Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Богдан Лепкий (1872-1941)

Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан

Богдан Сильвестрович Лепкий помер на 69-у році життя 21 липня 1941 року в Кракові. Там, на старому Раковицькому кладовищі, він і похований. Останні роки його життя, то саме роки окупації Польщі фашистською Німеччиною, були важкими. Хворів, голодував — окупанти звільнили Лепкого з роботи. На той час — професор, викладач української літератури Ягеллонського університету. Є свідчення колег, студентів, що вчений категорично відмовився від співробітництва з фашистами (це й послужило причиною звільнення), осуджував намагання українських націоналістів іти на зговір із гітлерівською Німеччиною, яка окупувала й рідний Львів, а в червні 1941 року обрушилася на Україну, Радянський Союз.

Особистість Богдана Лепкого, письменника, вченого і громадського діяча, складна; на жаль, не вивчена, не осмислена літературна діяльність митця, ніхто не досліджував історичні твори, не цікавився серйозно його суспільно-політичними орієнтаціями, а вони істотно змінювалися протягом життя. Адже літературна і наукова діяльність Богдана Лепкого тривала майже півстоліття, політиком, власне, він ніколи не був. Інша справа, що письменник відображав у творах літературних, передусім історичних. Безперечно, українські емігрантські кола мали вплив на Богдана Лепкого, який з 1899 року жив за межами української землі, працював у середовищі переважно польської інтелігенції, хоча і думками, і переживаннями був із своїм рідним народом і в ім’я його духовного зростання творив. Не все, що замислював Богдан Лепкий, йому вдавалося здійснити на належному ідейно-естетичному рівні. Основним об’єктом критики під кутом зору ідейних поглядів письменника були його історичні романи «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», об’єднані назвою «Мазепа». Це швидше повісті, ніж романи, бо їм властиві певні обмеження епічності, та й їх історичні засади надто локальні, зосереджені переважно на лірико-емоційному відтворенні інтимних стосунків старого гетьмана Мазепи і Мотрі. Письменникові не вдалося піднестися до конкретно-історичного пізнання і зображення тогочасної дійсності, насамперед розуміння діяльності Мазепи; він романтизує особу гетьмана. Але не треба перебільшувати ідеологічного впливу цих повістей, до речі, розтягнутих, сюжетно «немобільних», переобтяжених довгими розмовами дійових осіб. Навіть прихильник творчості Богдана Лепкого літературознавець Михайло Рудницький писав: «Великою несподіванкою для всіх, що знали Лепкого, була його спроба дати велику історичну повість, що розбуджувала 6 енергію... Усе те, що могло стати психологічною проблемою, Лепкий залишив на боці; замість проблеми зробив «моральний сенс», а замість боротьби характерів і війни зробив шкільну панораму. Не вміє він відтворити історичного тла, не знає епохи, ні місцевостей, які змальовує».

Поштовхом до написання творів на історичну тему послужила відсутність в українській літературі таких книг, які б у белетризованій формі розкривали й історичні події минулого, передусім маловідомі, складні. У листах до письменника читачі, згадував Лепкий, висловлювали побажання щодо написання грунтовних творів, «особливо історичних поем, як «Пан Тадеуш» та ін. В зв’язку із цим вже 1914 року він створює віршовану драму «Мотря» (рукопис згорів під час війни), згодом історичні повісті «Вадим», «Сотниківна», «Крутіж», оповідання «Каяла», «Орли». Планував тематично продовжити тетралогію «Мазепа» повістями «Орлик», яка залишилася в рукописному вигляді, і «Войнаровський». Славу йому принесли поетичні твори і гостросоціальні оповідання.

Колисав мою колиску

Крик неволеного люду,

І — так в серце вколисався,

Що до смерті не забуду...

Так писав Богдан Лепкий 1901 року у вірші «Заспів», пригадуючи шум вітру рідного Поділля, запах степового зілля, звуки підгірської трембіти.

Народився Богдан Лепкий 9 листопада 1872 року в селі Крегульці на Поділлі в сім'ї священика. Батько його Сильвестр Лепкий виступав у літературі під псевдонімом Марко Мурава. Він мав великий вплив на сина, чимало важила й літературна атмосфера рідного дому, в якому бував Іван Франко, звучали пісні та оповідання тітки Лепкого — Дарії Глібовицької, пісні сліпого музиканта з Пору чина, де з’являлися малярські твори, про що письменник згодом виповість у споминах про дитячі роки — «Казка мого життя».

У п’ятирічному віці Богдан прочитав повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка і «Кобзар» Т. Шевченка. А коли був у другому класі славнозвісної Бережанської гімназії, з’являються його перші літературні спроби. Згодом він згадуватиме: «Вірші став я писати давно, ще на шкільній лавці. Але я не прив’язував до них ніякої ваги і вони затратилися. Я мріяв тоді про малярство, а віршував от так собі, несвідомо, коли прийшла охота».

Перші поезії, які збереглися, датовані 1891 роком, це — «Ідилія» і «Сонет», опубліковані в 1895 році, тоді ж, коли редактор І. Белей рекомендував до друку на сторінках «Діла» новели «Шумка», «На палеті» та оповідання «В лісі». Високою культурою образного самовираження перші поетичні і прозові твори не відзначалися, але друкувався їх автор часто, переважно на сторінках львівських видань «Зоря», «Діло», «Літературно-науковий вістник». Перша поетична збірка «Стрічки» з’являється в 1901 році, далі — 1902-го — нові: «Листки падуть», «Осінь», 1904 року — «На чужині». Особливо популярними були перші збірки оповідань — «З села» (1898), «З життя», «Оповідання», «Щаслива година» (1901), «На послухання» (1902), «У глухім куті», «Нова збірка» (1903)... Повної бібліографії видань творів Богдана Лепкого ще не складено. І це, до речі, зробити дуже важко — навіть не всі оригінальні книжкові видання письменника охоплені увагою дослідників його творчості. Прикро визнавати, але його твори досі не включаються в наші антології, про окремі видання годі й говорити. Хіба що зазвучить пісня на його слова «Чуєш, брате мій...», яка народилася в Кракові 1910 року, коли письменник пізнього осіннього вечора вертався з театру, де йшла драма Виспянського «Листопадова ніч», а над його головою лунали крики відлітаючих журавлів. Як згадує Богдан Лепкий, «вірш склався, немов сам із себе, без мого відома й праці»1. Але мало хто пам’ятає ім’я автора цієї славетної пісні, музику до якої склав його брат Лев Лепкий. На жаль, сучасний читач не знає поетичних творів Богдана Лепкого, його елегійно-мінорних, музично гармонійних рефлексій на природу і світ, його нерідко журливих, оповитих сумом і тугою, перейнятих глибоким душевним співчуттям до страдницької долі селянина поезій. Це поет сповідальної тональності, образного самовираження, тонкий і чутливий лірик, майстерний словесний живописець природи. Але водночас він і суворий реаліст, тверезий аналітик дійсності.

Я не дивлюся на село

Через якесь рожеве скло

Як оптиміст.

І знаю я!

Його незавидне життя,

Його недолю і неволю

І це пониження рабське,

З яким мужик до долу гне

Свій карк на своїм власнім полю

В чуже ярмо.

1 Існує й інше, теж авторське, датування тексту пісні, яке наводить Ф. Погребенник.

Після закінчення гімназії в Бережанах Богдан Лепкий їде до Відня, де відвідує Академію мистецтв, багато малює, але навчання продовжує на філософському факультеті Віденського університету. Згодом кілька років працює вчителем у рідній Бережанській гімназії, а після того, 1899-го, переїздить до Кракова і там вивчає мовознавство, історію літератури, занурюється в мистецьку атмосферу міста, захоплюється польським модернізмом, гаслом «мистецтво для мистецтва», продукованим і гуртком « Молода Польща», до якого прихилявся Лепкий і який мав вплив на появу у Львові гуртка талановитих поетів під назвою «Молода муза».

Митця тривожила і печалила важка доля українського селянина, який нужденно переживав свій вік, а то зривався у далекий світ у надії, що там, на чужині, він заробить на власний шмат поля і повернеться додому. Його перу належить багато соціально- психологічних новел і оповідань, у яких народне життя відкривається у тій глибинній виразності переживань за долю селянина, яка страдницькою виболеністю надривала серце Василя Стефаника. З нагоди 50-річчя автора «Камінного хреста» Богдан Лепкий не випадково написав, що той «говорить словами короткими, ядерними, страшними,— одинокими в світі. Ніхто такою мовою не вміє говорити».

Він прагнув продовжити і поглибити отой «хлопський монолог», який творили і його вчитель Іван Франко, і Василь Стефаник, і Михайло Коцюбинський, і Ольга Кобилянська.

«Орю.

Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі, ...предовгі. А під цими скибами мої сили, моя молодість, моє все.

Так день за днем».

Це із програмної новели Богдана Лепкого «Кидаю слова». Легко вчуваються інтонації Стефаникової прози, яка була для нього сильною спонукою до праці над художнім пізнанням суспільно-економічного становища галицького селянства. Не обійшлося й без впливу на його творчість могутнього таланту соціально-психологічного дослідження людини Федора Достоєвського, статтю про якого на 100-річчя від дня народження написав Богдан Лепкий. Російською класикою письменник цікавився постійно, сам перекладав твори Михайла Лєрмонтова, Олександра Пушкіна та інших. «Лепкий — перекладач» — окрема тема дослідження. З української на польську, з польської на українську — вже перелік творів вражає.

Або такий факт — видання польською мовою у своїх перекладах при підтримці Оркана книги новел М. Коцюбинського «В путах шайтана». Ніхто ще не зацікавився дружбою, творчими зв’язками, листуванням Лепкого з Коцюбинським, не досліджена праця Лепкого над «Словом о полку Ігоревім», яке він переклав з давньоруської і опублікував у Кракові 1905 року. А видане ним, редагування, написання передмов, приміток і коментарів до творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Куліша, Марка Вовчка, Я. Щоголіва, С. Руданського, В. Барвінського?.. А написання науково- популярних праць про Шевченка, особливо «Начерків історії української літератури» (т. 1—1909- го, т. 2—1912 р.), а короткий популярний ілюстрований огляд української літератури «Наше письменство» (1941), а його редакція третього видання « Історії України» М. Аркаса, цікаві нариси і статті польською про творчість Ю. Федьковича, І. Франка, М. Старицького, Л. Глібова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника, М. Драй-Хмари та ін.?

А чи щось говорять сучасному дослідникові літератури теоретична праця Лепкого «До питання про переклад ліричних поезій», яка з’явилася в 1933 році, невеличке дослідження «Пушкін» (1939). На жаль, не досліджена й громадсько-культурна діяльність Богдана Лепкого в Кракові, хоча б така важлива подія, як організація шевченківського вечора в Кракові 1914 року.

Літературознавець Євген Волошко доводить на основі архівних матеріалів і свідчень сучасників, що Богдан Лепкий двічі зустрічався у Кракові з В. І. Леніним. Вперше — під час шевченківської академії в Кракові 1914 року, вдруге — в краківській кав’ярні «Пайонк».

Як важливо це все дослідити уважно, без поспішливих висновків. Доцільно було б зацікавитися його вчителюванням протягом майже п’яти років в українському таборі полонених (у Фрайштадті й Вецлярі) і його тогочасною, в період першої світовї війни і в перші повоєнні роки, творчою і видавничою співпрацею з «Українською накладнею». Адже саме для неї Лепкий здійснив науково-текстологічну підготовку повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в 5-ти і Марка Вовчка — в 3-х томах.

Ще не досліджена його малярська спадщина, мистецтвознавчі статті, його творчі взаємини з художниками Михайлом Бойчуком, Іваном Трушем, Олексою Новаківським, його публікації в краківській «Просвіті», в «Краківських вістях», в тодішній німецькій періодиці. А що нам відомо про участь Богдана Лепкого в організації гуртка «Молода муза» у Львові? Можливо, залишилися спогади українських і польських культурних діячів, які відвідували гостинний будинок у Кракові на вулиці Зеленій вчителя місцевої гімназії, добре знаного лектора української мови, а згодом професора Ягеллонського університету Богдана Лепкого.

На жаль, життєвий і творчий шлях українського поета, прозаїка, критика, перекладача, історика літератури, педагога Богдана Лепкого не досліджений, його літературна творчість оцінювалася поверхово і тенденційно, його ім’я, по суті, вилучене з історії української літератури. Це велика несправедливість, і наш обов’язок подати об’єктивну і всебічну оцінку оригінальної творчої індивідуальності, якою був Богдан Лепкий.

САМОТНІЙ ПЛУГ

Посеред нив стирчить самотній плуг,

Незорана земля лежить в округ.

Леміш заржавів, срібне чересло

Зчорніло й диким зіллям обросло.

А де ж властитель дівся? Де ж ратай?

Мабуть, пішов обороняти край.

Волів побили, коней взяли в трен,

Лишився плуг на полі сам-оден.

Чекає, доки тут не зогниє,

Або гранат його не розіб’є.

Леміш іржа гризе, а чересло

Травою й диким зіллям обросло.

ВОРОНЕ ЧОРНИЙ

Вороне чорний! Ти з якого краю

линеш?.. «Кров! кров! кров!..»

Тихо, я вже знаю.

Вітре, чого ти так сумно й розбільно

виєш?.. «Шу! шу! ш-нір!.»

Пст! говорити не вільно.

Річко, чом плесо твоє так рум’яне?..

Га! розумію.

Випливаєш з рани.

«Де єсть твій дім, твій тихий дім?

Скажи, мій любий брате...»—

«Ударив нагло ясний грім,

Спалив мій дім, звалив мій дім,

Нема де зимувати».

«Де твоя жінка, діточки,

Де вірна челядина?»—

«Он бачиш тії могилки?

Скиглять вітри, летять галки,

Оце моя родина».

Калино-малино, чом листячко рониш

І мечеш на фалю?

Дівчино-рибчино, чому мене гониш

Від себе без жалю?

Зелені листочки поплинуть з водою

Й не вернуть ніколи.

Я молодість твою заберу з собою,

Моя ти недоле!

Одинокий сиджу над рікою,

Одинокий з думками, з журбою.

Вечоріє, за горами гасне,

Як небесна ватра, сонце ясне.

Від лісів холодний вітер віє,

Шуварі гне і квітки леліє.

Над селом, між горами, в долині

Висять хмари легкі сіро-сині.

З коминів до неба дим снується —

Образ меркне, дійсність наче сниться.

Лиш ріка заєдно грає, грає,

Щось в ній буриться, плаче, зітхає.

Гей, ріко! Однакі наші шуми:

В тобі хвилі грають, в мені — думи.

Берег взяв тебе в свої окови,

А мене — життя важкі умови.

В нас обох і броди, і безодні,

І обоє стали ми негодна.

Лиш ідемо крізь гори і бори

У невідоме нам чорне море.

Набік життя, журбо дрібна!

Набік, марні тривоги!

Крізь темний бір до ясних зір

Прорубую дороги.

Гримить топір, валиться бір,

Тріщать гнилі колоди,

То там, то тут на шлях падуть

Останні перешкоди.

І стогне бір, як дикий звір,

Кінчить життя прокльоном,

А там вгорі грядущі дні

Дзвенять побіди дзвоном.

Який той спів будучих днів

Для мого вуха милий!

Який при нім недолі грім

Марний, смішний, безсилий.

Ти, громе, бий! Ти, буре, вий!

Не знаю я тривоги.

Крізь горя бір у щастя двір

Прорубую дороги.

МАЛЮНОК

Глухе, бездушне отупіння

Напало землю. Цвіти мруть,

Поля байдужно снігу ждуть,

А хмари висять, як каміння.

Часами вітер надбіжить,

Туман стурбує і розвіє.

Село в долині бовваніє

І п’яним сном дрімає-спить.

Погасло світло. Зачинились

На засув двері. Вірні пси

В солому з ухами зарились,

Лиш блуд блукає по межи.

Лиш стежкою попід плотами

Йде голод — сіл щорічний гість.

Держить в руках мужицьку кість

І грізно зиркає очима.

Цить, серце, цить!

Таж ти кохало,

І раювало, й горювало,

І наболілося досить —

Цить, серце, цить!

Весні кінець,

Пшениця спіє,

Зелене жито половіє,

Вже й серп готує пильний жнець —

Весні кінець...

Пора і нам Збирати з поля,

Що прищадила божа воля,

Як не гуртом, то сам на сам —

Пора і нам!

Не виллєш сліз,

Не виллєш сліз Ніколи, ах ніколи!

Життя, як той скрипливий віз,

Волочиться поволі.

А перед ним Туман і дим,

Тяжка, тяжка дорога...

Іде, гряде шляхом отим

Твоя душа небога.

Чого ж ти, море, та розхиталося,

Мов колиска новенька,

Чого ж ти, серце, та розридалося,

Мов дитина маленька?

Як тяжко море та уговорити,

Щоб більше не гуділо,

Як тяжко серце утихомирити,

Щоб з болю не скиміло.

Біла мево, що кружляєш

Над водою низько-низько,

Чом же ти так безупинно

Б’єшся й жалібно квилиш?

Подивися, біла мево,

Як же ти мала-маленька,

Проти моря як нужденний,

Проти гуку хвиль твій крик.

О, подумай, серце моє,

Чим ти є супроти світа,

Проти горя світового

Чим є твій маленький біль?!

Минеться ніч, розвієсь тьма,

Просниться чорний сон.

Настане день! Життя, весна

Загляне до вікон.

Та нім мине недолі час,

Нім щастя зацвітуть квітки,

О пісне! — не кидай ти нас!

Дзвени, дзвени, дзвени!

В лихій добі, в важкій борбі

Мутиться людський ум.

Нехай же він епічне собі

Хоть хвилю серед дум.

Най позабуде брязк оков

І звірства боротьби,

Під свою білу хоругов

Горни ти нас, горни!

Минеться ніч, розвієсь тьма,

Просниться чорний сон!

Настане день! Життя, весна

Загляне до вікон.

Та нім мине недолі час,

Нім щастя зацвітуть квітки,

О пісне! — не кидай ти нас!

Дзвени, дзвени, дзвени!

Йдуть осінні дощі,

А я сію квітки.

Не питайте, чому

Моє серце сумне —

Як в чужині умру,

То згадайте мене.

Не питайте мене,

Як я в світі живу:

Шура-бура гуде,

Я весельцем гребу.

Не питайте, як?

В моїм мозку гадки —







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.