Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Михайло Драй-Хмара (1889-1939)

Всі публікації щодо:
Драй-Хмара Михайло

Поет і учений, Михайло Драй-Хмара вибув із рядів творців українського духовного відродження XX ст. не першим і не останнім.

— У цьому році, в грудні, минає 50 років, як нема мого батька серед живих,— розповіла Оксана Ашер, донька Михайла Драй-Хмари, автору цієї статті під час зустрічі з родиною поета 1988 року.— І сто років з дня його народження. Ось його останній лист з Колими, де навіки втрачена

Дереворуби, ми столітні хащі

прорубуєм і морок рвем ущент.

Нехай з фаланги вибува найкращий—

її ще дужче зміцнює цементі

М. Драй-Хмара

батькова могила. Як і тисяч — тисяч інших безневинно загублених життів.

Лист до доньки. Написаний 9 листопада 1938 року олівцем на тоненькому папері. Після цього листа було ще чотири і одна телеграма, але їх зберегти дружині поета Ніні Петрівні не вдалося. Пропали вони у башкирському місті Белебей, де Ніна Петрівна з донькою відбувала заслання і де місцева влада вимагала адресовані їй листи. Тому дружина Михайла Драй-Хмари передала їх на збереження сусідці, а кілька останніх кореспонденцій, у яких Драй-Хмара описував нестерпні свої страждання, довелося знищити.

— Боялася, що знайдуть, прочитають таке — а я пам’ятаю й до сьогодні ці рядки, бачу їх на тонісінькому аркушикові: «Я не можу тобі писати... Я падаю на роботі, і тоді мене підвішують... Ноги опухли...» Тому й спалила,— продовжувала дружина поета.— Нa велике щастя, щоденник Михайлика, його рукописи, правда, не всі, бо частину його перекладів французької поезії, які були написані на цигарковому папері, викурив чоловік сусідки, збереглися до сьогоднішнього дня.

Одержані раніше (у 1936, 1937 і 1938 роках) листи і телеграми Ніна Петрівна зберегла. Разом із донькою рятувала вона дорогоцінні вістки з далеких країв.

Вирватись Михайлові Драй- Хмарі із неволі не вдалося, його життя передчасно обірвалося 19 січня 1939 року в таборі на Колимі.

— Мене повідомили про смерть Михайла у жовтні 1939 року, але де покоїться його тіло?

Так, місце захоронения поета — невідоме.

Півстоліття минає з того трагічного дня, коли був замордований голодом, холодом, непосильною працею великий і світлий талант. За що? П’ятдесят років шукають відповіді на це болюче питання Ніна Петрівна, її донька Оксана Михайлівна і разом з ними шанувальники його таланту. Не міг зрозуміти абсурдної логіки винищення кращих синів і дочок рідного народу і Михайло Драй-Хмара. Він не визнав, що належав до «націоналістично-терористичної організації Миколи Зерова», що йому інкримінувалося. Дружині під час короткого побачення сказав, що не наговорив нічого ні на себе, ні на інших.

— Я тоді запитала його, за що ж його заарештували, а він так гордо сказав: «Тому, що я український інтелігент».

Сивоволоса, тендітна, з лагідною посмішкою жінка раз у раз поглядала на свою доньку, немов шукала підтвердження вірогідності тих фактів і подій, про які вона мені оповідала.

Що ж, хвиля арештів відомих письменників нестримно котилася по Україні. Першим із «грона п’ятірного нездоланих співців», яким присвятив свій славетний сонет «Лебеді» Михайло Драй-Хмара, був заарештований Максим Рильський. Це сталося в 1931 році. Але після п’ятимісячного ув’язнення його випустили. Інший неокласик, поет, перекладач і літературознавець — професор Павло Филипович, який 1926 року відповів гумористично-саркастичною «Епітафією неокласикові» на постанову Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 року, в якій неокласиків кваліфіковано як «попутників», 1936 року був засуджений на десять років. У щоденнику Михайла Драй-Хмари збереглися чотири аркушики, на яких ще не вицвіли рядки поетичного подиву з безпідставних звинувачень у шкідливості пропаганди класичних зразків Давньої Греції і Риму:

Дарма, що він у піджаку старому

Пив скромний чай, приходячи додому,

І жив працівником з юнацьких літ,—

Он Муза аж здригнулась, як почула,

Що ті переклади з Гомера і Катулла

Відродять капіталістичний світ.

  Згодом цей поетичний жанр став приводом для звинувачення в запереченні радянської дійсності й виголошенні класових інтересів української буржуазії. Більше того, на червневому пленумі ЦК КП(б)У 1926 року відзначалося, що українські літературні групи типу неокласиків прагнули «спрямувати., економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною Європою»!

На стіл виїзної сесії воєнної колегії Верховного Суду СРСР в 1936 році була покладена справа «націоналістично-терористичної групи» професора Миколи Зерова, до якої зарахували, крім неокласиків Миколи Зерова, Павла Филиповича і Михайла Драй-Хмари, також заарештованого вдруге старшого за віком літературознавця, відомого дослідника творчості Михайла Коцюбинського — Ананія Лебедя, молодого поета Марка Вороного — сина видатного поета Миколи Вороного, який виступав в літературі під псевдонімом Антіох, і невідомого співробітника Історичного музею, котрий і дав перші свідчення про існування «націоналістично-терористської групи». Тоді вважалося, що пощастило: не розстріл, як практикувалося в ті часи за приналежність до таємної контрреволюційної організації, а отже — за підготовку терористичних замахів на представників партії і уряду та шпигунство, а 10 років таборів. Але жоден із засуджених не повернувся на волю. Хоча кожен, мабуть, не втрачав надії, як, скажімо Микола Зеров, котрий на Соловках продовжував перекладати Вергілієву «Енеїду», піклувався долею перекладу «Бориса Годунова» О. Пушкіна...

Та й неокласики були не першими і не останніми в цьому жахливому мартиролозі української інтелігенції...

— Цю тривожну атмосферу ми переживали дуже неспокійно,— розповідає Ніна Петрівна.— Хоча ще не було тоді арештів, творче життя було різноманітним, багатим, цікавим, але неспокій вселявся в душі. Михайлик особливо болісно переживав те, що творилося тоді в Академії наук, а йшла тоді закулісна боротьба за звання і посади — лізли в академіки «номенклатурні одиниці», а тут ще удар по ваплітянах. Почув він про це від свого друга — чесного, скромного, вже старшого за віком Михайла Могилянського. Як трагічно склалася його доля! Спочатку була розстріляна старша донька Михайла Могилянського — Ладя, незабаром відправили на заслання середню, за нею — сина Дмитра, а насамкінець і самого Михайла Михайловича. Ось, читайте запис у «Щоденнику» Михайла Драй-Хмари від 26 січня 1928 року: «Заходив до Могилянського. Почув від нього, що Вапліте чи самоліквідувалося, чи його ліквідували. Даремно ж я передплатив ваплітянського журнала! Але часи, часи! Щоб ніякісінької тобі опозиції не було! Щоб ніхто й не посмів не то щоб друкувати вільне слово, а навіть думати вільно! Для чого ж напружувати зголоднілі мізки, коли є готова система думання й філософування? Відкривай книжку Карла Маркса й читай, учись, їж досхочу — страви вистачить на всіх!!»

Добре, що під час обшуку вдалося «Щоденник» заховати.

Нагромаджувалися повільно, але невмолимо і послідовно, факти, які свідчили про неухильну вульгарну ідеологізацію літературно-мистецького життя. Зростала політична недовіра до письменників старшого покоління, хоча ще згадувалася, правда, з ідеологічною пересторогою, імена і видавалися твори тих літераторів перших пореволюційних років, які передчасно йшли з життя.

А був цей час — часом революційних подій на Україні, часом українського відродження — дивовижний, радісний, тривожний. Творили революційні романтики, символісти, модерністи, футуристи... Що не поет, то нова форма, нова концепція художнього розвитку.

Оксана Михайлівна добре пам’ятала батька. Коли його заарештували, їй було 10 років. Разом із мамою вона відвідувала батька в підвалі теперішнього Жовтневого палацу культури у Києві.

Михайло Панасович дуже любив доньку, присвятив їй кілька віршів, зокрема, писав віршовані листи.

Привіт тобі, моє ластовенятко,

Що, з рідного полинувши гнізда,

Десь пурхаєш над голубим Дністром,

Над pипами, куди во врем’я оно

Водив і я тебе, мою маленьку,

Щоб глянути з високих берегів

На пагорки й на доли бессарабські,

Укриті скрізь лісами кукурудзи

Та прегустим зеленим виноградом!

Це із «Листа до Оксани» літа 1934 року. Тоді вже митець не мав змоги подорожувати з сім’єю, хоча раніше вони об’їздили чи не весь Крим, побували на Кавказі.

У лютому 1933 року Михайло Драй-Хмара був заарештований із своїм родичем, ректором Київського музично-драматичного інституту Миколою Грінченком. Три місяці їм «пояснювали», що вони належать до контрреволюційної націоналістичної організації, але «переконати» не вдалося. Тоді їх випускають, але звільняють Драй-Хмару з роботи в Інституті мовознавства при ВУАН, забороняють читати лекції в Польському педагогічному інституті, в Інституті лінгвістичної освіти, виключають із Спілки наукових працівників, відбирають право на друкування своїх творів, більше того, його праці вилучають з бібліотеки. Ім’я Михайла Драй-Хмари — поета, перекладача, вченого — було на той час відомим, його авторитет серед науковців і студентів був незаперечним. У 1926 році була опублікована збірка поезій «Проростень», у видавництві «Сяйво» з’явилася монографія «Леся Українка», у 1929 році з’являється збірка поезій Максима Богдановича ч Вінок» у перекладі на українську мову Михайла Драй-Хмари із грунтовною статтею про життя і творчість класика білоруської літератури.

— Ось погляньте,— і Оксана Михайлівна розкриває грубий зошит. На 714 сторінках власноручно поетом записані оригінальні поезії і переклади.— Він знав 19 мов,— зауважила Оксана Михайлівна,— але з особливою любов’ю звертався до французької поезії.

Оксана Ашер у найповнішому збірнику поезій і перекладів Михайла Драй-Хмари, який вийшов в Нью-Йорку в 1964 році під назвою «Поезії», вмістила майже всі відомі на той час переклади.

«Напиши мне, что с моими книгами, а особенно с рукописями,— звертався в тих листах батько до доньки.— Береги их, дорогая, как зеницу ока, ибо многие из них не были в печати. И если пропадут, то пропадут бесследно и навсегда. Особенно береги тетрадь с переводом «Божественной комедии» Данте, перевод «Демона» Лермонтова (перепечатан на машинке), переводы с французских поэтов (тоже перепечатаны на машинке), общую тетрадь с моими стихами, «Сонячні марші», перепечатаны на машинке, и вообще все, написанное моей рукой».

Не знав Михайло Драй-Хмара, що під час його арешту 4 вересня 1935 року переклад «Божественної комедії» був конфіскований. Та його дружині вдалося приховати щоденник і грубий зошит із рукописами другої збірки поезій «Сонячні марші».

— Я була здивована і радісно вражена, коли переконалася, що батько вже тоді, в 20-і і на початку 30-х, звернув увагу на творчість тих французьких поетів, які були майже невідомими у себе на батьківщині.

Тепер Оксана Михайлівна готує спогади про французьких поетів, яких перекладав її батько і які згодом зажили всесвітньої слави. Вона одержує багато листів, у яких йдеться про творчість Михайла Драй-Хмари. Передусім від Шарля Вільдреана, засновника групи Абатства (Ablaye de Сrеteil). Адже славнозвісний сонет Драй-Хмари «Лебеді» мав одну з присвят поетам Абатства.

Крім того, вона готує для опублікування на Україні своє листування з французькими поетами та спогади про свої творчі контакти з ними.

— Важко нам із мамою розлучатися з цими батьковими далекими голосами, які не затихли на папері, а німо кричать про горе наше, але ми знаємо: батько хотів би, щоб вони повернулися на Україну,— відзначає донька письменника, яка так багато зробила для збереження творчої спадщини батька.

Оксана Ашер у червні 1967 року захистила в Сорбоннському університеті дисертацію на тему: «Драй-Хмара і українська «неокласична» школа». Її опоненти — професор Анрі Гронжар, професор університету в Бордо Жорж Мосіяні і професор Інституту живих східних мов у Парижі Марія Шерер.

Це — небуденна подія в стінах одного з найстаріших і найпрестижніших університетів Європи. Вперше захищалася дисертація з україніки! Коротке резюме своєї праці Оксана Ашер опублікувала українською мовою в збірнику «Слово» (Едмонтон, 1970 р.), а згодом — її дослідження вийшло французькою мовою повністю1. Крім того, Оксана Михайлівна видрукувала листи батька із заслання в перекладі англійською мовою2. Нарешті наукове товариство ім. Шевченка в Нью-Йорку друкує в 1979 році перше посмертне видання літературно-наукової спадщини Михайла Драй-Хмари, в якому Ніна Петрівна і Оксана Ашер вмістили «Портрет Михайла Драй-Хмари», уривки з щоденника і листи з Колими. За хронологією подаються такі батькові розвідки: «Леся Українка. Життя і творчість», «Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу», «Бояриня», «Ів. Франко і Л. Українка», «Генеза Шевченкової поезії «У тієї Катерини хата на помості».

1 Asher О. Ukrainian Poet in the Soviet Union.— New York, 1959.

2 Драй-Хмара M. З літературно-наукової спадщини.— Нью-Йорк: Париж: Сідней; Торонто, 1979.

Названі грунтовні літературознавчі праці становлять перший розділ цього тому, тоді як у другому — вміщені нотатки і рецензії на чеський переклад поезій Павла Тичини, на твори М. Богдановича мовою оригіналу, нові матеріали до життєпису Василя Чумака, міркування з нагоди 25-річчя літературної діяльності Янки Купали, звіт про подорож за кордон 1913 року з метою поглиблення славістичних студій, рецензія професора А. Лук’яненка про першу наукову працю М. Драй-Хмари «Поетичний твір А. Качіча-Міотіча «Razgovor ugodnі nаroda Slovinskoga», яку він подав на конкурс історико-філологічного факультету Київського університету. Редактор, упорядник і автор приміток — авторитетний літературознавець у США Григорій Костюк — у вступній статті до цього тому «Від редактора» зауважив, що не вдалося розшукати чотирьох розвідок Михайла Драй-Хмари, а саме: цикли лекцій, які читав молодий вчений на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету в 1918—1920 рр. Вони були видані під назвою «Слов’янознавство» в ці драматичні роки циклостилевим способом. Не знайшли за кордоном і статті «Проблеми сучасної славістики», яка з’явилася на сторінках київської газети «Пролетарська правда» (1929, № 295). Поза цим збірником залишилися передмова Драй-Хмари «Творчі шляхи Казіміра Тетмаєра» до збірки поезій К. Тетмаєра «На скелястім підгір’ї» (Київ, Книгоспілка, 1930) та рецензія на загальний курс польської мови Л. Арасімовічевої та А. Федорова ((«Ogólny kurs języka polskiego»), яка з’явилася в 1931 році у збірнику «На мовознавчому фронті».

Безперечно, на батьківщині митця слід видати повне зібрання його творів і включити все, що з’явилося з-під пера поета й вченого. У короткий період хрущовської відлиги Віктор Іванисенко підготував «Вибране (Поезії і переклади Михайла Драй-Хмари)», яке вийшло в «Радянському письменнику» в 1969 році з передмовою С. Крижанівського. І до 100-річчя з дня народження поета побачив світ солідний том поетичної спадщини Михайла Драй- Хмари. Але все це лише перші кроки освоєння літературних здобутків. Зовсім не оцінена його дослідницька праця над творчістю Лесі Українки, в підготовці академічного зібрання творів Лесі Українки, його грунтовна розвідка її драматичної поеми «Бояриня». А про перекладацьку майстерність Михайла Драй-Хмари й не розпочинали ще серйозної розмови. Це був великий майстер перекладу, який органічно вживався в оригінал і витворював мовно і образно досконалий мистецький твір.

«Цигани» О. Пушкіна, «Демон» М. Лєрмонтова, «Вінок» М. Богдановича, улюблений П. Верлен, «Божественна комедія» Данте, дві руни фінського епосу «Калевала» — «Народження та одруження Ільмаринена» та «Ільмаринен і смерть» А. Міцкевича, С. Малларме, Леконт де Ліль, Бодлер, С. Цвейг, Ф. Верфель, Й. Гора, Т. Готьє, Л. Дьєркс, Т. Корб’єр, Теодор де Банвіль, X. Лафорг, Й. Махар, Ж. де Нерваль, С. Прюдом, Ж. Роденбах — ці та інші поети були постійно в колі духовних зацікавлень цього жадібного до праці, до творчості художника. У важкі безробітні роки між першим — 1933 року — і другим —1935 року — арештами він готує до друку книгу своїх поезій «Сонячні марші», заповідаючи собі нелегкий шлях:

Ламай традицій віковічну

скелю, обтрушуй прах

невольного життя. Хто випив

келех чарівного хмелю, тому

назад немає вороття.

(«Виходь на путь сувору і тверезу...»)

Але ця книга не з’явилася друком. 4 вересня 1935 року Михайла Драй-Хмару заарештовують, звинувачують у приналежності до контрреволюційної терористичної організації, але він мужньо одстоює свою непричетність до неї. Та й долучити його справу до «терористичної організації Миколи Зерова» слідчим не вдалося. Тому 28 березня 1936 року в Москві особлива нарада за контрреволюційну діяльність ухвалює ув’язнення поета у північно-східних концентраційних таборах терміном на 5 років. У листі до дружини 2 червня

1936 року Михайло Панасович висловлює надію на те, що йому на Колимі зарахують рік за два, що, можливо, буде амністія в 1937 році, але вирватися з неволі йому не судилося. Про те, що поет передчував це, свідчила і остання фраза у листі: «Проте я не чекаю ніяких змін на свою користь, бо зневірився в усьому».

В листі з колимського табору Нерига 24 травня 1937 року поет надсилає дружині та доньці вірш, який був написаний рік тому — в травні 1936 року — в Лук’янівській тюрмі:

І знов обвугленими сірниками

На сірих мурах сірі дні значу,

І без кінця топчу тюремний камінь,

І туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори

І доганяю молоді літа,

Лечу в далекі голубі простори,

Де розцвітала юність золота.

— Вернітеся,—благаю,—хоч у гості!

— Не вернемось,— гукнули з далини.

Я на калиновім заплакав мості...

І знов побачив мури ці сумні,

І клаптик неба, розп’ятий на гратах,

І нездріманне око у вовчку...

Ні, ні, на вороних уже не грати:

Я — в кам’янім, у кам’янім мішку!

Ніні Петрівні — дев’яносто четвертий рік. Та вона пам’ятає атмосферу кінця 20-х — початку 30-х років, коли заносився над головами мислячих і обнадієних революцією людей таємничий, безжальний меч.

«Я так истосковался по вас! Кажется, целая вечность прошла с тех пор, как я видел вас в полутемном тамбуре Лукьяновской тюрьмы. Милые, милые, вы и не знали тогда, что скоро не увидите меня... Спазмы в горле... Не могу писать...» — це із листа (від 27 березня 1937 року) Михайла Драй- Хмари до дружини і доньки із Нериги.

— Я тоді востаннє бачила батька,— зауважила Оксана Михайлівна і показала аркушик з віршем «Пролісок», написаним акуратним дитячим почерком. Підпис під віршем «Оксана Драй-Хмара».— Я тоді написала для тата цей наївний дитячий віршик, бо він мріяв, щоб я вправлялася в творенні поетичних образів. Мені так хотілося його порадувати! Принесла віршик разом із букетиком пролісків.

Михайло Драй-Хмара згодом повернув цей вірш, а на звороті записав: «Передано разом з букетом пролісків до тюрподу (тюремного підвалу.— М. Ж.) 7/1V. 35».

Чиста випадковість, звісно, але цей віршик 10-річної дівчинки має символічне значення. Розповідається в ньому про появу тендітної квітки, що нагадувала усім про весну, раділа й всміхалася. Раптом чиясь рука боляче потягнула и вгору, і вона не встигла навіть крикнути...

Та Михайло Драй-Хмара — цей несхибний чоловік — уявляв себе дереворубом, який прорубував столітні хащі духовної ізоляції української культури.

Так, він був мужньою людиною. Боровся за життя з усіх сил, працюючи важко, добиваючись стахановської картки на харчування. Бо якийсь час жив сподіванням, що ще побачить дружину, донечку. «Я так сумую за тобою і за мамою твоєю, що й сказати важко...» — це у листі від 31 липня 1936 року.

Ніна Петрівна і Оксана Михайлівна зберегли і ці неоціненні рядки, а також листи і телеграми з різних концентраційних таборів, у яких три роки поневірявся Михайло Драй-Хмара. Остання збережена звістка датована 9 грудня 1938 року.

— Пам’ятаю, що після цього листа було ще чотири і одна телеграма,— згадує Ніна Петрівна.— Це саме ті, які знищені в місті Белебей.

«Востаннє я бачив Дніпро ввечері 16 квітня 1936 року,— писав він до рідних у травні 1937 року з Колими,— але тоді він був олив’яний, похмурий, непривітний, як і моя думка. Таким він мені тепер не уявляється. Я бачу його в ореолі золотого, осяйного дня, рівного якому нема в цілому світі. Вигріваючись під скупим колимським сонцем, я згадую рідне, ласкаве київське сонце».

Михайло Драй-Хмара, працюючи в темних шахтах або промиваючи золотий пісок по коліна в крижаній воді, повсякчасно вертався спогадами в село Малі Канівці, що на Полтавщині, де він народився 28 вересня 1889 року, в початковий шкільний рік в «брудній Золотоноші», в чотирирічне навчання в Черкаській гімназії. На формування національної свідомості молодої людини наклало відбиток навчання в найкращій приватній гімназії на Україні — Колегії Павла Галагана, хоча саме тут він розпочав, під впливом учителя російської літератури Котіна, писати вірші російською мовою. У 1910 році успішно закінчив Колегію і став студентом історико-філологічного факультету Київського університету, працював у семінарі академіка Володимира Перетца. Цей же 1910 рік був щасливим для Михайла й тим, що він познайомився з гімназисткою Ніною Длугопільською, з якою в 1914 році одружився. Потім — поїздка за кордон для підвищення своєї як славіста кваліфікації, праця в Київському університеті (професорський стипендіат), переїзд до Петрограда, де й завершилося формування його духовних орієнтирів. Драй-Хмара зустрічається з С. Єсеніним, О. Мандельштамом, захоплюється поезією О. Блока. Тільки в 1919 році, під впливом динамічних і драматичних революційних подій на Україні, Михайло Драй-Хмара починає друкувати вірші українською мовою. Викладає в різних наукових навчальних закладах, веде активну дослідницьку роботу, перекладає і готує до друку свою першу книгу поезій. У Києві він зближується з Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем — своїм другом-колегіантом, Освальдом Бургардтом, Максимом Рильським, які організувалися в групу неокласиків.

Саме вони розпочали боротьбу за освоєння світових зразків поетичної техніки, за пошуки нетрадиційних образів і оригінальних форм, за вихід української літератури на нові горизонти європейської культури. Водночас неокласики заглиблювалися в чисті джерела української культури, намагалися активізувати процес опанування національної класичної спадщини, увести в поетичну систему образного мислення рідкісні перлини української мови.

Люблю слова, що повнодзвонні,

Як мед, пахучі та п’янкі,

Слова, що в глибині бездонній

Пролежали глухі віки,—

писав поет.

...У квартирі Оксани Ашер я звернув увагу на живописну картину Ярослави Геруляк — відомої української художниці в США. На голубому фоні зриваються в політ лебеді.

— Це і наш символ життя і творчого дерзання, якщо можна так велемовно говорити про нашу з мамою працю над виданням творів батька,— пояснила Ашер.— Бачте, в нас ось і тарілки з лебедями. А ось книга ірландського вченого і письменника Педрайка Колума. Це роман про сучасне життя ірландців під назвою «Лебеді». Написана під впливом сонета Михайла Драй-Хмари.

Педрайк Колум відшліфував переклад «Лебедів» Оксаною Ашер на англійську мову, а цей роман він подарував Оксані Михайлівні з такою присвятою: «Для моєї зірки-студентки Оксани «Міс Мазепи». Справді, трагічна і щаслива доля в сонета «Лебеді».

У 1928 році поет, один із славної плеяди неокласиків, написав цей символічний сонет, так несправедливо критикований. Ним Михайло Драй-Хмара засвідчив своє громадянське і мистецьке кредо: пориватися до висот поетичної досконалості, берегти і творити індивідуальне мистецьке «я», вириватися на нові простори естетичного розкрилення своїх здібностей і прагнень, бути творчо незалежними і сміливими.

О гроно п’ятірне нездоланих співців!

Крізь бурю й сніг гримить твій

переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді, з неволі, з небуття

Веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

Звертаючись до творчості видатного поета, перекладача, вченого-славіста, маємо щасливу можливість ознайомитися з унікальними документами складної — бентежної і трагічної — епохи. Епохи окрилення революційними ідеалами і болючого розчарування, епохи духовного відродження української культури і трагічних втрат.

Непоправні втрати. Важко уявити, скільки духовної енергії, вивільненої соціалістичною революцією, було ліквідовано. Неможливо передбачити, якої висоти була б ця хвиля духовного припливу, яка так багатообіцяюче і розкуто об’єднала у потік віками замулювані струмки національної культури і понесла до океану світової культури. За далеко не повними, не точними підрахунками, у нашій країні в двадцяті — п’ятдесяті роки постраждали близько двох тисяч лише літераторів, а близько півтори тисячі із них загинуло в тюрмах і таборах. Було репресовано майже 90 процентів письменників, прийнятих до Спілки письменників у 1934 році. Особливо тяжкі втрати понесла українська радянська література. Було репресовано понад 300 літераторів, із них лише 25 повернулися живими із таборів і включилися в літературне життя. До сьогодні творча спадщина переважної більшості репресованих письменників не перевидана, а отже — є недоступною для широкого загалу. Рукописні матеріали абсолютної більшості репресованих, їхні особисті бібліотеки, листування або знищені, або невідомо де ще зберігаються.

Боляче і сумно, бо справді мав рацію Михайло Драй-Хмара: із фаланги славних творців нової — соціалістичної — літератури вибували найкращі.

З ЩОДЕННИКІВ

13.VIII.24

В революції інтелігенція українська не перемогла в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе «ні в цих, ні в тих» перед явищами соціального порядку.

16.VIII.24

Одійшовши від «мрії», він застряв у «прозі». Чомусь це зв’язують з його переїздом до Харкова. Невже він продався? Ні. Надмірна лякливість загнала його в лабети Еллана й Коряка, які взяли його для «марки» й використовують на всі боки. Тепер, здається, для всіх ясно, що фанфари революції заглушили його «кларнети».

16.VIII.24

На фотографічних картках Еллана завжди можна побачити всередині поміж Тичиною та Хвильовим. Це все одно, що тріо з балабайки, флейти й віолончелі. «Радянській балабайці» завжди треба бути на першому місці.

16.VIII.24

На чиїм возі їдеш, тому й пісні співай (про гартян).

  3.1.25

Я не вріс в свою епоху, бо протягом майже 20-ти років (з 9-ти і до 29-ти) був ізольований від життя. Спочатку «манастирське житіє» в Панському, від якого я, 9-літній хлопчик, буквально втік. Потім брудна Золотоноша. Далі гімназія, колегія, університет і, нарешті, блукання в тумані архаїчної філології. Хіба цього не досить, щоб зовсім одірватися від землі?

20.111.25

Зібралася компанія — невеличка, але чесна! Становить ліве крило укр. «напостовців» (праве — «Плуг» і «Гарт»). Це т. з. «напостовцї» — погромщики.

Це робиться так: спочатку» посваряться Пилипенко й Еллан. Потім з боку обох цих генералів іде підбурювання чи піддурювання молодняку. І врешті виходить: молодняк, мов ті метелики, перелітає то з «Плугу» в «Гарт», то з «Гарту» в «Плуг». А зветься це шуканням платформи.

8.IV.25

Слухав розмову в трамваї поміж кондуктором та одним робітником з трачки. Обидва скаржаться на життя: важка робота, мала платня. Кондуктор каже, що раніш він за 8 год. щоденної праці одержував 60 карб, на місяць, а кожна година поверх 8-ми оплачувалась подвійно; з його платні відраховували 5—10 %, зате через 20 років він одержував 5000 карб.! Тепер йому платять за 8 годин 50 карб., а якщо він запрацює більше, то зайві години оплачуються так само, як і основні; профспілка бере з його 4 % щомісяця, але що він матиме за це потім? Майже нічого. Робітник з трачки каже, що в їх молодняк працює по 10 годин, і от уже з них 50 душ занедужало на гилу.

11.IV.26

Ленін говорить про поневолені класи, про те, що пролетаріят об’єднає й поведе їх за собою на боротьбу за краще майбутнє. А Чупринка співає про людей у горі, про людські муки, про сльози й крик од чаю. Наслідком цього буде: гнів і полум’я пожежі. Хіба це не та сама віра в революцію? І що ж? Ленін розстріляв Чупринку.

11.IV.26

Учора був на вечірці В. Сосюри. Вона складалася з 2-х частин:

1) спомини козака з Гайдамацького полку, 2) вірші. Спомини цікаві, хоча місцями й не об’єктивні: на колишні події Сосюра дивиться очима комуніста, а не козака. Через це й виходить така нісенітниця: Петлюра для його — кат («схожий на Раковського — яка іронія долі!»), а він проте ж у його служить з 1917 р. й до 1920 і тільки тоді кидає, коли петлюріяда вже фактично закінчилася. Винниченко, прим., залишив отамана ще на початку 1919 р.! Все, що я почув у тих «Споминах», є в поезіях Сосюри, навіть «Чумак» і гімназистка з багнетом між ногами. Тільки про оселедця, що його носив Сосюра, бувши гайдамакою, здається, ніде в його творах не згадується. Сосюра — безпосередній, наївний, як він сам про себе каже...

4.V.26

В 20-х числах квітня помер директор Національного музею Біля- шевський. Року 1911 чи 1912 він подорожував разом з семінаром Перетца до якоїсь із російських столиць. Семінар мав окремого вагона, в якому їхав і я. Тоді я вперше, здається, побачився з Біляшевським. Розповідають, що за голодних років йому сутужно приходилося, і оцю смерть спричинило до певної міри те лихоліття. Труну, покриту китайкою, везли волами на санях аж до пристані, відкіля пароплавом мали допровадити до Княжої гори. На похороні було душ 200, між іншим, Перетц, що приїхав з Ленінграда. Проти осені, коли я його бачив, він дуже постарів: кажуть, що в його було 3 грипи. Похорон був громадянський, хоча Базилевич казав, що перед цим правили дома панахиди у ризах всіх віків. Я стежив з Володимирової гори, як труну везли до пристані.

4. V.26

Заходив недавно до Володимирського собору. Який жах! Фрески Васнецова, Котарбинського й Нестерова потріскалися й облуплюються. В соборі вже кілька років не палять, із стін тече, і пам’ятки мистецтва гинуть. Яке варварство! Зокола теж не краще: дах поіржавів, ринви покрали, навіть бронзу на дверях повигвинчували! Що це — неохайність чи просто свідоме руйнування святинь?

4.V.26

29 квітня — страсний четвер. Був у Софії й зустрінувся там із Косинкою та Івченком. Останній прийшов з грубою свічкою, хреститься, кланяється — справжній автокефальний християнин! В той час, як Чехівський виголошував своє довжелезне казання про князів церкви (улюблена його тема), ми стояли в темному закутку й говорили про події останніх днів, головним чином про Єнукідзе, його україножерську промову. Косинка передавав, що навіть Савченко та Терещенко обурювались нею, а Дорошкевич ніби сказав: «Що ж це таке? Що ж воно буде?» Фальківський, як вірити Косинці, написав навіть вірша: «Ідуть жидівські легіони...» Словом, велике зрушення управо. В зв’язку з усім цим ми вважали за потрібне знову об’єднати всі літературні сили, відновивши, напр., Аспис. Після «Розбійника» розійшлися. Виходячи, зустрінулися з Воруським. Навіть і він прийшов на страсті? А біля його треться якийсь підліток у зеленому капелюсі. «Чіпляються до мене»,— скаржиться мені. «Гнида»,— подумав я про його.

4.V.26

З травня — другий день великодніх свят. Зранку їздив на моторі аж до Десни. Компанія з 7 душ: два Колодуби, Захар, дві панночки і я з Ніною. День сонячний, вітряний. На Дніпрі велика хвиля з «зайчиками»...

Зареготався дід наш дужий,

аж піна з вусів потекла...—

пригадував я з Шевченка, але боявся, що брешу... їхали повз яхт-клуб до Чорторию, до Наталки, а потім до Десни. Дніпро так розлився, що в деяких місцях не видно землі. Сила голубої й синьої фарби! У лице — теплий сильний вітер і бризки. Як хороше! Спинилися на якомусь острівці, нарвали пахучої лози й поїхали назад. Пізніше я їздив до Йосипа, а потім до зоологічного саду. Вечером був у Чалих.

8.IV.27

Одержав сьогодні копію з листа М. Горького до «Книгоспілки». Ось зміст цього надзвичайно цікавого й повчального для українців документа: «Уважаемый Алексей Андреевич, я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собою одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», — но еще и угнетают тех великоросов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие же действуют как раз наоборот. А. Пешков».

Це слова М. Горького, що належав колись до лівих угруповань і до певної міри репрезентував ліберально настроєні кола російської дореволюційної інтелігенції. Що ж говорити про інших! Ось де справжній, непідроблений, невигаданий шовінізм, а в нас намагаються пошити всіх українців в шовіністи через те тільки, що вони українці. Стара, як світ, і нудна, як мітингова промова, історія, а проте з «історією» цією ми ніяк не можемо розпрощатися. З «наречия» ми хочемо зробити «язык»! Який жах це для російського інтелігента! Йому так не хотілося б випускати нас з своїх лабет, втрачати ласий шматок, що не має охоти сам лізти в пельку! Для цього він ладен навіть збрехати, пустивши чутку про «угнетенных великоросові На думку Горького, українці, будуючи спільно з москалями Вавілонську башту (бо що ж таке «всемирный язык», як не Вавілонська башта?), повинні зректися і своєї мови, і своєї культури, що їх створив 40-мільйонний народ протягом тисячоліття для того тільки, щоб не заважати своїм «братьям». Ні, якраз оцей російський, старорежимний, невмирущий шовінізм заважає людям допомагати одне одному, а зовсім не те, що українці роблять, чи вже й зробили, з «наречия» «язык».

22.V

17 травня, у вівторок, читав доповідь в Історико-літературному товаристві на тему: «Поема Лесі Українки «Віла-посестра» на тлі сербського та українського епосу». Перед доповіддю зайшов до Дем’янчука, в ту саму кімнатку, де в мене протягом останньої зими відбувалися семінари польської та сербської мови, й застав у нього Кримського. Питаюся: «Що Ви знаєте про «Вілу-посестру»?!» Кримський, мабуть, не розчув, бо перепитав: «про «ліву-посестру»?!» Я повторив своє питання. «Ні, нічого не знаю про цю поему» — відповів він. «Як же Ви не знаєте, коли Вам присвячено цю поему?» — «Присвячено? Мені?» — здивувався ніби він. «Авжеж, Вам»,— підтвердив я. Не думаю, щоб Кримський, таку чудову пам'ять мавши, забув про цю присвяту. Мабуть, вагався, чи говорити про неї, чи ні. «Отак зробив і Франко, — розповідає він: — присвятив мені «Івана Вишенського», а мені про те — ні слова, і я тільки з книжки його вже довідався про те, що мені присвячено поему». Говорить далі про Лесю, хвалить її, називає талановитою. Виявляється, що він, їздивши з Москви до Києва, зупинявся в Косачів, і там йому Леся завжди прочитувала свої нові речі. Слухаючи, він поглядав на годинника, щоб не спізнитися на потяг, а Леся, помітивши це, єхидно нагадувала йому про це пізніше в листах, дорікаючи, що потяг для нього має більше значення, ніж поема. На другий раз він це робив дуже обережно, ледве висовуючи годинника з кишені. Під час розмови Кримський згадав за своє листування з Лесею. В листах він багато писав про її літературні твори, найбільше спиняючись на тих, що мають у собі щось ехиднє. Так, напр., він багато писав Лесі про «Йоганну, жінку Хусову». Розповів він і про деякі lapsus’n в окремих творах Лесі Українки. В одному з них ( ) 1 єрусалимські жиди ходять прати шмаття до Іордану. Кримському доводилося їхати кіньми з Єрусалима до Іордану, і він потратив на цей переїзд аж півтори доби! Заговоривши про lapsus’n, згадав він про Вороного, в якого отрок чомусь попадає в Київ, а не в Тмутаракань, як про це свідчить літопис(«Євшан-зілля»). «Євшан», на думку Кримського,— це степовий полин, назва якого збереглася й дотепер у формі «їмшан». У Вороного ж помилкова уява про палімпсест у вірші з такою самою назвою. Вороний каже, що з-під тропарів та кондаків згодом виразно виступав знов твір Арістофана, а справді це робиться не так: старе письмо само собою ніколи не виступає, аж поки не кинуть рукописа в особливий розчин; після цього на якийсь час, на кілька годин чи що, ясно виступають старі літери, потім зникають разом з рукописом, що його з'їдає розчин.

1 Пропуск автора.

Побалакавши отак з Кримським, я пішов на засідання Іст.-літ. т-ва. Доповідь моя тяглася приблизно з годину. Після доповіді виступали Самоненко, Зеров, Филипович, Єфремов та Хв. Савченко. Самоненко й Зеров довго говорили про ритм «Віли-посестри», зазначивши, що він, як і ритм Стариць кого, був скований традиційними канонами, але я, розповівши докладно про «десетерець» та про 5-стоповий хорей, не хотів підтримувати дискусії, бо питання про ритм «Віли-посестри» не входило в мою доповідь. Филипович радив зв’язати «Вілу-посестру» з іншими творами Лесі Українки, а Єфремов — з попередніми творами старіших українських письменників, де розвивається мотив зради. Савченко радив поширити мої паралелі на інші епоси, але я зазначив, що це не є моє завдання, бо я вивчаю не мотиви, як такі, а окремий літературний твір.

18 травня був з Ніною в кіно. Йшов фільм «За 40 дверима». Бедуїни полонили французького ученого Делькарта, який розкопував піраміди. Дочка цього вченого виросла в Тефік-паші, який хотів силою віддати її заміж за Гамед-бея. В дочку цю закохався молодий англійський вчений Джек. Він її, після багатьох пригод, вирвав із рук Гамед-бея й заховав у піраміді. Туди прибігли бедуїни й захопили її знову. У шейха бедуїнів дівчину катували в присутності її батька, щоб цей останній вказав шейхові сліди до фараонових скарбів, заритих в одній могилі. Батька й дочку визволяє хедивове військо, і Джек щасливо зустрічається з своєю коханою. Словом, мораль така: які дикі бедуїни, що шукають фараонових скарбів, і які благородні європейці, що роблять те саме! Здається, я вже бачив колись такого самого фільма, і звався він, коли не помиляюся, «Помста фараона». Багато кадрів вирізано, і тому неприємно було дивитися на цього фільма.

19 травня, в четвер, після семінару, ходив з Лідою Білозоровою на «Три епохи». Кохання трьох епох: доісторичної, античної й капіталістичної. Подано в сатиричному тоні (епізод з собаками й кішкою в римському циркові під час перегонів). Цікавий кінець: подружжя доісторичної доби веде за собою десятеро дітей, подружжя античної доби п’ятеро й подружжя капіталістичної — ні одного (замість дитини — цуцик). А взагалі — нісенітниця.

20 травня ходив на збори катедри. Читав доповідь Бургардт (про Лесю Українку й Гейне). Доповідь слабенька, що й відзначив Филипович. Я сидів з Перетцем (він тоді був якраз у Києві) і перекидався словами з приводу різних місць із доповіді. У Перетця ясна думка й досі, незважаючи на похилі літа, а Лобода, що саме був тоді в президії катедри, зовсім подався. Він уже ледве може говорити: все повторює — «майте на увазі». І начальства боїться більше, ніж вогню. Мабуть, не довго вже йому на цім світі жити. А колись здавалося, що він куди молодший проти Перетца!

Після засідання катедри пішли пити пиво. Були Могилянський, Петров, Новицький, Дорошкевич, Волошин, Филипович, Бургардт, Паляничка і я. Зеров утік.

21 травня, субота. Заходив з Ніною до Ліди. Вона сильно втомлена: ввесь час вартує коло Ігоря. Так само втомлені Коля, Вітя й Володя. Колі я не бачив, але передають, що він сильно подався й ніяк не може примиритися з тим, що Ігор умре. Лікарі сказали, що немає ніякої надії на видужання й що Ігореві залишилося жити 1—2 тижні.

Увечері були в Тини Дворецької. Чоловік її — після тяжкої операції. Був там ще родич їх із жінкою. Точилися розмови про церкву й про Литовського. Про останнього я чув тільки від Ліди Білозорової і зовсім не те, що довелося почути вчора. Білозорова характеризувала митрополита, як аскета й подвижника української ідеї. Таким я собі уявляв його і в Кам’янці, коли він туди приїздив висвячувати Оксіюка. Учора ж Зайченко, Тинин чоловік, одночасно якийсь родич Липківського, розповів мені про те, як Литовський ще до революції доніс на свого зятя за те, що той на Великдень читав Євангелію по-українському. Він же розказав, як Литовський р. 1918-го в Миколаївській церкві плакав перед парафіянами, бив себе в груди й присягався: «Я никогда не был украинцем и никогда им не буду». З усіх церковників-автокефалістів, заарештованих останніми часами, він тільки один вискочив на волю, бо дав якусь розписку ДПУ, а решта й досі сидить, бо такої розписки не давала. Про нього ж сказали, що він дозволив Євгену Бачинському висвячуватися у папи римського. Всі ці риси характеризують Липківського, як нестійку й неідейну людину. Треба це перевірити, бо тепер дуже люблять брехати на своїх «ближніх».

  22.V

Був на менинах у Зерова. Зійшлося з 20 чоловіка — всі ті, що бувають завжди. Тільки Єфремова я побачив тут уперше. Було трохи нудно. Навіть Филипович не виступав з промовами, які він виголошує всюди й завжди, коли треба й коли не треба. Як мені набридли ці менини у «неокласичного генерала», у Дорошкевича, у Рильського, у мене! Все ті самі люди, ті самі трунки, ті самі розмови! Невже не можна видумати щось ліпше?

24.V

Зробив доповідь в Істор.-літ. т-ві на тему: «Стиль поеми Лесі Українки: «Віла-посестра». В дискусіях брали участь Єфремов, Филипович та якісь невідомі мені особи. Говорили переважно з приводу епітета.

25.V

Уранці, о 3-й годині, помер Ігор. Коля ніби примирився з цим фактом, але в його дуже стомлений вигляд. Він уже два тижні не спить, не їсть і не працює. І справді, як можна бути спокійним, коли умирає дитина? Мені здається, що я особисто не переніс би такого горя, якби зі мною трапилося це нещастя. Бідний Коля! Скільки горя переніс він за все своє життя! Вічні історії з першою жінкою, розвод із нею, сидіння в ЧК, злидні в Києві, життя в підвалах, з яких він чомусь ніяк не може вибратися, і, нарешті, шестирічна недуга Ігоря! Цього досить, щоб приголомшити людину й зробити з неї інваліда. Треба з рік пильно стежити за ним, щоб він не звалився під тягарем життя.

26.V

Четвер. До обіду йшов дощ, і було холодно. Я не уявляю собі, як це ховатимуть Ігоря в таку погоду. Але після обіду трохи вигодинилося й стало тепліше. О 5-й годині винесли труну з дому, й похід вирушив до Звіринецького цвинтару. За труною йшло багато людей, і грала чудово оркестра. Дітлахи, притульні й безпритульні, бігли тротуарами, вилазили на дерева й заглядали в труну. Яка в них цікавість до мертвих! І яка разом з тим байдужість! Один із хлопчаків, вилізши на дерево, голосно сказав: «Какой красивый мальчик!» Моя Оксана, якби побачила похоронну процесію, напевно заплакала б. Пройшли Липки й завернули на Московську. Через те, що дорога вже була погана, труну поклали на катафалк, а похід розбився на групки, що шукали сухих стежок, ідучи попід мурами та парканами. Минули Каменівську школу, завернули ліворуч на Церковну вулицю й спинилися перед цвинтарною брамою. Потім знову взяли труну на плечі й понесли до ями. Уже вечоріло, й грозові сизі хмари насувалися з півночі. Я йшов з Колею, пригадуючи собі, коли я ще був на цьому цвинтарі. Уперше я був тут р. 1918-го, на другий, чи на третій день після знаменитого вибуху на Звіринці. Тоді було тут повно набоїв, і небезпечно було йти. Удруге я був тут, коли заходив до Завадинської. Цвинтар лежить на горбі, стежки слизькі, і страшно, щоб ті, що несуть труну, не посковзнулися. Підходимо до ями. Вона недалечко від стежки, під горбом, поруч з чиїмись гробками, коло яких ростуть три акації й каштан. Місце веселе. Внизу яр, а на протилежній горі Інженерна школа й Лавра. Усі прощаються з Ігорем. Льоля Бать, сестра Ігоревої матері, тужить, умліває, і їй дають води й брому. Я говорю кілька слів, прощаючись з Ігорем, згадую його стражденне життя, його сон за день перед смертю, й мимоволі виринає у моїй пам’яті Кам’янець, ясний весняний день і Аленич у труні... Я тоді теж промовляв над свіжою могилою... «Ігорю, ти ввесь час, як князь той, був у половецькому полоні, і не вдалося тобі вирватися на волю. А Ярославна плаче, виглядаючи свого князя, чекаючи свого ніжного породження, своїх дітей, які втруть її сльози, її криваві рани... Ігорю, вона дождеться! Спи спокійно, український юначе!» Грає оркестра, і тихо спускають труну в могилу. Потім падають перші глухі грудки. Засипають яму, і через кілька хвилин над нею виростає горбочок, укритий геть увесь квітками. Помалу вертаємося додому. На вулиці зустріваємо Ігореву матір. Вона спізнилася на похорон. Біжить, закривши обличчя рукою. Коло Каменівської школи сідаємо в трамвай і їдемо просто до Колі. Там зібралися майже всі родичі. Сиділи до пізньої години й балакали, розважаючи Колю. О 12-й пішли додому. А через кілька годин, як ми потім довідалися, у Колі був сильний сердечний припадок.

27.V

Секція наукових робітників командирувала мене до Жукина прочитати лекцію для робітників освіти. О 5-й годині вечора в п’ятницю я сів на чернігівський пароплав «Юцый ленинец». Купуючи перед від’їздом у якогось єврея блокнота, я помітив, що на палубу прийшли Б-ки. Мені стало неприємно. Невже це тільки збіг обставин? А якщо вони довідалися, що я відряджений до Жукина, й забажали послухати моєї лекції? Я сидів на передній частині пароплаву й умисне нікуди не дивився, заглибившись в читання рецензії Василевського (He-Букви) на роман Марієнгофа: не хотів зустрічатися з ними очима. Але й не дивлячись у їхній бік, я помітив, що з ними ще є якась третя особа — жінка. Ця остання весь час нервово сміялася й якось роблено, штучно, вищала, ніби тільки для того, щоб звернути на себе мою увагу. Я вперто не оглядався. Потім до мене підійшла й сіла коло мене п. Б-кова. Я на неї не подивився — ніби не помітив. Думаю собі так: вона була в мене з чоловіком один тільки раз, я міг її забути,— навіщо мені здоровкатися з нею? І чомусь більше й більше переконувався в тому, що її підіслали спеціально до мене. Бо чому ж вона тоді, восени, пізно ввечері, зайшла до мене з Б-ком, коли я її зроду ніколи не бачив і не запрошував до себе? Про ту візиту мене завчасно попередив Дніпровський, сказавши, що Б-ко, щоб здобути партквитка, доносив на батька, й на жінку, й на всіх знайомих: він — «сексот», шпигун і провокатор. Через кілька хвилин Б-кова залишила мене, а натомість передо мною раптом виросла якась фігура, й почувся знайомий голос. Підвівши очі, я побачив перед собою П-цьку. Це ж вона й сміялася ввесь час, бажаючи вивести мене з рівноваги... Але чому вона з Б-ками? Що за чудне знайомство? Невже й П-цькі в «сексотах»? В одну секунду повстали всі оці питання в моїй голові, але я не мав часу дати на них відповідь. П-цька сіла коло мене й давай щебетати. За хвилину я вже був поінформований про все: і про те, що вона їде до Микольської Пустині разом з Б-ками, щоб знайти собі там дачу, і про те, що вона була торік у Криму, і про те, що вона вивчає англійську мову. Мені ця особа й раніше не подобалася: якась просто фізична огида була в мене щодо неї. Мені бридкою здавалася її фізіономія, мені нудно було дивитися, як вона, танцюючи, задирала ногу, мене дражнило те, що вона на вечірки приходила напівгола, й те, що вона балакала завжди по-російському. Чоловіка її я мало знав. Чув тільки про нього, що він вискочка й кар’єрович і з наукою не має нічого спільного. Пізніше я довідався, що він «сексот», але, балакаючи з П-цькою на пароплаві, я ще цього не знав і тільки дивувався, що вона так дружить з Б-кими. Після недовгої розмови вона запропонувала мені піти з нею до Б-ків.

— Вы знакомы, кажется, с ними?

— Та трошки знайомий.

Пішли. Поздоровкалися. Якась почалася розмова. Б-кова розповіла, що вона в якійсь пивній зустрілася з Рильським. Я пригадав, що Б-ко ще восени, коли заходив до мене з жінкою, питався про Рильського. «Значить, у них завдання — стежити за неокласиками»,— подумав я. Спустилися в каюту І класи й випили по шклянці чаю. Наближалися до Микольської Пустині. Я попрощався з ними й вийшов на палубу. П-цька дуже жалкувала, що мало зі мною їхала, й посилала мені з берега повітряні поцілунки. Ідіотка!

З Микольської Пустині пароплав узяв двох музик. Це були молоді хлопці, з яких один грав на гармонію, а другий — на бубона. Вийшовши на палубу, вони зараз же й почали грати, і грали непогано. Я слухав їх і дивився на Десну. Яка вона широка тепер і гарна! Скрізь заливні луги, озера й верби. Сонце заходило, і всі ці луги й озера горіли червоним огнем. Потім огні погасли, і затремтіли на небі перші зорі. Було прохолодно, й кректали жаби. О 12-й годині ночі ми приїхали до Жукина. Мене зустрів представник Робосу. Сіли на човна і ще з годину їхали Десною та затоками, поки не попали на хутір. Хутір — це й є теперішній Жукин. Зайшли на пошту. Виявилося, що я там ночуватиму. Роздягнувшись, я ліг на розкладнім ліжкові й скоро заснув, згадуючи Панське, що дуже скидається на Жукин.

28.V

Встав о 7-й ранку. Познайомився з господарями. Господар — начальник поштового відділу на прізвище Бондаренко, господиня — його дружина й учителька місцевої 4-річки, на ім’я, здається, Зінаїда Степанівна. О 9-й годині я пішов з Зінаїдою Степанівною до школи. Там зібралося з 25 учителів. О 10-й годині я почав лекцію на тему: «Українське післяжовтневе письменством. Лекція тяглася приблизно 3 години. Почавши з Чумака, Михайличенка та Еллана, я перейшов до панфутуристів, спинився на Тичині, охарактеризував «Гарт» і «Плуг» і, розповівши про Хвильового та його дискусію з Пилипенком, закінчив характеристикою сучасних літературних угруповань. Були запитання, але дискусій не було. Учителі дякували мені за лекцію, просили порад щодо складання іспитів з українознавства. Нарешті, я попрощався з ними й пішов оглядати Жукин. Хороше село, що мені дуже нагадує Панське. Хати всі дерев’яні, рублені — справжнє Полісся, а всього тільки 50 верстов до Києва! На хаті — тонкий високий дерев’яний верх. Я зайшов до однієї хати, де жив заможний селянин. Хата розмальована, як церква,— чисто й гарно, тільки взимку, мабуть, холодно. Заглянув до біднішої хати,— там дерев’яні помащені легенько крейдою стіни, є підлога. Взагалі підлога є скрізь. На Полтавщині ж вона трапляється як виняток. Пішов до суду. Там було кільканадцять селян, що судилися одне з одним за садиби, коні, свині тощо. Прислухався до розмови. Скрізь поліські рефлекси стародавнього о та е: виУн, миУст, ліиУд, скиУльки, двиУр, пиУп, пуйду. На стінній газеті в школі я ще раніше запримітив такі форми: вони бачеть, робеть тощо. Півсела залито водою. Скрізь пісок. По городах ростуть берези, верби, берестки, а за школою — сосновий молодий лісок. Селяни живуть переважно з лугівництва та рибальства, а хліб сіють тільки в городі. Взимку возять сіно Десною до Києва. Рибу ловить одна якась артіль, а решті селян цього не дозволяють робити. Відціля — нарікання. Коли стемніло, я прийшов до пошти й хотів заснути, але з цього нічого не вийшло. Уночі я трохи задрімав, але о першій годині ночі мене розбудили перевожчики, й я пішов за ними. Сіли на човна. Було темно, й дув сильний вітер. Ми трималися берега, й я боявся, щоб човен не попав на яку палю або на кущі під водою». В обличчя бризкало водою. Через півгодини ми доїхали до хати, де було вже з десяток пасажирів. Вони чекали пароплава, але той спізнився. Познайомився з двома учительками, які були на моїй лекції. Ходили понад Десною й балакали. Стало світати, а пароплава все не було. Нарешті він прийшов. Ми посідали й поїхали. Балакали до самого Києва. Я читав своїм компаньйонкам вірші й обіцяв щось написати з приводу Десни, Жукина й нашої подорожі. Просили, щоб прислав їм. Я пообіцяв. О 8-й годині ранку приїхали до Києва. Через те що майже дві ночі мені не доводилося спати як слід (останню ніч я зовсім не спав), я, приїхавши додому, зараз же ліг спати.

29.V

Дивився на Гаррі Лідке в «Мрії кохання». Хороший артист, але в комічних ролях, кажуть, він ще кращий. Прекрасно грала артистка в ролі Орлової, що її шантажував лакей якогось російського князя. Чудові краєвиди, особливо в кінці філЬма, де показано снігові гори й біг на лижах. Подібного фільма я вже колись бачив.

1.VI

Фільм «Коли розтане сніг» справив найкраще враження. Мері Пікфорд у ролі доньки рибалки грала просто розкішно. Ходили в кіно великою компанією: були Коля з Лідою, Ніна з чоловіком, Льоля й я з Ніною. Неприємно було тільки за Колю: ми його затягли силою, а на екрані демонстрували смерть дитини. Наче навмисне.

3.VI

Ряппо балакав з Кримським з приводу Таланта й кампанії проти нього: «Чому Ви не звільняєте Таланта й не приймаєте його опозиціонерів?» «Не хочемо»,— відповів Кримський. «А як ми вам накажемо?» — запитав Ряппо. «Наказати ви можете,— сказав Кримський,— це вже ваша справа. Колись Калігула наказав увести коня в сенат, але ні кінь від того не порозумнішав, ні Калігула не придбав собі великої слави».

Іще один радянський анекдот. Іваниця сперечався з Войцеховським (з Харківського Держвидаву) з приводу якихось змін у його книжці, зроблених без його дозволу. «Якби Ви були на моєму місці, — сказав Войцеховський,— то й Ви так само зробили б». «Я ніколи не зайняв би того місця,— відповів Іваниця, — де я нічого не розумію».

8. VI

Учора поховали Демуцького, а сьогодні — звістка про трагічну смерть Щербаківського. Як шкода кожної людини, що працювала на українській ниві! Демуцький хоч у похилих літах помер і своєю смертю, а Щербаківський утопився! Не міг винести бруду нашого жорстокого життя й стратився! Ревуцький показував мені сьогодні листа, в якому небіжчик нарікає на Оніщука, Вінницького й на Семка, що мав увійти в склад ревізійної комісії. Семко, як він пише, не хотів навіть вислухати його,— який же з його був би ревізор? Лишив небіжчик і заповіта, але я його ще не бачив. Кажуть, що він датований ще 1-м січня. Цікаво, чи з’явиться завтра в газеті передсмертний лист Щербаківського? Навряд.

22.1.28

Давно вже не брався за щоденника — більше, як півроку. За цей час сталися такі події: 1) подорож усієї моєї родини до Криму; 2) подорож на Кончу-Заспу й 3) Оксаночкина недуга. Коротенько — про кожну з цих подій.

Подорож до Криму тривала понад 2 місяці (я, власне, в Криму пробув лише 172 місяця: липень — перша половина серпня 1927 р.). Жили ми в Гурзуфі, на дачі Гурова (межи Сууксу та Гурзуфом). Разом з нами жила Верка, що дуже дратувало Ніну, бо вона знала її як жінку, що любить усіх використовувати. Перед тим, як переїхати до Гурова, ми пережили в Гурзуфі, в тому отелі, де нам довелося переночувати першу ніч, землетрус. Проживаючи в Гурзуфі, я зробив кілька невеличких подорожей: до Нікітського парку (двічі: раз кіньми, а раз пішки), на Аюдаг (теж двічі), до Ялти й Лівадії (тричі: раз із Рильським, раз із Зеровим і раз сам) та до Карасану, де познайомився з Чернявським. На нашій дачі жили здебільшого євреї та вірмени, але були й великороси. Переважно тут жили жінки комуністів, що відпочивали в Сууксу. Один з вірмен, молодий лікар, Семен Самійлович Шах-Паронянц, залицявся до В-кої і мав успіх. Взагалі більшість відвідувачів кримських курортів приїжджає туди не для того, щоб відпочити й набратися сили, а для того, щоб пожирувати й пофліртувати. Я мав човна й щодня їздив у море. Найчастіше їздив до Адолар, Пушкінського гроту та до Ведмідь-гори. Останню я раз об’їхав кругом. Тоді саме трапилася пригода з дельфінами, що, оточивши нашого човна (крім мене, були ще Ніна, Оксана й Абрашка),— хотіли перекинути нас. До Гурзуфу я їздив рідко. Частіше став їздити тільки тоді, як приїхав Пучківський (він жив над самим морем — у Чеховському будиночку). Кілька разів виїздив і в море, відкіля чудесно видно Ай-Петрі, Ялту й Лівадію. Пізніше до Гурзуфу приїхав Зеров. Він щодня заходив до мене з Буюрнусу, і ми разом купалися на нашому пляжі. Вечорами ходили або до Ай-Гурзуфу, або до Буюрнусу пити рожевий мускат та мускат-люнель. В Гурзуфі я написав «Ведмідь-горук Легенду почув від однієї учительки. Тут же почав писати «Черкаси». У половині серпня поїхав пароплавом на Одесу, а відтіля, заїхавши в Будеї, помандрував на Київ. Ніна з Оксаночкою приїхали на 2 чи 3 тижні пізніше.

Подорож на Кончу-Заспу відбулася, здається, в вересні. Пам’ятаю, був чудесний, теплий день. В повітрі літало бабине літо. Я з Ніною, найнявши човна, поїхав Дніпром униз. Десь проти Китаєва ми звернули вбік, заїхавши в рукав, що зветься Коник. З одного боку верби, з другого — золотий пісок. Доїхавши до кінця рукава, позлазили з човна на берег і пішли Жуковим островом на Кончу-Заспу. Вводному місці ми сіли на човника й трохи проїхали Козаком (другий, ширший рукав Дніпра). На рибоохоронній станції пили теплу варену воду, бо холодної не було, а нас мучила спрага. Відтіля вже нам показали Кончу-Заспу. Це, як ми побачили, невеличке озеро, поросле очеретом та лататтям. Протилежний берег піскуватий. На ньому ростуть високі сосни. Навколо — ні душі. Так гарно відпочивати, думати, споглядати. Ідучи берегом, я зачепив головою осине гніздо, і мене вкусила в голову оса. Я потім весь час тримав на голові мідного п’ятака, щоб не було опуху. Годині о 5-й повернулися назад і, коли вже смеркало, були в Корчеватій. Треба було там заночувати, але ми цього не зробили й попростували на Київ. Дорогою чули всякі посвисти, дуже боялися, звертали з дороги й тим дуже зіпсували кінець цієї милої подорожі.

Про Оксаночкину недугу (шкарлатину) не буду говорити. Захворіла вона 7 жовтня й пролежала 11/2 місяця. Було ускладнення: текло з правого ушка. Лікували Контребинський, Пучківський та Векслер. З Оксаночкою ввесь час були Ніна й мама.

29-го жовтня я кинув палити на 5 років.

22.1.28

Сьогодні я був у Зерова, читав йому «Поворот», і ми вирішили, що цієї речі тепер не варто друкувати: занадто вона абстрактна й мінорна. Потім заходив до Пучківського й до Рильського. Останнього не застав дома. Ніна й Оксаночка поїхали до Марусі на ялинку.

25.1.28

17 й 24 січня бачив у Домі учених два наукові фільми. На першому демонстрували Індію, на другому — Африку. З першого найкраще запам’ятав слонів (їх ходу, роботу з колодами, купання в річці) та пагоди. Останні такі химерні, як наші стародавні храми, і віє від них тисячолітньою культурою. Озеро священних мавп і ченці-жебраки — яке це все архаїчне, давнє, старозавітне! І воно живе сьогодні поруч з новітнім, майже європейським, містом! А жінки які діяльні! Особливо, коли змагаються на човнах!.. Другий фільм відтворює життя південної Африки. Разючий контраст: в Індії — багата природа (гори, річки, озера, ліси) й велика оригінальна культура, тут — убога природа (випалений сонцем степ, мілководні річки, маленькі озерця, кущі замість дерев, мертві гори) ніякісінької абсолютно культури. Демонстрували, власне, звірі, птахи і т. п. Гарно показано острів пінгвінів (купання їх під час прибою). Полювання на кашалотів вийшло слабенько. Діамантові копальні дуже скидаються на рубінові в Індії. Два мандрівники — американці їздять спочатку волами, потім автом, потім верблюдами. Із звірів найцікавіші: лев (з левенятами), гіпопотам, носорог (з маленьким), дикий кабан, газель, леопард, слон (ушастий), гну (покруч коня з коровою), зебра, жирафа; з птахів: струсь, голубий журавель, гриф, голубий голуб. Шкода тільки, що мандрівники їх без перестану нищать. Так. напр., вони вбивають білого носорога, зазначаючи, що цих звірів є не більше, як 20, на всьому світі. Показують на фільмі й тубільців (бечуанців та зулусів), але побуту їхнього немає. В одному тільки кадрі продемонстровано жіночий танок (з барабанами поміж ногами). Жінок купують на корови (від 5 до 15 корів за жінку). Витриваліші щодо танку жінки коштують дорожче.

26.1.28

Заходив до Могилянського. Почув від нього, що Вапліте чи самоліквідувалося, чи його ліквідували. Даремно ж я передплатив ваплітянського журнала! Але часи, часи! Щоб ніякісінької тобі опозиції не було! Щоб ніхто й не посмів не то що друкувати вільне слово, а навіть думати вільно! Для чого ж напружувати зголоднілі мізки, коли є готова система думання й філософствування? Відкривай книжку Карла Маркса й читай, учись, їж досхочу — страви вистачить на всіх.

Говорили й про останню ревізійну комісію на чолі з Озерським. Мабуть, вони хотять з Академією наук зробити те саме, що зробили з Академією пролетарської літератури. Не хотіли послухатися Матвійка, не висвятили його та Шліхтера на академіків — от і маєш! Все одно: вижени муху дверима, вона влетить вікном. Не хочеш добром, силою тебе примусять зробити, чого хочеться «його благородієві». Це як було з речами однієї пані, що р. 1919-го чи 1920-го тікала з Києва на провінцію. Чотири мішки речей! Але є солідний документ: речі матроса, що був на фронті.

— Чиї єто вещи?

— Мої, але в мене є документ...

— Какой документ, када чотирі мішка вещів?

І далі йде глузування:

— Слиш, тьотка, яке в тібя хароше одіяло! Подаруй його оцьому хлопцеві.

— Та й чого я маю дарувати, коли це в мене одна річ? Вона моя...

— Не хатіш? Ну, то я сам подарую. На, братішка... Ну, а вот єта вуздечка — хіба не хароша? Тьотю, подаруй їйо мінє...

— Даруй уже сам собі, а я тобі нічого не даруватиму.

— Чого ж ти сердішся, тьотю? Нада быть уступчивой. Харашо, я вже сам собі подарю їйо...

Отаке саме трапилося й з нашою Академією. Кримський, каже М[огилянськи]й, зовсім розгубився. Удавав юродивого, клявся й бив себе в груди, але йому ніхто не вірив.

А Дорошкевич, почувши про це, злякався й хоче в Інституті шевченкознавства обов’язково завести комуніста. Як же пакі У Харкові — і Коряк, і Речицький, а в Києві — нікогісінько з партійних! Треба хоч поганенького посадити, щоб не чіплялися, ну, напр., Заклинського. У нього й статеечка якась про Франка є! Чим не підходящий співробітник Інституту? А тим часом гроші з Харкова відпускають заким що тільки Дорошкевичеві та служникові.

10.II. 28

31 січня, 1 й 8 лютого зустрічався з М., що в неї очі, як у ієроманаха Петра. Товариші її звали — «робітниче-селянська». Не думаю, щоб вона була селянка. 31 січня виникла думка про сонет: сонячний промінь проходить у морську глибінь, освітлюючи підводне життя морських рослин, чудернацьких риб, крабів тощо,— так зір твій, запавши глибоко в душу, освітлив її підсвідоме життя, де сплять потужні інстинкти, де припалилися пристрасті, де смеркає розум. 1 лютого — розмова в Д[омі] у[чених]. На заваді були «карельська береза» й «гучномовець», що за його чомусь турбувався професор «Суха решта». Я був настирливий і необережний. Але чому ж вона не образилася на мене, вона, вірна Пенелопа? Терпіла, виходячи з егоїстичних міркуваннів? Ні: ми останні два рази навіть не балакали про те, що було причиною нашого знайомства. Це якась загадка. Потім утретє і востаннє: побачення в «Щонтиненталі]». Я чомусь був певен, що буде моя перемога. Хіба б вона пішла туди, якби в неї не було бажання? І я помилився: вона лишилася, як гірський сніг, чиста.

11.II. 28

Вечір стародавньої української пісні в Д[омі] у[чених]. Переднє слово Д. Ревуцького. Він виступає на естраду з чаєм, скаржиться на грип, і все в нього виходить дуже якось по-хатньому — негліже. Мова мовиться про дилетантську музику. Вона здебільшого не знає гармонізації, має вокальний ухил і рідко виходить за межі мінору. Українські традиції заніс на північ Т. Прокопович, але його учень Теплов уже цілком стояв на російському грунті. Глуховчанин Бортнянський учився в Італії, написав дві опери, та на його напосідалися італійці, не давали йому ходу, і він, кінець кінцем, перейшов на церковну музику. Українську дилетантську пісню культивували, з одного боку, українське духівництво, з другого боку, українська інтелігенція. Сам Ревуцький проспівав якусь пісню релігійного характеру, що її р. 1645 скомпонував Опанас Филипович, галичанин, який боровся з єзуїтами, стоячи на боці православних. Филипович писав цю пісню у в’язниці напередодні смерті. Єзуїти його замордували за те, що він виступав проти них, називаючи їх проклятими. Переказують, ніби єзуїти обіцяли його помилувати, якщо він одмовиться від агітації й перестане називати їх проклятими. Филипович на це відповів своїм ворогам: «Що з того, що я перестану вас звати-проклинати? — вас же прокляв бог». Після цього його кат застрелив, і він упав у яму, але перед цим кат упав перед ним навколішки і цілував йому ноги. Потім Ревуцький проспівав іще одну пісню з тих, що їх співали в колі Падури й Ржевуцького (про Ржевуцького — анекдот: як він в Алжирі сідав на дикого жеребця та як шейх хотів уже був ділити його речі). Далі якась молода піаністка (з червоними лиштвами на плечах) заграла симфонію Вербицького й другу шумку Завадського. Після антракту співали оперові артисти — Стефанович та Гужова й хоранс з Інст[иту]ту ім. Лисенка. У Гужової гарно вийшла пісня про чайку, що її традиція зв’язує з іменем Мазепи, та пісня «їхав козак за Дунай» (належить козакові Харківського полку Семенові Климовському), у Стефановича нічого вийшла пісня «Ой, я нещасний, що маю діяти», яку ніби співав Олекса Розумовський цариці Ялисаветі, коли вперше познайомився з нею. Разом обоє ще співали з «Запорожця за Дунаєм». Хоранс співав дві пісні з Галаганівського вертепу й пісню, що заховалася в родині Старицьких (приспів: «Мій совіт, слухайте мене» ect.— чув колись у Золотоноші чи в Черкасах).

12. II. 28

Був на виборах правління в Домі] у[чених]. Пройшов український список, за який голосувало 161 проти 32. КПІ та КІНГ сіли в калошу.

21. II. 28

Протягом останніх двох тижнів траплялися непорозуміння з Ніною (я їй розповів про М.). Тепер ніби вже все заспокоїлося.

12, в неділю, був у залізничному клубі (6. Шевченка, проти Безаківської вул.2), де Зеров робив доповідь про українське письменство за 1927 рік. Найбільше досягнення за цей рік, на його думку, — «Сонячна машина» В. Винниченка, але він дивиться на неї, як на бульварний роман, що значно нижче стоїть від багатьох попередніх Винниченкових творів.

19, в неділю, в Домі] у[чених] були млинці. Нічого цікавого.

20 був на симфонічному концерті в Інст[иту]ті ім. Лисенка. Були виконані: 1) увертюра з «Руслана та Людмили»; 2) арія Болеслави з тієї самої опери в супроводі оркестру («Ратмире мій»); 3) арія Ігоря в супроводі оркестру: 4) симфонія Моцарта b-mol. Після концерту я, Ніна й Ліда пішли на менини до Вериківських. Там, крім Лебедя, всі були нам незнайомі. Серед знайомих були дві манікюрниці, діякон (полюбовник m-me К.), знову полюбовник якоїсь дачної знайомої m-me В-ої Надєненки (вона — в зеленому, співала по-італійському, вимовляючи «бачіо») та ще якісь невідомі мені люди. Познайомився я там з єврейським поетом Гофштейном і мав з ним довгу суперечку на тему — національний момент на Україні. Казали, що його жінка в Єрусалимі й що її не пускають сюди.

2 Тепер вул. Комінтерна.

22. II. 28

Сьогодні вночі був кошмар. Це вже, здається, п’ятий: двічі був у Будеях на Великдень 1927 р. і двічі в Києві після того. Стався він через півгодини після того, як я заснув. Я ніяк не міг і не можу пригадати, що саме мені снилося, але загальне враження лишилося таке: нема чим дихати, через секунду — смерть. Я схопився з дивана, підбіг до вікна, вернувся назад, щось перекинув по дорозі, прожогом вискочив з кабінету в коридор, з коридору вскочив у велику кімнату й став, ухопившись за серце. Воно колотилося в грудях, як спіймана пташка. Я стояв, мабуть, із хвилину, як укопаний, поки не розвіявся цей кошмар.

23. II. 28

Були з Ніною на «Розломі» в російському театрі. Не розумію, чому публіка так преться на цю п’єсу — звичайнісінька агітка. «Любов Яровая» та «Вредный элемент» без порівняння кращі за неї. Тема — повстання крейсера «Зоря» проти тимчасового уряду. Герої та героїні двох мастей: одні — янголи більшовицькі, другі — контрреволюційні чорти. Банальний як на наш час ефект у фіналі п’єси: підіймання червоного прапора. Взагалі багато фальші.

28. II. 28

Зранку заїхав до Академії, знайшов у Афанасьєва казку про царицю-гусляра й пішов до ВБУ. Там я побалакав з Мих[айлом] Васильовичем] Кривинюком і поїхав до Олени Пчілки. В вагоні зустрів Рону. Думав, що вона теж їде на Богоутівську, 7. Виявилося, що ні. Знайшов будинок, де живуть Кривинюки. Дзвоню до двірника. Він мене провів до п. Косач. Ольга Петрівна прийняла мене в малесенькій кімнаточці, де вона, очевидно, живе. Я подарував їй свою книжку «Леся Українка». Після цього почав з нею розмову про «Вілу-посестру». Виявилося, що О. П. пам’ятає історію цього твору, коли й як він повстав. Деякі нові відомості вона мені подала, дещо ствердила з того, про що я тільки догадувався. Так, прим., вона мені розповіла про те, що 1-а редакція «Віли-посестри», яка не дійшла до нас, мала лагідніший і простіший характер. Потім я довідався від неї, що Леся Українка читала у Шипіманова сербські думи в оригіналі. Балакали ще й на інші теми — про переклади з Пушкіна, про видавничі справи, про видавців — «шакалів» тощо. Подякувавши, я розпрощався й поїхав додому. По дорозі заїхав до Map[i]ї Миколаївни Грінченкової, щоб спитатися за «Думу про княгиню-кобзаря», але вона не пам’ятала нічого про цей твір.

О 6-й годині вечора був знову в Академії: Єфремов в Іс[торично]-літ[ературному] т[оварист]ві робив доповідь про «Повію» П. Мирного. Спочатку він наводив листування з Мирним з приводу його роману, потім переказав зміст твору (увесь він і досі не видрукуваний) й дав соціологічно-психологічну аналізу. Про різні стилі в цьому романі сказав кілька слів Филипович.

Після засідання я з Рильським пішов на чай до Филиповича. Говорили про Сур-ву, Петр-ка й Од-ця, про харківський літературний диспут тощо. У мене було таке враження, що диспут цей улаштовано з тактичних міркувань: треба було затушкувати той невигідний для нас галас, що його зняли закордонні газети в зв’язку з ліквідацією Вапліте, Марса тощо. Крім того, буда ще й інша мета (це, між іншим, виявилося в Скрипниковій промові) — поставити всякі мистецькі організації на формальний грунт, каструвавши їх з ідеологічного боку, бо організації у всеукраїнському масштабі надто небезпечні для держави.

4. III. 28

Учора був на виставці картин в Академії разом з Володимиром, але пробув там не більше, як годину, й не роздивився як слід. Треба ще раз піти.

Увечері з Марусею ходив на радянський фільм «Дружина», мораль якого така: не треба зраджувати своїх жінок.

Сьогодні чудесний весняний день. Треба піти погуляти.

Зранку заходив М. І. Вериківський замовляти мені лібретто для опери «Лісова пісня», яку він має писати. Ми разом переглянули Лесину драму-казку, зробивши відповідні поправки та купюри.

18. III. 28

8-го березня у Д. У. був диспут з приводу «Сонячної машини». Виступали: Івченко, Лакиза, Щупак, Могилянський, Підмогильний, Лебідь і Дорошкевич. Промов останніх двох я не чув. Переказували, ніби вони виступали на захист Винниченкового твору. Особливо гостра промова була в Дорошкевича. Це аж дивно — Дорошкевич завжди тримався золотої серединки. Івченко робив доповідь, більше хвалив, ніж гудив, і чомусь довго мимрив про те, що над Винниченковою творчістю тяжить тіло. Лакиза й Щупак нападали на «Сонячну машину» й, як водиться, лаялися. Та це й не дивно. Але дивно, що разом з ними виступав старий Могилянський. Огидний виступ. Не личить він старому чоловікові. Не подобається тобі «Сонячна машина»,— ну, й добре, а чого ж тобі лізти на естраду й поруч з тими, хто тебе недавно так ганьбив, співати в унісон? Ні, це, справді, було якесь дивовижне тріо: Щупак, Лакиза... і Могилянський. Можна було навіть подумати, що Мих[айло] Михайлович] підлабузнюється до дужих світу цього.

На чеському семінарі Левченко мені показав одне місце в хрестоматії Воскресенського, де я розписався: 169 сторінка, з правого боку, вгорі. Коли це було? 16 років тому. Як давно! Пригадую: була весна 1912 року. На Нестерівській вул. в кімнаті Володі Отроковського зібралися я, Боря Ларин і Володя. Читали й перекладали разом чеські пісні. Туди зайшли Ніна й Рита. Там, здається, я вдруге зустрівся з Ніною (вперше — на розі Фундуклеївської та Нестерівської). Ах, яка то запашна була весна!

16. III. 28

«Прол[етарська] пр[авда]»

Наукові засідання

Сьогодні, в приміщенні УАН (зал ім. Антоновича), відбудеться о 6-й год. веч. присвячене пам’яті Тараса Шевченка спільне прилюдне засідання Історико-літературного т-ва, науково-досл. катедри мовознавства і Київської філії Інституту Т. Шевченка. 'Порядок денний: Ф. М. Самоненко — «Слуховий образ у Шевченка», М. О. Драй- Хмара — «Генеза поезії «У тієї Катерини»; Б. О. Навроцький — «Жанрові особливості «Гайдамаків»; акад. С. О. Єфремов — «Нові матеріали до біографії Шевченка»; П. П. Филипович — «Забуті рецензії 1840—1844 рр. на Шевченкові твори». Вхід для всіх вільний.

...але в вівторок ми підемо до Рильського, а, крім того, тоді не буде вже діді Петі, який від’їжджає з Києва сьогодні ввечері,— тому ми перенесли Оксаночкини менини на сьогодні. Я купив їй абеткулото й сьогодні вже грався з нею.

24. III. 28

Кілька тижнів тому я був на концерті стародавніх українських пісень в «ДУ». Пісню О. Филиповича, ігумена Берестейського, що його замучили єзуїти, виконав Д. Ревуцький. Мені сподобалася пісня, і я зацікавився особою самого автора її. Діставши вчора розвідку Ореста Левицького: «Афанасій Филиппович!», игуменъ Брестълитовскій» (К., 1878), я уважно перечитав її. Спало мені на думку написати про. Филиповича поемку. Я перечитав Франкового «Івана Вишенського». Треба ще перечитати Шевченкового «Івана Гуса». Провідна думка цієї поемки має бути така: в часи лихоліття не треба ховатися, а голосно кричати про правду, не боючися й смерті. Може, на Великдень буде час — тоді й напишу.

18. V. 28

Останніми часами я нічого не заносив до свого щоденника: і ніколи було, й не хотілося. Сьогодні відзначу тільки головні події й факти, що сталися протягом квітня й травня ц. р. На початку квітня я двічі чи тричі зустрічався з С. М. Бабою. Зустрічі ці мені нічого не дали або дуже мало. З фільмів за цей час бачив: «Людину з ресторану» (9/IV —поганенький), «Скарамуша» (на податку травня — хороші постаті Робесп’єра, Дантона, Марата й Моро) й «Вар’єте» (в середині травня — чудесний фільм). 21. IV був на концерті Оксани Колодуб,. а 14. V — на «Андрашіяді», 2. V було Маркине весілля, а 3. V — моя доповідь у Домі учених про творчість Максима Богдановича. Коли до цього ще додати, що в Страсну п’ятницю я загубив у страхкасі 30 карб, та що на Великдень була справжня зима, то це й буде усе, що трапилося протягом останніх двох місяців.

Сьогодні до нас заходили п. Зерова й п. Калинович. Після них прийшли Шпановські.

Дім учених. У четвер, 5 травня, в Домі учених доповідь проф. Драй-Хмари М. О. на тему: «Новітні білоруські письменники: Богданович (з ілюстраціями в оригіналі й переклади)». Входити вільно. Початок о 8 год. веч.

22. V. 28

У неділю, 20-го травня, випроводжали Марочку. На вокзал їздили — я, Ніна й Оксана. Після провід поїхали на Звіринець грати в волейбол.

Сьогодні ввечері були на мениних — спочатку у Грінченків, а потім у Зерових.

28. V. 28

23-го їздив із Ніною на Слобідку. Там узяли човна й каталися по всіх вулицях та майданах. Двічі виїздили на Русанівку. За останнім разом нас покропив дощ. Ми ледве доїхали до берега й сховалися в крамничці, де пили квас. Коли дощ перестав, пішли додому. По дорозі заходили до Карачківських і разом з ними ходили в кіно на фільм «СВД»,— страшенна єрунда!

26-го були в Пучківських. Там була тільки студентська молодь. Гралися, декламували, але не танцювали й не співали. Було весело, і в мене на другий день не боліла навіть голова, хоча я мішав вино з горілкою.

  27-го, разом з Тетериними, ходили до Лаври. Я лазив на дзвіницю. Бачив там Карського й Тимошка. Вразила велика кількість *, що все лапають руками, скрізь плюють і палять. Яка мерзота! І чого їм тут треба? Одна горбата ** спитала в мене, де печери. Я їй показав на сходи, що вели вгору, до курантів.

Після Лаври ходив із Ніною на «Рязанських баб». Чудесний фільм! чисто селянський! Виведено чотири типи жінок: 1) Лірична, ніжна натура, що гине від грубого дотику життя (Ганна); 2) смілива, енергійна натура, що вміє боротися з життям (Василина); 3) груба й хитра молодиця, що бере все від життя, йдучи лінією найменшого опору (старша невістка-удовиця), й 4) темна, затуркана мати. Сюжет, здається, нескладний (як батько, вирядивши сина на війну, сходиться з його дружиною й як ця остання гине від цього), але які чудесні є кадри! Напр., провесна (гайвороння, гнізда, цвіт яблуні), або косовиця, або розлука матері з сином!

  9. VI. 28

Ніна з Оксаною поїхали в Будеї.

17. VI. 28

15-го їздив з Володею на Чорторий і купався там. Бачив у лозі цікаву картинку. Вчора був на вечірці в Інституті ім. Лисенка. Виставляли уривки з «Богеми» Пуччіні, з «Євгенія Онєгіна» та «Аїди». Зараз напишу Ніні листа й поїду на Звіринець грати в волейбол.

19. VI. 28

Після обіду з Петровим їздив за яхт-клуб. Було холодно. Купалися. Потім я зайшов до Бенів і довідався, що їхня мати згоріла на пароплаві «Лев Толстой». Відтіля пішов у кіно на «Міхаеля», забувшися, що я вже раз бачив цього фільма.

23. VI. 28

Учора був на менинах у Пучківського.

25. VI. 28

24-го, в неділю, їздили до Китаєва. Компанія складалася з 5-х душ: двох Пучківських, Оксани Михайлівни Косоногової, Карачківського й мене. Я з Карачківським приїхав на Назар'ївську, коли було вже пів на 12-ту. Пізніше надійшли Надя й О. М. Довго чекали трамваю на Благовіщенській3 — нарешті, сіли. П[учківськи]й дорогою був дотеп ний по-одеському. 10-й Mb довіз нас до кінця Деміївки, чи то, пак, Сталінки.

* Одне слово закреслене.

** Одне слово закреслене.

3 Тепер вул. Саксаганського.

Далі пішли пішки — П. з О. М., я й К. з Н. Дорога до Голосієва прекрасна. Ми пішли не сошею, а звернули праворуч, куди ходити стороннім особам забороняється. Минули великі гірчичні плантації, залиті ніжним ліловим цвітом, ярок, де ростуть дуби та липи, й стали сходити на гору. Це та гора, з кількома переплутаними шляшками, що фігурує в «Вернигорі» та ще в якомусь фільмі. Вийшовши на гору, побачили лісо-інженерний корпус Сільськогосподарської Академії. Будинок дуже хороший, в українському стародавньому стилі — зовсім скидається на ті будинки, що є на Софійському подвір'ї, на подвір'ї Братського монастиря. Потім дорога стала спускатися в долинку. Відтіля чути було звуки оркестру. Зійшовши вниз, помітили ми з правого боку великі площадки, розпряжені коні, що паслися близько їх, а далі великий натовп людей, що дивився на танок. Це була, мабуть, якась профспілка, що виїхала сюди на пікнік. Цікавого там нічого не було, й ми пішли далі. Дійшли до Голосієва, зайшли в якусь їдальню, чи ресторан, щоб перекусити. Нам дали 2 пляшки якогось кислого фруктового вина, й ми їх ледве випили, закусюючи шинкою та хлібом, що везла з собою О. М. Поснідавши і розпрощавшись з Воликами, що теж попали сюди, ми пішли до Китаєва, минули Преображення, не заходивши до нього, й вийшли в якийсь яр, де був ставок. Там П. зустрів одного знайомого кооператора з дівчиною й забалакався з ним, а ми, я, О. М.,Н. й К., пішли вперед, забавляючись «Вікториною». Так ми дійшли й до Китаєва. Хотіли там випити сидру, але господаря не було дома. Зайшли на манастирське подвір'я, оглянули надгробні плитки, під якими спочивають колишні архімандрити, й спочили трохи на одній із них. Запитали якихось двох старих ченців, чи не чули вони чого про старця Скоророду, але вони, звичайно, нічого не знали. В Китаєвській Пустині було два схимники. Один із них — архієпископ князівського роду. Вийшли з манастиря, спустилися до ставу, обійшли його й сіли на криниці під горою, де вже нас чекали О. М. й Н. Відпочивши, Пішли назад, минули манастир і звернули праворуч. По дорозі трапилася дротяна загорода — ледве перелізли. Це було перед самою Мишелівкою. В Мишелівці ми випили пива в кооперативі й пішли попід горою назад, до Києва. Це та дорога, що ми нею з Нінусею восени не хотіли йти. Удень вона не страшна й досить мальовнича. З лівого боку цегельні, з правого Дніпрові затоки, де вода вже висохла й де квакали й кумкали жаби. Минули Лису Гору, перейшли Либідь і залізницею й вийшли на гору, де я 2— 3 роки тому блукав сам. Там цілком несподівано натрапили на глибоке маленьке озеро з водою ультрамаринового кольору. З десяток рибалок сиділи унизу й удили рибу. Ми сиділи на горі, над самою кручею, й дивилися на озеро. Посеред його росло кілька кущів лози, а з краю було трошки молоденького очерету. Нарвавши жовтого дроку, чебрецю, конюшини, кашки, шипшини та інших диких польових квітів, ми попростували до недобудованої церкви, з якої нібито хотять зробити крематорій. Минули й церкву, спустилися в ту долину, де р. 1918 стався вибух. Все сіре, одноманітне — попелище. Де-не-де пасуться корови. Вийшли на гору й сіли в трамвай. К. з Н-ю поїхали кудись на Дорогожицьку у гості, а я, доїхавши до Садової, розпрощався з П. та О. М-ю й пішов додому. Ще не встиг одчинити дверей, як мене хтось покликав. Я оглянувся й побачив Палю з М. А-ю. Хотів занести квітки додому й потім вийти до них, але виявилося, що вони вже погуляли й мають іти на Фундуклеївську. Я їх тропики провів. Паля щось говорив про французькі переклади, про Богдановича, про те, що він із Зеровим видають по книжці статей історико-літературного характеру, й ще про щось. На Хрещатику ми розпрощалися, й я пішов до Грінченків. Там застав Вериківського й Альошу Г-ка. Говорили про оперу, про те, як відтіля викидають українців. Це — система, якої додержуються у нас скрізь: на папері — все, а справді — нічого. Через годину розпочався концерт. Інститутським дамам — професорам піднесли якісь подарунки. Колі студенти подарували письмове приладдя. На естраді виступали: Гречанівська (Лисенкові «Айстри» й 4 За думою дума» Степового), Войцехівська («О, не грусти» Рахманінова й « Гопак» Мусоргського), мандолінний квартет (дві мандоліни й дві мандоли) з Лозинською («Не пой, красавица, ты мне» Рахманінова, «Садок вишневий коло хати» Лисенка й «Серенада» Степового) та Швецем («Ой, поля, ви, поля» Степового й «Кришталева чаша» Л. Ревуцького), Богданов («В степи» Гречанінова й «Степ» Степового), якийсь скрипаль і, нарешті, Ніна Георгієва (іспанський танок). Після концерту були ще всякі ігри, танці. Мабуть, о 1-й я пішов додому. У мене чомусь був тоскний настрій. Боліла голова.

28. VI. 28

В понеділок був у Будкомосі на концерті, що його влаштував Інститут ім. Лисенка в зв’язку з 10-ю річницею його існування. Виступали симфонічна оркестра, хоранс і окремі студенти. З останніх мені найбільше припала до вподоби Воликівська (арія «Ратмире мій»).

Учора був у Зерова на нараді з приводу видання французької антології. Були ще Филипович і Бургардт. Вирішили надрукувати антологію не пізніше, як 1 січня 1929 р.

28. VI. 28

Їздив з Женею на Чорторий. Коли верталися, накрапав дощик. Приїхавши, пообідав і вже нікуди не пішов, а ліг спати, бо йшов обложний дощ. Надвечір почав перекладати «Лебедя» Степана Малларме.

3. VII. 28

30-го червня, в суботу, був в Академії. Застав у «Словнику живої мови» Филиповича, Зерова й Калиновича, які розглядали французький журнал, присвячений Україні,— «La Nervie». В ньому є кілька артикулів, присвячених українському мистецтву та українській літературі. Перший з них — про стародавню українську літературу належить Ант. Мартелеві, другий — про новітню українську літературу — Филиповичеві, третій — про українську музику — Харкову, останній — про українське мистецтво — не пам’ятаю, кому. В журналі багато ілюстрацій: уривок з якогось стародавнього тексту, портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського та Лисенка, Св. Софія, портрети Бойчука тощо. Папір — слоновий, друк — чудесний.

Надвечір пішов до Стені. Три роки пройшло з того часу, як ми бачилися з нею. Страшно було й заходити. Думав, що її давно вже й у Києві немає. Справді, чому ж за три роки ні разу не зустрів на вулиці? Поглянувши на табличку, що висіла коло ворот, побачив: «Бодуен А. И.» Може, це вона? Вона ж казала, що її офіційно звуть «Александра Ивановна». Зайшов до домоуправління. Спитався. Так, в пом. ч. 4 живуть Бодуени. Через те, що це по сусідству, домоуправителька провела мене до самих дверей. Я вже й не радий був, розпочавши цю справу. Що сказати? Давно затверджена фраза «Тут моя книжка... твори Стороженка» вилетіли з голови, тим більше, що якесь щеня уїдливо гавкало біля ніг, намагаючись укусити мене. Декілька секунд я почував себе, як на огні. Раптом за дверима задзвенів знайомий голос: «Хто там?» Я зрадів, що це її голос, але мовчав,— ну, що б я їй сказав? Клацнула защіпка, двері трошки прочинилися, і в прохилі з’явилася Стеніна голівка: «Ааа!.. Я зараз...» Я не витримав і втік, опинившись аж коло брами. Стеня вибігла надвір і покликала мене до хати. Ввійшовши, я поздоровкався, поцілував руку й сів у кріселку близько вікна. Вона сіла по другий бік столика, теж коло вікна. Кімната, де я опинився, була невеличка, не зовсім охайна, як і сама господиня хати. Очевидячки, не сподівалися такої візити. Дивно, що не пам’ятаю кімнатної обстанови. Може, були якісь картини, квіти, але це не втрималося в голові. Запам’ятав двоє протилежних вікон (вузьке крило будинку) та двоє ліжок. Ще й подумав: «Це вона тут спить удвох з чоловіком». З-за дверей, що вели до сусідньої кімнати, виглядала ввесь час дівчинка, похапцем, крадькома, ніби їй забороняли це робити. Це була Стеніна доня, й вона їй наказала лягти в ліжко й не вставати. «Подумайте, хвора, має температуру й вибігає чогось до цієї кімнатні» Почалася розмова. Звичайно, спочатку: «Як маєтеся? Що поробляєте?» тощо, а потім: «А скільки пан мав після мене коханок?» — «Жодної»,— відповів я. Вона задоволено посміхнулася. Розповіла про себе, що колись у Ворзелі зустрілася з якимось українцем, але в Києві вже зв’язків із ним не підтримувала. «Яка вона все-таки щира! — подумав я,— інша не сказала 6 про це». Потім Стеня стала запевняти мене, що ми бачилися колись в опері й на вулиці і що я ніби не хотів помічати її. Я присягався, що такого випадку не пам’ятаю, що вона помиляється, або ж я справді не помітив її. На столику побачив II число «Глобусу» й сказав, що там є моя статейка про Богдановича. Вона ще не чигала цього числа, а чоловік, мабуть, і знав, та не хотів їй казати. Говорила, що в неї десь далеко, далеко заховані якісь мої вірші, що я їй подарував ще р. 1925-го. Не знаю, чи довго ще точилася така розмова: Чоловіка не було дома — він пішов гуляти. Може, скоро повернеться. Я вирішив іти додому. З кількох слів я зрозумів, що вона нічого не забула, а вона натякнула, що тепер так само радо зустрічалась би зі мною, як і раніш. Умовилися щодо дня найближчої зустрічі. Потім я встав, поцілував руку, а вона на прощання чудно якось блиснула своїми дитячими очима. Я вийшов.

Вийшовши, сам посміхався до себе, аж поки не опинився на Гоголівській. Там мене з вікна окликнув Лебідь. Зайшов на кілька хвилин до його, поговорив із ним про історію на педкурсах, про Коваленка й виключених комсомольців, про статті в «Комсомольці України» тощо. Він, почуваючи, що йому на педкурсах не втриматися, запропонував мені зайняти його посаду, але я відмовився.

Через півгодини я вже був у театрі, де виступав у ролі Отелло якийсь знаменитий трагік Ваграм Папазян. Через «дядю Гігу» я довідався, що це вірменин, який пройшов італійську драматичну школу. На сцені Папазян говорив по-французькому.

У неділю вранці до мене зайшов Пучківський, і ми разом поїхали за місто. По дорозі я заїхав до Володі, але він з родиною лагодився виїжджати до Чорторию й до нашої компанії не пристав. Доїхавши трамваєм до Кульженкової дачі «Кинь-грусть» (зараз же за Пріоркою), ми вилізли з трамваю й пішли пішки в напрямку до Вишгорода. Дорога була чудесна. Обабіч — сосновий бір. Сосни — як свічки горять на сонці, дзвенять, «ніби тисячі туго натягнутих струн». Навколо тиша. Білі хмарки пливуть небесною галявою, що синіє десь поміж високим верховіттям дерев. Ми перегнали валку возів з порожніми корзинами та сплячими людьми — це ті, що возять до Києва полуниці. Нарешті ліс кінчився. Починається поле. Ми поснідали під маленькою сосонкою, де росли звіробій та заяча капуста, й пішли полем. Кругом, наскільки хватало око, хвилювали жита, а далеко десь, за житами, жовтіли пісковаті горби. Це ті, що їх видно з Києва. За ними — Вишгород. За годину ми вже були в цьому самому Вишгороді. Стара князівська фортеця, де, за словами Пучківського, перебував гарем Володимира святого, тепер являє собою звичайнісіньке село, де не можна купити навіть пива. (В цей день, коли сонце пекло немилосердно, а вітер і не думав заважати йому, нам здавалося, що холодне пиво — найкращий у світі трунок). З Вишгорода ми попростували на Межигір’я. По дорозі скрізь розкидані плантації полуничні, а поміж ними — жита. Перед самим Межигір’ям сіли спочити на тій горі, де я давно колись, ще бувши студентом, сидів разом з Володею Отроковським та іншими членами Перетцівського семінару (здається, це було 1914-го року). Потім спустилися доманастиря. В одній церкві — керамічний музей, але ми не заходили, бо замкнений. На подвір’ї повно студентів з Керамічного технікуму та службовців з будинку відпочинку — здебільшого євреї. Випивши квасу, ми хотіли залишитися до 7 год. вечора в манастирі, щоб потім поїхати «Етею» до Києва, але передумали, пішли до Дзвінкової Криниці, напилися там холодної води й вирушили відтіля на Нові Петрівці, а з Петрівців на Горенку. Кілька разів питалися ми дороги у селян, пастухів тощо, але, дійшовши до бору, ми, кінець кінцем, заблудилися й не знали, куди нам іти. В лісі було багато суниць, і ми стали їх рвати та їсти. Я нарвав також великий букет квіток, де були лілові й сині дзвіночки, кашка, щавель, ромашка, гвоздика і т. п. Згодом ми надибали в лісі дьогтяра, який нам показав дорогу. Надвечір ми вийшли до Дитячої Санаторії, сіли в трамвай і поїхали додому. Я заходив до Пучківського вечеряти, а потім почимчикував додому.

5. VII. 28

Сьогодні була в мене Маруся з дітками. Завтра всі вони їдуть у Турівку.

4. VII. 28

Нічого прикрішого немає за муки чекання. Я ждав 4 дні, ранок, півгодини перед призначеним терміном і півгодини після нього. Як це хвилює, вимотує нерви й знесилює! Яв такому напруженні, що вже несила чекати. Може, зараз хтось стукне в двері, і мені стане легше... Ні, ніхто не стукає.

8. VII. 28

Конча-Заспа! Знову Конча-Заспа! Завтра, коли я прокинуся вранці, того очарування, тієї сп’янілої радості, що я їх відчуваю сьогодні, не буде.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.