначальну характеристику. Але прагнула, і не без успіхів. Ось, наприклад, як образно і характерологічно виразно сказав про В. Сосюру Володимир Коряк: «Мрійний юнак, імпульсивний, розхитаний. Ніжний лірик, що чарує своєю щирістю, задушевністю, парубоцькою од найдушністю. Прийшов із Донбасу, приніс із собою дзвін кайла і пахощі шахтарського життя — нові своєрідні слова й звороти, що від них закрутила носом доброчинна українська критика, приніс свою манеру вислову й ритм і музику вірша».

Згодом ці та інші захоплені, щирі вітання нового самобутнього таланту критикою 20-х років будуть переказуватися в дещо зміненій редакції, але без посилань на автора, поступово увиразнюючи домінанту звучання його поетичного голосу. Поет-романтик, у якого органічно поєдналися інтимне й громадянське, особисте й суспільне, поет-самородок, щедро обдарований природою, блискучий версифікатор, поет-пісняр... Епітетів, визначень, образних означень його неповторного поетичного таланту накопичилось багато. Та щонайменше говорилося про Володимира Сосюру як про поета драматичного, про митця емоційно зболеного реагування на складний світ, у який він прийшов поетом і в якому вистраждав себе як поета і громадянина до останньої межі переживань. Так, слава, читацька любов і захоплення до нього прийшли рано. Він мав право уже в 1926 році сказати про себе: «Я ж — відомий вкраїнський поет», і йому здавалося, що для поета нема заборонених тем, що він мав право на своє, індивідуальне художнє «освоєння» людини і світу в їхній далеко не гармонійній взаємозалежності. Тому він, молодий пролетар, чисте, довірливе дитя шахтарського краю, все, що йому судилося пережити,— від участі в повстанні проти гетьманської влади на Україні, служби в петлюрівській армії до Червоної Армії й «Червоної зими», — поет щиро, з каяттям і гордим переконанням у правоті свого кінцевого вибору виповів своїм сучасникам у віршах і поемах. Тому й мав підстави Микола Зеров сказати ще 1925 року: «Серед пролетарських поетів він, може, найчистіший своєю ідеологією,— коли під ідеологією розуміти не наївно підкреслену тенденцію, а невидимо розлиту по творах ідейну атмосферу». Справді, революція винесла поета в життя на своєму хребті і тому, пише М. Зеров, «він може порушувати всі пуританські вимоги канону, славити « магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри», огненні гранати зір і зорі думок (нова, пожадлива на життя соціальна порода розкривається на нові враження І..), і все-таки залишатися найбільш пролетарським з пролетарських поетів».

Тому Володимир Сосюра такий розкритий у виборі тем і проблем для художнього пізнання і осмислення. Точніше, він не обирає, а живе вільно, органічно у своїй творчості, як і в житті, далекою історією і історією близькою, особливо періоду громадянської війни, свого народу, творить натхненно, щедро, з молодечим запалом і емоційною нестримністю. Тут і славнозвісна «Червона зима», і «Тарас Трясило», і «1917 рік», і «Мазепа», і «ДПУ», і «Залізниця»... Називаю лише кілька поем, які друкувалися на сторінках журналів в уривках, читалися Володимиром Сосюрою охоче, з не меншим запалом і натхненням, ніж творилися. Так, великий уривок поеми «Мазепа», яку він присвячує своєму другові Івану Микитенкові «з любов’ю і дружбою», друкує в січневому номері 1929 року місячник «Життя й революція». Лише недавно сучасний читач дістав змогу ознайомитися з цим, написаним, як мовиться, на одному диханні, драматичним твором. Поема викликає і суперечку, і оскарження домінуючої в творі історичної концепції щодо діяльності Петра І і ролі самого Мазепи в історії українського народу, але головне, що Володимир Сосюра психологічно глибоко досліджує драму останнього гетьмана, його душевні переживання і крах ілюзій, пов’язаних з історично помилковим союзом зі шведами.

У той час Володимир Сосюра розпочав писати прозою роман-трилогію про своє життя під назвою «Третя Рота». Ця назва з’явилася, пізніше, бо спочатку він видрукував у журналі «Червоний шлях» (1926, № 10) уривок під назвою «З минулого». Поет розповідав про події громадянської війни на Україні, про драматичні і трагічні сторінки свого життя... Та на добрий десяток років праця над романом обривається. Володимир Сосюра повертається до спогадів у роки Великої Вітчизняної війни. Згодом, у роки п’ятдесяті, він знову повертається до спогадів, а завершує всі три книги весною 1960-го. Перші розділи «Третьої Роти» опублікувала в ті часи газета «Молодь України», але не більше... Прикро, що досить було одного телефонного дзвінка «згори» — і публікація обірвалася. Натомість створювалася атмосфера недовіри до автора і підозри, нагнітався штучний ажіотаж навколо твору, розчарування охоплювало читачів, а що вже говорити про гіркий присмак незаслуженої образи, яка не покидала Володимира Сосюру до кінця життя.

По його смерті «Третя Рота» в дещо зміненому, скороченому варіанті з’являється в десятому томі творів поета, яким завершило «Дніпро» в 1972 році видання вибраного Володимира Сосюри. Було надруковано 26 розділів, тоді як в останньому авторському варіанті «Третьої Роти» їх більше шістдесяти.

Журнал «Київ» розпочав 1988 рік публікацією роману «Третя Рота», яку підготував Сергій Гальченко разом із сином поета — Володимиром Володимировичем. У фондах відділу рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається остання редакція роману «Третя Рота» з авторськими правками, за цією редакцією і здійснено публікацію в журналі «Київ» і в цій книжці. До речі, у названому відділі зберігається майже весь воєнний архів Володимира Сосюри, зокрема кілька зошитів з автографами поезій, починаючи з 11 вересня 1941 року, віршами, написаними в Уфі 1942- го та в Москві в січні 1943 року, інші матеріали.

Сьогодні ми маємо змогу простежити складний шлях видатного поета і громадянина, який щиро, десь із властивою йому безпосередністю та наївністю виповів сюю поетичну долю, свою печаль, гіркоту образ і недовіри, свою романтично крилату відкритість назустріч життю.

РІДНА МОВА

Вивчайте, любіть свою мову,

як світлу Вітчизну любіть,

як стягів красу малинову,

як рідного неба блакить.

Нехай в твоїм серці любові

не згасне священний вогонь,

як вперше промовлене слово

на мові народу свого.

Як сонця безсмертного коло,

що креслить у небі путі,

любіть свою мову й ніколи

її не забудьте в житті.

Ми з нею відомі усюди,

усе в ній, що треба нам, є,

а хто свою мову забуде,

той серце забуде своє.

Вона, як зоря пурпурова,

що сяє з небесних висот,

і там, де звучить рідна мова,

живе український народ.

Народ наш, трудар наш і воїн,

що тьму подолав у бою.

І той лиш пошани достоїн,

хто мову шанує свою.

Ми з неї прокляті закови

зірвали в Жовтневім бою.

Любіть же, любіть свою мову,

вкраїнськую мову свою!

НАЛЬОТЧИЦЯ

Поема

І

Біля конторки хлопці п’яні,

вгорі вагончики біжать;

і труби в синім океані...

Туди летить моя душа.

Колись на станції з огнями

шумів залюднений перон,

і чорним приводом між нами

ходив в медалях чфараон»...

А ніччю плакали шахтьори,

лилась горілка і пісні...

Мовчала тьма, мовчали гори,

і — в небі золоті огні.

II

Родилось з синіми очима,

волосся чорне,— і кричить...

Востаннє ойкнула: — Юхиме! —

І вмерла мати на плечі.

І годувала з жалю Ганна,

у неї теж синок малий.

Біжать вагончики в тумані,

і хтось цигарку запалив.

Юхима вдарило в забої —

лежав в труні без голови.

А десь цвіло зелене поле,

і плакав похоронний дзвін.

III

Хтось по-французьки влучно цвенькав,

коляски, бонни і ляльки,—

а на базар дівча маленьке

ходило красти житняки.

Воно смугляве, синьооке,

почує: — Ївго! — і біжить.

А світ далекий, світ широкий,

і хочеш, як і люди, жить.

І кожний вечір пил із поля

та де-не-де в вікні вогонь.

Ідуть корови чередою,

і тепло пахне молоком.

Надмірна праця, дим огидний,

а сині пальчики тремтять.

Отак її життя невидне

йшло од гудка і до гудка.

IV

Але нарешті вечорниці,

там голос Ївги — той дзвінок.

А в небі хмари, ніби птиці,

і зорі дивляться в вікно.

Прийшов з Мартовського веселий,

і з ним осталась ночувать.

А вітер щось у стрісі меле,

й важніє тепло голова...

І баче над собою очі

такі солодкі та ясні...

А вітер меле і гергоче,

дзвенить і плаче у вікні.

Кімната пильна і порожня,

в кутку з помиями відро.

А мислі темні і тривожні,

як на спідниці перша кров...

V

Од меленіту жовті руки,

з другим побачення в кіно.

А серце з перебоєм стука,

бо перший розлюбив давно.

У цього макова хустина,

він дома пан свого добра.

Водив на вистави й картини

і за насіння в клуні брав...

VI

На фронт попала випадково,—

проспала станцію свою.

Кресали, цокали підкови,

і от вона уже в бою.

Ідуть жіночі батальйони,

а німці із землі огнем...

І Ївга серед них холоне,

залізний вітер їх жене...

І першу лінію одбили,

ідуть на другу. Але крик:

— Нас обійшли!...— і впала Ївга,

блиснув в лице німецький штик.

— Ein Madchen?! — і багнет додолу...

А очі теплі і ясні...

Огненне розімкнулось коло,

і потекли незнані дні.

Котилась армія, мов хвилі,

а хтось кричав: — Назад, назад!..

І знов поля і шахти милі,

заводи й мітингів гроза...

І з того дня, о сон-лелеко,

пройшли тривоги й кров без дна...

В безодню синю і далеку

четверта падала весна.

Струнка, смуглява, синьоока,

ще й зірка грає на чолі.

Вже одгуло під Перекопом,

і знову на селі.

VII

А потім місто і панелі,

і непа в серце гострий ніж...

Це ж ти в обідраній шинелі

на розі, вся в сльозах, стоїш!..

Я бачив Ївгу знов і знову,

там матюки і плеск вина...

Наган і гетри малинові,

тепер... нальогчиця вона.

VIII

Сашко не раз її «на дело»

у тьму на непманів водив.

А десь цвіли червоні села

й густішав од заводів дим...

Хотілось вдарить, щоб вітрини

дзвеніли знову, як шаблі,

аби упали на коліна

і жевжики, і куркулі!

І кожний вечір томні пані,

прислуги, бонни і ляльки,—

а руки клоняться, мов п’яні,

і в голові туман важкий....

І тільки темна ніч настане,

почує хтось: — Дайош пальто!

А в небі зорі, ніби рани,

і кличе, як колись, гудок...

О Ївго, Ївго, ночі краля,

мій малиновий ніжний цвіт,

десь у холодному підвалі

зложити голову тобі.

А Ївга, ніби вітер маю,

то жінка, то стрункий козак...

І не застане, не злапає

її міліція ніяк.

IX

В лице тютюн і очі — ями:

такий розхристаний Сашко

її з похабними піснями

навчає танцювать «танго».

(1923 р.)

ТРЕТЯ РОТА

Уривок з роману

Я БУВ ПРИЙНЯТИЙ до Артемівки

Тільки мені не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я «чудесний матеріал». Який я матеріал? Я людина!

В Артемівці викладав професор Рожицин, який в той же час працював і в ЦК.

Він прославився своєю чудною і дикою для мене лекцією: «Красота — это контрреволюция» і під час диспуту по ній розбив в пух і прах усіх своїх опонентів.

Хоч мені дивно було, як це він проповідував, що красота — контрреволюція, хоч сам любив квіти і мав дуже красиву дружину.

А коли він у ЦК перевіряв дівчину, що хотіла мати роботу секретарки, то сказав їй:

— У вас некрасивий почерк!

І от Валентин Сергійович Рожицин читав нам, студентам, лекції по історії культури, і коли дійшов до Пушкіна, то я запискою спитав його: «Почему Пушкин писал по-русски?»

Всі чи більшість студентів гримнули розкотистим сміхом, мовляв, яке ідіотське запитання.

Але Рожицин сказав:

— Товарищи! Здесь не до смеха. Вопрос очень серьезный. Информирую. Пушкину гораздо легче было писать по-французски потому, что он думал по-французски. А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества: няня.

Професор розв’язав мої останні сумніви. Справа в тому, що за мій перехід як поета з російської мови на українську я не подобався багатьом студентам. Вони дорікали мені за це, майже як за національну зраду, вважали українським націоналістом.

І коли я говорив їм, що писав би російською мовою, якби народився в Росії, бо я знаю тільки літературну російську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш.

— А Гоголь? — казали вони мені.

— Так Гоголь тим же й великий, що своїм знанням народної української мови збагатив російську літературу,— казав я.

Але це їх не задовольняло.

Один мені сказав:

— Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку?

Я гаряче відповів:

— «Сопілка» мне дороже тысяч королевских флейт!

1 Артемівка — Комуністичний університет ім. Артема в Харкові.

І от за допомогою т. Рожицина я розв’язав для себе свої вагання в сторону рішучого і беззастережного переходу на українську мову.

Звичайно, я задавав т. Рожицину запитання для студентів, які дуже любили, як і я, Рожицина.

Я прекрасно знав, що у Пушкіна в сім’ї панувала, як і у всього російського дворянства, французька мова, як побутова мова.

Мені хотілося вустами професора відповісти студентам на їх великодержавницькі нарікання.

Вчився я добре. Вчителька з російської мови навіть звільнила мене від слухання її лекцій.

А от економгеографія та фінансові всякі справи мені ніяк не давалися, і я заздрив дівчатам і студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в воді.

Мені дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива ніжною і мрійною українською красотою, з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими віями, за якими сіяли карі сонця її чудесних, глибоких, як щастя, очей.

Це була Наталя Забіла.

Я писав їй закохані записки, і раз запискою просив її прийти на цвинтар уночі, де часто молодь улаштовувала романтичні побачення.

Цвинтар був поруч Артемівки.

Але Наталя не прийшла. Замість неї мали прийти її чоловік, теж студент Артемівки, Сава Божко з Іваном Кириленком, та побоялись, як потім розповідав мені Кириленко, бо думали, що в мене є зброя.

А зброї в мене і не було.

Як мені хочеться сказати про тих, кого уже нема між нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушників радянської заповітності, про тих, хто лишився живим.

Я написав поему «Махно», за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане.

І в цій поемі я згадую про Примакова, переможця Махна.

І от він, живий герой моїх мрій, запросив нас на зустріч із ним у квартирі Раїси Азарх, яка говорила нам, що вона командувала бойовими ділянками фронтів. А мені щось не вірилось.

І товариш Примаков спитав її:

— А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?

Ну, санітарна і бойова ділянки мають чималу дистанцію.

Видно, Азарх дуже хотілось, щоб я або хто інший оспівав її, як героїню громадянської війни. Але чому вона не щира. Хіба серед медробітників громадянської війни не було героїв.

Примакову я читав «Махна», і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе.

Але ще до війни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго і прекрасного полководця буремних днів на Україні.

Так само і Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься «порушенням радянської законності», і Епіка, Куліша і багатьох, що чесними і чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за яку вони пішли в безсмертя, бо пам’ять про них вічно горітиме в наших серцях.

Я написав поему «ДПУ», і коли прочитав її одній своїй знайомій, вона сказала:

— Насколько мне помнится из истории русской литературы — в ней никто не воспевал жандармов.

Я перестав бути знайомим цієї дівчини.

На чекістів, справжніх чекістів, я дивився крізь святий образ Дзержинського.

Іменно віра в наші органи безпеки і любов до них керували мною в поемі «ДПУ».

Азарх була, здається, головредактором ДВУ, і коли вона прочитала в поемі, що в отамана бандитів карі очі, а в чекіста, що його вартував, світлі, то вона сказала:

— Измени цвет глаз, и вообще за это противопоставление карих глаз светлым тебе может крепко влететь.

Але я кольору очей не міняв, і мені «крепко» не влетіло.

Взагалі тоді дуже чіплялися до лірики, і в серце моє встромляли тисячі ножів різні літературні шавки, внаслідок чого я написав збірку поезій «Серце».

Коли почалися арешти українських радянських письменників, то мені страшно стало, що розбивалася моя віра в людей.

Я, ми — знали дану людину як хорошу, чесну, радянську, і, раптом, вона — ворог народу.

І так удар за ударом, і все в душу, душу народу, бо письменники — виразники народної душі.

Перший арешт, як писав Хвильовий у своєму листі перед самогубством, «перший постріл по нашій генерації» (не по «Новій генерації» Поліщука, яка складалася з одного його, а по генерації письменників, які творчо йшли за Хвильовим), перший арешт був арешт Миші Ялового, якого ми всі дуже любили, прекрасного комуніста і людини, поета (Юліан Шпол) і прозаїка («Золоті лисенята» — роман).

Не марно ми всі називали його Мишою, ласкаво, як улюбленого брата.

Яка це була сонячна людина!

Коли він був секретарем редакції журналу «Червоний шлях» і я йому приніс уривок із «Третьої Роти» («З минулого»), він прочитав його (це про кривавий період мого перебування в Петлюри) і сказав мені:

— Не советую тебе печатать!

Я:

— Почему?

Він:

— Слишком пристальное внимание.

Я сказав:

— Друкуй.

Грішним ділом я, коли його заарештували (а ми ж вірили нашим органам безпеки), подумав, що «пристальное внимание» було скероване на нього, що в нього була совість не чиста і він, вважаючи мене за грішника, застерігав мене словами: «Слишком пристальное внимание».

А тепер виявилось, що совість його перед революцією чиста, як сльоза, як і багатьох, що після нього пішли в небуття з жахом у серці. Вони ж думали, що гинуть од руки своїх, а це був ідейний жах, найстрашніший. Бо коли умираєш од руки ворюга, то ти знаєш: духовно ти не умреш, тебе ніколи не забудуть червоні брати, а коли умираєш од руки своїх, як ворюг народу, це страшно, бо це не тільки фізична, але й духовна смерть.

За арештом Ялового пролунав постріл із браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво забризкав стіну його кімнати, де він творив, клянусь серцем, тільки з любові до свого народу.

А N хоче Хвильового вбити духовно. Ні! Хвильовий, як письменник, як геній, безсмертний. І не N, який ходив під столом, а то, може, й на світі його не було, коли ми з Хвильовим одаривали перші сторінки жовтневої літератури, не N, цьому літературному флюгерові, вбити пам’ять геніального сина Революції, що був бійцем багряного Трибуналу Комуни, а загинув од чорного трибуналу, тільки не Комуни, а тих, хто змійно вислизнув з-під контролю партії і хотів мечем диктатури пролетаріату знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук ворогів народу, що діяли іменем народу, вибили меч руки партії і віддали його знову в чесні й святі руки синів Дзержинського.

Коли ми з Хвильовим прийшли в жовтневу українську літературу, то були в ній Еллан, Кулик, Коряк, Доленго і почали приходити до нас: Йогансен, потім приїхав з Галичини Валеріян Поліщук, з’явилися Копиленко і Сенченко.

Я не кажу про Київ, де засіяла така зоря жовтневої поезії, як Василь Чумак, пісню якого — «Більше надії, брати!» — ми співали на робфаці. Чумак і ще Заливчий, що першого покололи багнетом в підвалах денікінської контррозвідки, а другий героїчно загинув під час повстання проти гетьманців у Чернігові. Ну, і, звичайно, Тичина. Словом, ми почали творити українську літературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях.

А літвечори в сельбуді! Яке це було щастя, коли наші молоді серця билися, як одне серце, в єднанні з такими ж, як і ми, молодими читачами, що так же, як і ми, любили рідне художнє слово.

Як чудово знав сучасну російську літературу і пропагував її серед нас, письменників, Копиленко, як він вітав все нове і прекрасне в ній, як любив він все нове в літературі України!

А Сенченко Іван!

Безумовно, в його перших віршах (та й Копиленко починав як поет) було дихання геніальності, у віршах про нове, радянське місто, які він вмонтував у свою прозу з скульптурними образами.

Жалко, що Іван чомусь покинув писати вірші і, зачарований прозою, остаточно закохався в неї, щоб бути вірним їй до кінця.

І тихий, і мудрий Доленго Миша, якого я дуже любив, як літературного труженика, трохи чудного і химерного поета, але іменно цим і привабливого, чудесного критика з тонким художнім смаком.

Його я люблю й зараз. І зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий.

А Еллан! Перший після Кулика живий поет, якого я, ще початківець, побачив і полюбив всією душею за сталеві сині очі з гострим холодом у зіницях, коли він хвилювався, владно стиснені губи, коли говорив про завдання жовтневої поезії.

Солдати, солдати, солдати під знаком червоних зірок!..

Або:

Ніжно іскрять апарати Кремля на словах маніфеста-декрета...

Ну і, звичайно, «Ударом зрушив комунар...» і «Повстання».

Так. Він був і другом, і вчителем для таких, як я. Вічно для других і ніколи — для себе.

Такий Василь чудесний і всім єством відданий комунізму богатир духу, який все особисте підкорив загальному, і таким і пішов від нас, коли його огняне серце перестало битися для революції, щоб битися вічно в рядках його поезій, що він залишив нам і нашим нащадкам.

Як я їх всіх любив! І Хвильового, і Коряка, і Пилипенка, і Йогансена (поета-чародія), і Копиленка, і всіх, хто запалив своє серце огнем любові для народу і світив ним своєму народу на шляхах його героїчних шукань.

Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все більше. Але всі вони злилися для мене в один образ, який мені світить із днів нашої юності, і цей образ ніколи не погасне для моїх очей... А коли мої очі погаснуть, він буде світити для очей мого безсмертного українського народу...

І от, Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник, якого я любив всім серцем і дивився, як на мого комуністичного батька, називаючи «червоним левом Революції».

Нас викликали на бюро Дзержинського райкому — Куліша, Досвітнього, Касьяненка і мене, щоб ми сказали про своє ставлення до самогубства Хвильового і Скрипника. Секретарем райкому була висока енергійна жінка (забув її прізвище), що дала нам слово.

Ну, всі виступали, як бог на душу положе. Та от виступає військовий у шинелі з перев’язаною бинтами головою (я ще не виступав) і каже:

— Кто не знает такого поэта, как Сосюру. У нас есть сведения, что Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с наркомом просвещения, а еще и по иным линиям, которые сейчас выясняются...

І коли мені було дано слово, я сказав:

— Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то «иных линиях» моей связи со Скрыпником. Пусть это остается на его совести. Недаром у него перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я каялся ему в своих уклонах, как поэт, т. е. я смотрел на него, как на партийного руководителя, «математика Революции», как я называл его в письмах, да нескольких посещений его на дому, где я читал ему по его просьбе свои стихи, никаких «иных линий» связи у меня не было. Пусть товарищ с перевязанной головой скажет откровенно, какие еще «иные» связи были у меня со Скрыпником. Все здесь коммунисты, сказать про это надо, не пряча его во мраке и не пугать меня бессмысленными угрозами, так как, клянусь, товарищи, что он и другие, даже не с перевязанными головами, будут выяснять эти мифические «иные линии» связи со Скрыпником до второго пришествия, а так как его никогда не будет, то и никогда не выяснят этих глупо выдуманных с чужого голоса «иных линий» связи с так страшно ушедшим от нас человеком.

Я вірив тому, як офіційно трактувалися смерті Хвильового і Скрипника, і щиро сказав, що я любив цих людей і що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їх самогубство, як жах відповідальності перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Куліша, Досвітнього і Касьяненка незадовільні, а мій виступ вона визнала щирим, і що він задовольняє її. З цим погодились інші.

І ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвіртку двору будинку «Слово», біля якої стояли Досвітній і Епік.

Я чимсь був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими і красивими, смерть із тьми вже замахнулася своєю гострою і безпощадною косою... А може, й знали, бо за нами вже ходили її двоногі тіні.

Ще я забув написати про саме прекрасне і про саме страшне в моєму житті, про любов і голод.

Голод тільки торкнувся нас із Марією своїм чорним крилом, але багатьох, багатьох він не тільки торкнувся, але і штовхнув у незліченні могили на моїй милій Україні.

Почалася колективізація.

Вона йшла нереальними темпами, масовим порядком, і з’явилася стаття Сталіна «О головокружении от успехов».

Потім, трохи пізніше, в 1932 році, в Кисловодську один хворий на астму старий більшовик мені сказав: «Все как-будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу мою терзает черная кошка сомнений... Почему Сталин одной рукой пишет статью «О головокружении от успехов», а другой подписывает тайную инструкцию о прежних бешенных темпах коллективизации».

І от почався голод.

На вітринах продовольчих магазинів були тільки одинокі білі головки капусти та іноді картоплини.

Продавцям нічого було робити, і вони сумно й безпорадно стояли всі в білому, як у китайському траурі, за прилавками.

По вулицях ходили так же, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця.

Іноді вони ходили по квартирах нашого будинку «Слово», але на високі поверхи вони вже не могли підніматись. Я жив на другому поверсі, і коли вони заходили до мене, то я міг ділитися з ними тільки хлібом, бо нічого іншого в нас не було. Ми й самі їли тільки один раз на день, і робили все можливе, щоб син їв тричі на день.

А вони, худі й жовті, як віск, ледве молили зсохлими й гарячими од внутрішнього пожару губами:

— Хоч би шматочок м'яса!..

А де я його міг узяти?..

І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіакальним пожаром.

Ми, напівголодні, стоїмо біля вікна нашої письменницької їдальні, на першому поверсі нашого крила «Слова», а дружина одного відомого письменника, що чудом залишився живим після страшних поневірянь «де Макар телят не ганяв», стоїть (дружина) над нами на сходах і з глузливою зверхністю каже нам:

— А ми цими обідами годуємо наших цуценят...

Я зненавидів її за цю фразу, і коли її репресували, то подумав: «Так цій куркульці і треба».

І от 1933 рік.

Мене послали на Нікопільщину, власне, в самий Нікополь на будівництво трубного заводу. Я поїхав з дружиною, а син лишився дома з її сестрою.

Крім того, що я був на будівництві, помічник начполітвідділу показав мені рибальські артілі і артілі колективістичні.

Коли ми йшли з околиці в одне село (вже починала зеленіти весна), ми побачили маленьку дівчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якісь ягідки, ще зелені... Од цих бідних опухлих ручок серце моє мов зупинилось і весь світ захитався в мені і навколо... Але це було тільки мить, і я повернувся до життя.

Заходили в село, ідемо в колгоспний Дитсадок, що містився в сараї, власне, їдальня дитсадка.

Діти сидять навпочіпки коло круглого низенького столу, їдять дерев’яними ложками всі з однієї миски.

Одна дівчинка набере ложку мутної рідини, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову: проковтне і оближе ложку, а потім знову: проковтне і оближе.

Ми її питаємо:

— Для чого ти так робиш?

А вона:

— Щоб довше їсти...

Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце і пропікали його наскрізь.

А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.

Ще задовго до цього жахливого, що нам довелось пережити і не поламатися, а вистояти в морі трупів і на своїх плечах (я кажу про весь народ) понести й далі святий тягар труда во ім’я комунізму, бо навіть те, що робилося іменем робітничого класу, іменем партії, не одірвало селян од робітників, не викликало страшного повстання, як акта соціального самогубства, на яке штовхали народ наш чорні руки ворогів і лівих загибників, що колективізували народ під дулом нагана.

Святий наш народ. Він усе витримав і навіть такі страшні жертви не захитали його віри в партію. Настільки політично виріс наш народ, що він не тільки відчував, але й знав, що партія веде його лінію, але її перекручували всі, хто був зацікавлений в дискредитації Радянської влади перед українським народом, який був і є Радянська влада, як і російський народ, як всі народи-брати.

А який дурень сам устромить ножа в своє серце. Так і наш народ.

Хоч і є страшне прислів’я, вигадане виродками людства, яке наводить2 в одному з своїх романів:

«Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы он сам повесился».

Я вважаю, що це прислів’я перевершує всі ієзуїтські «ідейні» концепції.

Але, повторюю, народ наш витримав, і в цьому його безсмертя, і я горджусь моїм народом, і молюся йому. Як колись молився Богу.

Тільки народ мій витримав, а я — ні...

Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони...), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина, і згадую веселого з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку, що жив у флігелі соборського подвір’я разом із своєю високогрудою жіночкою.

Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.

Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави, і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..

Фашистське вимели сміття

полки визвольною грозою...

Й багряний прапор наді мною

благословля нове життя.

Тут над штиків колючим гаєм

був клич: «Вперед, товариші!»

І образ Леніна сіяє

в моїй закоханій душі.

І ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенєв, він був поетом у прозі.

Ленін...

З іменем цим так багато зв’язано в нас. Це ім’я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.

2 Не названо, хто наводить.

До Києва приїжджали російські письменники, і з ними приїхав Назим Хікмет.

І теж це було ще за Сталіна.

Хікмет попросив Малишка познайомити його зі мною і при товаришах сказав мені:

— Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел.

Після Сталіна почалося відновлення літературної атмосфери.

Стало легше дихати і співати.

В клубі Ради Міністрів були збори активу радянської інтелігенції, які вели письменники.

Збори були присвячені підсумкам роботи XX з'їзду нашої партії.

Всі радісно вітали все те, що геніально накреслив історичний з'їзд переможців ночі.

Було урочисто й святково.

І от виступає Корнійчук і в своїй промові, між іншим, сказав:

— Марно критикували Сосюру за вірш «Любіть Україну». Нічого ворожого в цьому вірші немає. Це патріотичний вияв душі поета.

Я дивився на обличчя, і всі вони злилися в моїх очах в одну туманну пляму од сліз, що залили мої очі...

Потім виступав Малишко і теж у своїй промові — палкій і пристрасній, в якій його серце од гніву на ворогів народу навіть кинуло своє полум’я і на тих, хто ні сном, ні духом до них не причетний.

Малишко теж сказав про мене, що марно мене били, що нізащо мене калічив Каганович...

І я од радості все простив... усім дезорієнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударів.

Ви ж знаєте, як у нас уміють бити!

Я всім прощаю і всіх люблю.

А ще дужче я люблю свою Донеччину і Третю Роту, що провідною зорею світила, світить і буде світити мені на поетичній путі, зливаючи своє сяйво з зорями Комунізму, що все більше і все ближче сіяють на нашому трудовому небі.

(Зима 1959 року, Київ)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.