Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Грицько Чупринка (1879-1921)

Всі публікації щодо:
Чупринка Грицько

У червні 1930 року відбулося засідання президії Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка під головуванням академіка Дмитра Багалія, на якій ухвалено надрукувати твори Грицька Чупринки в серії науково-популярних видань. За кілька місяців Державне видавництво України випустило «Вибрані поезії» Грицька Чупринки з передмовою Володимира Єрохіна. Здавалося б, що в цьому незвичайного? Видають твори популярного українського поета початку XX ст., митця оригінального, яскравого виразника нового напряму, того крила в українській дожовтневій поезії, яке розвивалося в руслі теоретичних та ідейно-естетичних засад журналу «Українська хата». Та віддамо належне прагненню науково-дослідної установи мислити і діяти з позицій академічних, з позицій історичної об’єктивності, бажанню не залишати майбутнім поколінням «білих плям» на літературній карті України.

«Хронологічна канва» життєвого і творчого шляху Г. Чупринки в цій невеличкій книжечці завершується так: «1921 (восени) — увіходить у стосунки з таємною контр.-революц. організацією: Центр. Повстан. Комітетом і бере участь у розробці плану загального протирадянського повстання на Правобережжі (наступ Тютюнника).

1921—[28/ІХ] розстріляно за вищезазначену контр.-революційну діяльність».

Нинішній читач, вихований на гаслах: «Хто не з нами, той проти нас», буде здивований, а то й обурений. Як же це так? Ворог Радянської влади, а його» твори видають в серії «Масова художня бібліотечка»... Кого рекламували, кого пропагували? Та не лише Г. Чупринку популяризували. Оповідання Володимира Винниченка, який з 1920 року був у еміграції, друкувалися тоді в серії «Бібліотека юного ленінця» і в серії «Масова художня бібліотечка». Перевидавалися вірші Олександра Олеся, який емігрував і жив у Празі, поетів «Молодої музи», котрі творили також за кордоном — у Львові. Нарешті, пригадаймо оцінку В. І. Леніним книжки оповідань А. Аверченка «Дюжина ножів у спину революції» (1921). У статті «Талановита книжка» Володимир Ілліч відзначав, що письменник-емігрант, який вороже ставився до революції, зумів правдиво відтворити 4враження і настрої представника старої, поміщицької і фабрикантської, багатої, що об'їлась і обклалась, Росії». Успіх Аркадію Аверченку забезпечило, пише B. І. Ленін, те, що більшість оповідань той присвятив темам, які «він знає ...він пережив і відчув» (Повне зібр. творів.— Т. 44.— C. 238—239), а коли автор свої оповідання присвячує темі, йому не відомій, виходить нехудожньо.

Десь до 1933 року ще жила ленінська традиція терпимо, з урахуванням специфіки художньої творчості ставитися до митців, які талановито змальовували дійсність, хоч їхні світоглядні позиції й розходилися з домінуючою концепцією побудови соціалізму в країні.

Що стосується Грицька Чупринки, то тут справа і простіша і складніша. Простіша, бо в його поезіях і рецензіях не знаходимо й рядка, який би засвідчував вороже ставлення митця до Радянської влади, ленінських ідей, складніша, оскільки поета було розстріляно за контрреволюційну діяльність. Проте на сьогодні якихось документальних даних про участь Г. Чупринки в таємних антирадянських організаціях не виявлено. Давно побутують припущення, що розстріляно його випадково, під час облави проти контрреволюційних банд, коли поет повертався до Києва від батьків з села Гоголеве колишнього Остерського повіту Чернігівської губернії, де він народився 9 грудня 1879 року. Дата смерті — 1921 рік, мабуть, з'явилася пізніше, бо А. Лейтес і М. Яшек у своєму біо-бібліографічному довіднику «Десять років української літератури (1917—1927)» вказують 1919-й. Цю ж дату називають Ан. Лебідь і М. Рильський у хрестоматії 43а 25 літ». Зважаючи на те, що хрестоматія з’явилася друком 1926 року, біо-бібліографічний довідник А. Лейтеса і М. Яшека в 1928 році, то майже до 1930 р. вважалося, що Грицько Чупринка загинув у 1919 році. Щоправда, така думка побутувала тільки в нашій країні, бо в Празі 1926 року виходить найповніше й дотепер видання творів Чупринки, в якому поет постає в ореолі активного борця проти Радянської влади. Там дата смерті — 28 серпня 1921 року.

  Як бачимо, на цій останній сторінці життєвої долі багато неточностей. То 1919 рік, то 1921. В одних джерелах 28 серпня, в інших — 28 вересня. Чому так довго стверджувалося, що митця розстріляно в 1919 році, коли в ці перші пореволюційні роки легко було документально уточнити, та й жили очевидці? Мабуть, тому, що тоді Чупринку заарештовували представники Радянської влади за організацію, як зазначається у згадуваному виданні «Вибраних поезій», «протирадянського повстання на Чернігівщині з метою дезорганізації більшовицького запілля». Було його заарештовано начебто в Києві і вивезено до Кожухівського концентраційного табору під Москвою, але згодом, через два роки, його звільняють, і він повертається додому. І знову не все зрозуміло. У журналі «Книгар» за 1919 рік (№ 28, грудень) читаємо: «Відомий український поет Г. О. Чупринка, що взятий був Радянською владою в місяці серпні як закладник, перебуває зараз у Москві, в Андріївському таборі заложників. В місяці грудні Г. Чупринка став недобре себе почувати (астма) й був переведений до центральної лікарні таборів. Вивезений одночасно з ним автор дитячої читанки «Сонечко» С. Титаренко амністований в роковини Октябрської революції й на Різдвяні свята повернувся до Києва».

Отже, засвідчує «Книгар» (тоді редактором був М. Зеров), Г. Чупринка потрапив у заложники і, мабуть, був амністований, як і С. Титаренко, але пізніше. Якби він організовував за дорученням Центрального повстанського комітету у Києві «протирадянське повстання на Чернігівщині з метою дезорганізації більшовицького запілля», то хто зна, чи в тих суворих воєнних умовах міг розраховувати на амністію. Яке ж основне джерело, що свідчить про антирадянську діяльність Чупринки, нині нам відоме? Передусім це вступна стаття Єрохіна і «Хронологічна канва» у книзі «Грицько Чупринка. Вибрані поезії» (Харків — Дніпропетровськ, 1930). Автор передмови пише у примітці: «Усі відомості про життєпис Чупринків подано на підставі статті Вол. Дорошенка, що вміщена в празькому збірникові».

Легко перевірити і переконатися, що «хронологічна канва» життєвого і творчого шляху Г. Чупринки, яку склав Єрохін до «Вибраних поезій», буквально списана зі вступної статті Дорошенка. Повторюються версії про вивезення поета до Кожухівського концентраційного табору за організацію антирадянського повстання на Чернігівщині в 1919 році, про участь у розробці плану загального протирадянського повстання на Правобережжі восени 1921 року в зв’язку з наступом Г. Тютюнника.

Ми не маємо документальних матеріалів для уточнення і поглиблення цих фактів, але очевидним є те, що на Радянській Україні повторено ту версію про Грицька Чупринку — активного контрреволюціонера, яку широко пропагувала буржуазно-націоналістична еміграція. У вступі до празького збірника («Від видавництва») чітко сказано, що ініціатива публікації належить « Комітету Українських товариств м. Нью-Йорка для вшанування пам’яті розстріляного більшовиками українського поета Григорія Чупринки». У цій ідеологічній

акції ім’я талановитого митця було дуже виграшне, тому буржуазні націоналісти завжди намагалися видати його за свідомого борця проти Радянської влади, ледве не за керівника повстання. Важко в це повірити. І ось йому.

Його товариш — відомий поет і прозаїк Клим Поліщук, який на час загибелі Грицька Чупринки перебував в еміграції у Відні, згадував, що 1919 року він був у Києві, редагував разом із Михайлем Семенком видання відділу мистецтва Наркомпросу — журнал «Мистецтво» і зустрічався з поетом. Клим Поліщук влітку того ж року прочитав у газеті «Киевский коммунист» повідомлення про «ліквідацію банди Чупринки», а на другий же день дізнався, що Грицько Чупринка перебуває в Київському губернському ЧК і незабаром його долю вирішуватиме Ревтрибунал. Письменники, переважно ті, які об’єдналися в групу «Музагет» і які, зрозуміло, чудово знали самого митця і його творчість, звернулися з клопотанням до самого голови Всеукраїнської ЧК Мартина Лаціса. На суді від київської художньої інтелігенції слово взяв тодішній нарком освіти Олександр Шумський, який просив зважити на «величезні заслуги» Чупринки як поета, на стан його здоров’я, а також врахувати те, що виступи селян Оглава (пізніше село Гоголів Броварського району), які звернулися до авторитетного земляка в надії на захист, були спричинені самочинною ревізією хліба.

Ці серпневі дні 1919 року, про які згадує Клим Поліщук, були драматичними для молодої Радянської влади на Україні. На Київ активно наступали війська УНР — вони були вже в районі Василькова, з протилежного ж боку насувалися денікінці, тому сподіватися на якийсь докладний розгляд судової справи було важко. Але цілком можливо, що це так зване «протирадянське повстання» селян рідного Оглава було не чим іншим, як стихійним бунтом проти вилучення у селян хлібних запасів, що, до речі, траплялося того часу тут.

Важко повірити в те, що сам Чупринка міг бути ініціатором збройної акції, яка мала, за версією зарубіжних видань, дезорганізувати підготовку й розгортання більшовицького підпілля. Передусім тому, що він не обнародував жодної тези політичного спрямування, яка б підтвердила його опозиційне ставлення до більшовиків. Навпаки, земляки поета — краєзнавці — виявили в Центральному державному історичному архіві УРСР матеріали про його активну революційну діяльність у 1905 році.

Чупринка входив до складу Требухівського комітету РСДРП. Як свідчать краєзнавці на сторінках броварської газети «Нове життя» від 11 вересня 1987 року, «в одному із донесень прокурору Чернігівського губернського суду зазначалося, що 15 листопада 1905 року в селі Требухові місцевим сільським писарем Харитоном Швидаком було зібрано сільський сход під головуванням козака Григорія Чупринки з Оглава. На сході було вирішено: не платити податків, землю розділити порівну: уряду й царя не визнавати».

Раніше, у вересні 1905 року, жандарми зробили обшук у Грицька Чупринки і виявили шістнадцять примірників більшовицьких прокламацій. Що це були за прокламації? Вилучено шість примірників звернення Російської соціал-демократичної робітничої партії під заголовком «Нові царські милості», чотири прокламації «До бідноти», один примірник під назвою «Ліберали в царя», ще один розпочинається словами: «Товариші, все вище піднімайтеся на революційній хвилі», а також два томи журналу «Пролетарий»... І хоч Чупринка в протоколі Чернігівського губернського жандармського управління засвідчив: «Я не визнаю себе винним», за «поширення прокламацій злочинного змісту в м. Гоголеві козака Григорія Оврамовича Чупринку було передано під особливий нагляд за місцем проживання в м. Гоголів».

Революційна діяльність Грицька Чупринки протягом 1905—1909 років поки що чекає на свого дослідника. Відомо, що його кілька разів заарештовували жандарми, ув’язнювали — то в Лук’янівську тюрму, то відправляли аж у Смоленськ... Він часто нелегально пробирався до рідних у Оглав, до своїх однодумців-селян, бо його позбавляли також права з’являтися на Чернігівщині. Тому чимало часу провів у Києві, де у нього було багато друзів, знайомих і де, врешті-решт, після кількох поетичних вправ російською мовою він 13 травня 1907 року друкує в газеті «Рада» свій перший вірш українською мовою «Моя кобза», що має програмний характер. Принаймні поет прагне визначити свою громадянську позицію в умовах поразки першої російської революції, коли зневіра, відчай охопили і деяких недавніх революціонерів.

Звертаючись до своєї музи —

кобзи, поет узагальнює:

Знов бачиш і віриш, що все пролетить,

Що ти перебореш недолю;

Знов полум’я волі так

близько мигтить,

І тішишся сам ти собою.

Особливо стимулювала його творчу енергію дружба з письменником і видарцем Олексою Коваленком, який згуртував навколо себе молодих українських письменників, знайомив їх з модерною російською поезією та новими літературними течіями в Західній Європі. Чупринка відвідував дім Коваленка, де зачитувалися Костянтином Бальмонтом, Інокентієм Анненським, Олександром Блоком, Шарлем Бодлером, Полем Верленом, дискутували про шляхи розвитку рідного слова, роздумували, зокрема, над перспективами українського авангарду, а згодом — і символізму. Логічно, що Олекса Коваленко, який був тоді відомий і завдяки упорядкуванню декламатора «Розвага», і завдяки згуртуванню молодих поетичних сил навколо підготовки антології «Українська муза» і альманаху «Терновий вінок», починає залучати Грицька Чупринку до видавничої справи, передусім до роботи у створеному 1909 року журналі «Українська хата». Захоплений новими ідеями відродження літератури на національній основі, але з творчим використанням новітніх течій і напрямів у російській, польській, французькій та інших літературах, Чупринка пориває з газетою «Рада» і сповідує позиції нового видання. У віршах «Радяне» і «Лайливий публіцист», які опублікувала віденська «Чорна рада», поет саркастично висміяв співробітників «Ради», передусім Сергія Єфремова — авторитетного критика та історика літератури, за їхню орієнтацію на «перли коштовні» і «слова красномовні», що ними нові «бонавентури» начебто вносять в українську громаду замість справжнього письменства сміття.

Полеміка між «радянами» і «хатянами», на жаль, витлумачується й дотепер надто прямолінійно, без належного врахування тогочасних суспільно-політичних і культурно-мистецьких явищ та проблем. Особливо різко оцінюємо діяльність щоденної газети «Рада», яка почала виходити з 15 вересня 1906 року на зміну забороненій царським урядом «Громадській думці». Проіснувала вона найдовше з усіх україномовних періодичних видань — до липня 1914 року і зробила немало корисного. Жоден історик літератури не може обійтися без цієї газети, бо на її сторінках відображено всі найважливіші події культурно-громадського і літературного життя на Україні. Чому в нас побутує таке негативне ставлення до газети «Рада»? Адже програма її не містить нічого крамольного — «радяни» обстоювали ідею культурно-національної автономії в межах федеративної Росії. На неї постійно злісно нападали чорносотенні «Киевлянин», «Новое время», «Киев», її співробітників цькували, штрафували, арештовували... Чого вартий лише один «Киевлянин», редактором якого був махровий реакціонер В. Шульгін. Ця газета буквально чи не в кожному номері висміювала українську мову й культуру, її діячів, знущалася у фейлетонах над «інородцями», з пихатою самовпевненістю обстоювала великодержавно- монархічні орієнтації запеклих шовіністів. Безперечно, це викликало обурення, спротив, а нерідко й спровоковувало націоналістичні виступи. Тому не слід забувати й про те, що в «Раді» з’явилися статті, позначені ліберально-буржуазними і націоналістичними орієнтаціями. Щоправда, основні виступи проти утвердження реалістичного напряму в українській літературі, народності й справжнього, ідейно чіткого новаторства з’явилися на сторінках цікавого й ще належно не оціненого журналу «Киевская старина». Маю на увазі передусім статті Єфремова «В поисках новой красоты» (1902) і «На мертвой точке» (1904), які викликали справедливе обурення Лесі Українки, Гната Хоткевича, Михайла Косача... Та повернімося до «Ради».

Важливо передусім те, що газета «Рада» виступала проти антисемітизму, різко осуджувала єврейські погроми, на її сторінках постійно друкувалися твори Олександра Олеся, Степана Васильченка, Миколи Вороного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського... Очевидно, основна причина наявної і до цього часу політичної опозиції до газети «Рада» криється в складі деяких її співробітників, які згодом зайняли різні посади в уряді УHP та емігрували за кордон. Назвемо лише кількох. Того ж Євгена Чикаленка, на кошти якого в основному видавалася «Рада», літературознавця Володимира Дорошенка — активного публіциста і співробітника Українського університету в Празі, Сергія Єфремова, осудженого згодом як одного із керівників так званої «Спілки визволення України»... «Рада» друкувала твори Володимира Винниченка, оцінка літературної діяльності якого донедавна навіть і не наближалася до об’єктивної.

Григорій Чупринка виступав проти «радян» тому, що сам тяжів до авангарду в поезії, який обстоювала «Українська хата». Але він не поділяв і крайніх полемічних «перехльостів» «хатян» в оцінці революційного руху, який, за їхнім твердженням, ніби несе в собі жорстокість, свавілля і нову несправедливість. А ставлення до Михайла Коцюбинського і Лесі Українки, про яких «хатяни» відгукувалися зневажливо, намагалися викривити уявлення про їхню творчість, витлумачити її не як революційно-демократичну, а як індивідуалістичну, позбавлену новаторської форми та ідейно-естетичної значимості?

Поет не бажав поринати в ці безплідні суперечки, не поділяв поетичних декларацій деяких «хатян» про війну як вселенське очищення гріховного людства, про фатальну класову розмежованість у будь-якому суспільстві, хоча в своїх поезіях утверджував і культ сильної, ніцшеанського типу особистості, і песимістичний погляд на юрбу, і апатію, безнадію, сум...

Щоправда, про систематичну співпрацю поета з «Українською хатою» говорити не доводиться — не з його бурлацькою, схильною до богемності, вдачею було вдумливо вчитуватися в дискусійні статті, які з’являлися часто і в різних виданнях, тим паче — дисциплінувати свою творчу фантазію редагуванням чужих віршів. Його часто бачили в різних районах Києва — то в Голосієві, у самотині в лісі, то на Подолі серед невдах-літераторів, акторів, художників, котрі оплакували за чаркою свою зрадливу музу, то на Деміївці серед злодіїв, повій, яких він прихильно вислуховував і яким виповідав свої думки, читав власні вірші та твори улюблених ним Бодлера, Верлена, По, Бальмонта... Його знали і впізнавали — любив чорне пальто і ширококрисий чорний капелюх, важкий кострубатий ціпок, радо відкривав своє високе, «верленівське» чоло. Хто зна, чи зібрав би в окрему збірку свої вірші, які друкували тогочасні газети «Рада», «Слово», тижневик «Рідний край», місячники «Літературно-науковий вістник» і «Українська хата», двотижневик «Чорна рада», якби не Олекса Коваленко. Передусім, завдяки йому в 1910-му виходять три поетичні книжечки Грицька Чупринки: «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», в 1911 році — «Білий гарт», в 1912 — «Сон-Трава» і «Контрасти», в 1913 році — поема «Лицар-Сам».

«Прологи» — своєрідні поетичні вступи-захоплення,— писав до перших збірок Коваленко. «В українській поезії, після безличного монотонного переспівування Шевченкових поезій, починається н о в а ера, з філософічно-етичним напрямом, у вільній, артистичній формі.

Настроїли вже на н о в и й лад свої кобзи: Микола Вороний, О. Олесь, Петро Карманський, Василь Пачовський, Микола Філянський. А ось іде ще один поет: Грицько Чупринка, що вплітає в вінок Ураїнської Музи свій «Огнецвіт»,— так велемовно репрезентував молодого поета його старший друг і колега, який не шкодує пишних епітетів для того, щоб переконати читача в містичній місії літератора відкривати нові, таємні світи поетичної фантазії і пророчого прозірництва. У пролозі до книги «Метеор» він зазначає, що «поезія Чупринки — це метеор на обрії української поетичної ночі!..».

У присвяченому Олексі Коваленку вірші Грицько Чупринка писав:

О ні, Поет — не гладіатор,

Що бавить натовп цирковий!

Поет — пророк, Поет —

новатор

І вільний мучень життьовий.

Цей епатажний, не характерний для української літератури погляд на роль поета не міг не викликати гострої реакції, особливо з боку тих, хто усвідомлював громадянське призначення мистецтва. Звичайно, Чупринка співав «з чужого голосу», а точніше, з голосу російських поетів-символістів, до того ж намагався заперечити орієнтацію «Ради» на консервування літературних традицій і неприйняття авангарду, позицію тих літераторів, які відстоювали погляд на поета як на слугу народу, виразника його болю, тривог і надій, народного співця і заступника гноблених. Тут він демонстративно впадає в іншу крайність — нарочито вивищує поета над «юрбою», яка не здатна зрозуміти його величавих гімнів, ідеальних поривань у блакитні простори, його інтуїтивних, магічних осяянь і холодної космічної самотності. Ось вірш «В царстві висот».

Я, мов дух, в самоті

В чарівній висоті,

В невимовно-чудовому мирі,

Де горять,

Миготять

Зорі-свічі святі

В голубому ефірі —

Красоті помолюсь

І заллюсь,

Розіллюсь

В передзвонах на царственній лірі.

Можна лише уявити, якою була реакція на подібні епатажі, тим паче, що громадянський пафос поезій Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі Українки і Павла Грабовського, Бориса Грінченка і Михайла Старицького не викликав жодних дисонансів із тогочасними суспільними настроями і переживаннями. Звісно, новий день вимагав нових форм, нової образності, нових образно-смислових «ключів» для відкриття соціальної і духовної реальності, і поетичний бунт проти трафаретів, примітивних літературних смаків був виправданий, назрілий. Григорій Чупринка це відчув, а можливо, йому цю істину відкрили, бо літературне оточення одразу ж завважило в ньому талант природний, стихійний, плідний. Він починає уважно прислухатися до різних перепадів духовної атмосфери, як вже зазначалося, включається в літературну, з елементами політичних звинувачень, полеміку між «Радою» і «Українською хатою». Політичні його погляди, мабуть, зазнали також певної аберації, дедалі глибше він занурюється в стихію літературного життя, багато творить, полемізує і розчаровується в плідності декларувань поетичних платформ. Не випадково у книзі «Метеор» він уміщує вірш «До своїх», епіграфом до якого бере слова Пантелеймона

Куліша: «З громадського багна багно літературне зробили ви...».

Я не співець свого народу,—

Він сам поет своїх страждань,—

Я славлю небо, славлю вроду

І пил душевних поривань.

Краса зостанеться красою,

Хоч і в занепаді вона.

Я окроплю її сльозою,

Я вирву цвіт її з багна.

Коли ж нема нового грунту

І животворної роси,

Я кину лозунг — бунт для бунту

Своїм гнобителям краси.

Він динамічно нарощує темп у поетичному звеличенні пророчої місії світлого генія — Поета, впивається солодкою магією поетичних ритмів, які виколисують його самолюбство і виносять його уяву на вершини самотності та гордої зневаги до гріховного, сліпого натовпу. Та, на жаль, в цьому натхненному протесті й самолюбному викликові мізерній юрбі більше було декларацій, пишної риторики, мелодраматичного епатажу, ніж справжнього болю і переживання.

Свого часу, та й, на жаль, і тепер, поезія Грицька Чупринки асоціювалася з його віршем «Дзеньки-бреньки», ідейно-смисловий настрій якого поет не випадково уточнив: «поетичний жарт».

Викликає ясний дух

Вірш легесенький, як пух,

Вірш, як усміх неньки,

Вірш маленький,

коротенький,

Без задуми, без вагання,

Без кохання, без благання;

І серденьку легко-легко,

Бо прогнали сум далеко

дзеньки-бреньки.

Ллються, в’ються

І сміються

Дзеньки-бреньки,

Різнотонні,

Різнодзвонні,

Солоденькі,

Золотенькі

Життьові брехеньки.

У Грицька Чупринки чимало таких творів, які заворожують поетичним звукописом, мелодикою ритму, дзвінким переливом тонів. Не дивно, що смислова орієнтація вірша залишається на периферії його сприйняття, ідейне спрямування глухне в мелодійному звучанні алітерацій, у настроєвих асоціаціях. Хтось перший не звернув уваги на те, що письменник майстерно висміяв оці поетичні «дзеньки-бреньки», які є не що інше, як «життьові брехеньки», котрі заворожують, заколисують уяву та сприйняття і відсторонюють людину від реальної суворості життя. Так і утвердилось.

Гадаємо, він бачив і усвідомлював безплідність, а де в чому й примітивність літературної сварки між «радянами» і «хатянами», бо свідченням цього може бути і його скептичне ставлення до всіх тих, хто гуртувався навколо «Української хати», крім Олекси Коваленка та основних теоретиків «чистого мистецтва» — Микити Сріблянського і Миколи Євшана, які своїми рецензіями і статтями підтримали перші кроки Грицька Чупринки і цим сприяли утвердженню його поетичного авторитету і літературної слави. Так, молодий талановитий критик і літературознавець Микола Євшан від появи першої книги поезій Грицька Чупринки до передчасної своєї смерті в 1919 році палко обстоював естетичні позиції і творче спрямування поета в десяти літературних оглядах і рецензіях. Він дивився глибше і об'єктивніше на літературний процес, ніж його колеги по «Українській хаті». Його виступи про творчість Василя Стефаника, Михайла Яцкова та інших сучасних йому письменників виразно різнилися від інших критичних статей в часописі саме тонким аналізом ідейно-естетичних особливостей мистецького явища, глибоким розумінням художньої форми.

Шанував Грицько Чупринка і Микиту Шаповала (Сріблянського), який також багато писав про його творчість, а в роки першої світової війни переховував Чупринку, як і, до речі, актора Івана Мар’яненка, художника театру і графіка Івана Бурячка, відомого своїм оформленням до вистав першого українського стаціонарного театру Миколи Садовського і карикатурами у журналах «Шершень» (1906), «Хрін» (1908), оригінального новеліста Артима Хомика та інших на підприємстві у Великій Буді на Чернігівщині. Вважалося, що це підприємство працює на оборону, і його трудівники звільнялися від мобілізації.

У передвоєнні роки творча активність Чупринки дещо пригасла, частіше його захоплюють песимістичні настрої. Певну роль відіграла в цьому різка негативна критика книжки-поеми «Лицар-Сам» та уражене самолюбство поета. Та слава Чупринки все ж таки не тьмариться. Правда, його непокоїть-тривожить зростаючий літературний авторитет Олександра Олеся, до творчості якого Грицько Чупринка спочатку з пієтетом і ревнивою уважністю приглядається. Більше того, коли товариство «Криниця» в 1917 році видасть п’ятий том поезій Олеся, Чупринка надрукує на нього рецензію. Це схвильоване висловлення емоційного сприйняття поезій «першорядного поета, місце якого установлено одноголосно» з констатацією громадського зацікавлення, настроїв передреволюційного 1916 року.

До речі, перу Грицька Чупринки належить 22 літературно- критичні статті й рецензії, зокрема, про твори Івана Нечуя-Левицького, Гната Хоткевича, Миколи Вороного, Миколи Філянського, Михайла Жука, Михайля Семенка... Основний його доробок — 425 віршів. Таку цифру називає відповідальний за рубрику «Червоний заспів» на сторінках газети «Молода гвардія» доцент Василь Яременко. У першому посмертному і, як уже зазначалося, найповнішому виданні творів Чупринки в Празі 1926 року упорядники вмістили 447 творів. Це і поезії, і літературно-критичні статті, і рецензії. Літературознавець Павло Богацький, який здійснив значну редакторську і текстологічно-упорядницьку роботу по підготовці цього видання, не мав під руками ні автографів, ні архівів видавництв, газет і журналів, у яких друкувався поет. Та й у наш час ніхто цієї пошукової роботи не веде. І зрозуміло, бо не було надії опублікувати бодай рядок із поезій цього майстра. Мені вдалося виявити у фондах «Літературно-наукового вісника», частина яких зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (фонд 78, од. зб. 643), автографи 5 віршів поета, три з яких — «Сни», «??? Хто в блакитному просторі», «Ніч» — були свого часу опубліковані в збірках «Огнецвіт» і «Сон-Трава» (вірш «Ніч» з’явився під назвою «Забуття» і ще з одним чотирирядком). Два інші —«Нічний настрій» і «Над могилою товариша» — до збірок не входили. Можливо, вони з’являлися в періодиці або потрапили у четвертий ненадрукований том вибраних поезій.

  Складна, драматична, позначена політичною боротьбою різних партій, ненавистю до імперіалістичної війни, передчуттям революційного вибуху атмосфера поступово і невблаганно знецінювала суспільне значення тих поезій Грицька Чупринки, в яких оспівувався культ краси, божественне покликання поета, культ гріховності, стихійне бунтарство, антагонізм між митцем і масою. Нові соціально-політичні орієнтації, які захоплювали в своє історичне русло величезні маси людей, не могли «змиритися» з тим, що хтось, особливо люди авторитетні, ті, що на видноті, не вливалися в ці нові ритми, відсторонювалися, не поспішали оспівувати чи заперечувати. Грицько Чупринка на першій порі, а саме в травневі дні 1917 року, перейнявся емоційно-бурхливою атмосферою революційного національного відродження. Є згадки, що він записався було козаком 1-го українського Богданівського полку, але участі в боях не брав — виконував (і то тимчасово) якусь канцелярську роботу. Патетичні, велемовні, з апеляцією до козакофільських традицій мітингування його розчаровують. Як згадує Клим Поліщук, «на мітинги він не ходив, агітацією не займався».

За панування гетьмана П. Скоропадського він серед тих, хто осуджує запроданство гетьманського уряду, не криється зі своїми думками, але особливої суспільно-політичної активності також не виявляє.

Видані товариством «Криниця» три книги його поезій читають, рецензують, але домінуюча тональність рецензій не втішає автора. Підстави для цього були.

Наприклад, журнал «Книгар» у лютому 1919 року публікує статтю Миколи Зерова «Гр. Чупринка. З приводу нового видання творів», у якій уважно проаналізовано метрику і ритм його поезій, основні ідейно-смислові акценти. Критик так узагальнює свої спостереження: «Теми його далеко не нові навіть в українській поезії, оброблення їх доволі примітивне і поверхове, правдиве поетичне захоплення заступається здебільшого риторикою. Бадьорий настрій його поезій — всупереч невпинному квилінню українських версифікаторів, відчуження від патріотичних трафаретів в свій час мали значення протесту проти літературної традиції, але це значення було явищем часовим. Для української ж поетичної мови Чупринка наробив великого лиха, засмітивши її варваризмами і прозовими виразами, од яких одгонить газетним жаргоном».

Такий жорстокий і багато в чому справедливий присуд не міг не вразити поета, тим паче, що Микола Зеров категорично узагальнив: «Мало має права Чупринка на титул українського Бальмонта».

Треба сказати, що здійснений Миколою Зеровим аналіз поетичного вибраного Григорія Чупринки (четвертий, начебто вже підготовлений до друку том його поезій, як уже мовилося, не вийшов) дає підстави для такого висновку. Проте ми повинні пам’ятати, в які часи рецензувалися твори Чупринки, поета, що не брав послідовної і усвідомленої участі в революційних подіях ні на боці буржуазно-демократичних орієнтацій УHP, ні на боці революційних більшовицьких сил.

Важко сьогодні сказати, чому так відсторонювався Грицько Чупринка від політичної діяльності в 1917—1918 роках, коли націоналістичні гасла і оманливі політичні орієнтації захопили в свій шалений вир немало письменників, художників і культурних діячів. Гадається, що трагічною випадковістю в його життєвій долі була так звана «участь в організації протирадянського повстання». Досі побутують версії про те, що Грицько Чупринка ніби погодився поїхати в Холодний Яр на зібрання контрреволюційного повстанкому влітку 1921 року. Можливо, вороги революції й хотіли залучити відомого поета, тим паче, вже покараного більшовиками засланням у Кожухівський концтабір, а отже, на їхню думку, озлобленого проти Радянської влади, до участі в своїх планах. Але відомо, що він в Холодний Яр не поїхав, участі в повстанні не брав. Можна припустити й те, що його ім’я значилося в таємних списках повстанського комітету, які могли потрапити до ЧК, і за цим списком Грицька Чупринку було й заарештовано. З-поміж тих, хто був засуджений до вищої кари «за участь у тяжких злочинах проти Української Соціалістичної Радянської Республіки з метою скинення робітничо-селянської влади», під номером 20 значиться «Чупринка Гриць Абрамович (відомий поет)». Є перекази, що документально не засвідчено виконання вироку: це наводить на думку про те, що митець загинув раніше, під час облави в лісах Чернігівщини. Можливо, він, людина трохи дивакувата і схильна до експресивного вибуху емоцій, не мав при собі документів і почав обурюватися... Хтозна.

Минуло вже багато років від тих складних подій громадянської війни на Україні. Грицько Чупринка своєю творчістю не погрішив перед своїм народом, перед Радянською владою. То чи не заслуговує він — талановитий поет і громадянин — на наше милосердне ставлення до його пам’яті, на реабілітацію свого імені? Переконаний: заслуговує. Як і заслуговує на об’єктивну оцінку його творча спадщина.

Поезія Грицька Чупринки — своєрідна кардіограма духовного биття серця значної частини української інтелігенції першого десятиліття XX ст. Це складний період нашої духовної історії, що пов’язаний і емоційно стимульований активним пробудженням національної свідомості та необхідності вироблення нових шляхів розвитку культури і літератури, динамічною гонитвою за новими образами, формами і засобами самовираження. Певну роль відіграла в цьому яскравому оновленні художнього мислення епоха символізму, яка наприкінці XIX — початку XX ст. своїм крилом захопила й Україну. Започаткований був футуризм. Ставлення на Україні до символізму і футуризму було не вельми доброзичливе. І для цього склались об’єктивні причини. Україна сприймала авангард з недовірою, бо це було серйозним зазіханням на літературні традиції, які грунтувалися на збереженні національної культури. І, незважаючи на те, що авангард, передусім в особі основоположника українського футуризму Михайля Семенка, прагнув «вивільнити» українську літературу від тих форм і стилів, які и герметизували і не єднали з літературою світовою, мало хто поділяв це ідейно-естетичне завдання. Як було змиритися з деструкцією традиційної поетики, молитовно освяченої генієм Шевченка, якого старалися тлумачити тільки як традиціоналіста у формі і суворого реаліста за змістом, як було сприймати спокійно алогічну, з елементами фантазійного деформування звичних образів, асоціативність? А конструювання нових образних структур, а жорсткі, холодні ритми і урбаністичні візи? Чи могли з належною терпимістю вживатися поезії тих, хто присвятив своє життя збереженню національних літературних традицій від загрози їх знищення і нівеляції, з нарочито позбавленими національної образності й символіки різного роду формалістичними, «кверофутуристичними» віршами та поемами дивакуватого хлопчини з Полтавщини, «футуриста і антиквара» Михайли Семенка, який у своєму прагненні до динамічного оновлення мистецтва раптом замахнувся на самого Шевченка своїм «Кобзарем»? Не випадково Семенка критикують не лише Микита Сріблянський, а й Павло Филипович, Микола Зеров, Марко Черемшина.

Не можна з певністю стверджувати, що Грицько Чупринка у своєму прагненні оздоровити дух української поезії готовий був зблизитися з таким категоричним авангардом, як футуризм. Але вірші Семенка його зацікавили, і він пише рецензію на його книжку 1913 року «Prelude». Здається, що в особі не відомого йому поета він помітив ще одного спільника в боротьбі з традиціоналістами, з тими, хто, на його думку, надто заземлює поезію до рівня поетичної абетки. Його ж кредо — натхненний злет «в царство вічного горіння», подалі од земного існування — в неземну красу.

Грицько Чупринка не дуже заглиблювався у формалістичні вправи молодого футуриста. Мабуть, його підкупили в збірці Семенка елегійно-мінорні поезії.

Схожість настроїв і почувань Семенка з емоційною тональністю поезій Чупринки очевидна. Та й такі вірші були протестом супроти побутового натуралізму і канцелярського описування реалій буття. А головне, вони засвідчували гострий конфлікт поета з дійсністю, яка відштовхувала чутливу до болю і страждання митецьку душу. Григорій Оврамович волів краще відсторонитися від драматичних суперечностей життя, ніж вникати в них і в міру своїх сил прагнути їх гармонізувати. Він обрав для себе роль Поета, який осягає вічні загадки людського на вершині Мистецтва, і цю роль виконував натхненно і послідовно. Стихійність, розкутість і мелодійність його поетичного самовираження раз у раз натикалися на внутрішню потребу «зазирнути» у світ реальний, побачити, яким є те справжнє, а не уявне, символічне, пережиття народної долі.

Такого змісту і настроїв поезії з’являлися з-під пера Грицька Чупринки найчастіше в перший період його творчості. Та не можна стверджувати, що й пізніше поет не повертається до образного вираження соціальних явищ і проблем. Але він, повторюємо, вподобав романтичну маску Поета, який виборсується з-під тяжкого, безпросвітнього, емоційного нагнітання болей і страждань навколишнього світу і свавільно «оселяється» в «чертогах світо-знання». Цю поетичну роль митець зіграв талановито — щиро повірив у містичне призначення поезії, яке так натхненно сповідували символісти, і відсторонився у своїй поетичній творчості від реальностей складного світу. Так, він прагнув оновити форми і ритми української поезії, порвати з консервативними традиціями національної літератури, але повністю це йому не вдалося зробити, бо, попри все своє бажання бути в авангарді поетичного новаторства, Чупринка не зміг одірватися од художньої стихії національної культури — був її сином і її виразником. Це поет перехідної епохи — від класичної традиції української поезії, яку він освоїв, продовжував і розвивав у оновлених формах і ритмах, до нової поетики, яка знайде своє вираження в поезії українського неоромантизму з її імпресіоністичними, символістичними та експресіоністичними образно-стильовими течіями.

Можна лише уявити, які цікаві і ефективні висновки чекають на тих дослідників, котрі проаналізують творчість Грицька Чупринки в контексті творчої еволюції Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Миколи Вороного, Олександра Олеся. А розвиток західноєвропейської поезії від Верлена, Метерлінка, Рільке до поетів «Молодої музи», російського символізму і українського неоромантизму в поетичному самовираженні П. Тичини, В. Чумака, В. Сосюри, Д. Фальківського, Є. Плужника, Тодося Осьмачки?.. Аналіз поезії Чупринки навіть під кутом зору творчого освоєння ним національного фольклору, передусім пісенних традицій, відкриває нові перспективи пізнання шляхів розвитку української поезії. Так, не все у його віршах і за формою, і за образністю, і за римами досконале. Є багато такого, що засвідчує поспішність, небажання повертатися до написаного з метою доопрацювання, зустрічаються прозаїзми, «підганяння» під риму, засмічення поетичної мови і стилю. Поет не завжди дбав і про різноманітність рим, не уникнув тематичних та образно-стильових повторень. Та не забуваймо, коли, в яких умовах і в якій духовній атмосфері творив Грицько Чупринка. І пам’ятаймо, що в своїх кращих (а їх переважна більшість!) віршах він був новатором форми, творцем нових, оригінальних ритмів і рим, а пісенність, милозвучність його звукопису вражає і захоплює. А його емоційно гнівні обурення з приводу марних, національно спекулятивних критичних «змагань», викриття фарисейства української громади, ситого, цинічного міщанства і безпорадної метушні «борців за ідею», «фальшивих пророків» навколо суспільних ідеалів? Не випадковими були його поетичні інвективи проти «Ради» і «Української хати», зневіра у вицяцькувані псевдонародними «орнаментами» ідеали «національного відродження», щирим і самокритично відповідальним було його поетичне звернення до пам’яті Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Лисенка. Еволюція світоглядних орієнтацій Чупринки, ідейно-тематичного спрямування його творчості, на жаль, об’єктивно не висвітлена. Тому так важливо видати зібрання творів митця і ввести його творчість у контекст розвитку української літератури.

...Активний учасник революційних подій 1905—1907 років, Грицько Чупринка і після поразки першої російської революції не припиняє боротьби. Влітку 1908 року його знову заарештовують і відправляють до тюрми в Смоленськ. Там він, мабуть, і написав вірш «Питання співця», в якому замислюється над своєю долею і висловлює сподівання, що його боротьба не забудеться майбутніми поколіннями.

То серце співало, то з серця

лились

Вабливі, хоч змучені згуки!..

Чи вдячний нащадок згадає ж

колись

Співцеві страждання та муки?

Чи вдячний нащадок згадає

той час,

Як всі ми вставали з неволі.

Як довго гнітили та мучили нас

На ріднім занедбанім полі?

ЧАЙКА

З жалем, з болем

Понад полем

Крик розноситься чаїний,

Наче в давні

Дні безславні

Плач рабині

На чужині.

То неначе

Мати плаче

За погубленими дітьми,

Що в неволі

Та в недолі

Зникли в горі,

Зникли в пітьмі.

Плавним льотом

Над болотом

Чайка лине, чайка в’ється —

То з одчаю

Заридає,

То в риданні засміється.

ОСІННІЙ ДОЩ

Усміх пославши в останнім промінні,

Згинуло радісне літо;

Дощик уїдливий, дощик осінній

Сіється, наче крізь сито.

Сонце не вийде, не виглянуть зорі,

Мов поховались в будівлі;

Сіється, сиплеться дощик надворі,

Падає, капає з крівлі.

Сиплеться дощик, як з прірви безодні;

Стелються сиві тумани,

Сумно схилились дерева холодні,

Мокнуть діброви й поляни.

Вгору туман піднімається срібний,

Хмарками-смужками в’ється;

Дощик осінній, уїдливий, дрібний

Падає, сиплеться, ллється.

ХМАРКИ

Линуть,

Плинуть Хмарки літні,

Хмарки радісні, блакитні

Розпливаються в повітрі.

Наче фарби на палітрі,

Сяйвом-золотом оточені,

Линуть,

Плинуть,

Поки згинуть,

Позолочені.

Тонуть,

В’януть Думи чорні,

Мов картинки ілюзорні,

Розпливаються і тліють,

В сяйві соняшнім блідніють

Разом з хмароньками літніми.

Тануть,

В’януть,

Поки стануть Непомітними...

НЕВЖЕ?

По широких степах України

І по різних далеких кутках

Ми згинаєм робітницькі спини

І тримаєм всю працю в руках.

Тільки з праці тієї не досить

Навіть хліба для наших дітей,

Бо лихий соціальний недосвіт

Зупиняє довільних людей;

Зупиняє од руху, од світу

Благородних, високих ідей,

Що виводять із давнього гніту

До братерства і волі людей.

Що ведуть їх під прапор науки

І навчають людей в боротьбі

Поважати робітницькі руки

І прийматись за працю собі.

Ми працюєм без міри, без ліку

На широких степах, на морях,

Ми вкорочуєм працею віку

В наймитах, в грабарях, в шахтарях.

До життя ми всі засоби людям

З підневільної праці дали,—

То невже ми того не здобудем

І собі, що другим здобули?..

ШЛЯХОМ ЖИТТЯ

...Я тільки знаю, що даремно

Зійшлись ми спільно на путі.

І чую серцем, як таємно

Надії гинуть золоті.

Дж. Байрон

Колись я грів твої бажання

Огнем палким своїх надій,

Твої веселі сподівання

Серед бушуючих подій.

Колись я сам не знав утоми,

І в світовій людській сім'ї

Мені і хати, і хороми

Були однаково свої.

Колись я брав на власні плечі

Вагу свою й своїх братів,

Як буйний запал ворожнечі

Душі і серця не труїв.

Тепер я сам — і пильним зором

Шукаю спільників в юрбі,

А ти так дивишся з докором,

Що я знесилів у борьбі.

Та тільки знай, я знову встану,

Як не з юрбою,— встану сам,

І в далеч буряну погляну,

І кину виклик небесам.

Коли ж твої палкі бажання

Осінній вітер рознесе,—

Прости за мрії, за страждання,

За глум життя... За все, за все!

МАРШ

Ми не мірою, не ліком —

Краєм всім ідем на бій.

Чоловік за чоловіком —

Кожен став під прапор свій.

Віють прапори над нами,

Всі червоні, аж горять,

Незабутніми словами

Всі нам світять і зорять.

В їх девізом — вічна воля,

Воля змучених братів;

В їх метою — краща доля,

Смерть тиранів і катів.

Віють прапори над нами,

Всі червоні, аж горять,

Незабутніми словами

Всі нам світять і зорять.

Та один, як клапоть хмари,

Затуляє прапор світ —

Прапор чорної покори,

Помсти правої за гніт.

Помсти правої за згубу,

Що терпим ми з давніх пір

За Вкраїну нашу любу,

За кайдани, за Сибір!...

УРАГАН

В хмарі, в мареві, в диму

Чорну бучу підніму,

Грюкну в полі...

В чистім полі,

На роздоллі

Понесусь над сонним краєм,

Степом, гаєм,

Без розбору,

Піднімуся вгору, вгору

Буровієм, буроломом,

З блиском, з громом.

Все скручу,

Илом,

Пилом

Оточу!..

Дужче, дужче забурую,

Завихрую,

Загримлю

І над миром Диким виром

Прошумлю!

Тихі води розхвилюю,

Буйні хвилі рознесу,

Димом небо розмалюю

І змарную,

Розруйную Умираючу красу!..

Смілим іспитом смертельним,

Димом-полум’ям пекельним

Подихну.

Вгору, вгору,

Без розбору —

Серед степу, серед бору,

В полі, в морі,

На просторі,

Всі устої, всі підпори

Зворухну!..

CREDO

Не продасться справжня ліра,

Повна гніву, повна сліз!..

«Не твори собі кумира» —

Мій улюблений девіз.

Я люблю натхненні звуки,

Я люблю святу красу,

Так до вас, ворожі дуки,

Я душі не понесу!

Я люблю свої страждання

І страждання тих людей,

Що тримають до сконання

Прапор страдницьких ідей.

Братом світла, братом сонця

Я зроблюся хоч на мить,—

В небі ж брязканням червонця

Блиску сонця не купить!

Сяйво, світло — скільки зору —

Все моє, моє й моє.

До блакитного простору

Дух мій гімни подає!

Дзвонить, стогне, плаче ліра.

Я іду за Рубікон.

«Не твори собі кумира» —

Мій улюблений закон!

Не коханок чорнооких,

Запалительок сердець,

Я співець степів широких,

Краю вільного співець.

Той, хто волю занехає,

Хай хоч в золоті лежить,

Хоч царівну хай кохає,

А не буде в щасті жить.

Хто ж забуде край свій рідний,

Так про того і пиши:

— То такий, як старець бідний,

І нема в його душі.

Ще чий край веселий, дужий

І не гине в боротьбі,

Той нехай собі й байдужий...

І живе лиш сам собі.

Хто ж мовчить,

Чий край в неволі,

Стогне в горі та в біді,

Той — дурна трава на полі

Або погань в череді.

ЛЬОДОЛОМ

Без упину, без утоми,

В бурі, в громі,

В льодоломі,

З-під зимової кори

Міцно вирвавсь Дніпр старий!

Крига кригу Серед бігу

Ламле, кришить в купи снігу,

В гори льоду!.. Дніпр реве,—

То він бореться й живе.

Царство сонне Тоне, тоне.

Бо прийшла весна...

Хто ж могутній забороне

Встати й нам од сна?

ДО Т. ШЕВЧЕНКА

(в день столітніх роковин)

З ласки вищої над нами

Вже поблідло чорне зло.

І багато між тернами

Білих лілій розцвіло.

Чисте поле ти засіяв

При обставинах лихих,

І свавільно не розвіяв

Вітер зернят дорогих.

Ще бушують урагани,

Ще над полем свище гнів,

Та далеко крізь тумани

Грає сяйво світлих днів.

Знай, Твоє, Кобзарю, поле

Од межі і до межі,

Поле пишне, а не голе,

Займуть діти не чужі.

Хай бушують урагани,

Хай над полем свище гнів,—

Ми чекаєм без омани

Величезних жнив!







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.