Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Іван Сенченко (1901-1975)

Всі публікації щодо:
Сенченко Іван

Йому пощастило. Не був репресований, дожив до сімдесяти чотирьох років, хоча й переживав глуху безвихідь послідовного замовчування своєї творчості і нещадну політично звинувачувальну критику. Пощастило, що мав змогу творити, що не розділив трагічної долі своїх друзів і колег у роки сталінських репресій. А за жорстокою логікою (чи абсурдною алогічністю?!) тих жахливих тридцятих йому судилося коротке життя. Бо коли конфіскували останній — шостий за 1927 рік — номер журналу «Вапліте» за публікацію другої частини роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи», то при цьому згадували і про статтю Івана Сенченка «Де хвилі...», теж там опубліковану. Стаття, на перший погляд, не подавала приводу для підсилення підозр до літераторів щодо політичної лояльності їх, але її вже можна було «притягти» — як доказ — до тези М. Хвильового про «орієнтацію на психологічну Європу» за те, що Іван Сенченко вимріює нові морські шляхи України на закордон, говорить про можливості морської торгівлі і збагачення республіки...

14 січня 1928 року Валліте було ліквідовано. Член цієї активно критикованої організації Іван Сенченко брав участь в її останніх загальних зборах, виступав і голосував за резолюцію, в якій, зокрема, зазначалося: «Задумана як суто літературна організація, Вапліте дала високий стандарт художньої роботи і значну відіграла роль в розвиткові радянської пролетарської літератури на Україні. Одначе в процесі літературної роботи й літературної полеміки Вапліте допустилася помилок, що помимо волі і усвідомлення організації набрали політично негативного значення.

Проте ж до останнього часу використовуються наші помилки, яких ми зреклися, для цькування нас як письменників в різних органах окремих літературних угруповань. Таким чином саме для нашої літературно-творчої роботи створилася надто важка атмосфера, що заважає кожному з нас продуктивно працювати в складі організації на користь української пролетарської літератури».

Ухвалили одноголосно самоліквідуватися, «розпустити свою організацію, щоб дати можливість письменникам, членам Вапліте, спокійно працювати на користь радянської культури, якою керує наша Комуністична партія». Та й це не рятувало багатьох членів ліквідованої Вільної академії пролетарської літератури від безжальних, «вибудуваших» на політичних звинуваченнях і особистих образах, критичних ударів. Особливо після того, як більшість членів Вапліте об’єдналася в нову літературну організацію — Пролітфронт з однойменним журналом. Іван Сенченко ввійшов до складу редколегії цього журналу і друкував на його сторінках свої статті. Почалася послідовна, невдячна, знервована полеміка з «Новою генерацією», яка кілька разів плодила, буквально з номера в номер, статті, памфлети, фейлетони проти М. Хвильового, М. Куліша, Остапа Вишні, проти ваплітян і всіх тих, хто друкувався в «Літературному ярмарку» і в «Пролітфронті».

Коли «самоліквідовувалася» Вапліте, основним об’єктом критики і безпосереднім приводом для «переведення» М. Хвильового та його друзів з ідеологічної позиції ухилу на позицію аполітичної прірви» (стаття Андрія Хвилі, яка ставила остаточні крапки над «і», називалася «Від ухилу у прірву») були роман М. Хвильового «Вальдшнепи» і стаття Павла Христюка «Розпеченим пером», які з’явилися в п’ятому номері «Вапліте»за 1927 рік.

Лише згодом, коли виникне вимушена необхідність ліквідувати Пролітфронт і усім, майже без винятків, доведеться своєрідним строєм вступити до ВУСППу, Іванові Сенченкові почнуть пригадувати «націоналістичні» морські марення, а особливо «Із записок». Саме цими, їдко-сатиричними інвективами супроти пристосовництва, підлабузництва, догідництва і плазування перед новою радянською і партійною бюрократією і відкрився січневий номер «Вапліте» за 1927 рік.

З гордістю, бундючним самолюбуванням, втішно, впевнено сповідується «величний і незрівняний Холуй», який викладає свою систему холуйства, морально-філософські принципи і засади свідомого знеособлення людини, відмови від свого «я», переведення особистості в ранг «коліщатка і гвинтика» того суспільного механізму, того порядку, який встановив «Незрівнянний Пій». Авторство цих «Записок» Іван Сенченко «передав» щасливому тридцятилітньому Холуєві «з дебелим тілом, червоними щоками, гнучким хребтом і гумовими ногами». Основне для Холуя — утвердити заповіти холуйства, а саме: викохати в своїх дітях слухняність, покору, мовчання, поширити систему холуйства на всіх членів суспільства і на все людство, витравити з людини дух Прометея, потребу мислити, мати свою думку, свою позицію... Головне — єдиномисліє.

«Дивітесь у рот Пієві: його слова — ваші слова. Звідціль єдиномисліє. А де єдиномисліє — там спокій. У очі пильно вглядайтесь — бо його погляд — ваш погляд..І ви не будете скоса дивитися».

Цілком можливо, що образ Холуя мав свій прототип — ним був начебто критик і літературознавець Б. Якубський, але, на мою думку, ці записки Холуя прозирали далеко глибше і несли в собі певне символічне узагальнення. Гадаю, ніхто не наважиться розгорнути цю систему холуйства на ті явища і процеси, які поступово наростали і побільшувалися внаслідок прибрання Сталіним влади до своїх рук. Можна заперечити: не міг 25-літній Іван Сенченко так глибоко і далеко прозирати, «із записок», які були створені в 1926 році, симптоми сталінізму ще не проглядалися, але нова бюрократія на той час уже твердо і владно почувала себе в радянському і партійному апараті. Та й сама влада ще не спиралася тоді на чітку правову основу — її не було вироблено. А отже, не існувало морального і. політичного суверенітету особи в державі. Тоді адміністративний апарат керувався тільки ідеологією, а це давало величезний, майже необмежений простір для ідеологічних звинувачень, бо жодними правовими гарантіями не можна було захиститися від дії ідеологічного і соціально-політичного механізму. Захищалися інтереси класу, соціальних груп, партії, та бракувало законодавчих гарантій інтересів і свободи особи. Безперечно, таку ситуацію зумовила жорстока класова боротьба, особливо в період громадянської війни — тоді було не до формування правових основ нової політичної системи. Сталін використав це становище, поступово витворюючи командно-бюрократичну модель державного правління, що й дозволило йому створити тоталітарну систему з могутнім репресивним апаратом. Не випадково Володимир Ілліч Ленін неодноразово застерігав від засилля бюрократії, вважаючи бюрократизм серйозним ворогом соціалізму. Наполягав на виробленні правових основ соціалістичної державності.

Навальне розростання гідри бюрократизму бачили передусім митці. Микола Хвильовий у своїй «Повісті про санаторійну зону», яка вперше була надрукована під назвою «Санаторійна зона» в журналі «Червоний шлях» (1924, № 3), уривком із щоденника хворої оповідачки засвідчує: «Санаторійна зона не театр маріонеток — це є розклад певної групи суспільства, за який [розклад] і за яку [групу] я не беру відповідальності...»

І коли задуматися над символічним образом влади, який уособлений в записках Холуя в образі Пія, не можна не згадати про бюст «чорного папи комуни» з «Повісті про санаторійну зону», який стоїть на тлі червоної заграви і засвідчує якусь «таємну символіку».

Не варто ігнорувати й свідчення Володимира Винниченка, який записав у щоденнику 20 липня 1920 року: «Революція мертвіє, кам’яніє, бюрократизується. Дух життя, боротьби, шукання,ламання і виникання зник. Зник ентузіазм, буйність, розмах. Скрізь запанував безмовний урядовець, безкритичний, сухий, бояЗкий, формалістичний бюрократ. Через це хабарництво, наприклад, досягло колосальних, феноменальних розмірів».

Досить проаналізувати п’єси Миколи Куліша під кутом зору засилля бюрократичного елемента в системі соціалістичного урядування в різних галузях господарювання і культури, щоб переконатися: революція як процес непомильного утвердження ленінських принципів соціалізму почала задихатися в кабінетах-бастіонах радянського командно- адміністративного чиновництва. Бюрократ почав творити сліпого, слухняного виконавця — холуя.

Іван Сенченко не був першопрохідцем у своєму саркастичному розвінчанні холуйства. 18 квітня 1926 року в газеті «Культура і побут» Михайло Яловий друкує статтю «Санкт-Петербурзьке холуйство». Приводом для її написання послужила передова стаття в ленінградському журналі «Жизнь искусства» (№ 14,1926 р.) під назвою «Самоопределение или шовинизм?» У цій статті оскаржувалася доцільність створення оперних спектаклів українською мовою, а намір відкрити сезон Одеського оперного театру після його реставрації творами, які б звучали по-українському, витлумачувалося як «шовіністичний присмак в художній політиці України».

Михайло Яловий різко полемізує з такими узагальненнями, вважаючи, що це — рецидив великодержавного шовінізму царського уряду, а теза про те, що населення Одеси і Харкова суціль чудово знає російську мову і тому нема потреби в україномовних виставах,— свідчення нерозуміння, а то й перекручення ленінської національної політики.

Проблеми провінціалізму, сліпої орієнтації на уже кимось витворене і бездумне копіювання чужих, хай і досконалих зразків, підлабузництва, холуйства, безпринципності тривожили передових художників слова. Юрій Яновський у листі до Миколи Хвильового, написаного в Одесі у серпні 1929 року, вимріює організацію спеціального літературного інституту для тих, хто намагається працювати в кіно, але не має необхідних знань про літературу, культуру, мистецтво, історію. «Користі було б багато. Принаймні хоч трохи викоренили б оту нужденну провінціальщину, що була (і є) нашим одвічним прокляттям. Аж захвилювався я знаками оклику. Боляче ж те, що ми малокультурні в масі — цього можна позбутися і цього ми позбудемось. Боляче, що багато у нас так званих «напівінтелігентів» — оцієї хижої, пролазливої, безпринципної, кнучко-хребетної, паразитичної публіки, котра нехтує знання й культуру, шкодить робітничій клясі наплюйницьким ставленням до культури і проходить життя, ні про що ні разу не замислившись».

«Із записок» Іван Сенченко творив після важкої внутрішньої кризи, внаслідок якої молодий письменник втратив і віру в себе, і зненавидів усе те, що було ним написано і надруковано. Правда, не так і багато, але ж і немало встиг написати цей юнак із бідної селянської родини з села Наталине (місцева назва Шахівка), що притулилося до Краснограда на Харківщині, який у двадцять років дебютував творами, хоча сам він розпочинав відлік своєї літературної біографії з оповідання «Чорноземні сили». Віршував і раніше, коли навчався в учительській гімназії, а також коли вчителював у своєму селі, коли працював інструктором позашкільної освіти в місті Краснограді, коли перебивався різними заробітками в Харкові. Там Іван Сенченко вступає до літературної організації «Плуг», пише оповідання на теми громадянської війни, вміщує свої вірші в колективному збірнику «Штурма» (1923), а через два роки — у 1925 — з’являється друком окрема книжечка його поезій «В огнях вишневих завірюха. Вірші його темпераментні, з різкими ритмами, динамічні, напоєні суспільною експресією оновлення життя, його кардинального перетворення. Є тут експресивний натиск безкомпромісної пролеткультівської негації традицій, є тут молодеча, безоглядна бадьорість у сприйнятті дійсності. Така ж динамічна інтонованість оповіді, імпресіоністичність і рвійність романтичної фантазійності наповнює його оповідання. І хоча 1925 року з’являються книжки «Петля», «Оповідання», «Інженери», вони, незважаючи на прихильну критику, не радують молодого письменника.

«Вся проблема впиралася в життя: як його бачити, що в ньому бачити, як упіймати хоч маленьку ниточку від того, що називалося новим життям? І я не бачив тієї ниточки, дивився на життя, яке клекотіло навколо мене, і нічого не розумів. Нове — це, звісно, революція, революційні події, фронти, партизанська боротьба, але ж я на фронті не був, у партизанах не був, хоч роки 1917—1921 прожив у селі, був свідком зміни всіх властей, але теж до путя ні одного з тих рухів не знав у глибині, хоча вважав, що знаю і, звісно, знав, але рівно стільки, скільки пощастило вичитати з газет і брошур. Крім того, про все це я написав кілька оповіданнячок, отож вважав, що тему вичерпав (насправді й не підходячи до неї)»,—так згадував на схилі літ Іван Сенченко про себе, 23—24- літнього, самокритично вважаючи себе, тодішнього, чмалоосвіченим, малодосвідченим молодиком».

Очевидно, і тоді він міг суворо запитати себе, зрозуміти, що мало знає і життя, і основи літературної майстерності, і не усвідомлює, який ракурс естетичного узагальнення відповідає його психоемоційному складові характеру, його світосприйняттю. Тому Іван Сенченко їде до Червонограда, в Шахівку, вивчає людські типи, народні характери, прислухається до голосу народу, пізнає соціальні сили, які народжуються попри всі планування і сподівання з надр стихійної селянської енергії господарювання, що віками накопичувалася і в умовах нової економічної політики свавільно розцвіла.

Письменника цікавить і робітнича тема (повість «Паровий млин»), і світ дитинства (повісті «Скарб», «Малий Мацапура», «Безпритульні»), але найбільше його вабить психологія морального переродження людини-господаря в процесі збагачення і соціального утвердження. 1930 року з’являються книги «Червоноградські портрети» і «Фесько Андибер», за які письменникові немало перепало від критиків-вульгаризаторів. Ще не вщухли різкі заперечення книг «Дубові Гряди» і «Подорож до Червонограда», як з’явилася нагода «вичитати» письменникові за ідеалізацію «міцного господаря», за відсутність авторської позиції в твopax за нічим, мовляв, не виправдану «об’єктивізацію» зображеної дійсності. Прикро і боляче було прозаїкові бачити, як критика не помічала успішного застосування прийому розповіді від першої особи в Червоноградському циклі («У золотому закуті», «Історія однієї кар’єри», «Фесько Кандиба»), незримої присутності оповідача в цих творах, різких «перепадів» іронічно-гротескної оповіді і суворо реалістичного, соціального точного опису подій. Іван Сенченко сміливо змінює стильові течії письма, динамічно збурює оповідь, «змушує» своїх героїв саморозкриватися через похвальбу, каяття, сварку, сповідь, різко повертає ракурс зображення то на характер героя, то на соціальний аналіз явищ і процесів дійсності...

Іван Сенченко удосконалював свій індивідуальний інструментарій естетичного зображення протягом усього свого життя і зумів створити високомистецькі прозові твори Червоноградського, Солом’янського, Донецького циклів, автобіографічну повість «Савка», опублікований після його смерті твір «Любов і Хрещатик», книги для дітей. Це визначний майстер прози «з покоління сонцелюбів», як назвав Павло Загребельний хвилюючу статтю- спогад до видання творів Івана Сенченка в двох томах (1981 р.).

«Я — сонцелюб. Я живу повним життям тільки влітку, тільки тоді, коли шаленіє сонце. Осінь і зима для мене тільки чекання; от вони пройдуть, і я знову заклубочуся у вихорі життя».

Письменник зберігав оптимізм і віру в життя до останньої хвилини.

Був він зовні суворим, мовчазним, густі кошлаті брови попервах відлякували, але коли обличчя оживлювала лагідна посмішка, здавалося, що й високі плечі не так погрозливо нависають над цим кремезним чоловіком, а його літературний досвід і слава, яку офіційно не визнано, ще ближче прихиляють співрозмовника до тихого голосу, настояного на доброзичливості і прагненні до взаєморозуміння. Письменник був напрочуд скромною, уважною людиною, ніколи не нав’язував своєї думки, хоча мав великий вплив на молодших колег по перу. Особливо на Василя Земляка, який вважав, що ім’я Івана Сенченка одне з «найоригінальніших, складних, але майже неповторних імен у радянській українській прозі». Василь Земляк творчо засвоював уроки характеротворення Сенченка. Той, хто пам’ятає з роману Василя Земляка «Зелені Млини» новелу про царя Мину — спадкоємця трону могутнього царства мурашок, який мандрував за вітром на павутинці, той згадає сцену з повісті Івана Сенченка «Діамантовий берег», де зображено купання пса Білана і переляк бліх, які поселилися в його шерсті і ледь не потонули... Борис Комар згадує, як весело сміявся Василь Земляк, читаючи про благородне обурення бліх з нелюдського вчинку Білана, що порушив віками усталену норму: «Білан створений для того, щоб носити у жилах кров, а ми — щоб ту кров пити!» Не випадково у творах Івана Сенченка, як і у Василя Земляка, зустрічаються такі назви: Кам’яний Брід, Глинськ, не випадково обох письменників так цікавила психологія людини на землі, хлібороба, проблеми влади; вони обидва любили фантазувати, витворювати притчі, комічні і гротескні ситуації...

Притча «Святий Хасан» і казка «Караїм Явдоким» не були опубліковані за життя письменника. Як і вже згаданий роман (чи повість?) «Любов і Хрещатик», який відхиляли журнали, остерігаючись порушеної в творі проблеми культу особи, яка боліла Іванові Сенченку. Лише після його смерті рідні письменника, друзі, колеги Борис Комар, Вячеслав Брюховецький, молода дослідниця його творчості Мирослава Гнатюк дали низку публікацій, які відкрили перед нами нового, соціально зіркого, стилістично своєрідного художника слова. Митець до останніх днів свого життя замислювався над функціонуванням механізму тоталітарної влади, проблемами соціальної та ідеологічної мімікрії людини, особливо молоді, над ослабленням народних моральних засторог. До останніх днів він удосконалював свою літературну майстерність, доопрацьовував, вивіряючи життям, свої твори і досяг вершин мистецького шедевра в Солом’янському циклі, повісті «Савка».

Життєва доля Івана Сенченка була химерною, драматичною, але він прагнув пізнавати в людині, в житті хороше — на це мав світле і жадібне серце. Боровся в міру своїх сил проти впровадження системи холуйства, системи сліпої покірності бюрократично- деспотичній владі над людиною, але насамперед вимагав чесності і гордості за людяність у суспільстві — від себе, від своєї творчості.

«...Все темне, все гидке я видушував з себе, з своєї душі. Хмари падали на мене, я струшував їх, щоб знову понести в життя моє любляче серце». Так писав Майстер.

СВЯТИЙ ХАСАН

Давня притча

Жив колись у Бархарді мудрий емір Святий Хасан. І жив таки в тому ж місті поет Ібрагім Розбишакуватий. Святий Хасан мав дві пристрасті. Одну — до жінок, другу — до сокири: нічим-бо красивіше не відрубаєш голови вірнопідданому, як сокирою.

Сокир цих назбирав емір цілу колекцію. Розвішані вони були на стінах конференц-зали, де під час банкетів збирались аристократи й багачі всього міста, а коли то й з усієї держави. Сокири були розвішані під номерами.

Найбільше емір любив сокири під номером першим і під номером тринадцятим.

Під номером першим висіла сокира делікатна, витончена, вигострена так, що лезо її могло сперечатися з лезом шаблі з найкращої дамаської сталі. Цією сокирою Святий Хасан зрубував голови тим дівчаткам з гарему, які уві сні марили про волю, про свою вітчизну, про батька і матір, а також про того хлопчину, з яким не настоялася під зорями, не наговорилася, не намилувалася. Голови їм ця сокира відтинала навіть без болю. Цюк! І вже одділився тулуб від голови. Тулуб лежить на землі в смітті, в куряві, а голова на срібній тарелі мило усміхається, ніби каже державцеві: «Ах, як ти поспішив недоречно! Ми могли б іще пораювати з тобою. Я вже й зілля з цикути наварила для тебе».

Так само легко одділялися від тулубів голови наслідних принців крові, тобто тих бідолашних хлоп’ят, яких у менш цивілізованих країнах царськими байстрюками звуть. Самі розумієте, яким небезпечним для державця може бути хвіст з таких безбатченків, родоначальників нігілізму, космополітизму і взагалі всякого відщепенства.

Сокира під номером тринадцятим була повною протилежністю сокирі номер один. Скував її коваль з пофосфорованого заліза, від чого вона раз у раз щербилася, з леза висипалися більші й менші зернятка сторонніх вкраплень, так що вона швидше нагадувала стару, викинуту з ужитку пилку. Держак до неї зроблено було з сухої верби, а обух з тоненької жерсті. Держак і обух, отже, нічого не важили, бо найважчою частиною цієї сокири було її лезо.

Святий Хасан дуже полюбляв саме цю сокиру. Нею він відчавлював голови різним крамольникам: протестантам, повстанцям, а найбільше різним ученим, зокрема філологам, філософам і поетам. Особливо останнім. Це був дуже небезпечний елемент у державі, що вже помітив античний Платон, якому й належить пріоритет у виробленні методів боротьби з поетами. Він радив власть предержащим їх просто виставляти з держави в інші поліси, оскільки відлюдних районів для заслання ще не існувало тоді.

Хасан Святий, як бачимо, вніс щось нове в цей арсенал знарядь, зокрема він рубав поетам голови сокирою, відомою в його зібранні під номером тринадцятим. Рубоне по в’язах супостата-крамольника і не відрубає відразу, тільки м’язи почавить, а може, ще і якийсь хребець. Чого не зробив з першого удару, те дороблятиме згодом другим, третім, четвертим ударом. Мочалить і мочалить. А мочалений від стогону надривається, благає: «Убивайте, не мучте!» Святий Хасан найбільше був у захопленні саме в ці хвилини. Почує зойки засудженого і не поспішає, навпаки, розтягує хвилини насолоди.

Отож одного разу до рук Святого Хасана потрапив страшний злочинець — поет Ібрагім Розбишакуватий. Чим він завинив перед державцем? Справа складна. Живе чоловік на світі, пише вірші, в яких навчає, як відрізнити солов’я, закоханого в царівну, від солов’я, закоханого в дочку коваля, як з манівців зійти на шлях істини, що таке істина і що таке фальш, або ще подає міркування — як відрізнити правителів справедливих від деспотів і тиранів, славить вино і втіху від споглядання величі творця вічних цінностей.

Спочатку Святий Хасан вживав заходів, щоб підкупити Ібрагіма, зробити його ручним придворним поетом. Але той був затятий, гордий, від ласки державця ухилився ну й домігся того, що його схопили слуги Святого Хасана, поставили перед ним, і Святий Хасан сказав йому, мило посміхаючись, сяючи своїми прозорими темно-карими очима:

— Звісно, я міг би рубонути тобі голову сокирою номер один, міг би скористатися й сокирою номер тринадцятий. Але ж це було б, кажу, дуже жорстоко. Тобі ж тільки тридцять шість років — жити тобі та жити! То й живи собі на здоров’я. Отож я й прошу суддів справедливості (так він катів своїх називав): сокири віднесіть на місце, а славетного поета посадіть у камеру номер сім, бо коли сім, як кажуть піфагорійці, то буде всім... Це просторе приміщення з досить помірними вікнами, з яких одно виходить у розарій еміра Бархардського, а друге — в бік протилежний. Там є добряче ліжко, стіл для писання, атрамент, папір, пера, повні зібрання творів Платона, Арістотеля, Фірдоусі, Гафіза, Навої і багатьох інших класиків. Там не жарко, не холодно, обслуга вчасно приносить їжу й питво, і повітря там досить. Щодо блощиць, то і їх там порівняно небагато. Мій вчений математик Захір нарахував їх на одному квадратному лікті лише дванадцять десятків і п’ять одиниць. Площа чотирьох стін, підлоги й стелі того приміщення дорівнює величині в дві тисячі чотириста п’ятдесят квадратних ліктів. Отже, любих маленьких блощиць там може розплодитися не більше, як... Гей, Захіре, скільки їх там усіх може мешкати?

— Поспішаю відповісти, о мій ясний пане! Всіх їх там може мешкати щось близько трьохсот тисяч особин, а коли точніше сказати — триста шість тисяч двісті п’ятдесят одиниць.

— О, чуєш, мій любий поете! — сяючи якнайприємнішою посмішкою, вигукнув Святий Хасан.— Лише щось там із триста тисяч. Так що з богом, чоловіче добрий, з богом! Як не полінуєшся, перекажи через своїх служок, як тобі там поведеться. Отак було.

Через місяць поет Ібрагім Розбишакуватий помер у своїй камері від виснаження. Святий Хасан не дуже його пережив. Скинув його з престолу його власний син від тридцять сьомої жінки, теж Хасан, тільки не Святий, а Божественний, і вкинув, між іншим, в ту саму, сьому, камеру, дифірамби якій так співати умів Святий Хасан. І він там теж загинув від виснаження.

КАРАЇМ ЯВДОКИМ

В давні часи в економії прикажчик керував отаманами, отамани — приставами, а ці вже безпосередньо мали справу з робітниками. Тут, як у всякому ділі, був свій відбір. Люди щирі, лагідні, совісні непридатні були для цих посад, сюди, навпаки, вимагалися керівники діяльної вдачі, в руках яких нагай, дрюк і батіг не являлись окрасою.

Пристав Караїм Явдоким теж був швидкий на гарячі заходи, умів орудувати києм, краблищами, нагаєм-карбачем.

У жнива в рік мого народження він особливо лютував, незважаючи, що часи дещо змінилися, періщив людей отим своїм карбачем, аж шмаття з-під його наконечника летіло.

І робітники вирішили провчити Караїма. Вночі підстерегли пристала, накрили товстою рядниною, лупцювали палицями і приказували:

— А будеш карбачем бити? Будеш києм ребра ламати? Будеш на людських плечах трощити граблища?..

Караїм спочатку виривався, кричав, погрожував:

— Я вас у тюрягу! В кутузку! В Сибір!..

Але незабаром його запал поменшав, і тепер він уже благав після кожної палиці:

— Ой, пустіть, хлопці! Ой пустіть!..

— А будеш собакою?

— Їй-богу, не буду!

— А будеш між людьми людиною?

— Буду, добрі люди, їй-богу, буду!

— Ну, дивись, простягнеш хоч раз до карбача руку, вважай, пропав уже навіки!

І вибили робітники з рук Караїмових його символ влади — карбач. А який же він пристав без карбача? Засумував Явдоким. Хоч і скупий був, а все ж пішов на втрати, купив восьмушку горілки, з горя випив. Та й помер. Бо не міг жити без влади.

(13 квітня 1972 року)

АЕРОПЛАН

Плавко птицею знявся,

поплів і поплів

поміж хмарами

(крила врізались в білий туман)...

О, хто знає,

які магістралі

в сині далі

свердлить пропелери

Розлетілись дитячі легенди

про кийки Ілії пророка —

над землею, опалений сонцем,

чорним демоном лине пілот.

Що пустелі і сині безодні,

коли розум гігантським свердлом

од Ікара до башти Ейфеля

свердлить знизу і збоку простори!!

Ось над нами він вище і вище

(є у льоті незнана краса),

насолода у хмари продерлась,

у влучні рухи керма!

Хто спинить, в кого вистачить сили?

Хіба є параболі кінці?

Хіба зморшки безсило зотліють

на людськім всемогутнім чолі!!

Понад хмарами,

поміж хмарами

стальним свердлом небесну даль

дзвінко свердлить

в нестримнім льоті

аероплан.

Брехні тут мало — голий факт:

Майдан і церква — прямо — тракт.

Горить усмішкою ясною

З-під неба синьо-голубого

Стара дупляста верба.

У небі дзвони. На дзвіницю,

Немов напитися водиці,

За хмари голуби летять.

А тут уряд хатки стоять,

Ген через у лицю канати.

І не канати, а дроти,

Та телеграфнії стовпи,

Та синій дим пахучий нафти,

Та ще в радгоспі чорний трактор.

А далі степ лежить, затих.

Чи мріє степ, чи так затих

Перед навалою страшною — чекає бою.

І буде бій. Мовчить село,

Збирають сили дзвін і трактор.

Хто переможе? День біжить,

Веселий день за телеграфом.

ЕЛЕКТРИЧНИЙ ПЛУГ

Це не антихрист,

Що

Закував світ В крицевий ланцюг.

Повільно вийшов І врізавсь у землю —

Електричний плуг.

Це не казка крилата,

Що з нічого утворює чудо.

— Розлізлись межі,

Як старе шитво,

Перед силою електричного плугу.

Це не чудо

(Спіть кріпко в землі, пращури).

Не десятину,

Не дві,

Не три —

Поки сонце протягне день цугом,

Вріжеться комунар на сотні миль

Електричним плугом.

Він іде із звичайними днями

Вже звичайних в наш час комун.

Слава тобі, перший комунаре —

Електричний плуже!

ІЗ ЗАПИСОК

«Не родись щасливий, а родись у сорочці» — так говорить народна приповідка. Я, очевидно, родився в сорочці і, мабуть, через те живу тепер більш ніж щасливо. Правда, на це щастя можна по-різному дивитись, але я наперед кажу, що не належу ні до філософів, ні до людей з ідеалами (і порожніми кишенями), що все критикують і врешті дохнуть під тинами і парканами.

Я простий собі смертний з здоровим глуздом, гнучкою спиною і дотепними руками.

Ви усміхаєтесь: «з гнучкою спиною, хе-хе-хе».

Я чую ваш смішок, але мені зовсім байдуже, бо вірю я тільки в цю спину — гнучку, коли треба, і чудово струнку в інших випадках. Спина моя — мій біг, мій чудесний килим-самольот, мій патрон і прожектор. Вона гнучка, як вуж, і разом з тим слизька, як в’юн. Очі мої дивляться на всі чотири сторони разом і відповідно до того, що вони бачать, мій хребет виробляє найдивовижніші фігури — від поземної до величної пози удава-переможця! вуха мої найчутливіша мембрана, і я люблю їх за ту чутливість, що не дають моїй спині застигнути в одному положенні: я весь слух, і уші — мембрани мої.

Смійся, скептику і філософе,— я маю панцир своєї філософії, і мені байдуже. Я маю писати свої записки, що протиставляю їх всьому, що було до цього часу написане, і певен, що буду мати поспіх.

Бо що таке поспіх, як не зелень ясноблакитного травня, злото тремтючої осені і женщини з пухнастими ручками зими? Ви не відмовитесь від цих благ — і ось ключі від них.

ЗАПОВІТИ

Перше з них: слухняність, бо тільки той, хто слухає, має перспективи в майбутнє. За нею слідом іде покора. Блажен, хто покоряється мовчки й не дратує слуху понад вами сущого зайвими і непотрібними словами, а найпаче виглядом, що таїть в собі невдоволення і начатки бунту. Тікайте від такого, як від мору й чуми; затикайте, уші; заплющуйте очі, плюйте услід йому; вигинайте спину ужем і біжіть, біжіть...

От для чого вам потрібні не тільки гнучка спина, а й розум, а й совість, а й вся істота. Ще раз говорю вам: будьте гнучкими, як вуж, і слизькими, як в’юн.

Третя заповідь моя також розумна, як і необхідна: мовчання. Мовчіть. Зашийте уста ваші і не писніть. А коли назбирається слів і не можна вже більше терпіти, біжіть за місто, копайте яму і тричі нишком, щоб ніхто не почув, гукайте.

Це велика заповідь і повна глибокого змісту, і хто не зрозуміє її, той ніколи не зрозуміє ні мовчазної мови очей начальника, ні блиску шовків на плечах його вірної подруги, ні таємного змісту цифр на останнім, що він підписав, папері. Мовчіть. Будьте, як риба. І ви переуспінете і далеко і високо підніметесь по щаблях вашого щастя. І четверта заповідь ваша: пресмикайтесь. Лижіть черевики у папи, у мами, навіть у діток маленьких.

Вигинайте хребет, не жалійте спини: ви її раз потягнете, а вона винесе тисячу раз із небезпеки. Не кажіть собі: «не можу» — плазуйте. Обніміть коліна, здуйте порошинку з лякерок вашого пана. Затайте дух. І вам скажуть: це прекрасний холуй і черкнуть носком по вашому носі. І ви на вершку блаженства.

Бійтесь — сильнішого.

Клюйте по силі; топчіть мертвого лева; ловіть за хвоста тигра в клітці. І вам скажуть: який він сміливий! Хапайте по змозі. Спочатку ніжки й ріжки. Нічого — в майбутньому чекає вас лев’я ділянка.

Не бий ніколи перший, ще не відомо, що пан скаже. Спокійно — руки в кишені, чекай.

Не жалій ніколи останнього вдару. Останній вдар завжди найбільш вірний.

Брехня, що лежачого не б’ють. Бийте, душіть.

— Це ретельний холуй,— скажуть вам. І ви на вершку блаженства.

ФІЛОСОФСЬКЕ ОБГРУНТУВАННЯ

Читачу мій — я ретельний, я прекрасний Холуй. Я не соромлюсь. Навпаки — я з гордощами ношу це ім’я. Бо що таке Холуй? Тисячу віків людство билось над розв’язанням цієї проблеми. Ви найшли мікроскопи, телескопи, математичні формули і чудові хімічні аналізи. І ви таки не змогли найти вібріона холуйства. Бо він не постійний; він мінливий і міня образ свій і вигляд свій щочасу, щохвилини.

Скільки разів той чи інший безумець поривався сказати: еврика! Але слово застигало йому на устах. Він не міг з певністю сказати: се холуй. Аж ось прийшов врешті я і говорю: ось він Холуй — дивітесь на нього. Я говорю одверто, сміливо.

Холуй — не лайка, це честь. Холуїзм — це система, така ж прекрасна, як всі інші системи, але незмірно глибша за них.

Я ще зовсім нестара людина. Навпаки — мені тільки біля тридцяти років. Для нового пророка я ще надто молодий, але серце моє палає облагодіяти людство. Передо мною були тисячі тисяч пророків, що бажали вивести людство на новий шлях. Але за ними йшло неминуче банкротство, як прокляття по стопах прокаженого. Всі витрачали силу прекрасних слів, молодість, здоров’я, а за ними й надію на те, що колись на землі буде по слову їх.

Божевілля, нісенітниця. Все йшло своїм порядком, бо ніхто не почув, чим дише і чого бажає незрівняний Пій. Пій — все муще над нами. Ніхто не поглянув на душу людини і не вивчив її такою, як вона є, — душа Холуя. Всі дерлись по зорі один з-перед одного і тільки збільшували суму людських страждань. Бо всі хотіли бути Прометеями і, йдучи цим шляхом, ішли проти своєї справжньої природи — природи незрівняно прекрасного Холуя. Хто вам сказав, що ви Прометеї? Це непорозуміння: Прометей — мрія, ви — реальність. Чого ж ви хочете тікати від своєї справжньої суті?

Обминайте криваву тінь Прометея. Юнаки — дивітесь на мене: мені тридцять років, але я проживу ще три рази по тридцять і буду щасливий — з дебелим тілом, червоними щоками, гнучким хребтом і гумовими ногами.

Мене цінить начальство; женщини без ума від мене; коли я іду, всі з пошаною уступають мені дорогу і шепчуть своїм маленьким дітям:

— Дивітесь — це іде великий Холуй.

— Великий Холуй,— чую я навколо себе і привітно похитую головою.

У СЕБЕ ВДОМА

Я зараз сильна і солідна людина. Я ще не лисий, але вже маю двоє діток і чудову жінку. У мене гарні привітні кімнати і навіть кілька покоївок. Піаніно, кресла, гардини, кілька прекрасних пальм і дубових полиць для книг — що мені ще треба?

Я встаю вранці і лягаю увечері. Весь останній день я працюю поза домом.

Коли вранці до мене приходить мій маленький синок і говорить: «Доброго ранку, таточку», я відповідаю йому: «Доброго ранку» — так велить звичай. Взагалі люблю різні звичаї, і коли не вистачає їх, я утворюю нові.

Я знаю: світ ще не весь охолуївся і багато там є непотрібного. Через це я стежу за дітьми, щоб не збились з призначеного їм землею холуйства. Я привчаю їх змалечку, як в старовину привчали молитися за «таточка, мамочку, бабусю, дідуся і всіх православних християн».

У мене своя система.

Я гукаю Ведмедя (так звуть мого сина) і ласкаво запитую його:

— Скажи мені, моя крихітко, перед чим ти повинен нагинатись?

— Перед Пієм, таточку.

— А що є Пій?

Він дивиться на мене і, не збиваючись, карбує: Пій — все, що над нами суще.

— Наприклад?

— Іван Степанович Дуля — голова вашого правління; Параскева Юхимовна — його жона, Ляля і Льоля — його дітки.

— Хороше! — б’ю я в долоні і проваджу іспит далі:

— А чи вмієш же ти добре нагинатися?

— Мама кажуть, що я добре це роблю. Мене навіть погладив колись сам Пій.

У мого синка завжди світле личко і ясні блискучі очі... Кров моя і плоть моя! І тоді в екстазі батьківського чуття я стаю на четвірки і кричу весело і радісно: плазуй, дивись, як це робить твій тато. Вигни спину. Припади до землі. Зроби щасливі очі.

І ми вдвох плазуємо по підлозі.

— Хто краще? — врешті питаюся я. І мій синок відповідає мені:

— Я, таточку, я молодший, і в мене хребет, як із гуми.

Я люблю свій витвір і хочу, щоб таким було все людство.

Слухайте, дивітесь далі.

Ось він увивається вужем: блискавка, стріла, гума! Потім стає на задні лапки і покірно схиляє голівку.

Очі йому — безмежна покора.

Руки йому — безмежний терпець.

Ноги йому — стовб віри і утвержденія.

Скажи: «Стій», і він буде стояти сто, тисячу, мільйон літ.

Це найбільший майбутній Холуй.

Я життєрадісний, і бадьорий, я навіть веселий у себе в кімнаті. Я стою на одну ногу і роблю довгу стойку. В зеркалі я бачу велику, солідну фігуру в чорнім костюмі, ледве зігнуту — знак плазування. Біляве волосся артистично зачісане назад, голені щоки; сліпучо-білий комірець, манишка і манжети говорять без слів — він в пошані у Пія. Я стою на одній нозі, верчусь на п’ятці і разом дивлюся на себе.

Очі мені великі і безневинно ясні: сірий м’який колір надає їм особливого світла, що може раптом спалахнути і, знищивши, ще ласкавіше розлитись.

Я в себе в кімнаті». Я міцно прикрив двері і запер їх: я милуюся з себе без свідків.

Тікайте від свідків. Як вогню бійтеся їх.

Я не можу виносити чужих очей. Вони,зазирають в душу, в кишені, у руки — вивертають їх; вони не дають спокійно закінчити розпочату справу; вони бруднять наші комірці, манишку і манжети: «Що коштує? — Відро сліз? Шклянку крові? Дівочої честі? Честі чи його доброго імени?»

Уникайте свідків. Робіть свої справи на самоті. Танцюйте в своїй кімнаті без свідків.

НА РОБОТІ

(Класичний зразок холуйства; із моєї записної книжки за 1918 рік)

їх привезли дванадцять голодних, обірваних бунтарів і серед них батька, що породив на світ такий пишний зразок натхненнішого холуйства. Вони були брудні; замість одежі — гнотья, замість рук — чорні узлуваті канати.

Я був в той час на вершку слави, і ім’я моє наводило жах на нащадків Прометея. Але чим більш ненавиділи мене вони, тим я був у більшій ласці Пія.

Він пізнав мене і, глупа людина, набравши апостольського вигляду, вигукнув, простягаючи руки вгору:

— Боже, коли ти єси на небі, коли твій могутній й всесильний дух витає над землею і бачить все, що твориться тут, коли тільки від твого погляду летять громи, і двигтить земля, і трепече все живе і мертве створіння: люди, каміння і гори — зглянься надо мною; накрий мене темною ніччю смерті; вирви очі мої, печінку, розкрай серце моє, висуши до краплі кров мою і змотай жили, щоб я міг викупити прокляття своє в образі цього мерзотника, що на горе землі народивсь моїм сином.

Він стогне; запалі очі йому блискають злістю, стражданням, і руки, закуті в цепи, пориваються перервати мені горло.

Я, звичайно, сміявся. Що міг я робити з таким нерозумним холопом? І я дав йому шклянку води.

Він жбурнув мені її у вічі з дикими прокльонами і лайкою.

І я сказав: «Дуже жаль, що так трапилось» — і наказав підійти до себе.

— Бий,— закричав він,— мерзотнику,— і, наблизившись, плюнув мені в лице.

— Ще! — наказав я.

І він плює ще, ще і ще.

Плював злорадісно, жорстоко і, наївний, гадав у слині презирства втопити честь великого із найбільших Холуїв. Але невже Холуй існує на те, щоб ображатися від плювка божевільного? Він не знає душі Холуя, не знає того, що найбільша шана для мене одержати плювок ще, ще і ще раз. Бо плювок те ж саме, що відзнака на груди, що ласка великого Пія, що діямант погляду його радісних очей.

Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під них. Слина — тільки вода, і невже хтось із вас став би захищати свої ниви від дощу? Де є такий божевільний, щоб тікав від своїх прибутків.

— Я задоволений,— сказав Холуй, сказав я.— Але ти скінчив своє діло і дай мені змогу зробити своє. Він витяг шию і підставив лице для ударів.

Я ударив його в щелепи сильно і дужо — так, як уміє бити Холуй, коли за спиною у нього стоїть всемогущий Пій.

Потім бив ще його в зуби, в ніс, в очі, уші, при цьому говорив щоразу:

— Це за Пієву кривду.

— Це за кривду його діток.

— Його подруги.

— Його маєтку.

— Його волів.

— Його корів.

— Його осла.

— А хто той Осел? — утерши кров, запитав той, хто народив Холуя. На його думку — це мав бути сатанинський жарт, але я, сховавши зуби, ласкаво відповів:

— Осли не родяться в наших краях; це із десятої заповіді.

— Я був би дуже радий, але на своїх зубах пересвідчився, що це не так.

Наївний, глупий бунтар. Він хотів вразити мене в серце і не знав, що той удар упаде на нього самого.

— Осел — то я,— сказав великий Холуй. Він одсахнувся. Очі йому вилізли із орбіт, і лице набрало земляно-чорного кольору.

— Боже мій,— простогнав він,— я батько не тільки Холуя, а й Осла?

І він закрив лице руками.

Він стогнав, рвав тіло, бився головою об стіну, і з грудей йому вилітали поквапливі прокльони.

Я сміявся: як, ти до цього часу не знав, що Холуй може бути ще й Ослом? І ще раз тихо й спокійно проказав йому майже на ухо: «Так, той, хто має бути твоїм сином,— не тільки Холуй, а й Осел».

І ставши на четвірки біля ніг Пія, я заревів високим і зичним голосом: «Її-га!» Так ревуть Осли.

Я не хочу розказувати далі, бо всі зусилля мої повернути його на вірний шлях ні до чого не привели. Він залишився голодним бунтарем і за півгодини одійшов у вічну оселю дурнів.

Лікар констатував розрив серця.

Мої записки не закінчені. Я показав тільки фрагменти холуйства, найвищі зразки якого перейдуть перед вами далі. Це тільки початок. Холуйство, як і всякий процес, починається з дрібниць і поступово набирає діапазону і розмаху. Воно виростає майже непомітно, хоч я не можу сказати, що був колись час, коли я не був Холуєм.

Як це прекрасно! Я милуюся з себе самого, як з дорогоцінної речі, що являється людству раз у віки. І через це показую себе людству на весь зріст.

Дивуйтесь — я весь перед вами.

  Але я заговорився, хоч це властиво людині, що проводить свої думки і трішки гарячиться.

Свята і блаженна гарячка! — Ти властива всім людям, але для всіх ти печаль і зло, бо несеш з собою хвилювання і неспокій.

От через що я говорю — не хвилюйтесь, не мисліть. Кожна зайва думка — етап до життєвих незгод.

Уникайте думок, як свідків. Дивітесь у вічі Пієві — там океан натхнення для вас.

Прислухайтесь, як дише Пій,— і досить.

«Мисль-бо ізреченая єсть ложь», і хто поручиться, що ви не скажете не те що треба? От через що, дбаючи за вас, я говорю: затуліть рота або, краще, попросіть, щоб його вам заткнули. Так безпечніше. Іноді, щоб продемонструвати свою волю, можете сказати собі мовчазно: «А все-таки нічого». Ніби мовчите і говорите разом...

Дивітесь у рот Пієві: його слова — ваші слова. Звідціль єдиномисліє. А де єдиномисліє — там спокій. У очі пильно вглядайтесь, бо його погляд — ваш погляд. І ви не будете скоса дивитися.

Ви вагаєтесь? Ви не хочете бути Холуєм? Дух Прометея ще живе у вас? Залиште. Ваш шлях величного і незрівнянного Холуя.

(1926 р., Харків.)

БІЛЯ ВИСОКОЇ ПЕЧІ

Діялося це щось із сто років тому в Юзівці. Серед неоглядного степу саме тоді була побудована висока виплавна піч, домна, перша на всю Україну. І робочий люд, якого тисячами блукало по всіх усюдах, потягся до високої печі, гаразд, що роботи там не бракувало. Все, що робилося на цій величезній споруді і біля неї, робилося голими руками, підборними лопатами, одноколісними тачками; навіть шихту і вугілля завантажували за допомогою тієї самої живої людської сили; брав робітник на плечі кошіль з рудою чи вугіллям і підіймався по сходах, накручених навколо печі, вгору. А там вище тільки небо і хмари. Кратер печі палахкотить, з нього вибиваються вгору довгі вогняні снопи, і вже тут їх степові вітри то вниз притиснуть, то підкинуть догори, то через борти на поміст перехилять; на помості ж чорна черга пічної обслуги; хто падає ниць, хто набік відкидається; ті присідають, ті перечікують, коли вітер попустить і вогняний сніп занесе в інший бік. А тоді вже й кидаються до кратера вогняної криці, щоб скинути вантаж і тікати геть униз. Таку мали люди роботу.

Навколо печі у видолинку сірі ли робітничі хатки, землянки, якісь ліплянки, курені та халупи. І казарми, звісно, були, для тих, хто свого куреня ще не мав. Осторонь казарми стояла будівля, більша за всі інші. Це був хазяйський магазин з пшоном, салом, олією і всім потрібним для робітничого люду. Таксі не було, наглядача за вагами теж не було; хтось щось важив, хтось щось міряв, хочеш — бери, не хочеш — як собі знаєш; платили квитками з контори, бо грошей не видавали на руки. Збоку магазину стояла пивничка з міцними напоями. Ото там і втішалося, одводило душу бурлацтво. Пили.

Та ще співали. Багата на співи свята наша земля! Нагнало сюди, до Юза, люду та люду з усіх закутків Курщини, Харківщини, Полтавщини, Луганщини. А вже цих небораків учити співати не доводилося! Як кожен закуток, так і кожна епоха в житті народному має свої улюблені пісні.

Біля печі у Юза улюбленою тоді піснею була і тепер старшим поколінням знана «Ой у лузі та ще й при березі червона калина». Гарна пісня, створена на таких глибинах людських почуттів, яким, може, й ніколи не замулитися. Ішлося в ній про долю людську. Народила мати хорошого сина, дала йому і силу, і вроду, стан високий, очі карі, чорні брови — усе дала, усе дала, та не дала долі. Ось як оцим усім, що знайшли притулок біля моторошної палахкотючої печі.

Серед отих бідолах був і наш, шахівський, чоловік Кирило Височин. Це у нас поширене прізвище; люди з цього фамільного куща — знані, прикметні своїми здібностями, хистом, а надто умінням співати. Старше покоління шахівських жителів ще пам’ятає Семена Васильовича Височина, що був співак над співаками, на всю Шахівку, на всю Червоноградщину, може, й на всю Полтавщину, от як тепер ото із старших Іван Козловський, з молодших — Дмитро Гнатюк.

Був той Кирило Височин змалечку сиротою, безбатченком. А коли йому стало дванадцять років, померла мати. А була вона щедра на ласку, щедра на любов — пилиночку з свого сина ладна здмухнути була. Звісно, за злиднями цього робити не могла, але що могла — робила, щоб боронити своє дитя від суворих житейських злигоднів. Хлопчик прив’язався до матері, яка ясною зіркою для нього залишилася на все життя. І завжди у нього було так: заспіває про молоду дівчину, що спородила при березі хорошого сина, то одразу й згадає матір свою безталанну, а як згадає — заплаче, в серці, без сліз. Журний такий стане, невеселий, поставить перед очима материн образ, як запам’ятався віщі зітхне.

Скільки зітхань виривається з грудей у таких, як він, безталанних людей! Але ж сум сумом, а життя життям. Закінчать, було, роботу, зберуться у гурт увечері, починають співати. А як починають, гукають:

— Гей, Кириле, сюди! Заспівуй!

— Якої?

— Та хоча б «У лузі при березі»!

— При березі, то й при березі...

Заспівають, і на пісню збереться з усіє Юзівки бурлацтво; хто вміє співати, і собі до гурту, хто не вміє — стоять, слухають, гомонять тихо збоку. І не тільки бурлацтво, а й інші, хто там біля печі працював, аби хоч трохи живої душі мав, то вже неминуче пісня зачепить.

Були там й інші. Піч — залізний промисел, це не таке просте діло, а хто щось тямить, то й грошовите. А на гроші тягнеться багато охочих — і невчених, і вчених. Прибився сюди і якийсь Вільгельм, прозваний Василем тут, майстер з німецької землі. Дома працював не скільки на високих виплавних печах, як борцем по цирках містечкових і сільських майданах. І був дуже лютий, пихатий. Приїхав до Юза, укріпився на місці, роздивився і одразу поділив людей надвоє: ходив ходорком перед тими, хто старший, і дер носа, та ще й високо, перед бурлацтвом, інакше не називав їх як «свиня», «російська свиня». І бився не задля діла, а задля втіхи. Вип’є зі своїм товариством, а тоді виходить до казарм і халуп розважатися. Каже приятелеві:

— Бачиш он того здоровенного гевала? Хочеш, одним ударом змушу його просо збирати? — І гукає, киваючи пальцем, до того: — А ходи, так тебе й перетак, я тобі в морду затоплю! Та держись міцно!

А що тому нетязі, гевалом названому, робити, коли велить лице підставляти сам майстер? Не підставиш — вижене, а куди підеш в осінню сльоту, в зимову хуртовину? І підставляє, і хоч який був би здоровий чоловік, а мало який встоїть, щоб не повалитись на землю.

Одного разу зібралося бурлацтво біля казарми розважитися, поспівати. Кирилові того вечора було особливо тяжко чомусь. Щоб душу одвести, почав співати, а як розспівався, то й сам на хвилях пісенних у вирій залетів і людей заніс із собою. Коли ж Кирилові добре співалося, то розійшлися й інші. Співали різних пісень, потім хтось крикнув:

— Нашу давайте — «Ой у лузі...»!

Заспівали «Ой у лузі..,», про бідолашну матір, стан високий і чорні брови, про тяжку недолю сина її.

Підійшов до гурту і майстер, слухав, потім сердито ревнув:

— Спини пісню! Бач, знайшли про що співати! Шарпачня! Злидоцтво! То пруссака-неборака породила молода дівчина. А руського дурака породила молода свиня! Чуєш, ти, собаче поріддя, Кириле?!

Тридцять років прожив на світі Кирило Височин, з них вісімнадцять на чужій роботі, і не було в світі такої образи, яка не опекла б вогнем його серця. Та хоч як ображали його люди, та ще ніхто не наважився кинути болотом в образ його матері, відбирати від Кирила святая святих його серця. А цей — наважився!

Зла гадюка обкрутилася навколо серця Кирила, і він відповів:

— То на твою мерзенну думку так. А на мою, то такого, як ти, пруссака-неборака наслідила собака.

Майстер отетерів від такої відповіді, а як оговтався, підскочив до Кирила і, як умів, ударив його у вухо. Кирило похитнувся, але не впав. Коли в голові перестало гудіти, відповів:

— Бере, бере вовк, та й вовка ж візьмуть...

Отак він відповів. Та що ж він інше міг сказати? Биті завжди нахваляються, але що з того?

Тільки в Кирила вийшло не так...

День і ніч гоготіла снопами вогню й розпеченого газу висока піч, літо й зиму робітники засипають рудою і вугіллям її ненажерливу пащу, а їй все мало, все мало. Лише пекучим вогнем лизала хмари, крила снігових завірюх, краї свого горла, а коли то й людей — лизне бідолаху, та й по ньому...

І тієї ночі була завірюха, ревла, шаленіла, стогнала; невпинно сипався сніг, вітер морозом різав обличчя. Та що бурлакам до того? їх діло зносити нагору споживу для печі, тлити її. Сходи засипало снігом, накидало його й нагорі біля горла. Люди насилу через сніг перелазили, вітер збивав їх з ніг.

В цю зміну випало тут і Кирилові працювати. Було йому і жарко від важкої поклажі руди, було й холодно, бо як сходив уже нагору, то вітер тут наскрізь його продимав. Та він до цього вже звик. Тіло його, жилаве, видублене безнастанною роботою, вітрами і сонцем, від цього, здається, ще дужчало, ще більше сили набирало. Ця сила веселила його, людська ж неправда, яка вгризлася в нього з усіх боків, пекла вогнем, і таким болючим, страшним, що туманів мозок. Майстер теж працював у цю зміну. Хуртовина, як йому здавалося, порушувала плин робіт нагорі, і він подався туди, розпалений, лютий. Хурделиця, вітер, сніг заважав людям ритмічно, як завжди, працювати: хто спіткався і падав, хто точився і хапався за поручні. Вільгельм здирався нагору і, поки підіймався, не переставав орудувати кулаками, приправляючи удари своїми звиклими, осатанілими лайками.

Біля горла, придавлений величезним кошелем із рудою, тупцював Кирило, приміряючись, як підступити до того горла й висипати туди ношу так, щоб не зачепило його гарячим віялом вогню і розпеченого газу. В цей час, коли він ото очікував біля горла на слушну нагоду, сюди й вискочив майстер.

— Чого остовпів? — ревнув він і замахнувся на Кирила.

Кирило ж давно вже помітив його. Серце в грудях зашуміло, а в голові виразно й чітко прозвучали слова: «Оце, Кириле, твоя слушна година!» І він напружився, але не безтямною сліпою напругою. Голова його була ясна. І він діяв не наосліп, а прутко, розраховано, спритно. Скинувши порухом із пліч кошіль, Кирило розмахнувся, ударив у щелепу майстра, і коли той схибнувся з забитим віддихом, схопив його на оберемок, розгойдав і жбурнув у глибину печі.

Майстер зойкнув, але зойк його загубився у реві вогню й хуртовині...







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.