Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Григорій Косинка (1899 - 1934)

Всі публікації щодо:
Косинка Григорій

Збереглася фотографія — група київських письменників серед читачів м. Коростеня. У листопаді 1928 року на запрошення редакції газети «Нове село» сім київських письменників — Григорій Косинка, Микола Терещенко, Яків Савченко, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, Микола Бажан і Яків Качура — групою «пересувного» типу вирушили на стару древлянську землю у Коростень — древній Іскоростень, який навіки «поселився» в історії легендою про князя Ігоря і княгиню Ольгу, і там виступали перед робітниками, службовцями, селянами.

У січневій книжці журналу «Життя й революція» за 1929 рік Борис Антоненко-Давидович опублікував нарис про цю поїздку, в якому, зокрема, висловив свої враження від читання Григорієм Косинкою оповідання «Політика».

«Мені здається, що я добру частину Косинчиної «Політики» знаю напам’ять — так багато разів я її читав і чув, але я слухаю її оце тепер, у Коростенському клубі залізничників, і дивна річ — я слухаю її так само уважно, як і вперше, мені цікаво слухати її ще в п’ятдесятий раз, дарма, що я прекрасно знаю весь розвиток дії, всю фабулу, всі характерні образи до найменших дрібниць... А читає Косинка як свою «Політику»! Голос, голос Косинчин, це неоєрихонська сурма! Далебі, коли б Косинка написав і якусь дурницю, але тільки щоб сам її читав, а не давав до друку,— все одно це була б прекрасна річ: її Косинка, як то казали в 1919 — 1920 роках,— «горлом узяв би»...

Слухали Григорія Косинку завжди уважно. Бо говорив правду. Як було у житті. А люди завжди чекали правди. Часто — більшої, значимішої з погляду щоденних проблем, аніж це жило в художньому творі.

Люди, особливо селяни, з нетерпінням чекали перемін на краще після драматичних катаклізмів громадянської війни, чекали землі, бо селяни тому й пішли за більшовиками, що їм була обіцяна земля. Була обіцяна, розділена і передана, але далеко не в тій повноті, на яку замірився завзятий до праці на своїй, власній, ниві український селянин. Уже 1919 року було прийнято рішення про залишення за державою 65 відсотків колишніх поміщицьких земель. Щоправда, згодом ці відсотки трошки причахли, але 1700 колишніх поміщицьких економій на Україні з більш ніж мільйоном десятин землі залишилися в державному користуванні, а точніше — передані радгоспам, кожен із яких мав у своєму володінні в середньому близько 600 десятин.

Здавалося б, усе робилося в інтересах селянства: організовувалися сільськогосподарські комуни й артілі, для них потрібна була земля, яку справедливо відбирали у поміщиків, але чомусь передавали не селянам, а якійсь, ще не відомій, таємничій комуні. А як було їм зрозуміти ленінський більшовицький Декрет про землю? І чи не тоді вже з’явилися ці перші паростки адміністративних методів керівництва, які так лиховісно розрослися в процесі колективізації? Андрій Нуйкін не випадково навів у статті «Ідеали чи інтереси?» («Новый мир», 1988, № 1—2) ці статистичні дані з книги, присвяченої аналізові причин громадянської війни на Україні, бо намагався зрозуміти, чому спочатку селянин пішов за більшовиками, а потім багатьох селян захопив вир численних повстань проти Радянської влади. «Не треба володіти буйною уявою,— пише А. Нуйкін,— щоб зрозуміти, що означали для українських селян цих 65 відсотків поміщицьких земель, які з найпрогресивніших, найсоціалістичніших міркувань наші революційні нетерпеливці, переконані, що мужик — дурень, а вони краще за нього розуміють його інтереси, спробували у селян відібрати. Так, відібрати».

По суті, відбирали те, що пообіцяли, але що не віддали. В короткому нарисі «Історії Української РСР» (К., 1981, с. 277) читаємо: «Внаслідок повного розподілу земель селяни України стали господарями близько 15 мільйонів десятин поміщицької, державної, удільної та церковної землі, 600 тисяч коней; 800 тисяч голів великої рогатої худоби... На Україні 600 тисяч безземельних селянських дворів одержало в своє користування по 5—6 десятин землі»:

Але ж перед революцією на Україні лише наймитів було мільйон, а селян-незаможників — 4 мільйони 901 тисяча 62 чоловіка. Більше того, «в українських селянських трудових хліборобських господарствах був «лишок» в порівнянні до кількості землі — 7 778 866 робітників і 2 826 408 одиниць робочої худоби» (проф. С. Остапенко. Капіталізм на Україні. // Червоний шлях.—1924.— № 1 — 2). Що ж це за «лишок»? Тогочасний агрономічний досвід підказував, що для раціонального трудового господарювання необхідно на 10 десятин оранки одного трудівника і одного коня. Оскільки, згідно з переписом 1916 року, хліборобством займалося лише чоловік 14 мільйонів 550 тисяч 771, а господарств різного типу — від звичайних, одноосібних до великих поміщицьких — було 4 мільйони 850 тисяч 783, то легко вирахувати, скільки було хліборобів без своєї землі, без свого господарства. Навіть якщо «лишок» хліборобської робочої сили і налічував 7 мільйонів 778 тисяч 866 чоловік, то ті 600 тисяч безземельних селянських дворів, які одержували у своє користування по 5—6 десятин землі, дуже скромна цифра, яка не стільки втішає, скільки насторожує.

Отже, робоча сила на Україні до революції була, але роботи для цих рук не вистачало. Точніше, вистачало — на поміщицьких землях, на землях багатих господа- рів-куркулів, але за безцінь. На землю чекали, її вимріювали, її здобували зі зброєю в руках під більшовицькими гаслами. Здавалося б, селянам залишалося лише радіти, що 15 мільйонів десятин поміщицької, державної, удільної та церковної землі переходить у їхнє володіння, але чи було це так насправді? В «Історії Української РСР» зазначається: у ході здійснення ленінського Декрету пpо землю в деяких конфіскованих поміщицьких маєтках було створено перші колективні господарства — сільськогосподарські товариства та артілі. На перших порах їх було мало — близько 50 до березня 1918 року. Але згодом їх кількість почала дуже швидко зростати. Не кожен бідак поспішав вступати до артілі — він мріяв про свою землю, а своєї землі так і не було. Бо поміщицької землі на всіх не вистачало. Судіть самі: «...вся хліборобська робота справлялася в 4 850 783 нарізних господарчих закладах, з я£их типу трудових було — 4 808076 (99,1 процента), типу капіталістичних панських — 42 707 (0,9 процента)» (проф.

С.  Остапенко. Капіталізм на Україні). Отже, обійтися тільки поміщицькими землеволодіннями для задоволення потреб щодо землі сільської бідноти було неможливо, бо орної землі, тобто такої, на якій можна було збирати врожаї хліба, в панських руках було згідно з переписом 1916 — 1917 рр. 7 мільйонів 140 тисяч десятин. Решта — 26 мільйонів 680 тисяч десятин — було в так званих трудових господарствах, тобто в руках куркулів і середняків. Зрозуміло, що коли 1700 поміщицьких економій на Україні з більш ніж мільйоном десятин землі залишалися в державному користуванні, то кому, як не куркулеві і середнякові треба було ділитися своєю землею з комнезамами? Дивно було б чекати, щоб ці міцні господарі без спротиву розпрощалися зі своєю, у переважній більшості важко заробленою землею.

Запитаєте: а для чого оці статистичні викладки, який вони мають стосунок до творчості Григорія Косинки? І чи взагалі доцільно підходити до оцінок художньої творчості з таким неестетичним критерієм, як статистика? Але ж як нам бути, коли цілісного уявлення про нашу історію ми не маємо, коли до сьогодні такі, скажімо, складні соціально- політичні процеси, як повстання під керівництвом Нестора Махна і Юрка Тютюнника, оцінювалися однозначно, без глибокого аналізу їх виникнення і розвитку. Звісно, жива, суперечлива, динамічна реальність перших пореволюційних літ не вичерпується творчістю Григорія Косинки, але ж є в українській літературі повісті та оповідання Петра Панча, «Вершники» і «Чотири шаблі» Юрія Яновського, оповідання Михайла Івченка і Валер’яна Підмогильного, нарешті, «Бур’ян» Андрія Головка.

І ця статистика, як не кажіть, поглиблює наше розуміння соціальних основ художніх конфліктів у цих та інших творах. Ну а до творчості Григорія Косинки ці цифрові викладки мають безпосередній стосунок. Бо без повного уявлення про соціально-класові і соціально-психологічні явища і процеси в українському пореволюційному селі сьогодні неможливо достовірно висвітлити творчість і особисту трагедію Григорія Косинки.

Повернімося до його оповідання «Політика». Чесний Мусій Швачка, якого на селі дражнили Політикою, збирається на колядування до своїх багатих — по жінці — родичів. Упертий, гарячий, він уже три роки з багачами «на ножах» — їхні землі комнезамам роздавав. Так йому не хочеться їхати на це колядування, бо знає: будуть багачі згадувати, як у тестя шість десятин землі одрізав, як у дядька Андріяна вивів биків з двору... «Ет, їду оце на страменіє: ну, скажи,— звертається до жінки Швачка,— яка там мені гульня буде, коли кругом сичатимуть, мов гади: «Комуна» рождається, старці очі вгору підводять...».

Тож і сталося. Закипіла сварка. Вхопилися на ножі, Швачка за браунінг, погасло світло каганця — і не стало захисника комнезамівців Мусія Швачки, який здійснював правильну політику на селі.

Григорій Косинка в цьому, написаному 1924 року, оповіданні відкрив безжальну правду незмирливого розмежування українського села, на одному полюсі якого такі фанатично віддані ідеї революції, як Мусій Швачка і комнезамівці, на другому — куркулі і середняки. Не випадково дружина дорікає Мусієві: «Ворогів нажив півсела, оце така заслуга...»

Мабуть, не півсела було куркулів — прихопили й середняків: «Така політика дядьку Андріяне,— казав Мусій, коли виводив був бика з Андріянового двору: розкуркулювали впень.

— Сам ти — політика, чуми чорної гірша,— була відповідь Андрія нова...».

Мусій Швачка ще прямолінійно зорієнтований на повальну експропріацію, а вже входить у життя нова економічна політика, якої він ще не розуміє і ставиться до неї з недовірою:

— А правда, Мусію Степановичу, що комуна вже торговлю дозволяє?

— Дозволяє,— незадоволено відповів той.

— Уже закон,— казав далі голосно Кушнір,— є такий, що не імєєш права собственность трогать — о!».

Новим законом Мусій Швачка справді незадоволений. Йому боляче слухати це з уст найбільшого серед гостей багатія Кушніра.

Згодом, підгодовуючи свого коня, він йому поскаржиться: «Політика, брат, наша їм не наравиться! Зраділи як: торгівлю дозволено, а Кушнір уже й лапи простяг — землі хочеться... На груди б тобі землі насипать, зараза!».

Оцю вимріяну, сподівану землю такі бідаки, як Мусій Швачка, віддавати не будуть. Але й Кушнір та йому подібні не змиряться з тим, щоб їхня земля вислизнула з їхніх рук навіки. Григорій Косинка в художньому аналізі внутрішнього переживання проблеми землі своїми героями не допускає жодних компромісів. Не жаліє ні бідняка, який одержав землю і засліплено торжествує — втішається, бо він щасливий, а як далі буде розвиватися революція, його не цікавить. Безжально розвінчує і несамовиту лють куркуля, який зненавидів голодного сусіду за його надію на власну земельку.

Ось оповідання «Змовини». Проблемно ніби продовжує «Політику». Багатіють господарі, сівалки та січкарні купують, бо ж новий закон, як казав Кушнір із «Політики», вийшов, «що не імєєш права собственность трогать — о!». Та почув багатий господар Петро Рудик на ярмарку, що вийшов інший новий закон — організовувати комуни і артілі. А для них треба і землю, і коней та волів, і реманент... Де візьмуть? Звісно, у багатих. У відчаї і великій люті на комунію Петро Рудик глузує з себе та інших, які багатіли і своїм салом колеса комуні підмазували: «Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського/— голота ненажерна нас за горло взяла: «Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу...».

Те, що Петро Рудик не хоче віддавати своє добро комуні, зрозуміло, але й бідна Мелашка, за сина якої Рудик готовий видати свою Наталку, також не хоче його коней і возів. Більше того, вона ще не зовсім переконана, що. й комуна їй потрібна: «Вам колектив не потрібний, а мені — не знаю ще: як люди, так і я».

Мелашка необхідність колективного господарства ще не усвідомила, вона, ця комуна чи артіль, ще її не переконала — не було повчального досвіду. Та й вимріювали ж власну землю, а тут — комуни. Нагадаю, до березня 1918 року таких сільськогосподарських товариств та артілей на Україні було близько 50, а на території Радянської Росії наприкінці 1918-го було 1579 комун та артілей. Зростати ці колективні господарства, в яких мала втілитися ідея колективного землеробського господарства як основи соціальної справедливості, свободи і рівності, почали швидко, та багатьом діячам революції, передовсім керівникам Наркомзему, здавалося, що повільно. Тому й було вирішено, щоб протягом 3—4 років основна маса селянських господарств була колективізована, а якщо хтось ще сумнівається, то не гріх і змусити шляхом здобування більшості на сільських сходах. Так, на І Всеросійському з'їзді земельних відділів, комітетів бідноти і комун у грудні 1918 року головним завданням визначалося «неухильне проведення широкої організації землеробських комун, радянських комуністичних господарств і суспільної обробки землі» (Данилов В. Октябрь и аграрная политика партии // Коммунист.— 1987.— 16).

До речі, наприкінці цього ж 1918 року В. І. Ленін застерігав, що «намагатися запроваджувати декретами, узаконеннями громадський обробіток землі було б величезним безглуздям» (Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 37.— С. 135), а в промові на І Всеросійському з'їзді земельних відділів, комітетів бідноти і комун 11 грудня 1918 року наголосив, що «перехід від дрібних одиничних селянських господарств до громадського обробітку землі — вимагає довгого часу, що він ні в якому разі не може бути здійснений відразу» (Там же, с. 341), а «відносно куркуля ми не говоримо так, як відносно поміщика-капіталіста, що його треба позбавити всієї власності» (Там же, с. 345). Щодо середняка, то Володимир Ілліч сказав, що «ми розраховуємо на тривале, поступове переконання, на ряд перехідних заходів...» (Там же).

Та вже взимку 1918—1919 років поспішно почали організовуватися «з метою,— як було зазначено на І Всеросійському з’їзді земельних відділів,— якнайшвидшої перебудови всього народного господарства на комуністичних засадах», колгоспи. І переважно — адміністративними заходами, примусово.

Григорій Косинка, як і інші українські письменники, ці складні, незрідка драматичні процеси на селі прагнув відтворити правдиво, з максимально можливим морально-психологічним «забезпеченням» характерів. А ці явища і процеси були складні, неоднозначні, симпатії письменника, звісно, були на боці бідних, безземельних: Адже і сам Григорій Косинка народився 1899 року в селі Щербанівка Обухівського району на Київщині. Сім’я в пошуках заробітку якийсь час блукала десь за Уралом, біля Байкалу, та й там добра не знайшла. Повернулася додому — землі нема, на чому господарювати? Батько — на цукроварню, а малий Григорій — на панську економію. Грамоти вчив дід Роман, до школи вдавалося ходити лише взимку. П’ятнадцятилітнім юнаком Григорій вирушає до Києва на кращі заробітки, та й мрія вчитися, бодай у вечірніх класах, вела його до великого міста. Працював багато й важко, допомагав матері, яка залишилася в 1920-му вдовою з п’ятьма малими дітьми на руках. Тяжко довелося здобувати освіту Григорієві Михайловичу Стрільцю, який для своєї творчості обрав псевдонім Косинка. Колись, іще в дитинстві, запримітив серед ніжних скромних польових квітів червоні косинці (наукова назва — плакун верболистий) і вирішив свою творчість, яку оцінював скромно, пригріти символом цієї маловідомої, але ніжної і прекрасної польової квітки.

Влітку 1919 року в київській газеті «Боротьба» з'являється його перше оповідання «На буряки», в 1920-му в київському альманасі «Гроно» — «Під брамою собору», «Мент», «За земельку», а 1922-го — й книжка новел та оповідань «На золотих богів».

Молодий письменник, веселий, енергійний, білявий, середнього зросту юнак, навчається у Вищому інституті народної освіти — таку назву мав тоді Київський університет. Слава його росте, ним зачитуються, а найбільше воліють слухати, як він майстерно читає свої новели. Читає напам'ять, дзвінко, чітко карбуючи слова і емоційно збагачуючи своєю чудовою дикцією діалоги. З високою відповідальністю він працює над словом, особливо дбаючи про мовну індивідуалізацію характерів героїв, уважно вивіряє міру авторської «присутності» в конфліктному розвитку подій. Григорій Косинка не поспішав осуджувати — волів відкрити соціальну першопричину того чи того вчинку; знаючи, що таке селянська стихія, суспільні настрої і переживання, розумів і майстерно зобразив, як у цьому збуреному, схильному до динамічної поляризації конфліктних сил, різкої переорієнтації селянина залежно від реальної ситуації із землею, світі нелегко навіть очевидцям виносити остаточні присуди. Чи не тому йому стали закидати тематичну обмеженість і політичну незрілість. Більше того, авторську позицію намагалися ототожнити з позицією його героїв, і чомусь не з числа незаможників, до яких симпатії письменника були очевидні, а з числа сільської буржуазії.

У 1930 році Державне видавництво України видає альбом «Наш літературний Парнас. Сучасні українські письменники в шаржах Гр. Дубинського». З-поміж багатьох мою увагу привернув шарж на Григорія Косинку: стоїть він, широко розставив зарослі босі ноги, штани підкасані, голий до пояса, тільки краватка і капелюх, в окулярах, а за поясом — обріз. У вступній статті до цього альбому «Література в кривому дзеркалі» відомий критик Фелікс Якубовський пише: «Хіба не зрозуміє читач, чому Косинка босий і з одрізом за поясом, чому Максимові Рильському задано рис типового представника найспокійнішої з людських професій — рибалки?»

Якщо зважати на те, які часи наближалися, передусім яке було ставлення до куркуля і якими методами боролися з ним, то інакше, як політичним доносом, цей шарж назвати не можна. Але парадокс полягає в тому, що художник цього не передбачав. Він просто ідентифікував автора з його героєм і таким чином мимовільно підтвердив вульгарно-соціологічну орієнтацію деяких тогочасних критиків на оцінку Григорія Косинки як оспівувача куркульства. Не випадково Євген Кирилюк згадує, як Григорій Косинка в одній розмові сказав: «...Критики — це не тільки небезпечні, а страшні люди! ...Ось з мене хотять зробити «куркульського» письменника. А чи знають мої критики, що я походжу з незаможницької родини, що в дитинстві я наймитував у поміщицькій економії, а згодом — на цукроварні, що ніякої гімназії чи університету я не кінчав, був солдатом на війні» (Про Григорія Косинку. Спогади.— 1969).

Ніякої ідеалізації, романтизації куркульства у творчості Григорія Косинки немає. Є глибоке, правдиве розуміння і високоталановите відтворення українського пореволюційного села з його драмами і трагедіями, з його сподіваннями й розчаруваннями. Є велика школа правди, яку Г. Косинка пройшов на творчості В. Стефаника і М. Коцюбинського, М. Гоголя і С. Васильченка, А. Чехова і М. Горького.

У ставленні до правди життя, до правди характеру селянина Григорій Косинка був безкомпромісним. Тому й присвятив свою творчість зображенню героя і стражданню українського селянина, його радощів і скорбот, прагнень і переживань. Ним виписані десятки колоритних типів і характерів, які витворювали у своїй складній діалектичній єдності уявлення про народ, про його соціальні прозріння і засліплення.

Не випадково з’явилася з-під пера Г. Косинки новела «Заквітчаний сон». Як згадує дружина письменника Тамара Мороз-Стрілець, «у грудні 1922 року відзначали 40-ліття сценічної діяльності Марії Заньковецької. З нагоди цього Григорій Косинка написав твір «Заквітчаний сон» і присвятив його М. К. Заньковецькій. Він розповідав: «Починається оповідання словами весільної пісні, яку я почув того вечора від Марії Костянтинівни: «Ой будеш ти, моя мати, тихо спати». І назвав героїв свого твору Андрієм та Оленкою на спогад про одну з найулюбленіших п’єс Марії Заньковецької».

Григорій Косинка не належить до зовсім призабутих. За життя активно друкувався в періодиці, виходили окремими виданнями його книжки — від першої «На золотих богів» (1922) до останньої — за життя — книжки оповідань «Серце» (1933). Вісімнадцять прижиттєвих видань, серед них у перекладі Зінаїди Тулуб російською мовою («В хлебах», 1930) і німецькою мовою («Мати-політика», 1931). Творчість Григорія Косинки зажила великої популярності. Але це не вберегло митця — 13—15 грудня 1934 року виїзна сесія Верховної Колегії Верховного суду Союзу РСР у Києві під головуванням сумнозвісного В. В. Ульріха в складі ще двох членів колегії засудила Косинку-Стрільця Григорія Михайловича і ще 27 так званих «терористів-білогвардійців» до розстрілу. Їх звинуватили в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади. Серед тих, кого одразу ж, після оголошення вироку, було розстріляно,— письменники Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Близько, молоді сини Антона Крушельницького Іван і Тарас...

Пригадується розмова засланця з Москви Всеволода Сергійовича з Олександром Панкратовим — головним героєм роману А. Рибакова «Діти Арбату», з якої дізнаємося, що «...справи про терор розглядаються протягом десяти днів без участі сторін, тобто без захисту, ніяких обжалувань, ніяких помилувань, розстрілювати негайно після винесення вироку».

1 грудня 1934 року в Ленінграді було вбито С. М. Кірова. Насувалася чорна ніч сталінських репресій.

ТРОЄКУТНИЙ БІЙ

Ніч. Електричні ліхтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі...

І сміються, переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної...

— З-з-уй... — бба-х-х!

Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На улицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизує своїми червоно-жовтими язиками іскри, крутить незадоволено полум'я по тонких балках, і, як звір, важко дише, і — перескакує до нової жертви — зеленого штахету...

По радіо з першого на четвертий поверх пролунало:

— Б’ють по вокзалу?!

— Летять через нас! Через нас, чуєте?!

— Краще кажіть, бо не чу... Де горить?..

Настала невеличка тиша.

І сміючись, як молодість, покотились серед молочного туману ранку нервові звуки піаніно: рішучі, буйні, повстанчі...

— До бою, сильні!

— Назустріч смерті! — співає кожний акорд.

...Востаннє гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і розсипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах.

Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли...

— За-ля-ж!

— Та-та-та... — зацокотів глухо «Махі», кулі засвистіли по довгих мовчазних вулицях, цокнулись у кам’яні стіни домів і —

Похмурий, жовтогарячий ранок... зустрів чубатих січовиків.

Ранком прокинувся заляканий, трусливий, двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхає, лізе в бите скло, а на обличчі в нього грає радість...

О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин.

Поспішають ці двоногі хижаки до Хрещатого Яру, бо там... цілуються брати росіяни з українцями...

Слава, ура!..

Посипались перед чорною, загорілою кіннотою білі троянди:

— Нашим оборонцям! — ніжний, тендітний голос.

— Ай-ла!

Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба:

— Цок-цок-цок-цок-пах-пах!

Низько літає аероплан і лякає зотлілу душу міщанина порожніми...

— Ура-а-а, русскій флаг!

Біжать, животи трясуться, підборідок корчиться в блаженно-радісну посмішку... Квітками, гіллячками засипають.

— Ах, какая прелесть: офіцер, такой нєжний, молоденькій...

Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: «Русскій флаг, добровольческая армія!»

Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а...

— «Аполло» опять будет,— помніш, Манька, Анісімова,— Грозний, серйозний...

— «Ще не вмерла...» Слава, слава!

— Офіцер, Шурка, єслі му чіт, так і монету гоніт...

— Оні, знаєш, хорошєнькіх...

Радісно-схвильовано шепчеться товар: покупці прибігли!

— Одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч... ліворуч.

Січовик вартує. Суворий, завзятий, з «крівавого фронту» — обличчя задумливе, посміхається, а брови... легко... з презирством до панської слинявої юрби — розходяться... Грає таємна посмішка.

— Півтора місяця немає переміни білизни.

— Розумієте, «панянки» починають турбувати!..

І посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику і чорній-чорній потлілій сорочці з «панянками>...

Квітки сиплються, цим потлілим сорочкам трошки боязко:

— Вони чужі, то й!..

Ритмічним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонці золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькає, грає панська душа, радіє...

Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття...

— Лясь, лясь!

Праворуч товста жандармська морда б’є якогось грішно-нещасного чиновника:

— Лєзєш, арестант!

— Да здравствуєт Кієв— мать городов русскіх!

— Долой жидові

Повіяв легенький вітер, і покотилося Хрещатим Яром зле, звірюче: «жиди»...

Йшла російська патріотична маніфестація.

Попереду бігли з прапорцями якісь гімназисти, гостро розглядали юрбу і гукали: «Долой, долой!..» Загув, захвилювався Хрещатий Яр і сірими стінами покотив страсть юрби до Дніпрових хвиль.

Легко, безжурно ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед...

А сонце математично лило електрику на зубаті кам’яні городи, чорно-сиві степи... Ой, хороше цілувало кучері Дніпра,— хвилі...

Одна людська маса безупинно боролась і ревла.

На улиці шматок людського м’яса і дві невеличкі калюжі крові.

— Кро-ком — руш!

Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м’яса, як стара підошва, притрушений сірим пилом улиці, одскочив в колію...

— Долой український флаг! Немецкая видумка!

— Русская, добровольческая...

— Царського прапора не треба!

— Рви його! Чорна сотня...

Лайка. В повітрі почали робити гімнастику волосаті руки. Буде бій.

— Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Україну... знять!..

Клацнули затвори рушниць і — майнула патріотична юрба з майдану; тільки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, заціпила рішуче рушницю до бою...

— «Не пора, не пора», — хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався...

— Гр-грр...

На майдані за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров’ю, зчепились в боротьбі два чорно-біластих собаки: лютих, голодних...

Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило...

Десь прожогом пролетіла кавалерія.

— По ескадрону-ну!

Жахливий крик. Тікають, давлять... коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет — строчить, строчить...

— Зз-уй! — з вокзалу свище на залиті вечірнім сонцем бані Софії гарматне ядро...

— Гу-ой-уй!

Обмережалось над Печерськом небо червоно-сизим полум’ям, а шестидюймовий — назад і — клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора.

Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм більшовицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мільйонного города вічних міщан...

— A-а! 3-з-за — Дніпра?

І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчі панському, закам’яніла,— тільки підборідок кривий і досі трясеться й корчиться од несподіванки, як у божевільних...

(1921 р.)

ЗАКВІТЧАНИЙ СОН

М. К. ЗАНЬКОВЕЦЬКІЙ

снилося...

Виткнулась на хвилю серед золотих каштанів моя дитяча любов, пронизана сонцем, і — така хороша, така мила згадка, заспівала весільної пісні:

Ой будеш ти, моя мати, тихо спати...

А краєчком, обніжками поля, замайоріли слова;

— Дитино, де твої сни золотії, де коні огнені і — слова залізні — карбовані?..

І далі сірим степом лише зарошений, заквітчаний сон...

... Попереду ішла полова корова із зіркою на лобі, у неї на правому розі два стручки гороху і трошечки землі коло лоба, як вихор у отряхуватого хлопця, за нею — сім корів з телятами і полова між ними як отаман...

А за ними стернею — п’ять маленьких дівчаток і два хлопці; дівчата несуть у руках широкі квітки з усатої пшениці, і — по краях квіток сині дзвоники сплять; тільки хлопці несуть по торбині гороху, баском покрикують на скот і — горнуть кийками пил на дорозі...

Дівчата співають, тихо, далі голосніше, а коли доганятимуть скот до села — дзвінко заспівають і затихнуть.

Тільки кучерява Оленка висмикнула із своєї квітки червону мачину і розтрусила її пелюстки по дорозі, примовляючи:

— Хай буде на жнив-а,

Хай буде на жнива-а-а...

Жнива-а-а! — Моргнула оком торбина з горохом, засміялась, оступилась на стернину — ай-ай-я... і — пилом, припали мої пастухи...

... Снилося:

— Кучерява Оленка — моя любов дитяча.

Увечері, коли зорі цілуються, я хотів дитиною піймать на синій налигач місяць і напоїти з криниці моєї любові, а криниця моя тоді у яблуневому цвіту цвіла...

— І не піймав!..

...Степом короговки замість корів, замайоріли чорні коні на зеленому житі, копити спалили, борозни орали і — поорали мій заквітчаний сон...

І знову краєчком, обніжками поля, замайоріли слова:

— Дитино, тоді розвіялись трюмами в житах зелених твої сни золотії, полетіли коні огнені і — залізні слова любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали...

Кучерява Оленка з дикого поля до города приїхала: моя Оленка ходить невміло буйним містом — отак іде вулицею, зупиниться, на щоках зацвіте соромливий мак, вона засміється і — серйозно прочитає на стовпі:

— «Хиромантка. Узнаю судьбу по картам, линиям рук: настоящее, прошедшее, будущее».

Прикладе палець до губів, а оком кине аж за Дніпро, на сині бори:

— Ет, долю вгадує!

Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутнє: її бідна, на студентську ногу кімната, а особливо вікно, в кущ троянди закохане,— знали такі таємниці, яких...

Місяця вже ніхто не ловив на синій налигач увечері, ні, просто він сам любовно заплутався у телеграфний дріт і косим оком поглядав на білу кімнату Оленки:

— Хороший, та світи йому дорогу...

І зацвів тоді сум Оленки:

— ...«Уже немає Андрія, Оленко... У нас як заспівали з вечора кров’ю кулемети, та до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву пісню, а вона сатала душу села і — чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвіницю до хреста...

Вороне залізо лизало пісню кулеметів і плювало нею у сліпе село, а чорна жужелиця нашими Зеленьками — на аршин...

— Курява дика, Оленко, була селами...»

Але місяць (він у городі, як селюк на балу) рішив посіяти коло вікна Оленки сміх, бо він був у той вечір веселий...

І зразу, читачу, над кленом синьо-зеленими рейками зацвіла блискавка, рвонула хмару сизу, а вітер — вихром на гриві вітру — дощ...

А Дніпром (Оленка яскраво це пам’ятає) пароход плив: такий собі сіренький, притертий «Чехов» — коли сонячно — свистить у машині, а негода — дна в Дніпрі шукає:

— Мабуть, раки виїли?

Це перед сумом Оленки підвівся на палубі Пилип Бойко, моргнув до матроса — «мабуть, раки виїли?» — і почав трусити в воду свою чорну, як рілля, онучу; вітер виправив її, погладив обсмикані кінці і майнув до хмари...

— Все равно як знамя... - не втерпів Бойко; матрос гукнув за вітром «сім», засміявся на Бойкове знамя, і «Чехов», заплаканий, під дощ заляпав тихенько колесами: «сім, сім, пол...»

За Бойком заворушилась одна свита, два піджачки і засмальцьований фрак; останній дригнув ногою з клумака свиту і, позіхаючи, промимрив:

— А воно харрашо... дощик і — хліба підуть...

Свита косо глянула на дощик, скривилась і тільки що хотіла одказать фракові нащот «хліба підуть», як...

Жовті щелепи Бойка дико випнулись на обличчі, мов чепіги; сірі блискучі очі впилися до столика і люто заплигали на губах, горлянці спекулянта.

— Прошу, Марк Мойсеїч, бульоновське, заводське, роскішне сало...

Кумедний Бойко дико заверещав:

— Ми голодуємо, пухнемо... Брешеш, проклята душа! Це моє сало... Чуєш? О-о, дивись: попечена шкура — моє, моєї.. Я торік, коли ще не було голодухи...

І заплакав: просто підняв у здивованого спекулянта під ногами шкуру з-під сала, засміявся, а далі почав плакать...

Свита глухо бовкнула в воду своє слово — «от що, брат, голод робить», оглянулась і — замовкла.

Здивований спекулянт загорнув помалу, не поспішаючи, сало, сірий хліб, витрусив лушпиння яєць у воду і — сумно, з їдкою іронією — проказав до Марка Мойсеїча:

— Чудак народ... Пропал апетіт...

Марко Мойсеїч прижмурив презирством на дядюшок око, соковито плюнув і — закурив сигару.

Закурив...

А на сірих, жовтих обличчях селян димом закурилась зелено-сіра лють:

— Попихкують... Бачиш?!.

Смішок затанцював на мішках, на воді і — на сірих чепігах Бойка:

— Хі-хі-хі! Попихкують...

І ще буйніше від споминів зацвів сум Оленки; місяць похмарнів, минув телеграфний стовп над вікном і любовно обмережив стрімчасті зубці костьолу.

А ніч на хрестах зорі розвішала, і коли-не-коли промайне там вечірня краса і грязь города, промайне і — потухне...

І сонна снувала у пам’яті свій сум:

— «Уже немає, Оленко, Андрія...»

— Ех, тільки останній вечір дома, на селі сниться — кумедний заквітчаний сон...

— Останній раз із ним в саду гуляла...

А тепер:

— Дід молиться прадідівською молитвою в саду, до зір, не повертає голови До попелища церкви, де співали кулемети, ні, перед ним — стара яблуня — одноліток діда — зогнулася, розп’яла на землі гілля, і кожна гілляка хитає ніжно в унісон дідової молитви; ах, як це нехороше — довго-довго після дідової молитви гонить на призьбі рябий пес блохи, а на клені шелестить гусінь... Фе, гидота !..

— Олеся Андріяш дома? — Це крізь сон.

— Дома...— І, щаслива, сміялася спросоння: «иш, який... за яблуню ховається...»

— Поднимайтесь, милая... Какой яблунька?..

— ...! поплила сорок п’ята ніч у тюрмі: спалені очі Оленки цілували грати, а сум її налився, як пашня, заполовів.

І коли синьоока красуня візьме в обійми вечір травня, і на стіні якраз над «парашою» розділить горіхом грати, і погойдне цей страшний, сірий сум — піснею — спалені очі орошують брудну лутку сльозами...

Сорок п’ята ніч кицула дротом телефону «маленьку неприємність» життя тюрми:

— Ви слухаєте? В камері номер вісім повісилась Олеся Андріяш... Чуєте, Андріяш?

— Хм... Червона мачина... Жаль, жаль, але...

— Сорочку перервала і — на гратах... Слухаю. Неприємність, чорт!..

Оленка...

Степом короговки замість корів замайоріли, чорні коні на зеленому житі копита сталили, борозни орали і — поорали мій заквітчаний сон... і залізні слова любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали...

Обсипався яблуневий цвіт: і — стежки засипав, і — доріжки.

І сумом великим сотається над Зеленьками весільна пісня матері Оленки:

— Ой будеш ти, моя мати,

тихо спати...

Київ, 30/VII —22 р.

М. К. Заньковецька — славетна українська артистка. В грудні 1922 року святковано 40-літній ювілей її артистично-мистецької праці. Раднарком України вшанував її почесним ім’ям народної артистки УРСР.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.