Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Василь Симоненко (1935-1963)

Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп’яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла...

«Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце»,— це його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Важка невиліковна хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. А що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією «вхопилася» за проголошені на XXII з’їзді партії принципи демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною... Хотів і далі, як його перехожий, «натхненно і мудро творить ходу», не боявся спіткнутися і почути докори: «Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять...», волів дивитися прямо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень.

«Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції»,— писав він 6 липня 1963 року.

На Україні починався сумнозвісний період «загвинчування гайок» у літературі, в культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою «націоналізм». Як було захистити слово правди, болю, страждання і надії на свій народ від цього безжального присуду? Не було і нема до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридично реальні права свободи творчості, свободи думки. Інакше б слово правди не витлумачувалося б то як наклеп, то як злісна вигадка, то як паплюження соціалістичної системи, наших ідеалів.

На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. І це в той час, коли багатьох заполонила дерзновенна ейфорія революційної перебудови суспільного і духовного буття. Це ж ті благословенні часи, коли відбудеться XXII з’їзд партії, легендарно злетить у космос Юрій Гагарін, коли з’являться друком романи «Людина і зброя» О. Гончара, «Правда і кривда» М. Стельмаха, коли «Літературна Україна» друкуватиме на цілі сторінки незвичайні поезії «шестидесятників», коли з першими збірками прийдуть до читача Василь Симоненко («Тиша і грім»), Микола Вінграновський («Атомні прелюди»), Iван Драч («Соняшник»), коли С. Параджанов і Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм «Тіні забутих предків», коли М. Лукаш і Г. Кочур жадібно і поспішно, іноді з авантюрною безоглядністю, відкриватимуть для українського читача сторінки світової поезії, а Іван Дзюба своєю експресивною друкованою і усною критикою збиратиме навколо себе окрилених неофітів. Та вже 3 вересня 1963 року сумно, з гіркою іронією В. Симоненко занотує: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

Ай, ай, ай веселої Всі ми під

пресом.

Так воно треба задля прогресу.

Ця облога політичною недовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за кілька місяців до смерті Василя Симоненка. Та він творить — з’являється «Казка про Дурила», написана, як він сам визнає в щоденнику, «одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її почитати».

«Нікому почитати». Гірко, болісно за поета. Було кому почитати — народ знав уже і любив чесного поета, та не було кому її опублікувати. Лише через 24 роки, 12 грудня 1987-го, газета «Молода гвардія» здійснить публікацію «Казки про Дурила». Чи не до отих безбатченків — безтурботних, цинічних і наївних, щирих у своїй сліпоті і гнучкошиїх у пристосуванстві деяких земляків своїх — звертався поет із пересторогою: легко загубити дорогу до рідного краю, але як важко буде згодом відшукати свою вітчизну, утвердитися у правоті своїй, у свободі вираження — думок, надій, переживань. Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвісив вуха, роззявив рота — і повірив у їхню мудрість, всеможність, абсолютну правоту:

Ми пронесем, ми підведем і підем,

ми дійдемо, ми сягнемо

висоті

Та не давала спокою наївному Дурилі думка, чому в них ноги в крові, чому та річка, через яку пролягла дорога до щастя, із крові і людських сліз, і чия ж кров у тій неглибокій річці?

— Чия? А відомо чия — тих людей,

Що підло не визнали наших ідей...

Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу

Кого задавили, кого зарубали.

Старшини Раю у «Казці про Дурила» натхненно співають про мудрість витвореного ними Раю з подачі ідола — засновника Раю.

«А це що за ідол?» — питається у старшин допитливий і спостережливий Дурило.

— Це той, хто закон

наймудріший знайшов:

навчив нас хапати,

навчив убивати,

навчив людям в вічі оману

пускати,

навчив нас, як жити

годиться на світі,—

читай заповіта його на граніті.

Не треба докладати якихось особливих зусиль для розшифрування образу ідола — цього зловісного символу, майже архетипа. 19 вересня 1962 року Василь Симоненко записує:

«Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало... Тепер,— читаємо далі,— він згинув би од люті, коли 6 дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали нездарні, лубкові пам’ятники йому».

«Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі душею і мозком».

Минуло чверть століття — і ми повертаємо собі, суспільству ці чесні судження про державну злочинність Сталіна. Але тоді, зразу ж по смерті Василя Симоненка, ці та інші відверті думки поета розцінювалися як політична крамола. Звісно, його «Окрайці думок» не опублікували, зате ідеологічні противники цим скористалися і почали сурмити на весь світ про те, що Василь Симоненко був ледь не ворогом Радянської влади і ленінських ідей. Та й зараз ми подумаємо, чи ж маємо моральне право друкувати щоденникові записи поета, епіграфом до яких він поставив невідомий афоризм простака Вільсона: «Читати без дозволу чужі щоденники — Еверест підлості». Там, за кордоном, не питали дозволу, морально-етичні «кордони» легко долалися задля накопичення ідеологічного «капіталу». Тому я певен, з нашого боку буде цілком моральним вчинком зібрати і опублікувати окремим виданням всю відому на сьогодні, не друковану досі літературну спадщину видатного українського радянського поета Василя Симоненка, частину якої ми зараз пропонуємо читачеві. Крім «Окрайців думок», занотованих В. Симоненком з вересня 1962 року по вересень 1963 року, слід опублікувати його листи, які зберігаються не лише в архівах, а й у приватних осіб, різні редакції його відомих поезій. Та й тими віршами, які подаємо сьогодні, не вичерпується, мабуть, його поетична спадщина.

Василь Симоненко був скромною людиною, чесним трудівником літератури, оцінював свій талант невисоко, усвідомлюючи, що час наклав і на його думки, на його характер образного самовираження печать перестрахування. Ця недовіра до слова, яке готове було вибухнути гнівом, розпачем, болісною правдою, саркастичною інвективою, в'їдливою іронією, мимоволі всотувалася в думки і настрої митців, витворюючи і в них самих «домашніх», внутрішніх цензорів, які іноді так пильно стерегли власне слово, що воно не наважувалося переступити поріг редакцій і видавництв. А люди того чесного слова чекали. Бо знали, що від Василя Симоненка його можна і треба чекати.

Я пам’ятаю, після виходу другої, вже посмертної, збірки поета — «Земне тяжіння» (в 1964-му), яку передавали, мов жарини в повоєнні безсірникові роки, з щирих рук у довірливі руки, ночами студентки переписували його вірші, вивчали напам’ять і декламували в тісному колі. Згадаймо його до сліз вражаючу «Думу про щастя», в якій поет оповідає про важку долю колгоспної доярки і звертається до своїх колег-літераторів:

Де фотографи?

Де поети?

Нуте, хлопці, сюди скоріші

Можна знімок утнуть

І до газети — жахливо веселий вірш.

Застрибають веселі цифри

У грунтовно важких статтях,

Та не встане

З словесних вихрів

Многотруднеїї життя.

А доля його вірша «Злодій»? Земляк Василя Симоненка київський інженер Григорій Міняйло звернувся до редакції «Літературної України» з проханням опублікувати цей крик болю поета за упосліджену долю і обкрадені надії людини на землі, творця хліба. «...Після публікацій поеми О. Твардовського в журналі «Новый мир», Є. Євтушенка в журналі «Знамя» і інших, не друкованих у період застою творів відомих поетів, було б несправедливо не надрукувати вірш В. Симоненка «Злодій».

Несправедливо замовчувати не лише творчість цього поета, який був і є народною совістю в українській літературі, але також і його трагічну долю. Не судилося В. Симоненку розкритися вповні, та й літературне оточення в Черкасах не сприяло творчому окриленню, навпаки, частіше гнітило поета недовірою, скепсисом, вимотувало дріб'язковими чварами, важкою газетярською «поденщиною». «Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети...» — писав він у щоденнику. «Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноюємо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас».

У тому ж вересні 1962 року Василь Симоненко пошкодує, що не може прислужитися літературі більше й тому, що не бачить усіх відтінків, не чує всіх звуків. Його почуття загострюються, слух стає ще чутливішим до звуків життя, не вистачає образів, щоб відтворити і передати драматичну гаму багатобарвного світу. Відчувається, що поет визріває і готується виходити на нову — вищу орбіту образного осягнення людини і дійсності. Йому вже тісно в скутих формах традиційної поетики, він розриває класичний розмір і інколи вже виривається на простір парадоксального зміщення стилів, міфологічних образів і сучасних реалій («Хуліганська Іліада, або Посоромлення Гомера»). Василь Симоненко багато роздумує над беззаперечними донедавна істинами — постулатами, усвідомлює, що догматична закутість у лати ідейної непогрішимості до добра не приведе. У 1962 році він записує: «Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства. До нестями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальної людини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія — це прекрасна мудрість».

Василь Симоненко з великою, гідною народного поета надією і довірою, реально і усвідомлено сприймав неминучу і так необхідну перебудову суспільного мислення і буття. Та ця перебудова загрузла в болоті парадного застою.

Він був образом свого часу. А час потребував не виховної, дидактичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої, яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації. Тому він з таким гнівом і сарказмом звертається до тих своїх земляків, які люблять свій народ тоді без міри, «коли у міру вигідно любить», які закохані в ідею за добру платню.

Треба було перетворювати людину — вона не могла далі залишатися безмовною, пригніченою, бесправною — такою, яку знеособлювала страхом репресій сталінська епоха. Саме на злеті усвідомлення нової історично важливої громадянської місії поезії і обірвалося життя Василя Симоненка.

Ні, Василь Симоненко не з когорти призабутих. Він із тих, хто оцінений і знаний нами не в усій повноті драматичного усвідомлення своєї складної епохи і своєї трагічної долі. Тому світло його чесного життя і правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучасні історичні злами, конфліктні ситуації і прискорювати своєю емоційною енергією часу перебудовний крок.

ТОЛОКА

Поезія безплідна, як толока.

Усе завмерло, мов пройшла чума,—

Немає Брюсова, немає Блока,

Єсеніна і Бальмонта нема!

Біля керма — запроданці, кастрати

Дрижать від жаху в немочі сліпій...

Коли б оту толоку розорати,

Шевченко міг би вирости на ній!

(28 жовтня 1955 р.)

ПІСНЯ

Що ярами глибокими, степом та лісами

Йшли козаки проти хана, блискали

списами.

Гей, іржали ситі коні, вороні й булані,

Майоріли короговки у густім тумані.

Попереду на баскому на коні гарячім

їхав славний Конашевич — кошовий

козачий.

Ішли бити татарина, табуни займати,

І ревіло над степами грізне чой, гай,

мати».

Ой, гай, мати! Ой, гай, мати! Ой, широкі

ниви —

Прийдем в гості к бусурману, натворимо

дива.

Ой, гай, мати. Ой, гай, мати. Гай, та не

загайся —

Не весілля, а поминки відправлять

збирайся.

Та не плач ти над труною, не зітхай

важенько,

Краще в пісню свою тугу вилий,

стара ненько.

Щоби слава наша в пісні ожила з віками,

Щоб гордилась Україна нами —

козаками.

(8 грудня 1955 р.)

Не знаю, ким — дияволом чи богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

А часто хочеться закрити очі кляті,

Забути все і в затишку глухім

Кубельце звити, завести свій дім,

Щасливим бути, як дурак на святі.

Та тільки серце, серце ненавмисне

Пекучим болем душу мені стисне

І відчаєм її наповнить вщерть.

І шепче хтось (можливо, совість власна):

Не йди туди, дорога то нещасна,

То не життя, то смерть.

(12 грудня 1955 р.)

ПОЕТ

Я жив не раз, хоч не в одній оправі,

Вмирав не раз і знову воскресав,

Серцями людськими, мов каменем, кресав,

Втопивши біль у віковій заграві.

Тоді як ви плелися невеселі,

Опутані кайданами в катівні,—

Мартинови під ваші сни наївні

Мені стріляли в груди на дуелі.

Я не вмирав. На прив’язі міцному

Мене, мов пса, покірні холуї

Тримали в закутку холодному, тісному,

Закинувши в віддалені краї.

Та, не піддавшись зарібку легкому,

Я не прислужував ніколи і нікому.

(З лютого 1956 р.)

Ти байдужа, як мертве місто,

І далека, як зір вогні,

До безумства ясна і чиста

Пригадалася знов мені.

Де знайти фантастичну поляну,

Щоб у колі сестер твоїх

Впасти в руки твої, Світлано,

І померти від лоскоту їх?

(24 квітня 1956 р.)

МОЖНА

Можна вірить другові чи милій,

Марить наяву чи уві сні,

Білизну червневих ніжних лілій

Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого «не можна».

(29 вересня 1956 р., Біївці)

МЕЖА

Давить душу це осіннє олово,

Тож не дивно, що самі собі

Ми пускаєм кулі часом в голови,

Закусивши зойки на губі.

Шлях у всіх кінчається труною,

Кожному призначена межа,

Де порветься тихою струною

Муками натягнута душа.

(18 січня 1957 р.)

УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ

Довго тужить сумна бандура

Про діла у старій сивині,

І якусь невідому зажуру

Навіває та пісня мені.

Не мелодія — збурена рана,

Не слова, а безжальні, голки,

Тільки бачу не сині лимани

І не горді козацькі полки.

А ввижається — там, біля шляху,

На потоптаній кіньми траві

Жирний ворон, мов чорна папаха,

На козацькій сидить голові.

А нав-круг по-ру-ба-ні

До-си-на-ють сни,

І да-ле-ко бу-бо-ни

Кли-чуть до вій-ни.

(18 січня 1957 р.)

ЛЮСІ

Нехай слова ці скучні і бездарні,

Та як мені не написати їх?

Я в них прийду до тихої друкарні

І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати,

Брехати, що не холодно мені,

Твої нечутні кроки впізнавати

В морозній монотонній тишині.

І цілуватися в провулку до безтями...

Чого б тепер я тільки не віддав,

Щоб тільки знову все було так само,

Як я у вірші цьому пригадав.

Щоб знов були ті суперечки марні,

Щоб від кохання знову я дурів...

Нехай слова ці скучні і бездарні,

Та я їх кров’ю власною зігрів.

(6 лютого 1957 р.)

ТИША

Не розірвати цю холодну тишу,

Вона міцна й похмура, мов граніт,

Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу

Наш галасливий і бездарний світ.

І бурі й шторми — то дитячий лепіт,

То відчайдушний виклик німоті,

То безнадійний крик у безконечнім

склепі

І непокірність вічній самоті.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.

О, чим її, прокляту, розірвать,

Щоб зашуміло щастя стоголосне

І не дало нам більше спать?!

(1 вересня 1957 р.)

МУЗА І РЕДИСКА

Знов на лірику тягне. І знову,

Тільки виповзе вірш з-під пера,

Заведе моя жінка розмову,

Що за розум узятись пора.

І почне гомоніти й повчати,

Дорікати і лаять щодня:

В голові в тебе тільки дівчата,

Ну, хіба ж ти людина? Свиня.

Де ти взявся мені на досаду?

Глевтяки в тебе, видно, в душі!

І немає ні грому, ні граду

На твої недотепні вірші.

Без пощади, вагання і жалю

Кожне слово б’є в ціль мов снаряд.

Посадить мене треба на палю

Зо страшними злочинцями вряд.

О домашній страшний Торквемадо!

Не спіши ти мене розпинать.

Я і сам був би сонячно радий,

Коли б віршів не вмів римувать.

Чом, як клали мене у колиску,

Не втовкмачили «жисті» суть:

Вигідніш продавати редиску,

Ніж поетом на світі буть.

(30 серпня 1960 р.)

В букварях ти наряджена і заспідничена,

Поворозками зв’язана, ледве жива,

На обличчі тремтить в тебе радість

позичена,

На губах скам’яніли казенні слова.

Україно! Тебе я терпіти не можу,

Я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й на лубок похожа,

Коли думки на лобі у тебе нема.

Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,

Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,

Коли думаєш ти, коли бачиш, і чуєш,

І несеш од криниці вагоме відро.

Україно, мовчи! Україно, затихни!

Не така ти багата, щоб тратить слова.

Хай брехня твоє слово дугою не вигне,

Хай не вірить твій розум в убогі дива.

Україно! Яка в тебе мрія шалена!

Ти не кліпай очима на мрію чужу.

Притулися горбами й устами до мене,

Перетни в моїм серці криваву межу!

Ти здави моє серце своїми руками

І угледиш, що в ньому немає води.

Не сиди в пелюшках над чужими віками,

Але гордо крізь смерть

до безсмертя іди!

(21 липня 1961 р.)

НУДНИЙ КАРНАВАЛ

Ходжу. Сиджу. Лежу. І скнію.

Мовчу. І часом шаленію

Від власних гадок і гидот.

Не задавлю у серці змія —

Він ссе і ссе собі помиї

З моїх бездонних нечистот.

О, чому я такий порожній,

Такий дурний і чневозможний»,

Що сам себе убити рад?!

Чи не тому, що мускул кожний

Із тиші рветься в світ тривожний

Під вітровій і зорепад?

Де ж ті одні-єдині руки,

Що в час досади і розпуки

Мене сховають в свій овал?

Немає їх! Лиш вітер грюка,

Та Смуток мій, Нудьга і Мука

Ведуть свій звичний карнавал.

(12 січня 1962 р.)

Древній, обікрадений народе!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрили твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій.

Нові покоління, як обнова,

В лоні сповиваються твоїм,

І дідівська гордовита мова

Служить вірно і слухняно їм.

Пристрасним, орлино-мудрим зором

Дивишся у всесвіт з-під повік...

Виродки — підтвердження суворе,

Що живеш і житимеш повік!

(8 лютого 1962 р.)

ЧЕКАННЯ

Мерехтять у тумані огні,

Впали роси на заспані трави...

Ти прийди, усміхнися мені,

Ластів’ятко моє кучеряве.

Тихо вечір тумани пряде,

І не чути й не видно нікого,

Лиш чекання моє молоде

Одиноко стоїть край дороги.

У весняному сумі ночей

Я чекаю тебе, моя мила,

Щоби полум’ям синіх очей

Ти тривогу мою погасила.

(Жовтень 1962 р.)

Заспані сни оточили мене,

Щуляться з холоду, бідні.

І в кожного личко таке чудне,

І очі — холодні, мідні.

В солодкій синіють втомі

Їх постаті сірі й дурні...

Невже ви мої знайомі?

Невже ви снились мені?

(30 січня 1963 р.)

НЕКРОЛОГ

КУКУРУДЗЯНОМУ КАЧАНОВІ, ЩО ЗГНИВ НА ЗАГОТПУНКТІ

Не чути голосінь, іржавіють оркестри,

Оратори втомились від кричань:

В труні лежить не вождь і не маестро,

А просто — кукурудзяний качан.

Труна із тупості, бездарністю оббита;

Бредуть за нею стомлені думки:

Кого оплакувать, кого мені судити,

Кому від серця відбивать замки?

Кого трясти за петельки і душу?

Кого клясти за цю безглузду смерть?

Помер качан, і я кричати мушу,

Налитий смутком і злобою вщерть.

Качане мій, за що тебе згноїли?

Качане мій, кому ти завинив?

Качане мій, лягли в твою могилу

І людська праця, і щедроти нив.

Безсонні ночі, неспокійні днини,

Мозолі, піт, думок гарячий щем

Лягли з тобою поруч в домовину

І догнивають під густим дощем.

Прокляття вам, лукаві лицедії,

В яких би ви не шлялися чинах,

Ви убиваєте людську надію

Так само, як убили качана.

ЗЛОДІЙ

Дядька затримали чи впіймали —

Дядька в сільраду ескортували.

Дядька повчали і докоряли:

«Як вам, дядьку, не ай-ай-ай

Красти на полі свій урожай!

У кого ви крали?

Ви крали в себе.

Це ж просто сором красти свій труд».

Дядько понуро тім’я теребив

І смакував махру.

Дядько кліпав товстими віями,

Важко дивитись в очі ганьби,

Важко йому із домашніми мріями

Враз осягнуть парадокси доби.

«Так воно, так,— у кулак кахикав,—

Красти погано, куди вже гірш».

Рвися з горлянки свавільним криком,

Мій неслухняний вірш.

— Чому він злодій?

З якої речі?

Чому він красти пішов своє?

Давить той клунок мені на плечі,

Сором у серце мені плює.

Дядька я вбити зневагою мушу,

Тільки у грудях клекоче гроза:

Хто обікрав, обскуб його душу,

Хто його совісті руки зв’язав?

Де вони, ті відгодовані й сірі,

Недорікуваті демагоги і брехуни,

Що в’язи скрутили дядьковій вірі,

Пробираючись у крісла й чини,

Їх би за грати І їх би до суду!

Їх би до карцеру за розбій!

Доказів мало??? Доказом будуть

Лантухи вкрадених вір і надій.

Нашої заслуги в тім не бачу,

Нашої не знаю в тім вини,

Що козацьку бунтівливу вдачу

Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,

Що вони од чужоземних сил

Заступили землю кучеряву

Горами високими могил.

Бо коли, закохані в минуле,

Прокуняєм свій великий час,

Наша лінь нікого не розчулить,

Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади докучливі, як нежить,

Що тій славі принесуть нове?

Тільки тим історія належить,

Хто сьогодні бореться й живе.

ВОРОН

Очі розпечену магму ллють,

Губи тремтять потворно —

Сліпа та безсила лють

Прийшла і взяла за горло.

І став я малим та чорним

Голодним вороном.

І сиджу на березі та каркаю,

Докоряю, караю й кричу,

І людей проклинаю та картаю,

Що не можу наїстися досхочу,

І чорнію, марнію та худну,

І благаю щодня про одне:

— Пожалійте, змилуйтесь, люди,

Нагодуйте мене!..

(19 вересня 1963 р.)

Маленьке — не смішне,

Адже мале і зерно,

Що силу велетням і геніям несе.

Мале тоді смішне,

Коли воно мізерне,

Коли себе поставить над усе.

Але, скажіть, хіба такого мало,

Хіба такі випадки не були,

Коли мале, як прапор, піднімали

І йшли за ним народи, мов осли?

І чи тоді мізерне та смішне

Не оберталось раптом у страшне?

(19 вересня 1963 р.)

ЕПІГРАМИ

В. Діденкові —

автору збірки чЗацвітай, калине»

Калина зацвіла — стоїть казково біла,

І соловей пісні свої плете...

Про що ж тоді писатимеш,

Василю,

Коли калина одцвіте?

(18 липня 1958 р.)

Я вийшов з комбайном на лан,

Посіяв буряк і гичку —

Стояв там Франко і Галан,

А я поміж них... Павличко.

ЛУЧУК

Я слави для себе хочу по чину,

(Читав я брошуру про

«Гек і Чук»!) —

В Росії, кажуть, була лучина,

А на Вкраїні —

Лучук.

СИНГАЙ

У Бульби був син,

У сина — Андрій

(пішов до полячки на шмиги!).

Гоголь не знав,

що таке перегній,

в руках не тримав мотиги.

Птиця не перетне Дніпро,—

дряпав Гоголь в екстазі.

Мені говорив мій брат Петро,

що мав

той Гоголь —

мене на увазі.

Іржавіє в сонці ніж,

Протуберанець росте, мов

дичка,

Сонце — кавун: ти його ріж,

А з нього тече водичка.

Я їхав. Я йшов. Потім рачки ліз.

Мене це пекло і мучило.

А потім до дядька скочив

на віз:

— Вези! Бо прославлю! Гуцало.