Із забуття в безсмертя - Микола Жулинський 1990

Павло Филипович (1891-1937)

Всі публікації щодо:
Филипович Павло

...Їх часто бачили на вулицях Києва разом — юних колегіантів у чорних кашкетах із трьома великими золотистими літерами К. П. Г. Потрапити до Колегії Павла Галагана, заснованої 1871 року відомим культурно-громадським діячем Григорієм Галаганом на спомин про свого передчасно померлого сина Павла, було не просто, а ще важче було оволодіти сумою різноманітних знань, які подавалися в Колегії, закінчити и так, щоб вступити до університету. Та Павло Филипович і його найближчі друзі Михайло Драй і Володимир Отроковський вступають до Київського університету. Як поет і філолог Володимир Отроковський подавав великі надії, проте дуже рано — у 1919 році — пішов з життя. Не переривалася дружба і творча співпраця Павла Филиповича з поетом-неокласиком, ученим-філологом Михайлом Драй-Хмарою.

Павло Филипович спочатку навчався на правничому факультеті, але через рік переходить на історико-філологічний — відділення слов’яно-російської філології. І цей вибір фаху не був випадковим, бо починав Павло Филипович — син священика, людина творчої, незалежної вдачі, з бунтівливо-пісенним хистом — свою поетичну долю творити ще з дванадцяти років. Писав вірші російською мовою, хоча народився на теперішній Черкащині, в селі Кайтанівці, Звенигородського повіту (2 вересня 1891 року). А вже 1910 року в російських журналах «Вестник Европы», «Заветы», «Жатва», у київському ілюстрованому журналі «Куранты» з’являются під псевдонімом Павел Зорев його вірші.

1915 року, після закінчення курсу університетських наук, Павла Филиповича, як і його друзів М. Драя та В. Отроковського, залишають професорськими стипендіатами при університеті. Щоб здобутися на таку престижну стипендію, необхідно було підготувати наукову працю. Павло Филипович готує дослідження про життя й творчість російського поета Євгена Баратинського, яке було відзначене золотою медаллю. Це дослідження побачило світ окремим виданням у тому ж 1915 році.

Після складання магістерських іспитів Павло Петрович Филипович працює на посаді приват-доцента Київського університету, а після перетворення університетів 1920 року в інститути народної освіти (ІНО) — професором Київського ІНО. Там він читає курс нової української літератури, разом з професором Миколою Костьовичем Зеровим веде спеціальний семінар з історії української літератури. Друкує багато наукових літературознавчих праць, редагує збірники «Шевченко і його доба», пише вступні статті до видань творів І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Олеся:

Вірші українською мовою почав друкувати 1919 року в журналі «Музагет». За його короткого творчого життя окремими виданнями вийшли тільки дві книжки поезій — «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925).

Поет, критик, літературознавець, педагог, перекладач, він запально і сміливо поринає у вир літературно-мистецького життя Києва, часто декламує свої вірші на літературних вечорах, обстоює разом із Миколою Зеровим, Михайлом Драй-Хмарою і М. Могилянським орієнтацію неокласиків на систематичне і творче засвоєння культури минулих епох. Але це не означало, що поет Павло Филипович свідомо і послідовно відсторонювався у своїй творчості від складних проблем сучасної дійсності. Ще 1919 року у своїй рецензії на збірку поезій О. Слісаренка «На березі Кастальському», опублікованій у журналі «Музагет», він зауважував, що символісти «одводили поезію від реального буття, позбавляли її земних фарб і прикмет, без яких вона не може жити, бо абстрактність для поезії — смерть».

А в своїй першій книжці «Земля і вітер» на чільне місце Павло Филипович ставить сонет, у якому ідейно-визначальним мотивом є настрій переборення тривожних передчуттів шаленства соціальних потрясінь і кривавих днів. Поет переконаний, що насуплені хмари погроз зникнуть за горизонтом і настануть мирні дні нових великих перелогів перед мужнім і гордим трудівником.

Я чую жаль. Мене турбує Звада,

Та марний біль перемогла

відрада,

Бо у минулім не кохаюсь я,

Бо не розстанусь з мрією моєю:

Став чоловік над чорною ріллею,

Як небо, гордий, сильний, як

земля.

Павла Филиповича не випадково називали поетом-мислителем. Найцікавіша в його поетичній творчості — філософська лірика. Йому властиві строгість і стриманість образного самовираження, свідома, цілеспрямована орієнтація на символічне мислення, висока культура стилістики і поетичної форми. До того ж поет, як і його колега Микола Зеров, творчо обробляв історичні сюжети, переважно з минулого Київської Русі та України, захоплював у орбіту свого образно-символічного мислення і фольклорне різноманіття української народної творчості.

З старої бронзи зброю владних слів

Переливаю радо на вогні.

Під невгамовним подихом вітрів

Безмежна праця, переможні

дні,—

так писав Павло Филипович у вірші, який розпочинається промовистими рядками:

Я — робітник в майстерні

власних слів,

Та всі слова я віддаю усім.

Будую душі, викликаю гнів,

Любов і волю вводжу в кожний

дім.

Поет цінував високу досконалість слова, ідейно акцентуючу і мелодійну функцію ритму, усвідомлював, що спорідненість з поетикою символізму не шкодить новій пролетарській літературі — форма і метрика також важать багато в поетичному самовираженні. Тут він обстоював позицію своїх товаришів по перу, тих, кого назвав Михайло Драй-Хмара у славнозвісному сонеті «Лебеді», вміщеному в першому номері «Літературного ярмарку» за грудень 1928 року, «гроном п’ятірним нездоланих співців». Це — Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт і сам Михайло Драй-Хмара. Филипович багато перекладає, переважно французьких поетів, бо цю мову він знав досконало, і поетів російських — О. Пушкіна, В. Брюсова, друкується в періодиці, головним чином у журналі «Життя й революція». На жаль, доля його великої рукописної спадщини невідома.

Для неокласиків 1935 рік став трагічним. Наприкінці квітня заарештовують Миколу Зерова, у вересні — Михайла Драй-Хмару, а в серпні забирають і весною 1936 року засуджують на десять років Павла Филиповича. Відбував поет і вчений свою незаслужену кару на Соловках, працював переважно фізично, а якийсь час — і в бібліотеці табору.

Є дані, що Павло Филипович помер 3 листопада 1937 року, хоча не виключається, що в 1940 році був ще живий і над ним, як і над багатьма іншими в’язнями, відбувся новий суд і винесено новий вирок: додатково ще десять років ув’язнення.

Трагічною була й доля його дружини — скульптора Марії Андріївни Михайлюк (вони побралися 1930-го). Арешт чоловіка її приголомшив, душевно потряс, і вона так і не змогла взяти себе в руки. Намагалася переконувати, доводити, що це помилка, але її не завжди контрольовані дії не сприймалися з розумінням. Десь у засланні життя Марії Андріївни й згасло передчасно.

Павло Филипович був оригінальним поетом, талановитим ученим і блискучим перекладачем. На жаль, свої великі творчі можливості йому не судилося реалізувати. Та був оптимістом, вірив, що прийдуть нові покоління і довершать ту справу, яку вони, перші пореволюційні поети, перекладачі, літературознавці, розпочали натхненно, творчо і сміливо.

Надії мрійні і смутне квиління

Загублено у передранній млі,

А гострозоре, мужнє покоління

Уже росте на молодій землі.

З ЛИСТІВ ДО І. С. ПОСТУПАЛЬСЬКОГО 1

6. VI. 29

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Водночас надсилаю Вам відбитку моєї статті про Гоголя та нову книгу віршів Рильського «Гомін і відгомін». Вона слабша від «Де сх[одяться] дор[оги]», бо має характер «збірної» — до неї, крім нових поезій, увійшли вірші, які на мою пропозицію було «скорочено» із збірки «Де сх[одяться] дороги» [аби дещо зменшити обсяг книжки — з видавничих міркувань — і зробити її вагомішою], а також переклади, зроблені різного часу. «Синдал» досі не міг вам роздобути — у продажу немає, а з архіву видавництва не вдалося взяти. З Києва на тривалий час [місяць] виїдемо наприкінці липня, до того часу виїжджатимемо на кілька днів на село і до Чернігова, та якщо ми з Вами спишемося, то будемо в Києві під Ваш приїзд. Були тут ленінградські письменники і справили приєм[не] враження, особливо Федін. Короткогривалість їхнього перебування і те, що їм увесь час показували місто, не дозволили познайомитись ближче. Федін мав завітати до нас, проте не зміг прийти, отримав від нього цими днями лист — пише, що під час поїздки [...] не мав над собою влади»...

Всього доброго!

Ваш П. Филипович

1 Поступальський І. С . — російський радянський поет, перекладач-україніст, критик і літературознавець, що нині живе у Москві. Автор праць «Поезія Валерія Брюсова в її ідеях та зв’язках із часом», передмов до «Вибраних поезій» (1934) та «Невиданої прози» (1934) В. Брюсова. Окрім неокласиків, перекладав поезії М. Доленга — 1964 року видав його збірку «Взросло на камне».

12. VII. 29

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Шлем Вам вітання з Гурзуфа, де живу з дружиною в білому будиночку над морем. Приїхали сюди нещодавно — цілий тиждень вичікував у Ялті, доки звільниться кімната в уподобаній нами дачі. У Ялті мигцем перегорнув № 7 «Звезды» [єдиний примірник надісланий був до книгарні для передплатника, і я не міг його придбати]. Ваша стаття справляє приємне враження, свої зауваження надішлю, коли роздобуду книжку. У перекладі «Вмовляє ніч» слід би замінити «лукавий» і «зійшло нанівець». Коли повертаєтесь до Ленінграда? Я у Київ приїду числа 8—10 жовт[ня].

Всьог[о] добр[ого].

Ваш П. Фил[ипович]

Крим, Гурзуф. Дача 6. Гурова.

4.ІХ.29

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Вашу листівку отримав; про статтю Вашу поки що не можу висловитися детально, позаяк «Звезды» ще не роздобув. Зроблю це в Києві, де ми, сподіваюся, зустрінемось.

З Гурзуфа виїжджаю завтра.

Всього доброго.

Ваш П. Филипович

(Адресовано з Гурзуфа в Жмеринку,

Ольшанська, б. 18)

7.III. 30

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Даруйте, що так довго мовчав. Ніколи ще так багато не працював, як останнім часом. Зараз публікується п’ять моїх іст[орико-]літ[ературних] праць [від 1-го до 3 друк, аркушів], з них дві раніше написані [про Куліша] і Л[есю] Укр[аїнку], дві нові — укр[аїнська] оброб[ка] «Леонори» й «Соціальне обличчя українського] читача 30—40-х рр. XIX ст.». Остання буде в кільк[ох] книжках «Ж[иття] й революції]» — одна — вдвоє збільшена й перероб[лена] — «Пушкін в укр[аїнській] літературі». Здав до друку також майже всього Пушкіна [перекладів] удвічі більше, ніж у поперед[ніх] виданнях. Тепер чекає велика робота по редагуванню академіч[ного] вид[ання] Шевченка. Я разом з Дорошкевичем — заступники гол[овного] редактора академіка Багалія. За вашими статтями й віршами — в різн[их] журналах] — стежу,— і радію з Ваших успіхів. Напишу днями більший лист. Збирається Вам писати і Мик[ола] Кост[ьович].

Всього доброго.

Ваш П. Ф[илипович]

Водночас шлю відбитку — статтю про Коцюбинського].

(З Києва — у Ленінград.

Канал Грибоедова, 25, кв. 7)

30.V.30

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Дякую за лист і книжку (до Києва поки що вона не дійшла; в тому ж виданні книжки Друзіна про стиль суч[асної] літ[ератури], очевидно, в Києві зовсім у продажу не було — ніколи її не бачив, дізнався про неї з рецензії в «Критиці»). Радий Вашому скорому приїздові до Києва, я до 1-го липня буду в Києві, м[ожливо], на кілька днів поїду до Харкова, проте це ще під сумнівом, бо багато роботи до 15-го — кінець навчального року і т. д. Віршів я давно вже не писав, а статей історико-літ[ературних] написав і друкую досить багато. Дея[кі] роботи зможу дати Вам, коли приїдете. Пушкіна друкують. З новин літ[ератур]них: відкрився в Києві «Будинок літератури». У «Книгосп[ілці]» виходить новий роман Ю. Яновського «Чотири шаблі», Рильський дописує поему «Марина», Мик. Кост[ьович] готує для Держ[авного] вид[авництва] римських поетів і окремо Лукреція.

Всього доброго, до скорого побачення!

Ваги П. Филипович

(Адресовано з Києва у Ленінград.

Красная вул., 53, кв. 23)

27.IX.30

Дорогий Ігоре Стефановичу!

До Києва повернувся вже давно, після двадцятиденного відпочинку на селі, але все не міг зібратися написати Вам. Альманах на мене справив приємне враження, є, звичайно, неповноти у відділі гол[овним] чин[ом] прози, але ж ви були обмежені обсягами, окремі промахи в бібліографічному] покажчику загалом незначні. Рецензій поки що не зустрічав. «Ж[иття] й революція]» має намір замовити рецензію Майфету (Вам же Терещенко збирається запропонувати написати рецензію на російський переклад Сосюри). Днями надіслав Вам відбитку статті про «Леонору» в укр[аїнській] літ[ературі]. Гадаю, що через кіль[ка] днів вийде Пушкін. Надішлю.

Всього доброго!

Ваш П. Ф.

(Дописано рукою дружини)

Ігоре Стефановичу! Курйози у Вас в «Альманасі». Драй-Хмара у Вас «молодий поет», а йому 42 роки [сорок два]! Чоловік середніх літ, має образитися — лінгвіст, перекладач білорусів, чехів, німців, французів![???].

А поки що, всього доброго! Я думала, що все ж дорікати Вам за це не слід — Ви хотіли його «омолодити».

(З Києва в Ленінград.

Красная, 53, кв. 23).

1.V.31, Київ

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Лист Ваш отримав — радий, що Вам вдалося влаштувати Ваші переклади моїх віршів. Напишіть, коли і в якому видавництві вийде цей Гатовський збірник. Що ж до підготовленого Вами збірника перекладів, то, якщо Ви не отримуєте відповіді від автора, [...] слід його поки що відкласти... Тому я й не дізнавався, хто відає відділом поезії у державному видавництві «Література і мистецтво», куди Ви намірялися звернутися з пропозицією.

З цікавістю чекаю на Ваші переклади з Рембо — коли вийдуть, надішліть. Марія Андріївна зворушена вашою увагою до її скульптурних творів, хоче Вам написати і надіслати ще кілька знімків.

Чи можна в Ленінграді роздобути перших п’ять випусків «Литературной учебы»? Коли збираєтесь приїхати в Київ?

Всього доброго.

Ваш П. Ф[илипович]

(Із Києва в Ленінград.

Красна вул., 53, кв. 23).

1.VII.31

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Нарешті я став дещо вільнішим,— учора закінчився навчальний рік в Інституті Соціального] вих[овання]. Правда, ще доведеться до 15-го читати лекції для студентів заочного Інституту, зате менше буде засідань та ін. 15-го липня має початися моя відпустка, думаємо тижнів на два поїхати в село до рідних Марії Андріївни, потім, напевне, весь час будемо в Києві. Хочу закінчити і написати низку історико-літературних праць. Дуже вдячний Вам за № 14 «Разца» — у Києві цей № або не отримували, або ж мали в обмеженій кількості, і я не міг знайти його в кіосках. Сторінка сучасних укр[аїнських] поетів справляє приємне враження. Коли ж Вам удасться випустити Антологію укр[аїнських] поетів? Що чувати про альманах Гатова? У нас помітних новинок останнім часом ніби не з’являлося, і взагалі у світі літератури нічого нового начебто не чувати. Хоча за останній час майже нікого з літераторів не бачив, позаяк був перевантажений викладацькою та науковою працею. Переписую для Вас вірш, про який Ви писали. Він був надрукований у «Житті й революції», 1929, № 78.

Як листя торішнє

І плісняве сміття

Вивозять на тачці з весняних

садів,—

Так хочу спалить я

Квиління колишнє,

Любов нерозчуту,

розметаний гнів.

Шумлять круг алеї

Лапаті каштани,

До білих беріз налітають шмелі,

І радість і рани

Дороги моєї

Сплелись, як коріння,

у чорній землі..

Та стрів між дерев я

Кохану і ждану,

Що погуком срібним вітає

життя,—

В країну туманну,

Де гинуть знічев’я,

Немає принуки, нема вороття.

На сонячні релі

Спішать футболісти,

І скрізь по доріжках біжить

дітвора,

Думки наші чисті,

Спочинок веселий,

І творчої праці надходить пopal

На початку минулорічної весни М. А. лаяла мене, що не пишу віршів, я й написав оцей вірш після прогулянки в саду. М. А. вони сподобались. Потім мені дуже хвалив їх Май[ф]ет. Якщо Вам удасться їх перекласти, — буде приємно.

Всього доброго! Привіт від М. А. Пишіть!

Ваш П. Филипович

10.Х.31

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Лист Ваш отримав, дуже радий, що Ваша літературна праця в Москві розгортається і що квартирне питання (у нас у Києві теж нелегке) наближається до благополучного вирішення. Велике спасибі за № «За 30 днів», який мене втішив не лише Вашими сторінками — я давно вже не стежив за цим журналом, він, залишаючись «читабельним», безперечно, поліпшився. Ви пишете, що десь друкуєте переклади двох моїх віршів — з інтересом чекаю номера, не знаю тільки — якого журналу? Ваші публікації невид[аних] віршів Брюсова прочитав у «Литерат[урной] газете» — вірші заслуговують на опублікування.

Ви вже, звичайно, отримали знайдену Терещенком в ред[акції] «Життя й революції» Вашу статтю про переклади. Я йому повідомив Вашу московську адресу, і він відіслав рукопис з проханням виокремити з нього рецензію на Бажана для «Ж[иття] й революції]». Літературних новин більш чи менш значних ніби немає. З нових книжок віршів виділилась книжка молодого поета (минул[ого] року закінчив ІНО) Г. Саченка «Зустрічний ентузіазм». Мисик минулого року випустив гарний збірник «Чотири вітри» (перша рання книжка — «Трави»), тепер друкує книжку нарисів (Турксиб) — «Тисяча кілометрів» (друкувалися в «Пролітфронті», частково вийшли у вид[авництві] «Масова художня бібліотека»), я йому напишу про Ваше бажання, але зараз, як я чув, його в Харкові немає — поїхав з бригадою на якусь будову. Де перебуває Влизько — не знаю, в Києві його, за словами Терещенка, немає.

«Книгоспілка» влилася в ДВУ [ЛіМ] ще минулого року. Лєрмонтов має вийти у вид[анні] ЛіМу, та коли це станеться — невідомо. Тому я й не писав ще вступ[ної] статті про Лерм[онто]ва в укр[аїнській] літературі. Нині майже закінчив статтю про акад[емічне] видання Шевченка (близько 4-х друк, аркушів):

Переписую Вам новий вірш:

ГЕТЕ

Минули пристрасті, змагання

і труди,

Та він ще промовляв

з погаслого сторіччя.

Відверте і ясне горить

його обличчя,

І пильно в далечінь сягає зір

твердий.

Мов цвинтарні гаї сплять

ваймарські сади,

Його Європа знов у снах

середньовіччя,

Але на обрії зростає робітнича

Республіка,— і він вдивляється

туди,

Не вертерівський жаль,

не олімпійський спокій,

Що крізь мінливі дні

і бистроплинні роки

Шукає сяєва незмінної краси,—

Із Фавстовських рамен старі

зірвавши шати,

Боління все спізнать і спрагу

будувати

Новому світові у спадок віддаси.

Всього доброго! Пишіть! Од Мар[ії] Андріївни — привіт.

Ваш П. Филипович

18. I. 32

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Дякую за довідку про переклад[ачів] з Барб’є2 і за книжку Павлова. М. А. шле Вам подяку і вітання, а я розшукаю «Русск[ую] Камену» Садовського і ще щось підходяще і надішлю Вам узамін. Зараз спішним порядком готуюся до ювілею Гете, на уроч[истому] засіданні Академії читатиму доповідь на тему «Гете і укр[аїнська] література]». Якщо будуть присвячені Гете №№ декадників «Стройка» і «Красн[ая] Нива» (цих журналів тут у роздрібу зовсім не можна дістати), а також № «Литературной] газ[еты]» від 23-го і якщо Вас це не затруднить, надішліть, будь ласка, а я Вас відповідно віддячу. «Глобус» зі статтею про Барб’є і перекладом ще не вийшов. Рильський опрацьовує поему і редагує переклади опер. Мик[ола] Кост(ьович] перекладає «Енеїду» Вергілія. Які Ваші літні плани? Чи думаєте побувати в Києві, я до серпня зайнятий лекціями.

Всього доброго. Пишіть!

Ваш П. Ф[илипович]

(З Києва у Москву.

Садово-Сухаревська, 4, кв. 7).

2 Барб’є Анрі Огюст (1805—1882) — французький поет демократичного напряму, творець так званої романтичної сатири. Відомий збірниками «Ямби», «Лазар», «Сатири». За мотивами вірша Барб’є «Здобич» художник Є. Делакруа написав картину «Свобода на барикадах», а Е. Золя переніс назву згаданого вірша на один із своїх романів.

18. І. 32

Дорогий Ігоре Стефановичу!

Спасибі за швидкий відгук, тільки от отримав Ваш лист і зараз же відповідаю. Зібрані Алексєєвим (моїм приятелем) давні переклади з Барб’є не лише знаю й маю, а й надрукував у «Пролетарській] правді» 1922 року (№ 297) рецензію, в якій вказував на деякі прорахунки видання. (А[лексєєв] жив тоді в Одесі, і я не міг повідомити йому до виходу книжки). Потім у примітках про Барб’є в академічному] вид[анні] Шевч[енкового] щоденника, де вписано «Собр[ание] лир» у перекладі Бенедиктова, а далі [Щевченком] потверджується, що це саме переклад Б-ва, і ще дещо вказав — напр., те, що найраніші переклади з Б[арб’є] петраш[евця] Дурова надруковані в Харківському альманасі «Молодик» за 1844 рік. Є у мене ще деякі доповнення, що стосуються] давніх перекладів. Замітку до «Глобуса» вже зробив, набирається, надішлю. Велику статтю готую. За Ваші вказівки про переклади Мандельштама і в книжці Ост.[ ?] і Занук.[ ?] дуже вдячний. Буду вельми вдячний, якщо перевірите, чий переклад «Здобичі», м[оже] б[ути], що кого-небудь у «Прожекторе», 1923, № 13, текст цього неохайного перекладу — суджу з другої половини — мені не потрібний, лише вказівки. Жаль, що книжка Даниліна не виходить, добре було б з кимось зв’язатися і дізнатись, чи не готує він статті про Б[арб’є], хто такий Дан[илін]? і де працює? Книжку Павлова — ту саму (два слова нерозбірливих) надсилайте. Вартість (здається, 1 крб. 20) поверну негайно. Марія Андріївна] кланяється. Надішліть нові праці...

Відбитки праць про Ш-ка — Ваші: я ж подарував їх Вам.

Ваш П. Ф[илипович].

(З Києва — в Москву. Сад.-Сух.)

Із збірки «ЗЕМЛЯ І ВІТЕР»

Єдина воля володіє світом,

Веде в майбутнє нас єдиний шлях,

Ми умремо з єдиним заповітом

В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина,

Життя зросте над попелом руїн,—

Велика мрія, мудра і єдина,

Не даром дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі

Єдине сонце для землі горить,

І всі колись з’єднаються в просторі —

Людина, звір, і квітка, і блакить.

(1928 р.)

Він тікав і дививсь, і знову

Зупинявся між тихих трав.

Загубив золоту підкову

І на обрію десь упав.

І, мов душі давно померлі,

Підіймались тумани там,

Де вечірні тіні простерли

Перед небом убогий крам.

Хтось не зводив жовтого зору,

Кликав вітер і сіяв жах,

І на чорнім коні Леонору

Без упину мчав у степах.

А земля затулила вуха...

Господине стара, не спи,—

Крикне півень, вогонь роздмуха

І запалить твої снопи!

Шануй гніздо старого чорногуза —

Він стереже і клуню, і стіжок,

І доручила доглядати Муза

Йому сіреньких радісних пташок.

Лагідні дні — немов смачну солому —

В широких яслах все жують воли

І кожен раз, коли виходять з дому,

Ізнов туди вертають, де були.

Від ясних днів ще спокійніші ночі,—

На синій стрісі срібний чорногуз,

У небі він і рушити не хоче,

Здається, він навіки там загруз.

Самотна втіха й безтурботна праця:

Все позирає на земний стіжок,

А вколо нього ледве метушаться

Блискучі зграї золотих пташок.

Колосом стигне слово

В долах і на горбі.

Жовтих стеблин розмово,

Не шепотіть тобі!

Дзвонять серпи і коси,

Важко скриплять вози,

Сніп, співак безголосий,

Молить: збирай, звози!..

Ось і новий господар

Владно веде коня,

І Непорушна згода

Поля, людини, дня.

І одчиня ворота

Варта майбутніх днів:

Чорна землі скорбота,

Сонця злотистий спів.

Хай на небі зовсім змарнілий

Срібний місяць хмарку шука,—

Бачу тільки платок твій білий,

Знаю: в муфті тепла рука.

Ми йдемо, і шепочуть віти,

Між будинків вітер літа,

Я діждався: знайшла в мені ти

І читаєш свого листа.

Зустрічаються радо зорі

І зовуть, говорять вони,

Що все далі, далі простори,

Де лунають планетні сни.

І не може бути іначе,

Я не чую світів чужих,

Коли серце землі гаряче

Б'ється в ніжних грудях твоїх.

Із збірки «ПРОСТІР»

МОНОМАХ

Дивився з вежі

На темний бір,

Там слід ведмежий

І вовчий зір.

Там бродять тури

У далині.

А дуб похмурий

Ковтає дні.

Дививсь і зброю

Стиснув хутчій.

Соколів двоє

Враз на плечі.

Бичача шия,

Мов камінь крик.

Не Візантія —

До степу звик.

Залізна шкіра,

Серце тверде —

На роги звіра

Не попаде.

О Мономаше!

Ти не навчай,

Що щастя наше —

Покора й рай.

Зійдуть на попіл

Бліді ченці,

А спис і сокіл

В твоїй руці!

Гримить відвага

На всі віки —

Той крик варяга,

Той стиск руки!

Не вино, не сон і не отруту...

В темній чаші — спокій і вода.

Ти не славив затінки і скруту,

Подививсь: проходить череда.

Жовтий промінь сяє на оборі,

Півником червоним — у вікні.

Руки загорілі і нескорі

Подали напитися мені.

Я напився і сказав: спасибі!

За селом яри і далечінь,

І вітряк вклонився чорній скибі,

Тій роботі впертих поколінь.

Срібні верби, не згадайте лихом

Злидарів і мрійників-невдах.

Курявою і гудінням тихим

Стелиться повечорілий шлях.

Вмовляє ніч вогні біляві —

І гомін міста затиха.

Нема пошан ні пишній славі,

Ні темним закликам гріха.

Ти подивись: он там, за рогом,

Схилився, задрімав візник.

Майдан зоріє так убого,

І лине тінь, і вітер зник.

І я під подувом розстання

Вертаюсь тихий і сумний.

Я весь задума і вагання,

І смага губ, і втома вій.

І все зливається в уяві,

І все згасає у півсні —

Будинки, кінь, вогні ласкаві,

Чуже життя, мої пісні.

Небо осіннє мов квітка марніє,

Сохне стерня, затихають лани.

Птиці у вирій вертають, Маріє,

Вільним трикутником височини.

В хмарах росте і темніє фортеця,

Вітер спиняє невпинний свій крок,

Вранці прокинешся — не засміється

Сонце — на сонці вже перший льодок.

От і тебе поневолить спочинок.

Де ті думки — золоті кораблі?

Серце твоє — мов маленький будинок

На неосяжній холодній землі.

ПОЗА ЗБІРКАМИ

НАПІВОСІННІЙ ДОЩ...

Напівосінній дощ надвечір

Камінне місто оточив,

І хмарним подихом дихнули

Сади, будинки, ліхтарі.

Ще капають від вітру краплі

З дерев стемнілих і важких.

Ми п’єм повітря вогкувате,

І похолод пливе на нас.

Йдемо повільною ходою,

Твоя рука в моїй руці,

Спокійно і бадьоро линуть

У млисту далечінь думки.

— Послухай, ми колись блукали

По цих заулках і садах! —

І ти поглянула навколо,

Непереможна і ясна.

Я пригадав і не озвався,—

Отам на розі вже давно

Недобудованим будинком

Лишилась молодість моя.

Дотик блідої руки,

Хвиля теплині на мить.

— Десь пролітають віки,

І хуртовина шумить.

Пошепт, і стиски, і сміх,

Запит і знову снага.

— Інших коханок моїх

Десь уже ніч одяга.

Біла постава гнучка,

Губи червоні в вогні.

— Губи чиїсь і рука

Там в далині,, в далині...

(23 лютого 1923 р.)

Не скажуть ні фарби, ні книги,

Не зможе накреслить рука,—

Напливами талої криги

Кругом розіллється ріка.

Затопить піски і садиби,

Надійде до самих лісів,

І хмари, мов піняві риби,

Пливтимуть у сяєві днів.

І будеш ти знову і знову

З високої стежить гори,

Як радісні хвилі Дніпрові

Назустріч незнаній будові

Могутні виносять дари!







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.