Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

...І це лише початок

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Ми лише наблизилися до призабутої літературної спадщини українського народу. Наблизилися і, вражені, подивовані, захоплені та пригнічені, готові зупинитися в нерішучості перед неосяжним обширом наших трагічних втрат і наших великих духовних надбань, уповні не виявлених через передчасну загибель їх творців. Мимоволі згадуються тичининські рядки (1915):

Читаю душі ваші, наче книги,

я і сам цвіту—ридаю, як роса...

Ах, на землі одна, одна

релігія — страждань краса.

Та зупинятися не маємо ні морального, ні громадянського права. Навпаки, повинні прискорити крок, подвоїти, ні — удесятерити наші зусилля для того, щоб підняти з темних, замулених криниць насильного забуття національні скарби. Можливо, згодом, внаслідок вдумливого, аналітичного аналізу, без надмірного емоційного переживання, буде складено більш об’єктивний літературознавчий реєстр, а якась частина спадщини не витримає випробування часом, але щоб відтворити цілісну картину розвитку літературного процесу, маємо прочитати й оцінити те, що протягом століть і десятиліть приховувалось від народу за сімома замками внаслідок політичних пересторог і вульгарно-соціологічних звинувачень, і не лише в колі спеціалістів, а й читацьким загалом, і не тільки на Україні, а й за її межами. Вже в результаті першого освоєння нашої минувшини поступово і послідовно розгортаються її трагічні сторінки. Формується нова концепція розвитку української національної культури. Чи не щомісячно з’являються в журналах і газетах, у республіканських видавництвах невідомі до цього часу твори Миколи Хвильового і Володимира Винниченка, Євгена Плужника і Юліана Опільського, Катрі Гриневичевої і Марка Вороного, Валер’яна Підмогильного і Миколи Куліша, Дмитра Фальківського і Григорія Косинки, Пантелеймона Куліша: і Лесі Українки, Остапа Вишні і Олександра Олеся, Григорія Чупринки і Романа Купчинського, Олега Ольжича і Олени Теліги, Ярослава Гординського і Михайла Драй-Хмари, Євгена Маланюка і Сергія Єфремова...

Цей перелік далеко не повний, а список імен тих письменників, до творчої спадщини яких ще не доходять наші руки, буде вражаюче великим. Якщо навіть обмежитися лише XX століттям, то і тут роботи — непочатий край. І завдання полягає не лише в громадянському вшануванні незаплямованого імені (бо яка ж реабілітація, коли художник не завинив перед своїм народом?) того чи іншого письменника, а передусім у відновленні, точніше, відтворенні (на прикладах їх життя й смерті) історичної правди, долі всього українського народу, втягнутого у лиховісні політичні смерчі суспільного поступу, без чого не зрозуміти ні сучасності, ні поточного художницького процесу.

Хоча розвиток літератури і мистецтва відбувається за своїми специфічними законами, все ж таки революційні події 1917—1919 років на Україні кардинально вплинули на нього. Наприкінці XIX — на початку XX ст. він позначений крутим піднесенням, коли духовною напругою Івана Франка і Лесі Українки, Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, Михайла Грушевського і Сергія Єфремова, Миколи Лисенка і Миколи Садовського, Бориса Грінченка і Ольги Кобилянської, Миколи Вороного і Олександра Олеся та інших творилася могутня основа, на якій вибудовувався, всупереч валуевським та емським заборонам та обмеженням, храм українського національного письменства. А той огром роботи, яку здійснили українські культурні і наукові діячі на переломі XX ст.? Не брати її до уваги не можемо, бо не буде повним культурний процес, якщо роль одних звеличувати, а інших — применшувати, а то й взагалі ігнорувати. Для прикладу — діяльність М. С. Грушевського в Галичині в 1894—1913 роках — періоду заснування і діяльності Наукового товариства ім. Шевченка, його викладання у Львівському університеті, в українських освітніх і громадських закладах. Заснування Наукового товариства ім. Шевченка, Українсько-руської видавничої спілки в 1889 році, започаткування видання «Літературно-наукового вістника» в тому ж 1889 році — хіба це не було першим впевненим кроком до створення національної академії наук? І справді, підготовлена Михайлом Грушевським історична школа, ядро якої становили випускники Львівського університету — учні видатного вченого, розвинула активну наукову діяльність в Українському науковому товаристві в Києві, а згодом — у заснованій в 1918 році Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН). Слід взяти до уваги і діяльність Грушевського на посту голови Центральної Ради, а незабаром першого Президента Української Народної Республіки. Звичайно, не можемо вважати її суціль позитивною, але треба розглядати її в контексті тогочасних умов, революційної ситуації на Україні і в Росії взагалі, а також міжнародної обстановки. Згадуємо й ім’я академіка Сергія Єфремова, бо лише в наші дні реабілітовано цього видатного організатора української радянської науки, авторитетного літературознавця. Його і 44 члени Спілки Визволення України (СВУ) було осуджено на підставі сфабрикованих звинувачень. У вир цих репресій 1930 року було затягнуто кілька сотень інтелігентів України. Так зазнала непоправних втрат українська інтелігенція.

Геніальність трагічного провісництва Тичини очевидна, у березні 1918 року поет писав:

На Аскольдовій могилі

Український цвіті —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

Тичина вірив у революцію і був не одинокий, був з тими, хто творив в ім’я революції. І не лише в ім’я революції соціальної, яка гігантським плугом переорювала ненависні соціальні нерівності, але й революції духовної, національної, яка воскресила душу народу (за словами Тичини, «невгасимий Огонь Прекрасний» національного оновлення), надто довго закуту у міцні кайдани. Але, звільнившись, вона невдовзі знов буде насильницькими методами впокорюватися. Робити це було нелегко, бо жили і творили ті, хто цей вогонь розпалював, ті, хто згуртувався в 1909 році навколо київського журналу «Українська хата»,— від Олександра Олеся і Грицька Чупринки до символістів Дмитра Загула, Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Володимира Ярошенка, Миколи Терещенка — до найвеличнішого поетичного вияву в особі автора «Золотого гомону», «Сонячних кларнетів», «Скорбної матері». Слід відзначити, що перші втрати української інтелігенції сталися ще до сталінських репресій: трагічно загинули у революції і громадянській війні Василь Чумак, Гнат Михайличенко, Павло Савченко, Андрій Заливчий, Клава Ковальова, Іван Стешенко, Микола Леонтович, Олександра Єфименко, передчасно помер талановитий теоретик українського модерного мистецтва Микола Євшан, а інший теоретик українського модернізму Микита Шаповал (Сріблянський) полишив Україну. Він був не єдиним, хто покинув рідний край, не сприймаючи нового ладу, нових політичних орієнтирів. Згадуємо імена поетів, прозаїків, які потрапили в чужі краї,— Олександра Олеся, Володимира Самійленка, Спиридона Черкасенка, Миколи Вороного, Галини Журби, Галини Орлівни, Клима Поліщука, Володимира Винниченка, рідше наважуємося на прихильне слово про вчених-літературознавців, істориків, літературних критиків, які продовжували свій творчий життєвий шлях на еміграції,— Павла Зайцева, Павла Богацького, Дмитра Дорошенка, Володимира Дорошенка, Леоніда Білецького, Андрія Ніковського, Юрія Тищенка, Дмитра Чижевського, Павла Христюка, Іллю Борщака, Володимира Міяковського...

Знову доводиться ставити сакраментальні «три крапки», і не тому, що перо зупиняється перед якимось трагічним ім’ям, а тому, що всіх ми не знаємо. Точніше, не знаємо, хто продовжував друкуватися в діаспорі, а хто розпочав там свою творчу діяльність, не маємо джерел, тобто еміграційних видань, нема зарубіжної бібліографії україністики, не уявляємо вповні, хто був справжнім митцем, а хто виливав у римовані рядки свої розчарування, злість, тугу за рідним краєм. Відомо лише, що було за межами України багато періодичних видань, («Нова доба», «Нова Україна», «Веселка», «Шляхи», «Літературно-науковий вістник», «Вісник» та багато інших), на сторінках яких друкувалися твори таких талановитих поетів, як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Юрій Дараган, Олег Ольжич... Цих поетів, як і Олену Телігу, Оксану Лятуринську, Леоніда Мосендза, Наталю Левицьку- Холодну, Миколу Мирського, зараховували до Празької літературної школи. Там, у Чехо-Словаччині, передусім у Празі, Зосередилися значні сили української культурно-політичної еміграції, гуртуючись навколо Українського вільного університету, Українського музею, видавництва «Пробоєм».

Коли по Радянській Україні могутніми хвилями котилося культурне відродження, передусім у 20-ті роки, значна частина тих, хто емігрував під час революції і в перші пореволюційні роки, намагалися не відриватися від життя рідного народу, від кореневої системи національної культури.

Особливо активними були ті письменники, які з незалежних від них обставин жили і творили на Галичині, Буковині та Закарпатті. Це насамперед Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Василь Бобинський, Юрій Шкрумеляк, Антін Крушельницький, Іван Крушельницький, Михайло Рудницький, Ярослав Галан, Степан Тудор... Переїхали на Радянську Україну і згоріли в вогні сталінсько-беріївської сваволі Василь Бобинський, Клим Поліщук, Антін Крушельницький з синами Іваном і Тарасом та донькою Володимирою...

Дбаючи нині про досягнення цілісного уявлення про український літературно-культурний процес, слід пам’ятати, що після 1920 року утворилися два потоки. Один—могутній, творчо повнокровний, перспективний у плані активного розвитку літературно-мистецьких напрямів і шкіл — ширився і міцнів на Радянській Україні, але був насильно перекритий, дуже ослаблений і деформований; другий потік — це українська література на українських землях — Галичині, Буковині і Закарпатті, а також в інших країнах, зокрема в Чехо- Словаччині, Польщі, Німеччині, Канаді. Цей літературний процес нами не вивчався, більше того — свідомо відсікалася така, здавалося б, цілком органічна гілка всеукраїнського літературного дерева, якою була західноукраїнська література. До згаданих уже імен необхідно долучити ще імена Остапа Луцького, Петра Карманського, Богдана-Ігоря Антонича, Василя Пачовського, Ярослава Гординського, Романа Купчинського, Богдана Лепкого, Василя Гренджу-Донського, Вадима Лесича, Богдана Кравціва та ін.

Після Великої Вітчизняної війни з’являється нова хвиля української літературно-культурної еміграції, настрої і переживання якої досить виразно висловлені в поезії Богдана Кравціва:

Як птахи вдалечінь, під бурю і під громи,

від рідних зір і гнізд одбилися давно ми.

Йшли повенню вогні. І задуми й доми

Згоряли нам дотла — і далі ми з дітьми

Тікали далі в світ, як птахи, без упину...

Хоч промінь спогаду, хоч мрій одну жарину

Хотіли зберегти, голубити в серцях —

Про край, про рідний той! І завжди темний шлях

Одводив далі нас у далеч невідому...

Знайшли чужину ми, згубили путь додому —

і нині молимось, щоб знявся буревій,

Щоб хоч дітей привів до рідних зір і мрій.

Одні поети вступили на шлях збройної боротьби з німецькими окупантами, перебуваючи в антифашистському націоналістичному підпіллі, і загинули від рук фашистів (Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Фомін, Іван Ірлявський, Михайло Пронченко), інші потрапили в полон чи просто емігрували під час окупації України за кордон і роз’їхалися по світу, головним чином осідаючи в Західній Німеччині, Канаді, США. Були серед них і ті, хто занурився в політичну діяльність супроти системи Сталіна, і вже це одне визначало наше негативне ставлення до їхньої творчості. Дивного нічого нема у тому, що переважна більшість українських літераторів-емігрантів тою чи іншою мірою була включена в політичну, насамперед анти сталінську діяльність, і це позначалося на літературній творчості. Згодом необхідна — за рівнем талановитості і мистецької самобутності їхньої наукової і творчої спадщини — диференціація буде здійснена, і ми зможемо віддати належне таким, безперечно, оригінальним митцям, як Іван Багряний, Улас Самчук, Михайло Орест, Олекса Веретенченко, Остап Грицай, Михайло Ситник, Андрій Гарасевич, Ганна Черінь. Зрештою, вже прийшов час розпочинати цю роботу: відкривати поетичні, прозові і наукові сторінки українських письменників і учених. Мають естетичне право на визнання твори Тодося Осьмачки, Освальда Бургардга (Юрія Клена), Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Оксани Лятуринської, Івана Багряного, Олекси Веретенченка, Святослава Гординського, Олега Зуєвського, Остапа Тарнавського, Леоніда Мосендза, Володимира Шаяна, Наталі Левицької-Холодної, Юрія Липи, Аркадія Любченка, Яра Славутича, Докії Гуменної, Леоніда Лимана, Михайла Ореста, Ігоря Костецького, Бориса Олександріва, Леоніда Полтави, Андрія Гарасевича, Юрія Косача, Михайла Ситника, Віри Вовк, Юрія Коломійця... Маємо дослідити й опублікувати праці таких істориків літератури, як Дмитро Чижевський, Юрій Шевельов (Шерех), Володимир Державин, Леонід Білецький, Григорій Костюк, Іван Кошелівець, Володимир Радзикевич, Ігор Качуровський, Юрій Луцький, Юрій Лавриненко. Це застереже від повторних відкриттів «літературних америк». Бо витворена нова українська літературно-естетична реальність за кордоном мистецькою діяльністю поетів так званої «Ньюйоркської групи» — Богданом Рубчаком, Богданом Бойчуком, Еммою Андієвською, Юрієм Тарнавським, Патрицією Калиною та ін. Вона, ця естетична реальність, узагальнюється, осмислюється тим же Юрієм Шерехом, Іваном Фізером, Григорієм Грабовичем... Інша справа, як ми тут, на Україні, сприймемо творчість зарубіжних українських письменників, пам’ятаючи, що молоді українські поети і прозаїки своєрідно заявляють про себе в Польщі, Югославії, Латинській Америці.

...Коли ця книга вже готувалася до друку, авторові потрапила в руки випадково, під час наукового відрядження до США, антологія Юрія Лавриненка «Розстріляне Відродження», котра містила поетичні, прозові, драматичні та есеїстичні тексти 42 українських письменників і учених, написані в період із 1917 по 1933 рік. Видана ця книга в 1959-му польським видавництвом «Культура». Отож лише через 30 років і не так повно, як у згаданій антології, відтворюємо і ми сторінки нашої спадщини. Звісно, не з усіма оцінками творчого доробку митців «розстріляного відродження» (цей термін належить Юрієві Лавриненку) можна погодитися, але принцип упорядкування такого типу антології мимоволі довелося наслідувати. Ще раніше, в 1955 році, упорядкував «Антологію поезій поляглих, розстріляних, замучених і засланих. 1920—1945» під назвою чОбірвані струни» Богдан Кравців. Готуючи до друку повне видання творів Миколи Хвильового, не можна було обійти його п’ятитомник, випуск якого завершено в 1986 році завдяки зусиллям літературознавця Григорія Костюка, котрому належить упорядкування і грунтовна вступна стаття. Крім того, кожен том відкривається передмовою. (Автори цих статей Юрій Шевельов, Святослав Гординський, Мирослав Шкандрій).

А вивчення і видання творчої спадщини Володимира Винниченка, які ведуться під науковим керівництвом того ж невтомного Григорія Костюка! Не гоже нам забувати про те, що до реабілітацій В. Винниченка за кордоном, серед зарубіжного українства, доклали багато зусиль історики та літературознавці Юрій Тищенко-Сірий, Святослав Гординський, Лариса Онишкевич, Марта Тарнавська, Олесь Мотиль, Леонід Рудницький, Семен Погорілий. Одне слово, давно назріла необхідність консолідації зусиль українських літературознавців усього світу для творення цілісної концепції розвитку української культури.

Ця книга — здебільшого перше наближення до нашої призабутої спадщини, до нашої національної трагедії. Відбувалося таке наближення завдяки сприянню колег автора по роботі в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, співробітників Відділу рукописів Інституту літератури, працівників Державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, редакції газети «Літературна Україна». Висловлюю їм щиру вдячність за допомогу. Затертими слідами загубленого, забутого, вилученого, призабутого з української писемності йдуть нові дослідники, які глибинніше розкриватимуть ідейний смисл і естетичну значущість нашої спадщини, правдиво відтворять тернистий шлях розстріляних і засланих, ошельмованих і забутих українських письменників, тих мучеників національної культури, трагічна доля яких спонукала Юрія Клена до творення поетичної молитви в поемі «Прокляті роки»:

Помолимось за тих, що у розлуці

Помруть відірвані від рідних хат;

Помолимось за тих, що у розпуці

вночі гризуть залізні штаби грат,

що душать жаль у невимовній муці,

за тих, кого веде на страту кат.

Над ними, Господи, в небесній тверді

простри свої долоні милосердні.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.