Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Володимир Винниченко (1880-1951)

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

Довго довелося б гортати сторінки історії світової літератури, щоб відшукати подібну парадоксальну ситуацію. Письменника, творчість котрого ознаменувала новий напрям розвитку української літератури, слава якого гриміла на рідній землі майже три десятиліття, було грубо, безжально викинуто з пантеону національної культури, його книги вилучені з бібліотек, а на ім’я було накладено ідеологічне табу. Та хіба лише одного Володимира Винниченка спіткала жорстока доля? Як бачимо, багатьох і багатьох інших українських письменників чекало ще гірше — їх заарештовано, розстріляно, заслано в табори, їхні книги та імена викреслено з історії національної літератури. Наче й не існувало їх, молодих, завзятих, талановитих творців українського відродження. Чимало художників передчували свою трагічну долю. Один з найбільших українських поетів XX ст. Євген Плужник у поемі «Галілей» ще в 1926 році скорботно виповів:

Убієнним синам твоїм

І всим тим,

Що будуть забиті,

Щоб повстали в безсмертнім міті,

Всим

Їм

— Осанна!

Невеличка група. українських письменників, що залишилися серед живих і емігрували та які утворили в США Об’єднання українських письменників «Слово», після смерті Сталіна надіслали 20 грудня 1954 року на адресу Другого Всесоюзного з’їзду письменників телеграму, в якій відзначалося: «1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?»1 Але на той час ще й не розпочинався творитися трагічний реєстр наших непоправних втрат. Правда, приблизні підрахунки були зроблені за кордоном: із 223 українських письменників 17 розстріляно, 8 покінчили самогубством, арештовано і заслано 175 — доля їхня невідома, 16 зникли без вісти, померли своєю смертю — 72.

До Володимира Винниченка доля поставилася милостивіше. Він жив довго. Його не стало 6 березня 1951 року. Помер на чужині, так і не повернувшись на Україну, хоча мріяв про це.

Помер у своєму «Закутку» (мав свою хату, невеличкий клаптик землі біля містечка Мужен департаменту Приморських Альп у Франції). Там він мешкав з 1934 року разом із дружиною — Розалією. Жили в нужді. Чи не найважчими були роки фашистської окупації Франції. Письменник рішуче відмовився від будь-якої співпраці з фашистами, які його заарештували, відправили до концтабору, хоч через деякий час відпустили. Мабуть, не знали про «Открытое письмо Сталину и членам Политбюро ВКП», яке Володимир Винниченко написав напередодні другої світової війни, де закликав в інтересах «захисту і оборони соціалізму» докорінно змінити національну політику в СРСР, передусім по відношенню до України, щоб використати почуття національної свідомості й національної гордості як могутній фактор в тогочасному політичному житті всього світу, а саме — для мобілізації національних духовних сил на захист соціалізму. Вже тоді письменник був переконаний, що війна неминуча, фашизм наступає: «Вся беда, одним словом, в Германии. Да и не столько в Германии, в германском народе, как в Гитлере, насильственно захватившем власть над этим народом и террором, навязывающем ему свои психопатические настроения и вожделения».

Як же трапилося, що видатного письменника і авторитетного політичного діяча, послідовного борця за комуністичні ідеали було кваліфіковано як ворога соціалізму, «віднесено» на добрих півстоліття до табору українських буржуазних націоналістів?

У листі до класово несвідомої української інтелігенції 4 травня 1920 року Володимир Винниченко писав: «Я належу до російсько-українського, до комуністичного табору... Комунізм не є тільки політична теорія, це не є те, що зветься «політикою». Комунізм є філософія всього життя людини, класу й усього громадянства в найбільших і найдрібніших їхніх актах. Комунізм охоплює рішуче всі сторони людської істоти й її існування на кожному кроці. Комунізм є вища гармонія психічних і фізичних сил людини, є та «чесність з собою», та послідовність і цільність, яку я силкувався пропагувати й якої сам не додержав, коли на мене хлинула хвиля національної революції. Я не мав сили прийняти цю хвилю, й утримувати рівновагу й гармонію всіх сил, хвиль у своїй душі»3.

1 У кн.: Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. Антологія 1917—1933.— Мюнхен, 1959.-С. 12.

2 Там же.— С. 12.

  Справді, Володимирові Винниченку не вдавалося «утримувати рівновагу й гармонію», не тільки своїх сил і хвиль душі, але й політичних орієнтирів. На нього накочувалися такі «дев'яті вали» соціально-класових бур, такою напруженою і хаотичною була ідейно-політична боротьба навколо історичних перспектив державності України в складних умовах революції й громадянської війни, що реалістично і самокритично оцінити та своєчасно визначити свою позицію не вдавалося не лише одному Володимиру Винниченку. Адже його світосприйняття позначене не лише розчаруванні в пролетарській революції, в її гуманістичних ідеалах, які тьмяніли від кровопролиття в ім’я їхнього категорично-сьогочасного утвердження будь-якою ціною. Письменник не бачив можливості завоювати широку підтримку робітництва і селянства в здобутті державності українського народу.4

Політична діяльність Володира Винниченка — це сімнадцять років підпільної революційної боротьби проти самодержавства, це нелегальні переходи через кордони, тюрми, підпілля, еміграції... Під час Лютневої революції 1917 року він, відомий і авторитетний революціонер, стає на чолі перших українських державних інституцій: очолює перший уряд УHP — Генеральний секретаріат української Центральної ради — і призначається генеральним секретарем внутрішніх справ. Володимир Винниченко — автор багатьох декларацій та універсалів УНР, в яких намагався провести ідею суверенності України у федеративному устрої майбутньої держави, яка творилася в муках і крові на руїнах Російської імперії. Він брав участь у переговорах з Тимчасовим урядом в Петрограді, міністри якого й не замислювалися над можливістю надання Україні статусу державності навіть у межах федерації з Росією4. А саме цього добивався перший уряд УНР, який складався в основному з представників наукової і художньої інтелігенції. Членами української Центральної ради і Генерального секретаріату були люди без досвіду, бодай мізерного, буржуазного парламентаризму, який мали міністри Тимчасового уряду. Президентом УНР став видатний учений, історик з європейським іменем Михайло Грушевський, а прем’єр-міністром — прозаїк, драматург і публіцист Володимир Винниченко. До речі, Гру шевського Центральна рада обрала 17 березня 1917 року заочно. Лише 27 березня цей учений і культурний діяч прибув до Києва із заслання, яке він відбував спочатку в Симбірську, потім у Казані, а наприкінці, завдяки клопотанню Петербурзької Академії наук,— у Москві.

3 Лист В. Винниченка до класово несвідомої української інтелігенції.— Друкарня політичного відділу дивізії «Червона Галичина».— 1920.— С. 2—4.

4 Згодом, перебуваючи за кордоном, у 1919 році він згадуватиме: «А ті місії до Петербургу? Там же розпиналась моя гідність, моя гордість. Там я в передпокоях міністрів, в їхніх прийомних, під їхніми зневажливо-неуважними посмішечками топтав себе, сам себе бив по лиці, сам собі харкав у душу. А коли вертався з Петербургу, то мене ж за це, за ці пониження і петербурзьке розп’яття розпинала наша «більшість», глузувала з мене, висміювала і плювала за ге, що мене там ображено». (Винниченко В. Щоденник: В 6 т.— Едмонтон; Нью-Йорк, 1980.— Т. 1,— С. 353—354).

11 жовтня 1917 року Володимир Винниченко занотує в «Щоденнику»: «О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки»6.

Він падає від утоми, від знесилля, від усвідомлення того, що нація історично не підготовлена до державності; його буквально розривають на шматки різними проханнями, вимогами, ультиматумами брати «власть у свої руки», дратує і наповнює розгубленням гра в парламент представників різних політичних партій, які чи не щоденно вимучують «інтерпеляціями, запитами, формулами переходу, вотумами довір’я й недовір’я»6. Та Винниченко усвідомлює, що «героїчний період нашого відродження ще нескінчився»7, треба нарощувати темп, хоча психологічно важкі й, здавалося, безконечні переговори з Тимчасовим урядом не просувають уперед справи офіційного проголошення державності України: «Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими нейтралістськими пальцями за «єдинонеділимську» власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здескредитувати нас, ще пускається на провокації»8.

Політика повністю підкорила у ньому письменника. Підкорила силою, історичною логікою його революційного минулого, необхідністю виконувати — з перервою на кількагодинне нічне забуття замість сну — масу дрібних, далеко не міністерських обов’язків. І чим інтенсивнішою стає ця круговерть політичної діяльності, тим сильніше болить і тужить серце за тишею степових днів, за улюбленою працею: «Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю, що я пишу» 9.

Незабаром така нагода випала. Назріла чергова політична криза. Соціал-демократична фракція в українській Центральній раді виходить з уряду, і керівництво переходить до Української партії соціалістів-революціонерів — УПСР. Свої обов’язки прем’єра Володимир Винниченко склав після проголошення Четвертого універсалу 22 січня 1918 року, згідно з яким Україна вважалася самостійною, незалежною республікою.

5 Винниченко В. Щоденник. 1911 — 1920.— Т. 1.— С. 274.

6 Там же.— С. 273.

7 Там же.— С. 274.

8 Там же.

9 Там же.

Червона Армія під командуванням сумнозвісного Муравйова, якого згодом буде розстріляно за зраду революції, вже наближалася до Києва. Уряд У HP під керівництвом представника партії есерів Всеволода Голубовича переїздить до Житомира, тоді як Винниченко, змінивши прізвище і зовнішність, виїздить з дружиною на південь України.

Розпочинається чи не перший період болісних роздумів і вагань щодо подальших орієнтирів як своєї політичної діяльності, так і розвитку подій на Україні. Письменник запитує себе: де та істина, заради якої можна страждати, боротися і бути готовим до смерті? Володимир Винниченко, перед очима якого поставало так багато жорстокості, брутальності, нічим не виправданих убивств, ніким не стримуваної люті, переконаний, що широкі маси не усвідомлюють кінцевої мети велетенського зрушення стихійних сил10, що їх веде інстинкт соціальної помсти, ними владарює ідея грубої елементарної справедливості. Але як зрозуміти керівників-більшовиків, які зрушили цю могутню важко контрольовану, а то й стихійну силу? «Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машини. Це все серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які роблять свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити»11,— записує він у «Щоденнику» в ті дні, коли війська Муравйова з нічим не виправданою жорстокістю наводили «революційний порядок» у Києві. Винниченко починає замислюватися над ідейною силою більшовиків, над їхньою непохитною вірою в можливість досягнення своєї мети, над їхньою глибокою переконаністю в тому, що «в Росії цілком» можлива соціальна революція й соціалістичний лад» 12... Він визнає той факт, що маси бідноти вірять беззастережно народним комісарам, охоче йдуть за ними, більше того, вважає, «що вся біднота є большевики, що Народні Комісари з ними, з біднотою, проти багатих, проти буржуазії» 13.

10 Один із безпосередніх свідків революційних подій на півдні поет Максиміліан Волошин восени 1921 року готувався до написання новочасної «Повісті минулих літ» і зафіксував багато вражаючих фактів з періоду 1917 — 1921 років. Ось один із них: «При взятии Перекопа погибло полтораста тысяч... И все это темные крестьяне, совершенно бессознательный элемент... Они даже не знали, за какое великое дело гибнут... Какое геройство, товарищи! Какое служение Интернационализму» (Волошин М. Повесть временных лет) // Лит. обозрение.— 1989.— № 2.— С. 108.

11 Винниченко В. Щоденник. 1911 —1920.—Т. 1.— С. 277.

12 Там же.— С. 278.

13 Там же.

Щоб не боятися за своє особисте майбутнє, не жахатися мук совісті, каяття, божевілля, не припускати, що реакція в разі перемоги буде їх так само розстрілювати, як більшовики це роблять з іншими, треба мати абсолютну віру в свою справу або бути героями. І Винниченко ставить перед собою питання: «І от яке повинно бути становите людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що большевицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись. Що їй робити»14.

Справді, що лишалося робити професійному революціонерові, синові наймита-чабана?

Народився Володимир Кирилович Винниченко 28 (за його власними відомостями 16) липня 1880 року в селі Григорівка Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська область), навчався в сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, та не закінчив її, бо треба було здобувати якісь кошти на прожиття. Наймитує у поміщиків, переживає усе, що судилося зазнавати селянам — бідакам, заробітчанам, — жорстоку експлуатацію, приниження людської гідності, голод і відчай, що вибухав сліпою силою помсти.

В Златополі Володимир Винниченко екстерном складає іспити за середню школу і в 1900 році стає студентом юридичного факультету Київського університету. Та вже з першого курсу його виключають і ув’язнюють як члена місцевої організації Революційної Української партії (РУП), який вів серед селян політико-революційну роботу. З тих пір Винниченко не припиняє політичної діяльності. Йому заборонено жити в Києві, а про поновлення в університеті не могло бути й мови. Він вирушає на Полтавщину, де продовжує революційну агітацію. Його забирають у солдати,— а він тікає з війська і емігрує за кордон. Нелегально переходить кілька разів кордон із забороненою революційною літературою, потрапляє в руки жандармів. Пригадали дезертирство з армії — і на півтора року в камеру-одиночку київської Лук’янівської тюрми та в «дисциплінарний батальйон». Знову втеча за кордон, повернення в 1905 році на Україну, участь у революції, знову арешт, тепер як члена Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), яка реорганізувалася в 1905 році з РУП, вісім місяців ув’язнення, вихід з тюрми на поруки, але у зв’язку з загрозою довічної каторги втеча за кордон. Митець був в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Приїздить нелегально на Україну, а в 1914—1917 роках переховується від поліції, співробітничає в «Украинской жизни».

Перші його твори — поема «Повія» і оповідання «Народний діяч», які були написані в 1901 році. Перший твір, котрий з’явився друком на сторінках Київського журналу «Киевская старина» в 1902 році,— повість «Сила і краса», згодом «Краса і сила». Пише багато, друкується часто, молодим прозаїком цікавляться авторитетні письменники, популярні журнали і видавництва. Пам’ятався його лист «О морали господствующих, и морали угнетенных» (1911), в якому революціонер і письменник писав: «Я искренне и горячо протестовал против социальных несправедливостей, во имя этого протеста шел в тюрьму, готов был идти на смерть за торжество своих политических и социальных убеждений»15.

14 Там же.

15 Винниченко В. О морали господствующих и мораль угнетенных. Открытое письмо к читателям и критикам.— Львів. 1911.

Критика чутливо зреагувала на широкий крик болі, який так емоційно і чесно виливався в письменника на папір, бачила розуміння ним народної душі, глибоке співчуття до гноблених і гнаних сільських трударів, безправних, вимуштруваних до механічної покори солдат, здеморалізованих босяків і спраглих до свободи і правди пролетаріїв. Все це Володимир Винниченко відтворив в повістях «Краса і сила», «Біля машини», «Голота», в оповіданнях «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнімий господін», «Честь», «Студент», «Солдатики!», «Федько-халамидник»...

З’являється перша збірка оповідань «Краса і сила» — і захоплений, подивований Іван Франко запитає: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості»16.

Краще визначити образно-стильову своєрідність художнього мислення Винниченка-прозаїка важко. Він бачив життя в усій повноті його протиріч і неоднозначностей вираження, сам переживав багато таких драматичних ситуацій, які відтворював емоційно, гостро, з усією повнотою самовираження характерів героїв. В українську літературу, яка гордилася яскравими талантами І. Франка і Лесі Українки, М. Коцюбинського і В. Стефаника, О. Кобилянської і М. Черемшини, ввірвався яскравим метеором бунтівливий дух революціонера в житті й революціонера в творчості. Винниченко пише оповідання і драми, повісті і комедії, публіцистичні статті й романи, його, як автора, буквально виривають з рук у руки українські й російські журнали та видавництва, його твори перекладають на російську мову, хоча здебільшого він це робить сам, як, наприклад, роман «Чесність з собою», про нього сперечаються критики, його талантом, як «дорогим скарбом нашого народу», любується Михайло Коцюбинський.

«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмори, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Ця загальновідома оцінка Михайла Коцюбинського — свідчення великої слави молодого тоді українського письменника. Слави заслуженої і гучної, бо в 1909 році, коли М. Коцюбинський захоплено вітав талановитого новеліста, драматургія В. Винниченка навально захоплювала українську і російську сцену. Від першої своєї п’єси «Дисгармонія» 1906 року до останньої «Пророк», яка зберігається в особистому архіві письменника в США, талант драматурга «працював» на прискорення виходу українського театру на європейську арену.

Його п’єси інтригували, захоплювали і дратували. Легендарний письменник-революціонер, він черпав і ситуації, і характери з особисто пережитого в тюрмах, на засланні, в еміграції, сміливо «освоюючи» гострі соціально-політичні і морально-психологічні колізії своєї епохи. З’являються різні, найчастіше полярного змісту рецензії — від захоплення до повного заперечення його творів, як начебто аморальних, безжально сатиричних по відношенню до свого рідного, українського. Летять листи до редакції газет і журналів, до театрів і видавництв... А Винниченко продовжує епатувати ситу публіку добуржуазної України, шукаючи нові теми і колізії в місті серед русифікованого українського чиновництва і новонароджених капіталістів, в царських тюрмах і в середовищі революціонерів, серед робітництва і пролетаризованого селянства.

16 Франко І. Новини нашої літератури. Володимир Винниченко.— Краса і сила (36. оповідань)//Літературно-науковий вістник.— К., 1907.— Кн. 4.— С. 139.

Він не жаліє ні зденаціоналізованого робітника, ні засліпленого міщанським колоритом дрібнобуржуазної «інтелігентності» багатенького селянина, ні щирого поміщика-«малороса» з його українофільською патріархальщиною, ні самовпевненого російського чиновника-шовініста, ні наляканого, схильного до блискавичної мімікрії єврея-лихваря...

Письменник прагнув художньо «освоювати» гострі соціально-політичні й моральні проблеми свого часу. Не завжди вдавалося йому здійснювати це на високому естетичному рівні. Критикували його часто і гостро. І було за що. Написав понад двадцять п’єс, які здебільшого «виламувалися» з пишно декорованих канонів сценічного дійства національною сюжетною і образною орнаменталістикою.

Саме з драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов’язували надію на вихід українського театру на європейську сцену, саме із його темами і сюжетами, взятими з життя революціонерів, з недостатньо освоєної літературою динамічно урбанізованої селянської України, передусім із українського міста, з його соціальними та моральними проблемами і конфліктами, народжувалася надія на появу нових форм і прийомів сценічної культури українського театру.

Аналізуючи 1929 року нові п’єси В. Винниченка «Над», «Великий секрет» та інші, театральний критик Юрій Смолич писав: «Зміцнівши, як драматург, напередодні революції — в час ідейного зламу й найбільшого занепаду художньо-організаційних форм театру на Україні, в час художньої вивершеності й рафінації руського дворянського театру,— В. Винниченко силою таланту свого, оригінальною мистецькою манерою посів по праву місце духо-збудника нової для українського театру культури». Ця стаття становить значний історико-літературний інтерес. Адже Юрій Смолич, котрий усе життя цікавився долею творчої спадщини В. Винниченка і мріяв написати про нього біографічний роман, аналізує ті п’єси, які драматург написав, перебуваючи вже в еміграції.

Драми Володимира Винниченка — це свідомий і послідовний бунт проти буржуазної моралі, самозакоханого міщанства і облудного обивателя, сміливий виклик художника, для якого не існувало не гідних сценічного втілення тем.

П’єси Винниченка «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дизгармонія», «Великий Молох», «Базар», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Натусь», «Панна Мара», «Пригвожденні», «Можноноге», «Співоче товариство», «Чорна пантера і Білий ведмідь» та інші були постійно в репертуарі «Молодого театру» Леся» Курбаса, стаціонарного українського театру Миколи Садовського, нового драматичного театру ім. І. Я. Франка.

Саме в репертуарі цього театру 1920—1921 років було 5 п’єс В. Винниченка — «Гріх», «Дизгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара» і «Співочі товариства».

Винниченко-драматург зацікавлює В. І. Немировича-Данченка і К. С. Станіславського. П’єси письменника перекладаються за кордоном, з’являються на сценах театрів Німеччини та інших країн Європи. Максим Горький запрошує до виступів у широко популярних збірниках «Знание». Та, на жаль, видання оповідань у видавництві «Знание» в трьох томах російською мовою, на яке В. Винниченко покладав великі надії, не вийшло в світ та й перебування на чужині, у постійних нестатках, важко впливало на самопочуття митця. Але не втрачається гострота і чіткість сприйняття митцем реальних явищ і процесів на батьківщині, дедалі активніше загальна атмосфера політичної реакції в Росії після поразки першої російської революції випліднює паростки войовничого, здеморалізованого міщанства, тому письменник все прицільніше зосереджується на психологічному вияві егоцентричного, ероістичного індивідуалізму, безжально розвінчує революціонерів-ренегатів. У його творчості посилюються біологічні та сексопатологічні мотиви, домінує тема честі, зради, підлості, брехні, стихійного, імпульсивного прояву темних, захованих у підсвідомості інстинктів. Він — у пошуках ідейно-естетичного «еквіваленту» важливого для його морально-етичного кодексу принципу: «чесність з собою». Пише романи «Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», багато оповідань, романну дилогію «По-свій», «Божки» та багато інших творів. Працьовитість Володимира Винниченка вражає. Як він сам свідчив, п’єсу «Панна Мара» було написано в поїзді до Петрограда, коли їхав на переговори з Тимчасовим урядом, п’єса «Між двох сил» — створена в дуже несприятливих обставинах на Княжій Горі під Києвом, коли Володимир Винниченко в квітні-червні 1918 року чекав з дня на день арешту після повалення Центральної ради за допомогою німецьких штиків царським генералом — монархістом Петром Скоропадським. 1 серпня 1918 року гетьманська охранка заарештовує його, але авторитет Володимира Винниченка великий, і його 4 серпня звільняють з-під варти.

Гнів і обурення охоплює Винниченка. Він бачить, що купка царських офіцерів, за якими стояла озброєна до зубів важка постать прусського солдата, інсценувала державний переворот, встановила монархію, вернула царських приставів, цензорів, пшиків. «І подумати,— записує він у «Щоденнику» 18 травня 1918 року,— що дванадцять місяців надлюдських героїчних зусиль, скаженої праці, палання нервів тисяч найкращих людей України, дванадцять місяців нечуваного будівництва кінчилось тим, що на збудованому сів нікому невідомий панок і володіє всім тим, що творилося для народу, для нещасної, безнадійно нещасної, темної нації нашої»17.

Бачив, розумів він і те, що народ був розчарований діяльністю Центральної ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, що більшовицькі ідеї мають величезний успіх серед широких мас — необхідно завойовувати авторитет у свого ж народу. І Володимир Винниченко, спостерігаючи наростаюче невдоволення українського народу окупацією кайзерівською Німеччиною України, висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського і його союзників. Шансів на успіх дуже мало, але перемогу він вбачає в тому, «що ми, українські соціалісти і демократи, що ми, українці, з’єдналися з своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але духовно, національно й соціально ми поєднані тепер, і в слушний час наш голос матиме довір’я в народові нашому»18.

Перемога є, але не та, на яку очікував Володимир Винниченко — голова нового уряду Української Народної Республіки — Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він за інтереси робітників, а виконавська влада ті інтереси топче ногами. Члени Директорії — чесні патріоти, чале тільки патріоти. Вони не революціонери»19 . Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не твориться, зате, історія нещастя записана вже багато сторінок його власною рукою. Винниченко намагається вийти з складу уряду, бо реальна, дійсна політика не в руках уряду, а в руках військових, виразником і провідником якої є Симон Петлюра, «Розгроми робітничих з’їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з попами — це ті вчинки, які були одною з причин большовицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом цієї політики, проти волі військових, але як неминуче явище.

А я мушу приймати весь тягар цих помилок на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду — необхідне»20,— визнає він на сторінках «Щоденника» 24 січня 1919 року.

Вигнана Червоною Армією з Києва до Вінниці Директорія намагається заручитися підтримкою Антанти, але00 представник Антанти полковник Фрейденберг вимагає вигнати, як собаку, з уряду більшовика Винниченка, який вже й зрадів, що його урядова діяльність закінчилася, бо такий кінець «очищає ті мої невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім’я правди національної». Більше того, він навіть гордиться, «що Капітал зробив мені честь причислити мене до тих, з якими він не може зжитись» 21.

17 Винниченко В. Щоденник. 1911 —1920.—Т. 1.—С. 283— 284.

18 Там же.— С. 308.

19 Там же.— С. 310.

20 Там же.— С. 316.

21 Там же.— С. 321.

Незабаром із мандатом ЦК УСДРП Володимир Винниченко вирушає за кордон начебто для участі в міжнародній соціалістичній конференції, але зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається творити, але його думки повсякчасно на Україні. Вітає встановлення диктатури пролетаріату в Угорщині, обмірковує можливість соціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатися улюбленій творчій роботі, жити в спокої, в мирі з собою, в затишку душі чи знову поринати в політику, наштовхуватися на образи й непорозуміння, на непевність і нещадне вимотування нервів і здоров’я! І знову політика перемагає художника. Винниченко зустрічається з міністром іноземних справ Угорської радянської республіки Белою Куном, обговорює з ним можливість повернення на Україну і співпраці з урядом Української радянської республіки, виставляє, як передумову участі в політичній діяльності на Радянській Україні, такі головніші пункти: самостійність і суверенність республік, український національний уряд в складі представників лівої фракції УСДРП (незалежників) і лівих українських соціалістів-революціонерів, оборонно-наступальний союз проти ворожих держав. Бела Кун передав Винниченкові свою розмову по радіо з Леніним, який начебто позитивно ставився до названих вимог, але уряд мали обирати Ради робітничих і селянських депутатів на Україні. Отже, наслідки виборів передбачити було важко.

В. І. Ленін ще в 1919 році надіслав телеграму українському урядові, яка свідчить про його схвальне ставлення до приїзду Винниченка:

«Феліксу Кону Київ

Копія Раковському Харків

Щодо Винниченка в принципі згодні. Порозумійтеся з Раковським про деталі. Повідомте коротко про воєнний стан і перспективи.

Ленін»22.

Винниченко нервує, переживає. Він не без підстав сумнівається, чи погодиться уряд Радянської України на ті умови повернення на батьківщину, які він пропонує. Стає відомо, що Христіан Раковський не висловлює особливого задоволення з приводу прибуття колишнього прем’єр-міністра колишньої Української Народної Республіки до Харкова. Але Москва начебто наполягає.

X. Раковський знав про негативне ставлення Володимира Винниченка до того, що він, болгарин за національністю, який не тільки не знав української мови, але на той час не зовсім добре володів і російською мовою, очолив уряд Радянської України. Винниченко вважав не без серйозних підстав, що в такий складний період, коли так різко розмежувалися орієнтації на щляхи» і форми будівництва державності українського народу, коли необхідно дбати про консолідацію цих сил, кандидатура Раковського була непідходящою.

22 Ленін В. /. Повне зібр. творів.— Т. 51.— С. 190.

Вісті, які надходили до письменника з України, були сумними: «дезорганізація, розпущеність, розгубленість, деморалізадія. Директорія живе у вагонах, круг яких купа екскрементів, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, арештовують один одного»23. Винниченко не може стримати свого гніву й обурення з приводу політичних акцій Директорії, передусім її союзу з Антантою, договору із Польщею, всіляко висміює колишнього свого колегу, головного отамана військ УНР, фактичного керівника Директорії Симона Петлюру, називаючи його «балериною», «шамотливим нікчемним чоловічком», «смішним і шкідливим». Безсумнівно, він його сприймає як свого політичного суперника, який опинився в центрі подій, тоді як він з власної волі історичних обставин змушений лише спостерігати, не маючи можливостей вплинути, за розвитком ситуації на Україні. Тому Винниченка повністю захоплює і підкоряє ідея легального повернення на Україну з метою компромісної співпраці з Радянською владою і комуністами. Він глибоко і безжально по відношенню до себе аналізує минулі два роки будування державності і приходить до висновку: тоді робив усе, що найбільш ганьбило, топтало його гідність: «Я мушу, нарешті, констатувати, що я занадто дорого заплатив за «творимую легенду» нашої державності. Занадто дорого: я віддав за неї не тільки свої книжки, це ще біда не велика,— я віддав свої переконання, свою політичну, моральну честь, свою гордість і гідність, свою незалежність і свободу в жертву цього жорстокого бога. Два роки революції нашої я топтав себе, плював собі в лице, зраджував себе, нівечив те, що вважав до того часу справедливим і вартим усякої боротьби. З дитинства ненавидячи попівство, релігійний дурман, ледачих жерців його, носіїв і охоронців всякого насильства, все життя борячись з ними, все життя мріючи про той час, коли, нарешті, можна буде схопити за горло цих душителів неспокійного шукання,— я, коли цей час настав, разом з Петлюрами й попами їду на площі, дзвоню у дзвони, співаю молебні, кроплю «священною» водою схилені голови вічнодурманених, вічно- обманених, вічно задушених «малих братів» своїх» 24. Результатом критичного аналізу власної діяльності був розрив з УНР.

Після закордонної конференції УСДРП 14 вересня 1919 року Винниченко із кількома колегами виходить з УСДРП і у Відні створює Закордонну групу української Комуністичної партії, організовує її орган — політичний, економічний і науковий тижневик «Нова доба», який починає виходити з березня 1920 року. На його сторінках письменник друкує статті, у яких переглядає минулі події, викладає свої погляди і позиції щодо розвитку політичної ситуації на Україні, гостро осуджує політику Директорії. У той же час, в 1919—1920 роках, він пише працю «Відродження нації» у трьох томах, в якій всебічно, хоча й не без суб’єктивного — з метою виправдання деяких своїх політичних акцій — трактування, викладає події 1917—1919 років на Україні.

23 Винниченко В. Щоденик. 1911 —1920.— Т. 1.— С. 335.

24 Там же.— С. 352—353.

І продовжує переговори про виїзд до Москви, проте наполягає на своїх умовах: «Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу»25.

Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах конфедерації, не могли бути прийняті, тим більше за відсутність їх автора. Тому він вирішує на місці, з середини, добиватися наміченої цілі. Свідомо готується «йти на всі труднощі, небезпеки, на кров і визнання», облишає плани улюбленої творчої праці — аби лише була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується ще й тому, щоб своїм прикладом захопити інших, переконати в необхідності будування нової України — робітничо-селянської, соціалістичної України. У «Листі до класово несвідомої української інтелігенції» Володимир Винниченко пише: «Ідучи на Україну, на робітничо- селянську, соціалістичну У країну, я пишу цього листа до тих українців, які не затруєні часом отаманщини, які не мріють на стражданнях свого народу будувати свої маленькі втіхи, які не визискували нічого і не хочуть визискувати...

Тих ще раз з повного товариського гарячого чуття серцем я кличу за собою на Україну, на соціалістичну радянську Україну!

В ряди борців за щастя всіх поневолених всієї України, всієї людськості» 26.

Письменника тривожить сумління за ті два роки революційних змагань на Україні, коли він не зумів дотриматися своїх принципів, йшов на компроміси в ім'я державності України, коли йому не вдалося вплинути на розвиток історичних подій, а тепер з’являється нагода якщо не змінити політичну ситуацію на Україні, то бодай пожертвувати літературною творчістю заради ще одного «заходу» в політичну боротьбу і таким чином хай якусь частину своїх гріхів відмолити. 30 квітня 1920 року — за місяць до свого виїзду до Москви — він занотовує: «Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб знову чашу пониження, образ, тривог, боротьби було мною випито. Так вимагає те, що зветься «сумлінням». Цього вимагає те, що зветься «інстинктом соціабельності». Словом, я знову тікаю з тиші, затишку, спокою, самоти, атараксії до непевності, неспокою, страждання, втоми, до туги за спокоєм»27.

24 травня 1920 року Володимир Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною виїздить до Радянської Росії.

Та мине кілька тижнів, і 15 липня 1920 року, за два місяці до своєї безповоротної еміграції, він запише в «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу...

25 Там же.— С. 397.

26 Лист В. Винниченка до класово несвідомої української інтелігенції.— С. 7—8.

27 Винниченко В. Щоденник. 1911 — 1920.— Т. 1.—С. 415.

Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти». А перед тим він зустрічається з Л. Каменевим, Л. Троцьким, Г. Зінов’євим, В. Чичеріним, К. Радеком, пише «Доповідну записку ЦК РКП», в котрій просить роз’яснити, яку позицію займає ЦК в українському питанні, послідовно і категорично проводить думку, згодом зафіксовану в «Щоденнику»: «Відмовляючись від самостійництва, відмовляючись цілком щиро, як протирічивого духові комуністичного устрою світу, я в той же час не можу відмовитись від того, що вважаю вірним, відповідаючим духові комунізму, від дійсної, справжньої, соціалістичної федерації рівних і внутрішньо-самостійних робітничо-селянських республік»28.

Уже в Москві, ще не виїжджаючи на Україну, Винниченко уже не наполягає на принципові конфедерації і стає на ленінську позицію федеративного устрою Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Слід сказати, що Винниченка дуже окрилив «Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» В. І. Леніна і резолюція РКП(6) «Про радянську владу на Україні». Він зрозумів, що партія ставить перед собою мету справедливо, з урахуванням давніх прагнень українського народу вирішити національне питання на Україні. Ці документи уважно вивчалися Закордонною групою Української Комуністичної партії, і переважна більшість її членів під впливом Винниченка зорієнтувала свою діяльність на активну співпрацю із КП(6)У і створеною на Україні в 1920 році українською Комуністичною партією.

У вже згаданій «Доповідній записці ЦК РКП» Володимир Винниченко виклав ряд своїх пропозицій щодо удосконалення федеративних зв’язків між Російською і Українською радянськими республіками.

Ніхто пропозицій Володимира Винниченка не відхиляв, навпаки, вони повністю відповідали ленінським принципам утворення Федерації радянських республік. Але реальність була дещо іншою. Досвідчений політик, він одразу помітив, що стихія «єдинонеділимського» мислення не хоче прийняти такої федерації, такого союзу рівних і самостійних членів, хоча вона й відповідає духові, інтересам і цілям комунізму, що віра в комунізм запорошилася, стала тьмяною, сіренькою, віддаленою від реальностей боротьби, що всіх захопила ідея грандіозної перебудови світу, ідея світової революції, що важка економічна ситуація в Росії відкидає механічно національно-етнографічний принцип функціювання соціалістичних федеративних організмів, що активно підживлюється російський патріотизм, а отже — «націоналізм починає покривати комунізм»29.

28 Там же.— С. 435.

29 Там же.— С. 432.

І знову рій сумнівів. З одного боку, сумління вимагало зануритися у вир революційних і будівничих процесів на Україні, продовжувати боротьбу за інтереси пригніченої, «затурканої» української нації, тобто дивитися на себе з позиції громадянського сумління, «чесності з собою», з погляду комуніста, соціаліста, революціонера. З другого — бачив безперспективність політичної боротьби. В такій ситуації дедалі привабливішою була ідея повернення за кордон, де можна було влаштуватися, займатися творчістю, подорожувати і критикувати революцію. Адже у важкий момент повальної облоги Антанти, спаду ентузіазму мас, величезної народногосподарської розрухи він не вірив уже в перемогу революції. У «Щоденнику» Володимир Винниченко докладно аналізує основні небезпеки, які загрожували Радянській владі, серед яких найголовнішими вважає війну, тяжкий стан господарства і транспорту, становище села і, як наслідок неблагополуччя в селі, примару голоду, а також надмірну централізацію і бюрократизацію Радянської влади. Саме централізм приносить найбільшу шкоду життю, тобто революції. Це помічали чесні члени партії і уряду, передусім В. І. Ленін. Не випадково, а неминуче, бо закономірно на X з’їзді партії в 1921 році була прийнята резолюція, згідно з якою комуністи повинні вести «рішучу боротьбу із зловживанням з боку членів партії своїм становищем та матеріальними перевагами», а тих членів партії, які довго перебували на радянській чи партійній роботі, було зобов’язано направляти до верстата і плуга — «причому вони повинні бути поставлені у звичайні умови життя робітників» 30-31.

Але відомо, як у нас втілювалися резолюції і постанови в життя. Особливо коли взяти до уваги, що на той час був високий авторитет творця і активного впроваджувана в життя ідеї воєнного комунізму Троцького, який пропонував поставити під військовий контроль трудове життя країни — створювати «трудові частини» і силою гнати людей на роботу. Звісно, командувати мали передові члени партії — комуністи, «поставлені в певні умови, на певні посади». Що це була не лише теоретична пропозиція Льва Давидовича, але й політичний курс партії, свідчать матеріали XI з’їзду РКП(6). Хіба не помічав Володимир Винниченко наростаючого процесу мілітаризації і партійної бюрократизації усього життя країни? Звісно, помічав, тим більше, що йому багато розповідали люди, зокрема старі більшовики, стривожені цими явищами і процесами.

30-31 КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК.— К., 1979.—Т. 2.—С. 204.

Досить велику небезпеку революції Винниченко вбачав в Україні. Там революція здійснювалася військовими силами, селянство в загальній своїй масі починало вороже ставитися до «комунії», організовувалися повстанські загони, збройно виступали проти реквізицій хліба і карних експедицій. Українська інтелігенція була не задоволена непослідовною політикою українського радянського уряду, який на словах проголошував українську державність, а на ділі проводив курс на централізацію, на «єдину неділиму». Знову роздвоєння, підсвідоме бажання уникнути нової політичної Голгофи, великої відповідальності перед рідним народом за зраду революції. «Виходу не бачу, — фіксує він 13 липня 1920 року в Москві,— бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу робити, і те й друге боляче мені смертельно. А з’єднати те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще літератури, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть. Вона розв’язала б найкраще цей вузол. І тільки те, що я ж можу служити і революції, і комунізмові, добру і розвиткові життя своїм пером, що я можу бути цінним і корисним людям не тільки як політик, а як і літератор, це відхиляє останній вихід. Але туги не відхиляє. Тоскно мені, тяжко, задушно. Криком кричав би, дряпав би землю кігтями. А чи роздряпав би історію, одним із наслідків якої є й оцей маленький інцидент?»32

Врешті-решт, після чотиримісячних вагань, переговорів, приїздів на Україну і повернень до Москви, після дискусій з Д. Мануїльським, X. Раковським, Г. Петровським Володимира Винниченка призначили членом ВУЦВКу, заступником Голови Ради Народних Комісарів та наркомом закордонних справ республіки. Винниченко зголосився на запропоновані йому посади. Але внутрішнє боріння не давало спокою. Саме ним зумовлений його «Лист до українських робітників і селян», у якому він різко критикував політику партії і уряду в національному питанні і схилявся до політичної програми новоутвореної Української Комуністичної партії. Переданий на збереження до ДК УКП, цей лист якийсь час був невідомий. Винниченко написав другого листа до ЦК УКП, в якому просив повернути цей документ, вважати його не дійсним, анульованим. Згодом, після виїзду письменника за кордон, навколо цього листа розгорнулися суперечки і пристрасті, які не затихають і до сьогодні.

Усвідомивши, яке значення мала б його участь у партійних і державних органах республіки, передусім тому, що його ім’я привернуло б значну частину національних сил до політики українського уряду, чим спричинився б розкол рядів контрреволюції, він категорично і рішуче заявляв, що без участі в Політбюро КП(б)У неможливий його вступ до КП(б)У, а отже, не будучи членом Політбюро, він відмовився бути й членом уряду.

« ...Мене не допущено до Політбюро,— записує він 10 вересня 1920 року в Харкові.— Себто, єдиного, де хоч трохи можна було б брати участь в дійсній відповідальній роботі, — мене позбавлено. Виходить те саме, що ввесь час: не допустити. Через що? Або мені не вірять, або бояться, щоб я був там, де відбувається те, чому я не довіряю»33.

У цих надзвичайно» складних політичних і економічних обставинах, у яких опинилася народжена Жовтнем країна, а саме — в умовах незатихаючої боротьби з внутрішньою контрреволюцією, з білопанською Польщею, із військами Антанти, примарами голоду, хаосом зруйнованого господарства, нелегко було давати якісь категорично-остаточні гарантії щодо розв’язання складної національної проблеми. В. Винниченко нервує, нечіткість позицій політичних діячів сприймає за фальш, недовіру, а то й небажання мати з ним особисто справу.

32 Винниченко В. Щоденник. 1911 —1920.— Т. 1.— С. 445.

33 Там же.— С. 479.

Тонкий психолог і спостережливий письменник, він вловлює настрої мас, підмічає частковості, з яких робить емоційні узагальнення про безперспективність розвитку революції. Особливо болісно він реагує на рецидиви командно-адміністративного правління, на прояви бюрократизму, надмірної централізації влади. Йому здається, що «дійсних комуністів, дійсних борців, відданих, ідейних, чесних, безкорисних — стає все менше й менше, а затим настає все більше чиновників, сухих, черствих, слухняних, егоїстичних, погаслих, не здатних до нового, упавших по суті в старе і тільки службово по новому». Письменника лякають кров, вогонь, розстріли, жорстока боротьба, той вир драматичних суперечностей між новими формами і старою психікою, звичками і способами буття, який відкрила стихія громадянської війни.

23 вересня 1920 року Володимир Винниченко з почуттям туги і водночас хвилюючої радості передчуття творчої праці офіційно виїздить за кордон і більше на Україну не повертається.

Відзначаючи, що письменник і політичний діяч був не в змозі «остаточно сприйняти національну політику партії», як це робить Володимир Лозицький у цікавій, насиченій новими документами статті «Чи був Володимир Винниченко членом КП(6)У» («Літературна Україна».— 1989.— 24 серпня), слід все ж таки зважити на те, що на той час чіткої національної політики вона ще не виробила, не мала. Адже тільки після XII з’їзду РКП(б), у 1923 році на Україні розпочалася відома нам «українізація», яку, до речі, Винниченко сприйняв із великою радістю і надією. Саме тому в 1933 році він наголошував: «Причиною мого розходження з партією була національна політика партії того періоду...» Наголосимо й ми: «того періоду», періоду 1920 року. Звісно, були й інші причини. Як і суб’єктивні, так і об’єктивні. Але пам’ятаймо, читаючи і «Несвоєчасні думки» М. Горького, листи В. Короленка до А. Луначарського, щоденник І. Буніна «Окаянні дні» та інші свідчення цих важких трагічних літ, що революція і громадянська війна багато в чому перекреслили ідеальні сподівання їхніх теоретиків і творців.

Не випадково Володимир Винниченко звертав пильну увагу на морально-етичну сторону розвитку революційних подій. Його обурювало зловживання владою, комчванство, крадіжки, хабарництво, обман, брехня, бездумні паради. «Яка ж різниця між комуністом і контрреволюціонером? — запитує Винниченко.— Ідея справедливості, соціальної й економічної рівності, ідеї «правди» в масах захитана. Маси не можуть абстрагувати, не можуть робити аналіз законів революції, не можуть жити майбутніми перспективами. Вони будують свій світогляд, свою віру, свої симпатії на конкретних, теперішніх явищах, вони їх бачать, з них виходять, у них вірять. Вони не можуть мислити як теоретики; революція, мовляв, принесе соціалізм, рівність, братерство, справедливість і т. д. Вони бачать, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, п’ють, розкошують, живуть як «буржуї», а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і справедливість? Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом, околодочним і т.п.? Навіщо ж битися, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли і в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має «кремльовський» пайок, а другий «голодний», коли один має все, а другий нічого, і той, хто має все, їздить на автомобілях, бере хабарі, нічого не робить, а той, що нічого не має, працює й виснажується в даремних зусиллях проіснувати? Що ж таке, в такому разі, комунізм? В хороших словах? В парадах?»34.

Винниченко завжди болісно реагував на найменші порушення соціальної справедливості, його революційна діяльність була стимульована саме прагненням добитися рівності, утвердити моральний принцип «чесності з собою». Тому така виразна деформація у реальному житті проголошуваних принципів рівності й справедливості, яку він спостерігав під час чотиримісячного перебування в Росії і на Україні, посилила його песимістичні настрої, ще раз похитнула віру в можливість втілення в життя революційних ідеалів. Його обурювало, що влади Рад, по суті, не було, а була влада бюрократів, комісарів, окремих чиновників, яка трималася на військовій силі та на адміністративно-командному принципові врядування, що дисципліна трималася не на моральному впливові, а на покаранні. За таким же принципом побудоване партійне життя — на жорстокій дисципліні, адмініструванні, на повній централізації, тобто на порядкуванні усім політичним, економічним, міжнародним, державним життям величезної країни.

Для Винниченка стало очевидним, що шлях революції й відродження нації буде довгим і трудним — довгими роками треба міряти цей шлях. Тоді своє завдання він вбачав у іншому — в тихій, самотній, напруженій праці без витрачання сил на політичну діяльність.

Винниченко-письменник залишався на Україні ще близько п’ятнадцяти років. І тоді його твори друкувалися часто, великими тиражами. Взагалі період 20-х років був для Володимира Винниченка особливо плідним. Це соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (1921—1924), роман про події на Україні 1918—1919 років «На той бік» (1923), збірка оповідань — яскравих, поетичних, написаних на теми українських народних пісень — «Намисто» (1921—1928), літературно-філософське есе «Щастя» («Листи до юнака», 1930), роман «Поклади золота» (1926). На Україні виставляються п’єси Винниченка. Державне видавництво республіки і кооперативне «Рух» у Харкові друкують його твори в багатьох томах, уже згаданий роман «Сонячна машина» виходить трьома виданнями.

34 Там же.-С. 454-455.

В 1924— 1928 роках видавництво «Рух»випустило «Зібрання творів» в 23 томах, в 1930—1932-у видавництво «Книгоспілка»— «Зібрання творів» у 28 томах, його оповідання опубліковані Державним видавництвом України в серії «Бібліотека юного ленінця», багато оповідань і повістей українською і російською мовою з’явилося у видавництвах Києва, Харкова, Москви, Ленінграда. В запрошенні редакції журналу «Життя й революція» від 24 червня 1928 року повідомлялося: «25 березня в Музеї Революції редакція журналу «Життя й революція» влаштовує прилюдний диспут «Сонячна машина» — останній твір В. Винниченка». Запрошує взяти участь у диспуті, що відбудеться в концертовій залі Дому вчених з приводу роману В. Винниченка «Сонячна машина», і літературно-мистецька комісія Київської окрфілії Спілки робітників освіти СРСР». Цей «перший український утопічний роман», за словами академіка Олександра Білецького, мав величезний успіх на Україні. Сучасник Винниченка поет, перекладач і літературознавець Микола Зеров писав: «Сонячна машина» для нас первинна, і первинна саме жанровою своєю фізіономією. У нас ніколи не було великого роману з елементами авантюри та соціальної фантастики»35.

Як відзначалося, жоден український письменник першої третини XX ст. не мав такої величезної слави, такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як Володимир Винниченко. Творчість митця майже до 1933 року була серйозним і вдумливим об’єктом вивчення в школі, популяризації, літературознавчого дослідження, тобто фактом історії української літератури, явищем тогочасного літературного процесу. Але в кінці 20-х — на початку 30-х років на Україні розпочинаються репресії проти інтелігенції, проти колишніх членів інших політичних партій, проти української православної автокефальної церкви. Не витримують ідеологічного і морально-психологічного терору і добровільно йдуть із життя один із лідерів нової української літератури Микола Хвильовий і соратник Леніна, видатний партійний і радянський діяч Микола Скрипник. Володимир Винниченко у вересні 1933 року пише відкритого листа до Політбюро КП(б)У, в якому обвинувачує Сталіна та його вірного поплічника на Україні Павла Постишева в масовому — голодом і репресіями — терорі проти українського народу, доводить, що в радянській дійсності очевидним є «будівництво не соціалізму», а відновлення старої «національної єдинонеділимської Росії, відновлення старої тюрми народів».

Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року. Винниченка охрестили «старим вовком української контрреволюції», його гонорари, які до цього часу надходили йому до Німеччини і Франції з України, конфіскували спеціальною ухвалою Наркомфіна СРСР, видання творів припинилися, книги вилучалися з бібліотек.

35 Зеров М. «Соняшна машина» як літературний твір // Від Куліша до Винниченка.- К.. 1929.— С. 174.

Володимир Винниченко це повне відлучення від України пережив важко, мав нервове потрясіння, бо зрозумів, що шлях йому на Україну закритий до тих пір, поки в СРСР існує сталінський режим. Хоч становлення тоталітарного режиму розглядів ще в 20-х роках, але він не міг собі уявити, що цей процес переродження диктатури пролетаріату в диктатуру Сталіна, яка так зримо нагадувала народження фашистської диктатури Гітлера, буде таким навальним і, по суті, безопірним. 17 квітня 1926 року він занотовує в «Щоденнику»: «3 большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його»36.

Позбавлений будь-яких елементарних статків на щодень, він шукає засобів для матеріального забезпечення свого життя. Купляє стару садибу в окрузі міста Канн, відновлює її в основному своїми силами, доглядає сад, город. Багато займається фізичною працею. Так розподіляє свій час, щоб викроювати по кілька годин для творчої праці. Самодисципліна Винниченка вражає, творча активність захоплює. За все життя написав він більше ста оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації» (понад 70 друкованих аркушів), двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», 14 романів (один із них незавершений). До речі, 11 романів Винниченко створив за кордоном. Після смерті письменника в його архіві залишилися недруковані романи «Поклади золота», «Вічний імператив», «Прокажельна, або Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне!», ряд оповідань, п’єс і сценарії, величезне листування, збірка його малярських творів — понад 70 картин, сорок записних книжок його сорокарічного «Щоденника» за 1911 — 1951 рр. Серед незакінчених творів — роман «Хмельниччина», поміж нездійснених задумів — «Монографія визволення», «Роман боротьби», «Хроніка великого зрушення». Це орієнтовні назви майбутнього, запланованого ще на початку 20-х років, «Роману мого життя» чи мемуарно-історичної «Хроніки українського відродження» за останні 50 років.

Після перемоги над фашистською Німеччиною митець знову вимріює повернення на Радянську Україну, намагається налагодити зв’язки з радянським посольством у Парижі. У щоденній боротьбі із нестатками його не полишає надія на завершення свого складного, драматичного, сповненого помилок і гірких розчарувань, життя на батьківщині. Із 1920 року художник слова проживав за її межами, але українська еміграція не спромоглася на видання його творів. Про це писав Винниченко у листі від 17 березня 1948 року до Ілька Борщака — українського історика та літературознавця, який готував тоді у Франції збірку його оповідань «Краса і сила». Письменник вважав таке «непорозумінням». І справді, називали «найбільшим і найкращим» митцем тогочасної України, але не друкували, не допомагали, бо, чого гріха таїти, не могли вибачити йому і безжального осудження, викриття історичної сліпоти агресивного політиканства Петлюри та інших «збанкрутілих політиків» та «контрреволюційних недобитків», і звернення до чесних синів українського народу — «віддати всі свої сили тіла й душі на революцію».

36 Фонд В. Винниченка. Записник.— Ч. 15.— С. 116.

Після війни ж художник слова публікує «Заповіт борцям за визволення», де вкотре обстоює думку про те, що сила і правда будь-якої ідеї може розвинутися і утвердитися тільки тоді, коли ця ідея народжена народом, сприйнята ним, виболена і виборена.

З часом завдяки зусиллям Комісії по вивченню і публікації спадщини Володимира Винниченка при Українській академії мистецтва і науки в США, передусім — завдяки ініціативі та подвижництву голови цієї комісії, авторитетного літературознавця Григорія Костюка архів Винниченка був перевезений до США і переданий на збереження до Бахметьевського архіву російської і східноєвропейської історії і культури Колумбійського університету, описаний, вивчений.

Hа сьогодні в США з’явилися друком два романи митця «Слово за тобою, Сталіне!» і «Поклади золота», п’єса «Пророк» та оповідання, два перших — із планових шести — томи «Щоденника» (спільно з Канадським інститутом українських студій Альбертського університету). Слід зважити на історико-літературну цінність «Щоденника» Володимира Винниченка. Писалися вони в різних умовах життя, в складних політичних і морально-психологічних ситуаціях, але завжди письменник намагався бути щирим, прагнув досягти «найбільшої, оголеної, безоглядної, до найтаємніших куточків правдивості, одвертості, об’єктивності». Так він визначив основну мету своїх щоденників і записок 14 серпня 1923 року, послідовно, систематично і безжально фіксуючи свої успіхи і поразки, настрої і переживання, спогади і плани на майбутнє, творчі здобутки і невдачі, намагаючись таким способом сприяти самовдосконаленню і самоорганізації творчої праці. Але тверезо і самокритично оцінити і своєчасно визначити свою позицію митцеві не вдавалося. І не тільки йому. Згадаймо політичну діяльність учених М. С. Грушевського і С. О. Єфремова, важку емігрантську долю російських письменників О. Толстого, І. Буніна, О. Купріна, М. Цвєтаєвої, позицію М. Горького, пов’язану з опублікуванням ним 1908-го «Сповіді», різко критикованої В. І. Леніним за ідеї «богобудування» тощо. У вступній статті до першого тому «Щоденника» В. Винниченка Григорій Костюк узагальнює: «Одне слово, щоденник найкраще й найавторитетніше джерело, де рік за роком показано, як ішла, як відбувалася велика світоглядова еволюція письменника від радикальних соціал-демократичних позицій перших двох десятиріч XX сторіччя до цілковитого їх заперечення новою утопійною синтезою старого Фур’є й модерного Ганді. В усякому разі, це невичерпне джерело для дослідження як цієї еволюції В. Винниченка, так і великого збурення інтелекту європейського інтелігента взагалі, його бунту проти пароксизму страхітливої сучасності Сталіна й Гітлера. І найцікавіше в цих щоденних записках Винниченка те, що в усій цій грандіозній системі світоглядової еволюції, в усіх філософських концепціях «громадянина світу» Україна завжди і постійно стояла в центрі його шукань, мрій, болючих згадок і ностальгійних страждань. Вона завжди ятрила і пекла його душу».

Переживаючи за Україну, за майбутнє українського народу, Винниченко намагається переконати міжнародну громадськість персональними зверненнями до політичних діячів і до Організації Об’єднаних Націй в необхідності згуртування усіх миролюбних сил у боротьбі проти ядерної війни, за збереження природи, за утвердження принципів організації суспільства і світу на соціалістичних засадах, до «світового миру без бомб і барикад». Він то висуває напередодні війни з фашизмом ідею європейського протекторату над Україною, то проголошує ідею колектократії — ідею кооперативної форми організації виробництва, вільної творчої праці, відсутності найми і експлуатації, то вибудовує «систему методів і правил боротьби з нещастям, яке панує над людством протягом величезної частини його історії»37, яку він називає конкордизмом. Вже напередодні смерті, в 1950 році, він звертається до української еміграції, розбитої на різні течії, із запереченням побутуючої на Заході думки про існування української держави тільки на еміграції, тільки «моральної», тільки під прапором державності, який тримають дві чи три невеличкі групки людей, які називають себе «урядами»:

«Українська держава і державність на Україні є. Ні відмовляти їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її виборов, відновив і створив український народ. За неї він тридцять років не переставав і не перестає боротись, за неї він ніс і несе там на Україні величезні жертви своїми кращими синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах» 38.

Український народ, українська держава повинні бути милосердними до свого сина, який так болісно переживав ідею національного звільнення і здобуття державності, в міру своїх сил боровся за краще майбутнє рідної землі, творив в ім’я збагачення, оновлення і здобуття європейського престижу української літератури і культури. Так, він помилявся, болісно переживав долю України, але завжди вважав і в міру свого таланту утверджував «найвищою, найкращою метою людини» «служіння визволенню всього працюючого, поневоленого, експлуатованого людства всіх народів і націй землі, творенню загальнолюдських невмирущих цінностей»39.

Не через схильність до широкого цитування, а зважаючи на важливість матеріалу, який значно розширить наші уявлення про обдаровання Винниченка, звернімося до свідчення Сергія Гальченка.

37 Фонд В. Винниченка. «Конкордизм». Машинопис.— Т. 1 — С. 6.

38 Там же.— С. 4.

39 Винниченко В. Поворот на Україну.— Львів; Пшібрам, 1926.— С. 34.

«Так сталося, що величезний за обсягом архів В. Винниченка зберігається в Сполучених Штатах Америки у відділі рідкісної книги і рукописів Колумбійського університету, до якого тільки тепер, завдяки налагодженим контактам українських і американських вчених, відкрито нарешті дорогу нашим дослідникам. Можна сподіватися, що всебічне і грунтовне вивчення спадщини митця розкриє багато цікавих і невідомих сторінок його творчості не лише як письменника, а й художника, про що можемо судити поки що лише на підставі єдиного відомого нам етюдного альбома акварельних і тушових малюнків В. Винниченка, подарованого вдовою народного художника СРСР М. П. Глущенка Марією Давидівною Глущенко відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Історія цього альбома така. 1935 року В. Винниченко подарував його в Парижі М. Глущенку. Виїжджаючи 1936-го на постійне проживання до Радянського Союзу, Микола Петрович привіз і дорогу для нього пам’ятку про старшого товариша й наставника, з яким він познайомився в Берліні ще в 1921 році. Завдяки матеріальній підтримці В. Винниченка тодішній бідний студент Берлінської академічної вищої школи образотворчих мистецтв М. Глущенко зміг здійснити мистецькі подорожі до Швейцарії і Франції. За його ж сприяння було влаштовано і першу персональну виставку робіт молодого художника в Берлінській галереї Каспер, що відкрило перед ним шлях до мистецького світу Парижа, куди вони незабаром переїхали. Завдяки порадам і підтримці старшого товариша не лише відбулося формування таланту молодого художника з України, а й визначилася його громадянська позиція: проживаю чи за межами України з 1919 року, він не втратив інтересу до мови й культури рідного народу.

Проте був цікавий і зворотний зв’язок: М. Глущенко став учителем в малярських студіях В. Винниченка. Професійний рівень робіт останнього був, очевидно, високим. Акварельні та олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції В. Винниченка експонувалися свого часу у Франції і за її межами. Були вони належно оцінені паризькою критикою і здобули визнання таких видатних художників, як Анрі Сіньяк, Пабло Пікассо, Леже.

На жаль, про обсяг малярської спадщини і її цінність можна буде судити лише після проведення пошуків у зарубіжних архівах і музеях, які годилося б розпочати нашим мистецтвознавцям. Можливо, ключ до пошуків є і в самому архіві письменника.

Небагато наших сучасників, особливо молодшого віку, може похвалитися знанням доробку В. Винниченка. Публікація його творів у періодиці — це лише перший крок до ознайомлення читача з його спадщиною. І особливо прикрий є той факт, що й досі залишаються недоступними або доступними із певними обмеженнями (без права публікації) архівні матеріали В. Винниченка, що зберігаються в сховищах нашої країни. Та й видання творів письменника (навіть тих, що опубліковані протягом останніх півтора року) досі стоять навіть в академічних інститутах на спецфондівських полицях.

У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де зібрані найцінніші архіви наших класиків, є лише поодинокі документи В. Винниченка: автограф оповідання «Чудний епізод» (1910) та недатований лист до «Літературно-наукового вістника»... Перспектив на поповнення архіву майже немає. Залишається сподіватися на доброзичливість і щедрість американських колег, які опікуються архівом В. Винниченка, адже лише спільними зусиллями можна представити якнайповніше творчість цього видатного письменника.

Щодо оповідання «Салдатики!!», поширенню якого серед народу В. Винниченко надавав особливого значення, можна сказати таке. Вперше воно вийшло

окремим виданням за кордоном царської Росії в Чернівцях під псевдонімом В. Деде. На жаль, у цьому риданні оповідання було не датоване, а відсутність рукопису у наших архівах не дає можливості точно встановити час написання твору. Твір нелегально привозили в Росію. Друге видання «Салдатиків!!» здійснене 1906 року в Санкт-Петербурзі під тим же псевдонімом, а значно пізніше друкувалося під прізвищем автора у Києві — Харкові в 1917 році, у Відні в 1919 році та включалося до видань творів у пореволюційний час».

РЕДАКЦІЇ «Л[ІТЕРАТУРНО]-Н[АУКОВОГО] ВІСТНИКА»

Мене повідомлено про умови, на яких я маю надалі брати участь в співробітництві «Вістника». Оскільки я зрозумів — ці умови такі: «Вістник» платить мені 32 р. за аркуш, що і єсть гонораром, а останнє — вище за 32 р. — є допомога «Комітета допомоги науці і штуці». Роботи мої будуть оплачуватись не на підставі їх цінності, а залежно від того, в якій мірі я матеріально нуждаюся. І ця допомога залежить від осіб, які завідують фондом Комітету, які й призначають розмір запомоги.

Обміркувавши ці умови, я мушу заявити редакції «Літер[атурно]- Н[аукового] Вістника», що приняти їх не можу. Як людина, я щиро дякую людям, які хотять мені помогти, але визнати за принцип мого заробітку ці умови я не можу.

І от через які мотиви.

Перше.

В даний момент я почуваю себе остільки здатним удержати своє існування власною працею, що мені сором перед собою брати допомогу від кого б то не було. Коли заробіток з літературної праці не зможе задовольнити всіх моїх потреб, я — не каліка і можу звернутись до інших способів заробітку.

Друге.

Всяка допомога від приватних людей чи якоїсь благодійної інституції вимагає знання становища тої людини, якій допомагають. Саме ця людина мусить інформувати про свої обставини чи то родинні, чи особисті, про свої потреби і способи їх задоволення. Таким чином проти волі людина підпадає контролю над своїм життям і необхідності завсігди почувати над собою цей контроль. Крім того, мені здається, Комітет в даному разі обійшовся зо мною занадто авторитарно, не запитавши мене, чи хочу я мати запомогу. (Раніше, до сього часу, я вважав ті гроші, що діставав від «Вістника», своїм гонораром за праці). Це, очевидячки, непорозуміння, яке я й хочу усунути цією своєю заявою.

Я хотів би діставати тільки ті гроші, які «Вістник» може мені дати яко гонорар, на підставі оцінки моїх робот. Коли фонд Комітета призначено на благодійні цілі окремим людям і фонд цей є власність окремих приватних людей, то я мушу відмовитись від тої допомоги, яку призначено на мене.

Коли ж фонд складено з метою допомогти розвитку національної літератури і науки, коли гроші ці вважаються національно-громадськими, то в такому разі я охоче братиму їх, але як не благодійну допомогу приватних людей, а в смислі обміну між тими цінностями, які я даю громадянству своїми працями, і тими, які вона дає мені в народних грошах, що перебувають в руках Комітету. Але в такому разі, мені здається, краще всього мені було би мати діло тільки з «Вістником» і то не яко благодійною інституцією, а літературним підприємством, куди я постачаю свої роботи і звідки маю за них гонорар.

І коли буде поставлено так справу, то мені ніхто не зможе сказати, що я переходжу межі справедливого, бажаючи переоцінити розміри мого гонорару. Беручи ж допомогу, я почуваю себе залежним від людей, що дають її, і нічого дивного не буде, коли вони можуть сказати мені: «Добродію, чого ви хочете? Це вам допомога од приватних осіб. Хочуть — дають, не захочуть — не дадуть. Будьте вдячні і цьому».

Але з таким своїм становищем я погодитись не можу, і, думаю, що ні один чоловік, який хоче поважати себе, не може погодитись з свідомістю того, що йому все життя його допомагають, що оцінки своїх робот він ніколи не побачить.

Та мушу ще показати на те, що Комітет, називаючи себе «Комітетом допомоги науці і штуці», сам собі протирічить. Коли мета його — інтереси літератури, то особи літераторів не повинні його цікавити, а тільки ті роботи, які вони дають, ті цінності, які вносять в національну культуру. І що більші ці цінності, то і більші повинні бути цінності, якими Комітет мінятиметься. Це і справедливо, і логічно, і цілком в інтересах національної] літератури. В українській] пресі працює багато робітників, які майже всі матеріально незабезпечені. Чим же Комітет повинен керуватися, допомагаючи їм? Особистими симпатіями? розміром їх потреб? родинними обставинами? Це — діло благодійних товариств, діло кас взаємної допомоги, а не інституції, яка має на меті розвиток національної] науки і мистецтва.

  На підставі всього вищесказаного я й заявляю редакції «Літер[атурно]-Н[аукового] Вістника», що від допомоги мушу одмовитись і прошу визначити мені розмір мого гонорару, заснованого тільки на оцінці моїх робот. Я ж лишаю за собою право судити, чи він задовольняє мене, чи ні.

З щирою повагою

В. Винниченко

ЩОДЕННИК

Уривок

...Найбільшому ворогові капіталу, совєтській Росії, загрожують великі небезпеки.

Насамперед — війна. Успіхи Червоної армії роблять враження непереможної військової сили. Польща ніби розбита. От-от-от немов розвалиться й розбіжиться. Мені думається, що Антанта цього не допустить. Франція може дати кольорових військ. Можуть виступити Румунія й Угорщина. Мирові пропозиції Англії мають на меті дати Польщі передишку й організацію військових сил. Коли ж ці пропозиції не лицемірні, то, очевидно, Англія сподівається на інший спосіб перемоги над Росією.

Коли мир буде заключено, то Англія рахує на внутрішній розклад і знесилля совєтської Росії. Насамперед, є надії на армію. Демобілізувати величезну армію — це значить дати їй роботу. Перевести її на трудову армію, треба мати точку приложення сил. У самій армії настрій і склад далеко не комуністичний. Нічого неможливого не було б, коли б почалися заколоти й змови всередині самої армії. Апарат її так складено, що її, як зброю, можна повернути на всякі боки. Мала свідомість, виснаженість, стихійна втома — все це може кинути саму армію в обійми контрреволюції.

Друга небезпека в тяжкому стані господарства і транспорту. Без транспорту неможливе відновлення господарства, без відновлення господарства неможливе підняття транспорту. Щоб вернути своїми силами транспорт на довоєнний стан, треба 4 роки.

Промисловість не росте, а падає, розвалюється. Пролетаріят іде частиною в село годуватись, частиною в спекуляцію, частиною на фронт. Лишається частина 40—50 %, яка ставиться до праці без відповідного підйому. Люди, з якими доводилось мені тут говорити, всі говорять про безупинний упадок промисловости. Нового нічого не виробляється, Росія живе ще тими рештками запасів, які лишилися й які вже остаточно вичерпуються. Найбільш правильно й інтенсивно працює продукція на війну. Все інше в занедбанні. Брак машин і робітників. Усі кращі сили на фронті.

  Третя небезпека — село. Засів скоротило саме селянство на 50—60 % проти торішнього. Нічого не маючи в компенсацію за хліб, селяни засівають тільки стільки, скільки потрібно їм самим. Земля гуляє. Їдучи по Центральній Росії, можна бачити величезні простори гулящої землі. До цього прилучається великий неврожай в Росії. Стоїть примара голоду. Селянство Росії вже заздалегідь масово переселяється в Сибір, на Україну, Дон і т. ін., шукаючи рятунку від майбутнього голоду. Уряд РСФСР видає декрети, попередження, заборони, але примари голоду страшніші за декрети, і руське селянство тікає куди попало з своєї 'батьківщини. Цілими таборами вони сунуть тепер на Україну, викликаючи серед українських селян тривогу, обурення і контрреволюційність. Сподіватись при таких обставинах на поліпшення продовольчої справи, на переведення розверстки — надзвичайно важко.

Четверта небезпека — надмірна централізація й бюрократизація совєтської влади. Випливає вона з необхідности, з існуючого взаємовідношення сил у країні, з непевности величезної більшости населення. Але це й страшно. Совєтської влади, влади совєтів по суті немає. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів. З’їзди, зібрання, засідання рад — мають характер декорацій і не мають ніякого значення у вирішенні тих питань, які на них немов розглядаються. Резолюції заготовлено зарані і приймаються без дебатів. Всім керує й завідує партія (РКП). Вона має 600 000 членів. Це величезний апарат урядовців і бюрократів. Дисципліна — казенна, урядова, заснована на карі, а не на моральному впливі.

Партією керує невеличка група — Політбюро ЦК РКП і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним, державним і всяким іншим життям величезної Росії. Централізовано в цій купці все. Ніякої критики, обміркування не допускається. Ніяких течій у партії, ніякої опозиції поза партією, ніякої участі не то що мас, а ширших партійних кіл у творчості. Всі тільки мусять виконувати постанови й накази невеличкої купки. Вона, правда, має великі заслуги перед революцією, але ніякі заслуги не можуть виправдати тої шкоди, яка цим централізмом наноситься живому життю, себто революції. Революція мертвіє, кам’яніє, бюрократизується. Дух життя, боротьби, шукання, ламання і виникання зник. Зник ентузіазм, буйність, розмах. Скрізь запанував безмовний урядовець, безкритичний, сухий, боязкий, формалістичний бюрократ. Через це хабарництво, наприклад, досягло колосальних, феноменальних розмірів. Більшість комісарів, урядовців і установ крадуть і беруть хабарі. Скрізь формалізм і тяганина неймовірні.

  Є течія в партії, яка вимагає демократизації влади, «обробітничення» її, децентралізації, надання порожній тепер формулі «совєтська влада» дійсного змісту, але авторитет персон — Леніна і Троцького — забива цю течію, і розклад влади іде далі.

П'ята небезпека — Україна. Революція на Україні провадиться військовими силами. Пролетаріату майже немає. Той, що був, розлізся по селах, кинувся у спекуляцію, пішов на фронт. Вивіз машин з України немало спричинився до цього. Селянство — вороже до «комунії», бачачи в ній тільки реквізицію хліба, карні експедиції, «кацапів та жидів» і більше нічого. Через це перманентні повстання. Викликання й організації внутрішніх революційних сил України немає. Курс на єдину неділиму фактично проваджений і одночасне проголошування української державності викликає недовір’я до влади і ворожість з боку навіть комуністів. Урядової влади на Україні немає, є тільки декорація, з якої всі сміються. Неповага до інституцій влади викликає неповагу й до самої ідеї робітничо-селянської влади. Централізм і бюрократизм на Україні ще дужче загрожують революції, пхаючи різні елементи в контрреволюцію. Націоналізм і схована русифікаторська політика сучасного уряду викликають неприхильність села до самого комунізму, а також одкидають від комунізму всю українську інтелігенцію.

Рахувати на добровільну, активну підмогу з України — неможливо. Навпаки, українське селянство ще більш закріпиться в своїх антипатіях до совєтської влади і буде її саботувати з усіх своїх сил.

Маючи на увазі всі ці обставини, не можна з цілковитою певністю вірити в перемогу революції. Нічого надзвичайного не буде, коли совєтська влада (власне, «совєтська») упаде сама собою, навіть без війни, від знесилля, закам’янілості, непомітного перетворення в контрреволюцію.

«САЛДАТИКИ!!»

Малюнок із селянських розрухів

Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок.

Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбними величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу.

У кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. Худі, бліді лиця їх похмурі і болісно сердиті, очі дивляться кудись у поле за невеличкий лісок, де ховається шлях із села. А з села, то поодинці, то купками, все підходять люди: чоловіки, діти, баби, навіть старі діди. Підходячи, дивляться на лісок і похмуро питають:

  — Нема ще?

— Нема. Щоб їм і довіку не було.

Стоять більше мовчки, перекидаючись короткими словами, та іноді тихо заплаче яка баба. Але її зараз же зупиняють, суворо заспокоюючи.

— Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде... Годі...

— «Не буде»... А як стрілятимуть? Он як у Кавунівці...

— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут... гірко... Стрілятимуть, то й стрілятимуть... Однак з голоду здохла б.

— Дітки ж у мене.

— І дітки повитягувались би...

У валці тихо розступаються і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій рідкій свиті.

— Плаче? Боїться? — повертається він до всіх, ледве-ледве всміхаючись доброю, ясною усмішкою.

— Стрілятимуть, каже... — одповідає хтось похмуро і твердо.

— Хм... — не кидаючи усмішки, дивиться чоловік на бабу твердим, ясним поглядом.

— У Кавунівці трьох убили, — знову схлипує баба, дивлячись кудись убік червоними, заплаканими очима, і видно, як чисті сльози котяться по глибоких зморшках худого негарного лиця і падають на подрану свиту.

— Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть, — тихо і не всміхаючись уже, говорить Явтух, і щось таке тверде, ненарушиме, ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.

Балачки стихають, потім знову десь виривається гіркий, невпинний плач, повний муки і страху перед тим, кого тут чекають, які мають стріляти. І знов Явтух іде туди, знов чується його твердо-спокійний голос, і знов на якийсь час стихають і плачі, і балачки; тільки чути, як десь на селі виє голодна собака, мов прорікаючи щось страшне, холодне, тяжке.

Але ні плачі ці, ні цей понурий, мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового лиця того спокою й твердої віри, що світиться в маненьких сіреньких очах. І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало навіть і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними.

А сталося це якось зовсім несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше: голодали, боліли, вмирали; хіба що відзначалося тепер тим, що стали ходити якісь чутки між селянами, ніби скрізь встають мужики на панів і одбирають собі їхню землю. Але тільки й того; говорити — говорили, а щоб самим зробити — чогось не робили, а як ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 копійок у день, так і тепер поневірялись: їли в тиждень раз якесь вариво із самої води та двох-трьох картоплинок чоловік на п’ять, ховали мертвих десятками на день та про себе з ненавистю лаяли і Партнера, і земського начальника,— навіть самих себе.

Аж ось одного дня з’явилися на селі мало не коло кожної хати якісь бумажки, — невідомо хто їх підкинув. Стали селяни читати, і хоч добре не розібрали всього, але зрозуміли, що то про них там написано, про той голод, яким вони моряться тепер, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п’є за мужицькі гроші, про попів, що задурюють голови. Село мов прокинулось. З якоюсь дикою ненавистю і злістю закипіли балачки по хатах, з якимсь невідомим досі гострим болем стали згадуватись тепер усі муки і здирства Партнера. І хоч ходили тепер до цього німця за ті ж таки 10 копійок, але не було вже тої покірливості і боязкого підлизування, з яким уперед кожний випрохував у нього роботи; суворо і похмуро робили вони на його, ніби чогось чекаючи.

Прочитав таку бумажку і Явтух. Прочитав раз, прочитав удруге і дуже замислився. Тихо він ходив по селу перше, мало хто чув від його якоїсь довгої розмови, а тепер ще більше затих, щось думаючи, твердо склавши тонкі свої губи і дивлячись кудись далеко ясними невеличкими очима. Так думав він щось днів зо три. Потім одного ранку пішов до старости, побалакав із ним, а десь на другий день соцькі вже заходили до кожної хати і скликали всіх до волості на сход.

— Чого то? — питали люди.

— Там узнаєте, — знехотя кидали соцькі і йшли далі.

На другий день мало не все село зійшлося перед волостю і, гулко розмовляючи, чекало старости і писаря. Староста — чорний, незграбний чолов’яга вийшов, щось бовкнув до селян і зараз же одійшов убік, уступаючи місце Явтухові, що стояв позаду і мов тільки й чекав цього. Явтух вийшов наперед, тихо підняв картуза до громади і знов щільно насунув його на своє рідке русяве волосся. Бліде, зморене холодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде; тільки невеличка борідка часами здригувалась та з грудей виходило довге задержане зітхання. Він голосно і дзвінко почав говорити. Спершу путався в словах (хоча не соромився цього), запинався, але чим далі то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян, що як зачаровано слухали його.

— Правду! Правду тут написав хтось до нас у цих бумажках, — дзвенів його голос над похиленими головами. — Обкрадають нас... Грабують... А ми робимо... мовчимо. Хто за нас заступається?.. Цар?.. А де ж він?.. А чому ж він нічого нe одказав нам, як ми просили, щоб нам земство видали з казни хліба?.. Нема... А де ж ті гроші, що ми даємо щороку?.. Нас, як собак, скрізь женуть... «Іди, кажуть, мужик!» А хто робить, як не мужик!.. Та й мовчати?.. Годі!.. Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... І всім треба... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда... І неправду робимо. Не по правді й ми живемо! Сказано: «в поті лиця їж хліб...» Хто так не робить — не по правді робить. І хто помагає цьому — і той не по правді робить. А ми підсобляємо панам робити неправду... Ми робимо за них, а вони тільки їдять та п’ють за нас... Неправду і ми робимо... І скрізь такі Скрізь мужики роблять неправду цю... За це й терплять... За що, кажуть, бог карає мужиків? Хіба ж вони, як ті пани, живуть, не працюючи, не заробляють потом гірким шматок хліба? Мало того! По-дурному заробляють, по-дурному й мають. Неправду роблять, неправду й мають. Коли не буде мужик робити на пана, не буде й неправди, гріха робити. А доки робитиме, доти й горюватиме... От так! Треба вбити неправду, тоді й усім легко буде... Треба, щоб робили на святій землі, як повелено було: «в поті лиця їж хліб». Правду написано в бумажках: те, що... як там сказано... що той... що той має право на землю, хто робить на ній!.. О!.. Ми робимо — наша й земля... Кавунівці догадалися і беруть... І нам треба одібрати у пана землю... Треба неправду вбити... Та й не у одного Партнера... Не тільки в нашого пана, а у всіх... Бо що ж нам того, що ми заберем у свого, а неправда та житиме круг нас... Щоб ніде не було неправди, щоб ніде не було панів!.. О!.. Треба йти до всіх панів і у всіх одбирати. Хай роблять у поті лиця... З свого села треба йти у всі села... У Хведорку, у Білі Берези, у... Скрізь, скрізь... Тоді тільки не буде неправди... Тоді і самі гріха не матимемо. От що я хотів казати, люди!

Явтух замовк. Хвилину всі стояли мовчки, мов ще чекаючи, потім раптово заговорили всі разом, товплячись біля Явтуха, перегукуючи один одного, сварячись комусь кулаками, лаючись і подекуди навіть плачучи...

Довго гомоніли.

А ввечорі з'їхалися біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою повозок.

На передньому возі їхав Явтух із Миколою, високим гарним парубком, і пильно дивився вперед. Було темно і нагорі в економії, і внизу у селі; тільки там і там жовтіли в білих стінах невеличкі віконця та сунули небом чорні та понурі хмари.

Біля воріт уже чекала їх челядь, яку поставив Партнер, якось узнавши про сход.

— Хто їде? — гукнув хтось біля воріт, коли Явтух зупинив коней.

— Свої.

— Хто свої?

— До пана.

— По віщо?

— По той хліб, що нашими руками склав у своїх клунях. Одчиняй, Іване! — спокійно сказав Явтух.

— Ваш хліб? Ваш хліб?.. — раптом скажено вискочив з-за воріт сам Партнер, що, не покладаючися на челядь, сам став берегти економію.

— Ах ти ж, злодію! Вон звідци (погана лайка)! Вон, щоб вашого і духу не було біля моїх воріт! Я вам покажу ваш хліб.

— Оступися, чоловіче добрий, — спокійно затремтів Явтухів голос, — бо переїду! Н-но!

Коні рушили.

— Іване!.. Бий їх!.. Бий по конях!.. Не жалій...

І не скінчив: якісь руки тісно вхопили його ззаду, боляче зім’яли всього і, наче дитину, однесли до покоїв.

— Ховайтеся у хату та краще мовчіть,— ставлячи його біля ганку, промовив тихо Іван і пішов за возами, що сунули вже до амбарів.

Партнера мов пришибло. Він справді сховався в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого не чуючи. Довго він так сидів, не слухаючи і одповідаючи якоюсь нісенітницею на слова і питання переляканої жінки та дітей; довго щось думав, потім встав, одягся, як у дорогу, й вийшов у двір. Там було тихо і темно, як у могилі, тільки біля амбарів вешталися люди і видно було при світлі засвічених ліхтарів, як вони щось носили на плечах до своїх возів. Постоявши трохи, Партнер рушив до стайні, засідлав коня, сів і потихеньку виїхав. Поминувши вози, він раптом повернувся і закричав на весь двір:

— Прощавайте!.. Хутко побачимось.

— Хто то? — спершу не пізнав дехто з селян його голосу.

— Партнер!

— Ей, ви, мурляки!.. Чуєте? Хутко побачимося, бо вранці салдатськими пулями будемо ділитися!..

— Проїжджай, проїжджай! — гукнув Іван. — Та богові дякуй, що живий їдеш. Німець чортів.

— Прощавайте! Побачимось іще! — ще раз долетів голос Партнера, змішаний зі стукотом копит, і в дворі знов стало тихо.

Ділили до півночі. Потім так само тихо і поважно виїхали і кожний повертав додому, промовляючи:

— Добраніч... Спасибі...

— Собі дякуй! — одповідав за всіх Явтух і кожному додавав: — Завтра ж не забувайте у Білі Берези... До пана Саминського...

— Аякже!..

Весело запалали печі по хатах; весело, радісно, уперше за три-чо-тири місяці снідали селяни тою ніччю. Поснідали й поснули. Але не вспіло ще надворі добре посіріти, як до Явтуха прийшов Іван і, поздоровкавшися, суворо промовив:

— Салдати йдуть.

— Хто? Які салдати? — не зрозумів спершу Явтух, але зараз же догадався і також понуро додав:

— Звідки знаєш?

— Вернувся німець. Жінка і паничі самі ріжуть курей... Обід готовлять охвицерові, що йде з салдатами з города... Стара Я вдоха казала. Вранці й будуть.

— Скликай людей на вигоні

І от вони сходяться тепер і чекають салдатів. Явтух ходить від купки до купки, од чоловіка до чоловіка й підбадьорює.

Та не стрілятимуть же вони! — аж скрикував він, трохи нетерпляче, коли хто не вірив або сумно хитав головою. — Не можуть вони стріляти! За віщо ж? За правду? Та й хто ж стрілятиме? Наші ж, ті ж таки мужики... Подумайте ж самі...

— А в Кавунівці убили ж трьох?

— Ет! Ви з тою Кавунівкою! Убили, бо... не знали.

— Як то не знали? Адже ж бачили, кого стріляли?

— Бачили! Та тільки й того, що бачили! Ніхто їм не розказав нічого, не довів, чого і як забрали хліб... То й мусили стріляти. Хіба салдат той знає? Хіба він бачить, що не по правді стріляє? Розказати треба... Треба сказати, на кого вони руку підіймають... На своїх же? На батьків, на братів... Бога ж побійтесь, як же вони стрілятимуть!

— Дядьку Явтуше! — раптом вмішується до балачки Микола. — А як теє... як стрілятимуть, то тікати чи битись з ними?

— Хм... Як стрілятимуть... Не можуть вони стріляти! Це ж як божий день... Хіба ж ми злодії чи розбишаки які?

— Я буду битися! Все одно! — постановляє Микола суворо. Балачка переривається, і всі ще пильніше починають дивитися на смужку лісу.

— Ідуть! — раптом зразу виривається шепотом у багатьох і наче хвиля розкочується по валці й ніби пронизує всіх холодним щемлінням десь далеко в серці. Розмови стихають, і всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по чорному зораному полю. Бліді лиця поблідли ще більше, засвітилися мукою; груди важко, глибоко зітхають, мов на всіх навалилася якась непосильна вага.

А сіре повзло та повзло, мов велика гадюка, то скручуючися по дорозі, то розтягуючися у довгу, рівну нитку.

— З ружжями! — тихо промовив хтось. Всі заворушилися; десь захлипала жінка, запищала дитина, але їх зразу спинили, й усі знов наче покам’яніли, очей не зводячи з гадюки, над якою справді можна вже було розгледіти рівну гостру щетину з рушниць.

— А-о-о! — зачулась ще здалеку якась команда офіцера, що їхав поруч із гадюкою на коні, то випереджаючи її, то знов зупиняючися й озираючи всіх.

Селяни знов заворушилися, зачувши різкий той крик, і ще більше зблідли. Позаду хтось молився, хтось знов тихо-тихо захлипав, але їх уже не спиняли. Всі не спускали очей з сірої гадюки, що вже переверталася помалу у рівний живий сірий тин людей. Цей тин ішов рівно, прямо, гулко ступаючи сотнею ніг по калюжах і, здавалося, нічого не бачив і не чув перед собою, крім свого офіцера.

Ось ближче і ближче... Ось можна вже розглядіти, скільки їх, можна вже бачити, що то не вороний, а буланий кінь під офіцером, навіть видно, як повертає цей офіцер голову до тину і щось говорить до нього. Ще ближче... Зовсім близько. Видно червоні, заляпані грязюкою лиця, видно жовте, безвусе, прищувате обличчя білявенького офіцерика в сивій шинелі, чути дружне шльопання ніг по грязюці.

— Пол-рота-а, стой! — вмить хрипло виривається з горла офіцерика.

Тин як прикипає; тільки щетина, майнувши ще раз над головами, ховається між сірими шинелями.

Офіцерик кинув оком на мовчазну валку селян і, скочивши з коня, тикнув повод якомусь салдатикові, що зараз же підбіг до нього.

— Оправиться! — буркнув офіцер до салдат. Ті зразу заворушилися, за сякали носами, закашляли, загомоніли, не спускаючи пильного погляду з нерівної різнокольорової похиленої валки селян.

— Ну! — повертаючися до них, промовив звисока офіцерик.— Вы чего тут собрались?

Селяни мовчали.

— Ну? — піднімаючи голос, гукнув офіцер.— Я кого спрашиваю? Чего здесь собрались? Ограбили, а теперь просить вышли?

— Ми нікого не грабили,— глухо, але спокійно обізвався хтось із валки.

— Что?.. Кто там говорит, выйди вперед!

З валки поважно виступив Явтух і став попереду, ступнів на п’ять не доходячи до салдатів.

— Что говоришь?

— Я кажу, що ми нікого не грабували... Ми не злодії і не грабитель

— Вот ка-ак! — злісно-насмішкувато протягнув офіцер. — Так чего же вы вышли сюда?

— Ми вийшли, щоб спитати вас, чого ви йдете у наше село?..

— Что-о?.. Ах ты морда хохлацкая!.. Посмотрите на него. Да ты знаешь, морда ты этакая, что я тебя за этот вопрос до смерти засеку!.. Марш в деревню, и чтоб я ни одной вашей рожи не видел, пока не позову!..

— Ми собі підем, — спокійно знов почав Явтух. — От ви скажіть, чого ви йдете до нас... Ми...

— Молчать! — умить скажено заверещав офіцерик. — Марш в деревню!.. Пол-рота! Смирно... — Салдати витягнулися. Селяни заворушилися. — В деревню, мерзавцы! Я вам покажу, чего мы пришли...

— Ми не підемо в деревню! — глухо промовив Явтух, не ворушачися. — Нема вам чого нам показувати... Нема за що нам показувати...

СалдатикиІ — вмить підняв голос і ступив трохи вперед. — Невже ж ви піднімете на нас руку? Невже ж...

— Молчать!..— несамовито-люто перебив його офіцерик, почервонівши, як жар.— Пол-рота! Смирно! Рразойдись... тебе говорю!..

— Салдатики!.. Не слухайте його!.. — ще голосніше задзвенів Явтухів голос. — Послухайте мене!.. Послухайте нас! Ви ж не знаєте, за що ви нас стрілять хочете... За правду!.. За святу правду! Ми ж не грабили...

— Рразойдись, говорю!.. — перелякано і злісно закричав офіцер, бачачи, як салдати почали ворушитися і передивлятися між собою, пильно слухаючи Явтуха.

— Ррота! Слушай!.. Рразойдись, говорю, иначе я вас перестреляю, как собак!

— Не слухайте, люди, не слухайте! — хапаючись і простягаючи вперед руки, мов бажаючи спинити їх, закричав Явтух, а всі селяни, мов і собі вкладаючи всю душу в його слова, напружено, жадно слухали і навіть потроху посовувалися за ним.

— Ми не грабили!.. Ми ж з голоду вмирали!.. Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!.. Послухайте!.. Хіба ж ви забули? У вас же є батьки, матері!.. Ми ж ваші батьки, ви ж такі, як ми...

Салдати почали ще більше ворушитися і стурбовано передивлятися між собою, щось навіть шепочучи. Офіцерик з червоного зразу зробився білий, як крейда, і для чогось став витягати дрижачими руками шаблю, яка, як на те, не виймалася.

— Не слухайте ж, не слухайте його! — аж розкочувався повний муки, надій й страху Явтухів голос: — Киньте ружжя! Ми ж не бажаємо вам зла. Ви ж не можете зробити такий страшний гріх!

— Рразойдись! — вихопивши нарешті шаблю і виставивши її наперед, закричав офіцер. — Последний раз говорю: рразойдись... Стрелять буду!

— Не стріляйте, не стріляйте, не слухайте його!

— Рота! Слушай!

— Не слухайте, не слухайте!..

Салдати, зачувши команду, зразу стихли і насторожилися.

— Салдатики!.. — викрикнув Явтух з таким болем і таким одчаєм, що в валці мов прокинулися всі, а салдати аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера. Серед селян зразу піднявся плач, крики, стогнання. Офіцер ще більше зблід і навіть на хвилину зупинився, боячись командувати, але зараз же схопився і диким якимсь голосом закричав:

— Слуша-ай! Прямо по мишеням... Пальба-а ротою!..

Салдати, як машини, разом підкинули рушниці і виставили їх проти селян. У валці аж ухнуло і дехто навіть кинувся назад, але більшість твердо стояла і ненависно, злісно дивилася прямо перед себе, навіть не ворушачись...

— Стійте, стійте І — аж хитнувся Явтух. — Вислухайте тільки. Вислухайте!.. Тоді ви й самі не стрілятимете! Вислухайте, рідні... Пустіть ружжя!.. Тільки ж вислухайте... Тоді хоч стріляйте... Ви ж нічого не знаєте... Він не хоче, щоб я вам сказав, він боїться...

Між салдатиками наче пройшло щось, рушниці почали несміло хитатися, хтось важко з них зітхнув, а з задніх рядів почулося:

— Треба вислухати! Хай говорять!

Офіцера мов опарило. Він, весь аж дрижачи, повернувся до роти і хриплим, переляканим голосом закричав:

— Молчать!.. Застрелю! Смирно!..

Але салдатики вже почали ворушитися, хоча передні ряди й закам’яніли.

— Бачите, бачите, як він боїться, щоб ви не слухали! Слухайте, браття, слухайте!..

— Пол-ррота! Слуша-ай! — заверещав несамовито офіцер. І не пам’ятаючи себе, скомандував:

— Пли!

Але з заднього ряду зараз же хтось разом з ним крикнув:

— Не стріляй, братця!

Червоні обличчя салдатів пожовтіли, рушниці задрижали в руках, але ніхто не вистрілив, тільки ззаду почулося:

— Хай уперше мужик скаже!

Офіцер мов збожеволів. Він з скаженим хрипом, бризкаючи піною, що виступала у кутках його уст, кинувся до якогось салдатака, щось захрипів до нього, зашарпав за рушницю, потім круто повернувся, озирнувся, як застуканий звір, і, підскочивши до Явтуха, зо всього розмаху рубнув його шаблею. Знов у валці ухнуло і розкотилося страшним словом: «Явтуха зарубав!» Але не вспів офіцер озирнутись, як з валки з піднятою ломакою, з блискучими очима вискочив Микола і, щось беззв’язно ревучи, з свистом спустив її на голову офіцерові. Зачувся тріск, мов щось розбилося, і офіцер, захитавшись, упав на мокру дорогу.

Коли селяни й салдати збіглись до Явтуха та офіцера, обидва вже були мертві.

Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом.

(1906 р.)

«СТЕЛИСЯ, БАРВІНКУ, НИЗЕНЬКО»

Сонця за садком і будинком вже не видко,— волочачи за собою розхристану, розпанахану кирею червоно-фіолетових, оксамитових хмар, п’яно посміхаючись довгими променями, велично сходить у теплу, запашну, сласну ванну ночі. І в тому місці небо пала, трубить червоною міддю, регоче п’яним, весняним, закотистим сміхом. А з другого боку тоскно, тужно, закохано дивиться вслід королеві вічний паж, прогнаний лицар, самотній місяць. І коло нього небо — тихе, журне, зеленкувато-ніжне, а хмарини перлисто-блакитні, в засмученій задумі. Вічно ходить оддалік бідний прогнаний паж, з німим благанням на блідому лиці, з тоскно прикутими до королеви очима.

Але земля не помічає пажа, вона вся світиться посмішкою своєї господині, радісно-червоною, теж трохи п’яненькою і любовно-поштивою.

Трублять золотом бані церквів, зашарівшись сміються стрункі тополі, будинки блискають шкляними зубами, димарі фабрик сміються в закурені бороди. Навіть садок, манюсенький, крихотний, от-такий собі скромнюсінький, між важкими стінами затиснений, і той аж мало не танцює. Що його всього там: дві сухенькі, кошлаті бабусі-тополі, один присадкуватий, жилавий, як сільський староста, осокор, три — чотири розкуйовджених кущі бузку, клумбочки квіток, колючий агрус, альтанка з покришеними, потолоченими шашелем і порізаними ножичками лавами, — от і все. А сміється, а пишається, а п’яніє й галасує, як справжній, вільний, буйний ліс. На клумбах, загонисто, розмашисто закинувши назад голівки, мліють в безсоромній знемозі тюльпани, півонії, півники. Китиці бузку, як п’яні салдати на візнику, перегнувшись, висять, обнявшись і дихаючи навкруги ніжним, солодким чадом. Листя дерев, трава, пелюстки квіток,— все налите соком до бризку, все сласно-набухле, як націловані губи, все готове без рахунку, безмежно віддати себе всього і тут же все хапає без сорому, без вагання, з реготом і радістю. І все червоно посміхається. Навіть гімназичні герби на кашкетах Крупницького1 і Масюченка.

І волосся Діни — не волосся, а чорний, густий кужіль І — хапає червоно-фіолетову посмішку неба, дух бузку, пряної трави й сяє тьмяним, чорно-червоним сяйвом над смуглявим чолом.

Масюченкові не сидиться. Ах, от-так би стати на коліна на лаві, перехреститись і поцілувати, як ікону, цей чорно-фіолетово- червонявий кужіль! І нехай тоді зелено-сірі очі — не очі, а глибока вода в зарослій затоці! — нехай вони здивовано, сердито, обурено, гнівно Сяк хочуть собі!) поширяться. А може, й не гнівно й не обурено?

1 В автора тут: «Криницького», хоч далі «Крупиицький», а подекуди — «Круписький».

Ні, сьогодні Діна чогось невдоволена, якась вона, голубка, чудна сьогодня,— от закинула пишно-скуйовджену голову до стовбура осокора, руки розіп’яла на спинці лави так, що кругло, нестерпно хвилюючо випинаються під чорним гімназичним фартушком груди, затисла в зубах китицю бузку і посміхається. Ввесь час чудно, неуважно, немовби зневажливо, немовби з викликом, без всяких слів, увесь час посміхається. І очі, зелено-сірі, ті очі, від довгого погляду яких в грудях захоплює дух, як на височенній дзвіниці, — щуряться, зневажливо блискають кудись до когось. І ні разу сьогодня не прищурила їх ні до Крупницького, ні до Масюченка. Ах, як щурить очі Діна! Тільки вона уміє це робити з такою насмішкуватою, викликаючою ласкою, з таким хитрим, обіцяючим і невинним натиском, що ноги м’якнуть, а в грудях наче мнята холодком тане.

А ще як до цього крізь злегка заціплені зуби, немов з дзижчанням, з глибини грудей тихесенько й лукаво заспіває «Стелися, барвінку, низенько», то хочеться впасти головою в траву, обняти землю і пацати ногами від щастя і суму.

Масюченкові не сидиться. Йому й не стоїться, а ліг би, — й не лежалось би. А що з ним, а чого йому треба, невідомо. Ну от невідомо та й годі. А в грудях, в руках, в мускулах так повно, так неспокійно-соковито повно, що викинув би, так нема як. Вилізти на осокора? Викликати Крупницького на французьку боротьбу перед Діною? Але Крупницький — боягуз, хитрун, кавалер, він не схоче зеленити об траву свого чистенького костюма. Хоч би Діна не була така чудна сьогодня, хоч би подивилась, прищурилась, стало б легше, вільніше. Щасливий Крупницький,— він уміє говорити з панночками. Стрункий, гнучкий, тонкий, закладе собі галантно одну руку за лакований пояс, в другій цигаретка, волосся так акуратно з проділом зачесане, очі уважні, ласкаві. А головне — вуса! Правда, поганенькі, жовтенькі, ледве помітні, а все-таки справжні вуса. А в Масюченка — нічогісінько, хоч щовечора маже під носом нафтою так, що всі подушки смердять нею. І зовсім же не так уже дуже старший Крупницький, йому вісімнадцять, а Масюченкові літом шістнадцять. Всього якийсь там рік, півтора різниці!

Але, що, їй-богу, варнягає та Крупа нещасна? Чого нудить дівчину? Альгебра, інспектор, література. До чого тут інспектори й література, коли так неспокійно в мускулах, коли так п’яно в червоних хмарах, коли в смуглявій ручці на спинці лави залягла така пекуча ніжність?

Масюченко рішучо, голосно перебиває нещасну Крупу. Заклавши одну руку за пояс (на жаль, нелакований, досить потертий, миршавий), другою заломивши полинялого кашкета з поламаним гербом на потилицю, він почина розповідати, що з ним сталось сьогодня по обіді. Просто надзвичайна річ, ну, надзвичайна та й годі. Себто надзвичайного не так уже багато, але все ж таки досить екстраординарна. (Хороше чужинне слово!)

  Слуха чи не слуха Діна? Бог її знає: покусує собі китицю, щурить вії кудись на когось, і в очах чудна, зневажлива, викликаюча посмішка.

Екстраординарна ж річ сталася така. Ішов Масюченко по улиці. По обіді. Не по обіді, а оце тільки що. Через Бужанський місток. А в річці дітвори, як рибки в відрі. Гвалт, бризки, верещання, нічого не розбереш. Коли це враз ущухло все, тільки інший крик, самотній, жахний. Що таке?! Топляться двоє. Ну, Масюченко, розуміється, зараз же одежу з себе і з містка в річку. Аж до дна з розльоту ногою дістав. Винирнув. Де ті? Ага! Раз-два, раз-два, — до них. А на березі тихо стало, як у церкві, коли дари приносять. Тільки ці двоє то вистромлять голови з води, то крикнуть, наче гавкнуть, і знов тонуть. Масюченко надав розмаху. Ось одного вже вхопив за волосся, тягне, другою рукою пливе. Але ж із другим як? Треба ж і другого! Пливе до другого, тягне за чуба першого, а сам пливе до другого. А тут раптом думка: стій, а як же ти потягнеш другого? А як він ухопиться та всіх на дно потягне?

Діна вже слухає. Очі широкі, зелені, повні річки дитячих тіл, боротьби за життя, геройства. В малинових устах перестала гойдатись китиця бузку, рука міцно уп’ялась у спинку лави.

— Ну? Ну? — крізь заціплену зубами китицю підганяє вона.

Масюченко крутить головою, переживаючи ще раз ті екстраординарні моменти, зітхає й розгортає далі захоплюючу картину.

Страшно підпливати до того другого. А кидати неможливо, ганебно, підло. А той уже от-от зовсім не винирне, уже тільки-тільки ніс та чоло з води видно. І кричить бідолаха так страшно, що нема сил слухати. «Ех, що буде, то буде!» — ріша Масюченко рятувати й другого. Запливе з боку того, обхопить, обніме його ногами й щодуху попливе до берега. А як не вдасться й потягне той усіх на дно,— ну, що ж, раз мати породила, раз і помирать. Пливе Масюченко з одним утоплеником, а він уже без пам’яті, тихий та легенький такий у воді. «Ех,— дума Масюченко,— от якби й той такий був, а то он як вибрикує». І раптом так думка й пронизала його. Ура! Еврика!

Масюченко на мент зупиняється й кида оком на Крупницького: якраз учора Крупницький роз’ясняв йому це чужинне слово.

Діна виймає китицю з рота, швиденько, користуючись павзою, втикає її в чорно-фіолетовий кужіль і впивається очима в Масюченка.

— Ну? Ну?

Пливе Масюченко. Раз-два! Раз-два! Чи той, ні: одна рука занята. А тільки раз! раз! От уже змаха на два від того. Вже видно червоні, мокрі, божевільні очі й синій кінчик носа. Уже той жде, щоб ухопитись, уже пнеться весь. Ні, чекай, голубе, — ні за що не датись йому, треба неодмінно підплисти ззаду, сильно ударить кулаком по голові, ошелешить, а тоді вже ухопить ногами й гайда до берега. Ну, нічого, пливе Масюченко, підкрадається все ззаду підплисти, а той все лицем до його, все лицем і аж руками хапає. Ну, нарешті, крутнувся якось Масюченко, розмахнувся і бац того по лобі. І моментально хоп його обома ногами, здушив і з усієї сили до берега. А тут уже й другі пливуть на поміч. Забрали утоплеників у Масюченка, витягли на беріг, давай зараз качать і одкачали обох. От така історія.

Діна захоплено і тепло-тепло, не щурячись, дивиться на Масюченка. І Крупницький дивиться, тільки трошки інакше: пильно й з підозрінням. Чи не така це сама історія, як з коровою, яку Масюченко немов на коліна поставив, ухопивши за роги?

І раптом Діна глибоко зітхає, вся міняється, знов посміхається тою чудною посмішкою й каже:

— А я через тиждень додому їду.

— Як додому?! А іспити?!

І Крупницький і Масюченко злякано і вражено дивляться на її посмішку і тепер тільки починають догадуватись, до чого вона була.

— «А іспити?» — І Діна, стуливши в малинову трубочку уста та прищуривши одне око, починає свистіти. І, зараз же спинившись, повчально й важно поясняє: — Я іспитів, мої панове, тримати не буду.

— Через що?!

— Через те, що мене не допустять. А просто без іспитів на другий рік. От як!

І Діна, витягнувши обидві ніжки в манюсіньких черевичках, притуляє їх одна до одної й грайливо крутить лакованими носочками. А сама немов лукаво, немов задоволено (а в дійсності з болючим соромом) погляда то на широкоплечого, мускулястого, круглоголового Масюченка з зляканими очима, то на тонкого, в’юнкого Крупницького з зблідлим від несподіванки носом.

— А в вас четвертні ще не виставляли?

— Ще ні.

— А звідки ж ви знаєте, що вас не допустять?

— А мені сам Калоша сьогодня сказав.

Діна робить підсліпуваті очі й писклявим, закислим голосочком говорить:

— «З таким знанням альгебри, мадемуазель, я вас допустити в шосту клясу і за спасіння душі не можу!»

Крупницький робить заклопотане лице.

— Чекайте, чекайте, а які у вас одмітки в тих четвертях?

Масюченко з заздрістю й пошаною дивиться на Крупницького: от зараз щось придумає. Бестія Крупичка страшенно ловкий на всякі викрутаси з одмітками; десь тобі найде якусь зачіпку, придумає одну штучку, другу, якесь свідоцтво, посвідчення, туди-сюди, дивись, вихитрує.

Але в Діною ніякі мудрування не помагають: коли в останній четверті буде двійка, каюк, її не допустять. А двійка буде, ох, буде неодмінно, бо за всю чверть у неї сила двійок, одна одиниця і дві трійки. Як не хитруй, а більше двійки не вихитруєш.

— Діно! Діло!..

Ех, чортова тітка, уже кличе, вона не може без Діни.

Діна схоплюється, кида в Крупницького і Масюченка китичками бузку, прощається й біжить у будиночок.

Ну, коли Діни немає, сонцеві нема чого більше реготатись на небі. І небо блідне, гаснуть хмари, стають набурмосеними, розкуйовдженими, як п’яниці на похмілля. І паж осиротілий тоскно дивиться за обрій.

Але подумать собі тільки, що Діна поїде, що її тут більше не буде, що Масюченко не стоятиме більше годинами під вікном у неї, дивлячись на схилену до книжки кучму чорного волосся! Вона, ота кучма дорога, не знає, не догадується, що він там часто-часто стоїть. Та й не треба йому, щоб вона знала чи догадувалась, не треба, щоб раділа з того чи сердилась. Досить того, що в тому стоянню була радість, що від неї, через шкло, крізь кущі тяглись до його таємні, незримі, дивні пасма хвилювання. Та голівка в вікні сама по собі була вже чудо, тайна, щастя. І шепелявий шелест листя, і покусана кропивою рука, і скрегіт піску по доріжці, і хрипкий гавкіт сонного сусідського мопса з двома зубами з боків, — все від Діни прибирає такої інтимності, такого глибокого, таємного й рідного значення, що сісти б отам, під палісадником, згорнутись бубликом і нікуди-нікуди не йти від чудесного, найкращого вікна в світі.

І раптом, на тобі: все осиротіє, і мопс, і кропива, і бузок, все розлізеться, загубить свій таємний, поєднуючий зв’язок, все стане таким звичайним, сіреньким, чужим. А в грудях буде болюче-болюче нити, як погляд упаде на порожнє, чуже, осиротіле вікно.

І Крупичка стане чужим, байдужим, звичайним, і заздрити йому не треба буде, і...

Ах, та невже ж не можна якось не допустити цього?! Що треба зробити? Убить Калошу? Піймать його, приставить револьвера до лоба і взять слово, що він поставить Діні трійку?

— Слухай, Крупичко, а знаєш, що треба зробити?

Крупичка жує передніми зубами китицю бузку. Чи від того, що небо стало блідим і зеленкуватим, чи від чого іншого, — лице Крупички здається сумним і млявим.

— Ну?

— Треба украсти журнал і знищити його!

Крупичка кривиться: фантастичні вигадки Масюка йому вже надокучили. То корову за роги на коліна ставить, то по двоє утоплених рятує, то журнал викрадає з жіночої гімназії, в якій ні разу не був. І все в своїй буйній фантазії.

— Дай спокій!

— Та чого «дай спокій»? Чого? Не можна? Ого! І знаєш що? Викрадемо, вирвемо всі сторінки з прізвищем Діни й тихенько покладемо їй на стіл. От уяви собі, рада буде! Га? Крупинко, рада ж буде страшенно! Правда?

— Дай спокій, Масюченко! Я пішов спать.

— Ну, от дивіться на його «дай спокій»! Та ще знаєш що: не треба казать, хто зробив. Правда? А то подумає, що ми для того, щоб... Ну, та просто так краще. Нехай собі буде рада без нікого. Правда?

— А хто ж це зробить?

— Ми.

— Як?

— Ну, як? Зробимо та й годі. Треба подумать. Забраться, наприклад, удень до їх у гімназію, сховатись десь, а потім уночі вилізти й пробратись в учительську.

Крупницькому стає нудно й досадно. Патяка чоловік чортзна-що! Сам знає, що все це патякання тільки, а от не може стримати язика!

— Ні, не так! Чекай, Крупинко, не так. Забиратись за дня не треба. Піймають, побачать. Ні, краще так. Уночі влізти до їх у гімназію, пробратись в учительську... Та ні, просто зразу в вікно учительської! А журнали в їх, я знаю, так само лежать на столі, як і в нас. Раз-два, знайшов, за пояс засунув — і гайда назад! Ну? Що?

— А хто ж це зробить?

— Тю! Та ми ж, кажу тобі, йолопе!

— Не знаю, хто ми. Я в тюрмі ще не сидів та й не маю великого бажання за фантазії сідати.

— Ну, так зроблю я! Нехай і тюрма.

— Так само зробиш, як корову на коліна?

Масюченко червоніє, але знаючи, що в сутінках цього не видно, холодним і недбалим тоном цідить:

— От так само, Крупичко.

— Ага. Ну, значить, Діна буде надзвичайно рада. Ну, я пішов спать.

Місяць стоїть якраз посеред улиці, неначе розкорячив ноги на обидва боки й дивиться вниз, щоб не пропустить Масюченка. Дерев’яні, підгнилі, з духом цвілі паркани хиляться від кущів бузку і від постатів, що цілуються за ними, цілуються і сміються таким смішком, немов купаються в гостро-холодній воді.

Масюченкові не соромно, не досадно, а тільки сумно. Ну, так, він не поставив корову на коліна, це він збрехав, але ж він и таки вхопив за роги, як вона хотіла кинутись на стару Хведосиху, він же таки трохи попхнув її назад. Правда, корова зараз же так попхнула його самого, що він одлетів кроків на п’ять і геть чисто здер штани з лівого боку. Але все ж таки Хведосиха втекла, врятувалась. Ну, потім він уже так собі додав, що поставив корову на коліна. А додав через те, що, думаючи про ту паршиву корову, уявляв собі трохи не так, як було, а як могло б бути, коли б він трошки дужчий був. Корова з рогами на Хведосиху, він на корову, за роги. Корова туди-сюди, ні, стій, поганко!

Вона лобом на його, а він: ні, голубко, чекай, не дуже! Та до землі їй роги, до землі! Язик їй вилазить, такий червоно-сизий, в слині весь, зуби жовті.

Корова дрижить, пнеться, вигинає шию, мугиче і геп на коліна. Хіба ж цього не могло буть?

А щодо утоплених, то ні одного, ні другого він не врятував. Це правда. А сказав так чорт його зна для чого. Було тільки того, що він стояв на містку і дивився на купання дітвори. І страшенно йому хотілось, щоб хтось почав топитись, щоб він, Масюченко» кинувся в річку і врятував. І, їй-богу ж, кинувся б! Та от тільки ніхто якраз не топився.

Хіба ж це брехня чи хвалькуватість?

А щодо Діни... Господи, та коли б їй це помогло, то він готов, як Муцій Сцевола, спалить за неї свою руку на вогні. Обидві руки, обидві ноги, все тіло спалить! «Виженуть з гімназії, в тюрму посадять»! Ах, бідна Крупичка!

Масюченко сідає на лавочці біля чужих воріт. Місяць тужними, круглими, некліпаючими очима дивиться йому в лице. Вуличка порожня, поблискує черепочками шкла. В саду за парканом як батогом хльоскає соловейко, дзюрчить, як цвіркун, стогне в знемозі. А там за вікном сумує Діна, не сидить за столом над книжкою, навіщо тепер їй книжки?

Ах, та як же спалахне, як зашариться смугляве личко, як бризнуть щастям зелені, лукаві, глибокі очі, як побачать журнал на столі! Іменно, щоб не знала, хто, як, коли, от неначе з неба впала ця радість!

І знову вечір розпинає зеленкувато-сизі крила над затишним, зеленим, співучим містом. Знову тужно й заздрісно дивиться самотний прогнаний паж на кохання других там внизу, на землі.

І потрошки ніч присипає вулички, садки, смішки за парканами; добра, тепла, запашна тиша поважно проходить над заснулою землею. Скорботний самотник загортається в волохату кирею, хмарину; заплющує очі, і шибки на вікнах перестають бризкати перламутром.

Біля жіночої гімназії незалежним, лінивим кроком проходять дві постаті. От собі гуляють та й годі. Серця їм холодно замирають, слина в роті липка, тягуча і густа, але картузи набакир і руки в кишенях.

Рівно й поважно суне над гімназією, над кучерявими акаціями добра, спокійна тиша. Ні душі.

— Гляди ж, Крупичко: тільки що — чхай. Та не одходь далеко, тут ходи!

Одна постать хапається за залізні прути паркану, підтягає тіло догори, заносить ногу, перекида все тіло і перевалюється на другий бік.

Друга, — ліниво посвистуючи, одходить трохи далі.

Масюченкові анітрішки не страшно. От тільки дихати трудно, хочеться кашлять, та в ухах страшенний шум, неначе десь стоїть паровоз і чохає весь час.

Рівно, одноманітно, казенно-байдуже дивляться сліпі вікна першого поверху. Другий поверх, п’яте вікно від парадного, якраз повз його з правого боку проходить ринва. Так, ринва є. Старенька, іржава, поламається, проклята.

Здається, чхнув хтось.

Ні, тихо все, то паровик в ухах чохає.

Ринва скрипить, гнеться, рогачі далеко один від одного; з вулиці здавалось, як щаблі драбини, а тут ледве достанеш рукою. Гнеться, проклята, а штани всі будуть в іржі. Як хапатиме сторож за ноги, треба з усієї сили плигать йому на шию, ошелешить і тікать не до головної вулиці, а садком — в перевулок.

Крупницький, посвистуючи, одходить аж на другий квартал і зупиняється біля аптеки. Бо цілком же не розумно стояти біля самої гімназії й стерегти. Кого стерегти? Невідомо. Коли помітять Масюка, то все одно піймають, чи чхатиме хто, чи ні. А яка поміч буде Масюкові з того, що й його, Крупницького, теж ні за що, ні про що заберуть разом з ним? Та й бреше Масюк, — не полізе, посидить під кущами та й скаже, що не можна вилізти. Бо тільки божевільний може піти на таку штуку: по ринві лізти на другий поверх, сунутись в кватирку, шукать журнал і рискувать кожної хвилини бути пійманим.

Скрипить, паршива, а все ж таки, спасибі, не ламається. Здається, вже дашок під вікнами другого поверху? Ну, тепер не страшне.

А раптом якийсь ідіот зачинив кватирку на ніч!

Масюченко стає лівою ногою на дашок, правою рукою обнімає ринву, і одкидає тіло назад: одчинена! Густо чорніє один рівний чотирикутник серед інших матово-темних.

Перехиляючись всім тілом вліво, Масюченко витяга ліву руку і кінчиками пальців хапається за раму кватирки. Єсть! Підсунувшись ногами по дашку, він всуває голову в кватирку, намацує защіпки, одмикає і тоді просто одчиняє вікно.

В учительській темно, тихо і пахне так само тютюном, книжками, як і в їхній учительській. І так само тут таємно й страшно, як в церкві в алтарі. Купа розкиданих по столі журналів. Руки трусяться, щоки горять, щось на нозі болить, здається, врізався бляхою ринви. А тут ще сірнички не запалюються, стрибають, як п’яні. У, з яким страшенним шипінням засвітився, мабуть, аж у директриси чутно. «Журнал... VII клас». К чорту! «III клас». К чорту! Як на злість, всі лізуть під руку, тільки не той, що треба.

Сірник гасне. Масюченко витирає піт рукавом, спочиває, тяжко дихає і знов світить. Ну, нарешті! Ану, є її прізвище? «Агафонова»... «Варваренко»... Ага! «Грабовецька» — «Закон Божий» — З...

— Ну, брат, я тобі скажу, це була тепленька справа. Перш усього проклята ринва зломилася.

— Та ну?! Як же ти виліз?

— По рогачкахі Як на руках по драбині. Потім — уяви собі! — кватирка була зачинена! Ну, тут я не довго думав — як рвонув вікно, так і вилетіло к чорту. Думав, усі сторожі збіжаться на тріск. Ну, добре, влізаю тихенько. Темно, чорт, не видно нічого. Тільки зібрався засвітить сірника, аж чую — щось іде по коридорі. Що його робить? А що як в учительську? Ну, думаю, все одно, раз мати породила, раз і помирать, а без журнала не піду звідси. Не тікать же мені, правда?

— Розуміється! Ну?

— Ну, став я за дверима, лице зав’язав хусткою, тільки очі видно. Стою. В руки взяв свого ключа од воріт, неначе револьвера. Чую,зупиняється коло самих дверей. Одчиняє двері: брат директриси! З свічкою, в пантофлях на босу ногу, в губах цигарка. «Стій! Ні з місця !» — і прямо в морду йому наставляю ключа, як револьвера. Якби ти бачив його фізіономію! Роззявив рота, цигарка випала, очі вирячив. «Став свічку на стіл!» Поставив. «Шукай журнал V клас!» Давай він шукать. Хапається, сопе, труситься та все скоса зирка на мене, чи не застрілю його ззаду. Одна пантофля од переляку спала йому з ноги, і він все ловить її ногою й не може піймать. А нахилиться боїться. Ну, знайшов. «Дякую, кажу, а тепер марш звідси і ніколи нікому про це ні слова, бо на другий же день будеш убитий». Він задом-задом до дверей. Пантофля зовсім спала з ноги, але він не взяв її, а так з босою ногою одною й виліз задом у двері. Я журнал під сорочку, поясом прив’язав, до вікна, вхопився за гілляку акації, розмахнувся і повис. А потім швиденько по ній на руках, на руках до стовбура, а тоді вже по стовбуру на землю. Ну, штани подер к чорту всі. О, дивись!

Дійсно, і вище коліна і нижче коліна шматками висіло м’ясо бідних новеньких штанів, після корови зроблених.

Крупичка мацає, не вірить, хмикає, але ж журнал справді є, лежить на грудях і животі Масюченка, випинається ребрами. Факт!

— Гайда, Крупичко, зараз же вкинемо Діні в вікно. Вона спить з розчиненою кватиркою. Га?

Крупичка вагається.

— Так треба ж повидирать сторінки з її прізвищем?

— Ну, та що! То й давай зараз повидираємо. Складемо гарненько вчетверо, перев’яжемо мотузочком і вкинемо в кватирку.

— Гм! Ще хтось побачить, як ми будемо видирать на улиці.

— Та хто побачить? Станемо собі під ліхтарем та й повидираємо. Гайда! Ти уяви собі, що то за радість їй буде: прокидається, дивиться: на столі всі її двійки. Га? Смалим! Он під тим ліхтарем і ставаймо! Нікого нема.

Молодий, умитий, ще добре не висохлий ранок. Оприсканий пахощами бузку, з золотими кучерями, з довгими віями блакитних очей, з веселим щебетом горобців на устах. Як не посміхнутись до його, до себе, до всіх стрічних? А надто коли дома в грубці сірою купкою лежить тільки попіл від усіх двійок, коли поруч іде той, що ради неї зробив таке сміливе геройство, коли вся гімназія сьогодні від жаху, радості, дивування й люті буде колотитись, як скажена, і ніхто-ніхто, крім неї та «його», не знатиме, хто то зробив і для чого. Для неї!

І коли Крупницький, немов ненавмисне, торкається рукою руки Діни, вона не одсуває руки і обоє йдуть тихенько мовчки, неначе зліплені в тому місці, боячись зломитися. А зелені очі тепло, лукаво й ніжно косяться на тонку акуратну чистеньку постать героя.

І коли з бокової вулички на переріз їм з’являється присадкувата, широкоплеча постать Масюка, з подертими, сяк-так зашитими штанами, в якихось рудих плямах на грудях, така нечепурна, неохайна, обоє рознімають руки, і їм стає страшно, що Масюк підійде до них.

Але він тільки червоніє весь за свої штани, швиденько уклоняється, спішить перерізати дорогу й утекти від поглядів Діни.

Ввечері ж Діна сміється лоскотливим грудним смішком, щурить очі, загадково, лукаво, обіцяюче посміхається, і посмішка її бризкає чимсь солодко-хвилюючим, чимсь більшим, ніж радість за знищені двійки.

Масюченко ховає свої латки на колінах, боїться вставати, щоб не видно було рудих од іржі плям на блузі і з усіх сил мовчить.

Мовчать і Діна з Крупницьким про подію з журналом. І тільки час від часу Діна раптом, немов щось згадавши, стрепенеться і, не стримавши радості, нахиляється до Крупницького і лукаво-лукаво почне:

Стелися, барвінку, низенько.

Присунься, козаче, близенько...

Почне й чогось обірве, замовкне, затихне, неначе одразу заснувши.

І Крупичка сидить теж так якось чудно, непорушно. І десь не видно Діниної правої, а Крупиччиної2 лівої руки. А потім обоє чогось ніяковіють, сміються й скоса поглядають на Масюченка.

Розуміється, Діна сміється з його подертого, брудного, непристойного вигляду. Їм ніяково за його, соромно і смішно.

Коли хмара закриває місяць і стає не так видно, Масюченко встає, швиденько, заклопотано прощається і йде з садка. Його не питають, чого він так швидко йде. А коли він виходить за хвіртку, в садку під осокором чується знову ніжно, лукаво і голосно:

Стелися, барвінку, низенько,

Присунься, козаче, близенько...

Ще, ще, ще, присунься ще ближче.

Самотній прогнаний паж на небі, вийшовши з-за хмари, проводжає тужними некліпаючими очима присадкувату постать в подертих штанях і сумно-ніжно посміхається.

2 В автора «Крупичкової».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.