т Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)

Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)

Всі публікації щодо:
Антонич Богдан-Ігор

Шостого липня 1937 року Богдана-Ігоря Антонича не стало. Помер поет-філософ на 28 році життя у львівській лікарні від запалення легенів. Мав на той час добру славу і високий літературний авторитет. Був автором трьох поетичних книг — «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936). Підготовлені до друку ще дві збірки «Зелена євангелія» і «Ротації» побачили світ посмертно, в 1938 році. Заявив про себе як поет із оригінальною системою образного мислення, яке запліднювалося і надзвичайно емоційною вразливістю на найтонший порух живої природи, і глибокою мислительською працею освіченого розуму над вибудовою цілісної концепції людини та світу, і «оживленням» у поетичній уяві атавістичних, підсвідомих стихій людського буття і міфологічно-фольклорних «знаків» повноти зв’язків людини з природою.

Я, сонцеві життя продавши За сто червінців божевілля. Захоплений поганин завжди.

Поет весняного похмілля,—

такий автопортрет створив Богдан-Ігор Антонич. У його поезіях ми щораз натрапляємо на такі автохарактеристики-перевтілення:

«Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені»;

«Я є рушниця, радістю набита,

якою вистрілю на честь життя»,

«Я — закоханий в житті поганин»;

«Сестра Антонича — лисиця»;

«Антонич теж звіря сумне

і кучеряве»;

«Антонич був хрущем і жив колись на вишнях».

Антонич сповідував ідею неподільної, гармонійної єдності людини і природи, людини і космосу, прагнув пізнати і відтворити рух незнищенної матерії у безконечній змінності її форм і виявів, жадібно всотував усі барви, тони і звуки довколишнього світу. Але не тільки взаємини людини і природи приваблювали цього творця фольклорних метаморфоз та поетичних міфів. Антонич чутливо реагував на соціальну дійсність, на фантастичні, з елементами сюрреалізму образи-символи капіталістичного міста-спрута. Особливо вражаючі урбаністичні картини з майстерним відтворенням морально-психологічної атмосфери міської ночі і затхлих закапелків дрібних душ постають у збірці «Ротації».

Понад двадцять років минуло відтоді, як Дмитро Павличко упорядкував найповніше на Радянській Україні зібрання літературної спадщини Б. І. Антонича і написав грунтовну вступну статтю до неї — «Пісня про незнищенність матерії» (Радянський письменник, 1967). За рік до цього видання Мікулаш Неврлі у Братіславі підготував до друку велику книжку його поезій під назвою «Перстені молодості». 1967-го «Зібрані твори» Антонича з’явилися за кордоном, у Канаді, завдяки зусиллям українських літераторів в еміграції Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Не з усіма висновками автора статті про життя і творчість Б.-І. Антонича, друга поета Святослава Гординського, можна погодитися, як і з включенням до вибраного всіх віршів збірки релігійної лірики «Велика Гармонія». Сам Антонич цю збірку, яка складається переважно з важких за формою релігійно- моралізаторських сентенцій, не передав до друку, хоча готував одночасно із книжкою «Привітання життя».

Дмитро Павличко не оминає складних фактів творчої біографії Антонича, зокрема намагається зрозуміти, чому з-під його пера з’явилося сумнозвісне «Слово про Альказар». І хоча майже в той же час поет написав «Слово про чорний полк», в якому різко осуджує італо-фашистську інтервенцію в Абіссінії, не можна вилучати із творчої біографії Антонича і проголошення — буквально одним рядком — симпатії до реакційних сил в Іспанії. Цей вірш дає українським буржуазним націоналістам поживу для ідеологічних спекуляцій. Та попри всі намагання підтягти творчість Антонича до своїх політичних орієнтацій, цього досягти нашим супротивникам не вдається. Бо Антонич, як вони самі стверджують, не став «правдивим націоналістичним поетом».

Розглядаючи творчу біографію Б.-І. Антонича, ми повинні всебічно охоплювати політичну і літературно-мистецьку атмосферу 30-х років XX століття у Львові. Поет багато спілкувався з художниками, скульпторами, музикантами, шукав разом із членами АНУМ — Асоціації Незалежних Українських Митців — нових засобів художнього вираження, був уважний до новаторських експериментів у галузі форми кубістів і сюрреалістів. Тому, одержуючи за свою другу книжку поезій «Три перстені» літературну нагороду львівського Товариства письменників і журналістів, він у своєму привітанні 31 січня 1935 року відмежовується від політично-спекулятивних зазіхань на його свободу самовираження з боку націоналістично-агресивних кіл. Поет належить правді, якій служили чесно, з прометеївським подвижництвом Т. Шевченко та І. Франко. З перших кроків до пізнання таємниць української літературної мови син священика із роду лемків, який п’ять років студіював після закінчення польської гімназії слов’янську філологію у Львівському університеті, цікавиться літературою Радянської України. Антонич переписує у свої блокноти поезії М. Рильського і П. Тичини, приглядається до експериментів у формі Є. Плужника і М. Бажана, М. Драй-Хмари і М. Семенка, інших неокласиків і футуристів, скорботно переживає трагічну загибель на Радянській землі своїх близьких знайомих, прогресивних літераторів В. Бобинського і братів Крушельницьких. Він вивчає польську і світову поезію, багато перекладає, роздумує над необхідністю гідно, на рівні новочасного мистецького самовираження, прилучитися і органічно злитися з класичною літературою українського народу. Для нього І. Франко — «учитель і поет, виховник, будівничий», який умів «шляхи майбутнього в мету спрямовувати сміло», а Т. Шевченко — «не пишний монумент із мармуру», а слово, яке тривкіше за бронзу й мідь:

Твоє наймення, мов молитву,

кладемо на стяг, бо знаємо,

що, мов тавро, понесемо

в життя печать

Твоїх палючих слів,

що пропекла до дна нам душі.

(«Шевченко»)

Перші поетичні спроби Богдана Антонича не відзначаються досконалістю версифікації. Але молодий поет, наполегливо шукає індивідуальні ходи до пізнання таїни семантичного «коду» слова та образності. А з якою музичною енергією він творить експресію строф, яка виразна образна структура «Поеми про вітрини»!

Богдан-Ігор Антонич — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, «обов’язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу».

Він себе називав малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківську традицію.

Антонич був хрущем і жив

колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував

Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна

й пишна,

квітчаста батьківщино вишні

й соловейка!

Де вечори з євангелії, де

світанки,

де небо сонцем привалило білі

села,

цвітуть натхненні вишні

кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять

пісню хмелем.

(«Вишні»)

З ПЕРЕКЛАДІВ

Р. М. РІЛЬКЕ

В’ЯЗЕНЬ

І

Ще моя рука ма сили,

Та жестом відганяти зна;

На камінні брили

Капле зі скель рідина.

Я чую лиш стук цей один,

І б’є серце в ритм

Разом із ходом краплин,

Разом гниє з ним.

Капали б, може, скоріш,

Коли б звір вийшов дверми.

Може, там де є чесніш —

Але що знаєм ми?

II

Подумай, небом, вітром, що тут є,

Повітрям уст твоїх і світлом зору,

Те скам’яніло б по малу цю гору,

Твої де руки й серце де твоє.

І що ти звеш тут: завтра, ранком же,

І ще пізніш, за рік чи за дві хвилі,

Що ятриться й більш

не свінуло б вже.

Це, що було, збожеволіло б, та

Крутилось би тобі кругом, уста,

Що сміх чужий їм, в реготі

прожогом.

І сторожем це, що бувало богом,

І пхав би в кожну дірку чи прорив

Огидний, злісний зір. Та ти б

ще жив.

СТАНОВИЩЕ ПОЕТА

Слово при роздачі літературних нагород дня 31 січня 1935

Шановні пані й панове!

Те, що скажу, не буде ні нове, ні незвичайне. В короткому принагідному слові розкрити ширше обрії нашої сучасної літератури чи, зокрема, хоч би тільки поезії — неможливо.

Живемо в часах, коли дійшло до того, що поети мусять виправдовувати своє право на існування й, коли дуже часто не вміють на це спромогтися, то й самі починають зневірюватися, чи вони потрібні. А втім, торкається це не тільки поетів, але взагалі всіх письменників і митців.

Тут не місце, щоб вияснювати причини цього складного явища. Одне тільки певне: їх щонайменше кілька, вони зв’язані з самою літературою і з зовнішніми обставинами та переплутуються в дуже складний спосіб. Тут хочу звернути увагу тільки на одну з них, а саме на переміну суспільного становища письменника чи митця, на зміни у відношенні суспільства до нього. Розуміння суспільної ролі мистецтва, побажання і вимоги, що їх ставить творцеві громадянство, очевидно, не є чимось сталим, вони завжди розвиваються й змінюються, але зміна, що довершилась під впливом останньої війни, одна з найяскравіших і найгостріших.

У добу розвитку символізму — найважливішої довоєнної течії в літературі — в році 1896 такі три заповіді давав Брюсов «Юному поету»:

Юноша бледный со взором горящим,

Ныне даю я тебе три завета:

Первый прими: не живи

настоящим,

Только грядущее — область поета.

Помни второй: никому

не сочувствуй,

Сам же себя полюби

безраздельно.

Третий храни: поклоняйся искусству,

Только ему, безраздумно, бесцельно.

В цих трьох заповідях вміщується вся програма тодішніх митців: творити для майбутнього, для вічного, крайній індивідуалізм і служба мистецтву для нього самого. Сьогодні поети стоять у всіх трьох точках на протилежному становищі: творити для сучасності, підпорядковувати індивідуальність творця якійсь ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі, якійсь практичній цілі, підпорядковувати мистецтво тим самим чинникам. На цьому не кінець: вони йдуть ще далі, домагаються не тільки, щоб ставити проблеми, але й їх розв’язувати, не тільки відтворювати сучасність, але й вияснювати її, ще й ставити їй єдині й непомильні дороговкази. Очевидно, що там, де блукають і губляться діячі, політики, публіцисти, філософи тощо, тим більше письменники стають безпорадні або спрощують себе до ролі групових гітаристів якоїсь фірми з крикливою вивіскою.

Не хочу боронити «заповідей» Брюсова, але вважаю, що тільки синтеза з їхніми суперечностями зможе витворити справжнього сучасного письменника. Погодити службу сучасному з тривкішими, вищими митецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом. Дозволю собі навести слова Пруста: «Баррес говорив, що митець повинен служити передусім хвалі своєї Батьківщині. Одначе може він служити їй тільки будучи митцем, себто під умовою, що в хвилині, коли досліджує закони мистецтва, коли довершує свої досліди і відкриття в науці, що в цих хвилинах він не думає про ніщо інше, навіть про Батьківщину, а тільки про правду, що перед нею стоїть».

Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну та навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше — й трудніше — ще й у формі. Роблю це менше за надуманою програмою, більше з внутрішньої потреби вірності світові, що з нього я вийшов. Проти деяких голосів ідейно я себе знайшов від першого рядка, що його написав. Основ цього світогляду ніколи не змінював, що не значить, щоб завжди не оформлював його точніше й не викінчував його у подробицях. Людина — це незавершена статуя, жива людина твориться в кожному дні, в кожній хвилині. Не шукаю фікційного Окциденту з львівської кав’ярні, але несміливий підходжу до традиції моєї землі. Це не значить, щоб я національний стиль розумів, як щось скам’яніле й невідсвіжувальне. Тут Тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Уоте Вітмене, що навчив Ти мене молитись стеблинам трави. В корчмі «Під романтичним місяцем» п’ючи палючу й похмільну горілку мистецтва, разом з Тобою звеличую найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування. Вдаряючи по плечі молодого челядника теслярства — розкриваєш мені крізь століття таємниці «препричини».

Хочу й маю відвагу йти самітно й бути собою. Я не мандолініст ніякого гурта. Не вистукую верблів на барабані дерев’яного патосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів це здебільша векслі без покриття.

Сіра братіє й світочі моєї парохії, челядники й майстри з мого цеху, теслі строф, гончарі поем, різьбярі сонетів, ткачі повістей, будівничі драм,— усі ви, що нам дано жити в цей «час бурхливих воєн і варварських звичаїв» (з Ольжича), повторімо з Драй-Хмарою:

Крізь бурю й сніг гримить наш переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

Веде нас у світи ясне

сузір’я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

Із збірки «ВЕЛИКА ГАРМОНІЯ»

ТРИКУТНИК

(Віра, надія, любов.— Ч. 1)

Бажаєш, що незнане,

що невідоме,

з тугою серця дрижить.

Блакитний цвіт зів’яне,

углиб потоне,

більше не хочеш вже жить.

Забий стрілою смуток

та біль глибокий,

вір і надійся знов.

Бо щастя — це трикутник,

а в нім три боки:

віра, надія, любов.

(29 березня 1932 р.)

РУБАЧ

(Ч. 2)

О чорний пугачу, не кряч,

що всюди лиш журба є,

бо є ще радісний рубач,

що дрова з піснею рубає.

Ще є веселий дроворуб,

веде з життям невпинно

рукопашний бій,

завжди веселий, наче дуб.

Поете чорних рук, потіхи зерно сій!

Бо прийде, прийде нагороди день

терплячим, милосердним і хоробрим.

Не знатимеш уже сумних пісень.

Найбільше щастя — бути добрим.

Понести радість і любов

до бідних, до похилених,

нуждарських хат

І стільки нарубати дров, щоб більше не було

нетоплених кімнат.

(29 березня 1932 р.)

ЧЕТВЕРТИЙ КУТ

(Віра, надія, любов.— Ч. 2)

О, вічно тужать людські душі,

час принесе поразку.

Хай нам шепоче янгол в уші

нову шовкову казку.

Прилине срібний янгол уночі,

примара невидима,

аж батьківщину осяйну сплячи

побачиш над очима.

Пізнати знов єдине й важне,

почути знов забуте,

та осягнути недосяжне,

здобути нездобуте.

Де від землі до вічності є скрут,

скажи мені, мій доме!

В трикутнику знайти четвертий кут —

Велике Невідоме.

(29 березня 1932 р.)

ПОЗА ЗБІРКАМИ

САДИ

Задзвеніли сади,

задзвеніли піснями.

Я такий молодий,

повний юними днями.

Одяглися сади

в черешневеє плаття.

Рвучий струмінь води,

наче юне завзяття.

Засміялись уста,

засміялися очі.

Грає радість пуста

в весняні, теплі ночі.

Вже зелені сади,

вже весни кантилена.

Ще мій сміх молодий,

і душа ще зелена.

Зашуміли сади,

плине легіт привітний.

Я такий молодий,

а одначе самітний.

Вже розквітлі сади,

вже весни повно й світла

в кожнім плесі води,

і душа вже розквітла.

Заквітчались сади,

прийде знову ніч літня.

Де, дівчино, де ти —

ясна мадонно квітня?

(19 червня 1932 р.)

ПОЕМА ПРО ВІТРИНИ

Скляні очі кам’яниць,

над ними чола балконів,

рійний, стрійний танець

красок, тонів.

О місто, місто, місто —

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто —

задимлене в неба блакить

алмазними зіницями вітрин.

Очі скляні кам’яниць,

над ними тильди, фасади,

мінливий реклам танець

пестить трійлом принади.

О, місто, місто, місто —

гігантний заліза та бетону тин.

О, місто, місто, місто,

розбавлене рельєфами вітрин.

Отак глядіти в ваші прозорі шиби.

прямовисні озера закляті:

чи се плюскотять срібні риби,

з місячного сяйва натяті?..

Так добре глядіти в ваші безплямні

шиби.

О скорбе, перерізана площиною

вітрини,

в дощі рефлексів розцвіли казок

гриби,

шоколадові дрібні мелюзини...

По тисячкрать пристрасні очі

водять по вас трус,

та ви хіхочетесь рожевими

лампами.

По тисячкрать вдаряєте цілунками

спокус

мерехтливі, в блиску злив

спокусливі плями.

В жоржети, шовки, брокати,

крепдешини

убрані цвітів кльомби,

вічно всміхнені дерев’яні

манекени,

квадрати, прямокути, ромбоїди,

ромби.

Очі скляні кам’яниць,

рельєфи, шильди, фасади,

блідий місяць-каганець,

ярких ліхтарів громади.

О місто, місто, місто —

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто,

Кричи квадратами вітрин.

Кам’яниць скляні очі,

сном зашуміли будуари,

виллялись темні тіні ночі

на сквери, парки, тротуари.

О місто, не треба лякатись

її конклюзій.

О місто, тебе прощають на добраніч

вітрини брязком жалюзій.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.