Викривання злочинів тоталітарної системи у творчості прозаїків - Особливості розвитку української літератури ХХ - початку ХХІ століття

Історія української літератури: інтегрований курс - О. А. Двуличанська - 2016

Викривання злочинів тоталітарної системи у творчості прозаїків - Особливості розвитку української літератури ХХ - початку ХХІ століття

План

1. Тема голодомору у романах У. Самчука („Марія”) та В. Барки („Жовтий князь”).

2. Проблема свободи й боротьби за своє визволення, активної життєвої позиції у романах „Сад Гетсиманський”, „Тигролови” І. Багряного.

3. Трагедія українського народу у кіноповісті „Україна в огні” О. Довженка.

Мета: глибше осмислити передану в художніх творах трагедію України на зламі епох через ідейно-художній аналіз тексту, розкриття проблеми свободи й боротьби за своє визволення в романах І. Багряного; схарактеризувати особливості втілення трагедії українського народу в кіноповістях О. Довженка.

Ключові слова: кіномистецтво, кіноповість, роман-хроніка, проблематика, тоталітаризм, голодомор, репресії.

1. Тема голодомору у романах У. Самчука („Марія”) та В. Барки („Жовтий князь”).

В українському письменстві різних часів з'явилося багато прозових творів, у яких художньо моделювався голодомор українців у ХХ столітті. Із відомих ідеологічних причин твори українського письменництва з відповідними мотивами були забороненою зоною - як і табуйовано сам факт трьох голодоморів у радянській державі.

Література, яка репрезентує тематику голоду на початку 1920-х, адекватно відреагувала на тонкі порухи людської психіки, антитезою „людське - звіряче” відтворила напругу суспільних взаємин, коли біблійне „син - на батька, брат - на брата” набуло реального втілення [19, с. 60].

Одним із перших епічних творів про голодомор став роман „Марія” У. Самчука. Його було написано у страшні для України роки 1932 - 1933, коли лютував голод, штучно влаштований з метою винищення селянства, тих Матвіїв-господарів, котрі годували народ, були найпершими но сіями української ментальності, волелюбного духу. Голод забрав мільйони життів невинних жертв сваволі та безчинства. Свіжими слідами цих жахливих подій пішов і автор. Він присвячує твір „Матерям, що загину ли голодною смертю на Україні в роках 1932 -1933”. Вже у 1934 році „Марію” було видрукувано окремою книжкою у Львові. Перед читачем постала жорстока правда про становище українського селянства після революції 1917 року. З цієї причини „Марію” в СРСР було заборонено. В основу твору покладено реальні події. Прототипом головної героїні стала дерманська красуня Мотря, весела, працьовита, привітна дівчина, прототипом Гната - рідний дядько

письменника. Мартин Заруба також мав життєвого відповідника. Дійсним є й факт отримання від нього Мотрею (Марією) посагу і одруження її з Гнатом, розлучення, життя з Корнієм. А ось картини більшовицького господарювання, голоду - це вже з розповідей утікачів із „соціалістичного раю”.

Роман У. Самчука відзначається гостротою проблематики, високим рівнем художньої майстерності, глибоким проникненням у психологію героїв. Через систему образів автор розкриває філософський погляд на тисячолітні сімейні народні традиції, непорушні норми звичаєвого права, що складалися протягом усієї історії української нації.

Простий і величний образ української Марії нагадує нам образ Марії біблійної, яка стала втіленням доброти, милосердя і любові.

Отже, Марію можна назвати справжньою Берегинею. Змалювавши просту жінку-селянку, письменник підносить її образ до символу самої України, стражденної, довготерплячої, розіп'ятої жахливого 1933 року на хресті голодомору.

Таким чином, роман У. Самчука „Марія” написано в ранній період творчості митця, він є ніби підсумком усього попереднього етапу. Водночас твір є новим, якісно вищим щаблем сходження письменника до літературної майстерності, бо ним автор заявив про себе як про майстра зрілого, цілком сформованого світоглядно, психологічно, художньо. У романі на найвищих нотах зазвучала найголовніша тема його творчості - драматична доля українського народу на розторганих шляхах XX століття, намагання українського духу й інтелекту утвердити себе серед інших народів рівноправною силою [46, с. 225].

Твір цікавий для нас і важливий для літературного процесу також тим, що автор хронологічно першим показав протистояння українців більшовицькій орді, діаметральну протилежність і несумісність двох світоглядів, апогей цього протистояння - колективізація, репресії, голодомор.

Ще одним визначним твором цієї тематики є роман „Жовтий князь” В. Барки, написаний 1958 - 59 роках. Основою роману В. Барки стали дійсні реалії, про що вказує і сам автор у передмові до першого видання тексту в Україні 1991 року, написаній 1989 року в США. Саме художньо трансформовані реалії дійсності склали фактологічну матрицю твору.

В основу роману покладено зображення реальних подій етноциду в Україні на прикладі долі родини Катранників. Штучний голод початку 1930-х висвітлюється письменником крізь призму біблійного пророцтва як результат запрограмованого етноциду більшовиків. Проблема духовності, гуманізму, людяності - одна з головних у романі. Вона розкривається через потужний символічний образ - церковну чашу. Українські селяни відтак постають у романі уособленням лицарів Святого Ґрааля, які гинуть, охороняючи її від слуг Сатани - Жовтого Князя [7, с. 55].

Дійові особи роману - люди однієї епохи, одного часу, здебільшого одного соціального класу. Але в кожного з них - своя мета в житті, свої цінності та ідеали: у Мирона Катранника - глибока християнська віра в Бога,

у Григорія Отроходіна - фанатична партійно-більшовицька віра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ заради „світлого майбутнього”. Отже, їхні життєві філософії - діаметрально протилежні. Звідси й неминучість конфлікту Добра і Зла.

Автор відразу вводить читача в атмосферу поруйнованого духовного світу. В неділю, коли, як правило, сім'я ішла до церкви, персонажі роману В. Барки вже розділені: господаря повели до сільради, вимагають здавати хліб, а якщо хліба нема, то - гроші. Старший син, навчений у новій школі, за новими вчителями, називає пережитком церкву та відвідання богослужінь. Але традиційне все ще простежується: мама, Дарія Олександрівна, наряджає терпляче доню в найкраще до церкви. Церковне життя як духовність руйнується, руйнується віра.

Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем: наприклад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситуації (забрати хліб у мертвої людини, вбити й з'їсти ховраха, шпака, горобців, собаку), - чи ведуть ці вчинки до зруйнування людської сутності? Автор не моралізує, не дає буквальних відповідей, він примушує думати самостійно, просто описуючи події. Його хвилює питання: чому все ж таки Україну спіткало таке страшне лихо? Пояснення дає в традиційному для себе християнському ключі: велика гріховність українського народу потребує обов‘язкової спокути. Автор нагадує біблійну оповідь про перший гріх на землі - братовбивство, проводячи чітку паралель із сучасністю: місяць горів кров'ю тоді, коли Каїн мав убити Авеля, як і в той час, коли починалося голодне лихоліття в Україні. Кров, за Біблією і В. Баркою, - це правда, яка обов'язково стане відомою. Релігійний письменник намагається пояснити причину голоду: причина біди - нешанобливе ставлення до віри. Чимало епізодів відтворюють жахливе руйнування храмів Божих, відвертання людей від віруючих, їх масове гоніння [7, с. 58].

Безперечно, бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932 - 1933 роках, показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, пожирає своїх дітей, бо вона сама - „жовтий князь”. Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися Людьми у найтяжчих обставинах, підіймає широке коло одвічних проблем: життя і смерті, добра і зла, моральності і аморальності, духовності і бездуховності, родинного виховання, віри, новітнього яничарства, застерігає нащадків від повторення помилок історії.

Автор утілив у „Жовтому князі” правду тоталітарної епохи, передав її сутнісні протиріччя, відтворив психологічні особливості персонажів. Смисловий центр твору становить розуміння людини як окремої особистості і головного об'єкта поглибленого і деталізованого психологічного аналізу. У романі він детермінований дослідженням поведінки особистостей за умов голоду фізичного (українське селянство) та духовного (більшовики). У „Жовтому князі” зображено те, яким чином структура радянської

тоталітарної системи забезпечувала унікальний стан соціуму, тотально залежного від партії та зобов'язаного їй самим фактом свого існування.

2. Проблема свободи й боротьби за своє визволення, активної життєвої позиції у романах „Сад Гетсиманський”, „Тигролови” І. Багряного.

У часи важкого відродження повернулись в Україну імена її славних синів, одним з яких був І. Багряний, - поет, письменник, публіцист, політичний діяч. Тоталітарна система зробила все можливе й неможливе, щоб голос патріота не був почутий на Батьківщині.

Уже під час свого навчання в Київському художньому інституті він виявив себе „політично неблагонадійний”. „Сумнівна” ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах, а також він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний та інші. Крім того, товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1932 році І. Багряний був заарештований у Харкові, засуджений на п'ять років концтаборів. Через 4 роки. І. Багряний утік, переховувався між українцями на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі „Тигролови”). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі „Сад Гетсиманський”).

У 1944 році І. Багряний сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945 році заснував газету „Українські вісті”. При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема „Україна”, „Прометей”, у яких з'являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою, взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об'єднання українських письменників „Слово” з центром у Нью-Йорку [46, с. 155].

У 1946 році письменник перейшов на легальне становище. Памфлетом „Чому я не хочу вертати до СРСР?”, яким привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР.

Письменник помер 25 серпня 1963 року у санаторії у Шварцвальді (Західна Німеччина). І. Багряного посмертно реабілітовано у 1991 році відтоді почала передаватися його творча спадщина.

Життєвим и мистецьким кредо І. Багряного було: „Ми є. Були. І будем Ми! Й Вітчизна наша з нами”. Воно втілено в багатьох творах письменника. Він залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами. Першим великим твором були „Тигролови” (1944; 1946 перевидані під назвою „Звіролови”), перекладені німецькою та видані в місті Кельні трьома накладами. Цю книжку високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові.

В основу роману покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру: він не скорився, не змирився з насильницьки нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи й залишився Людиною. Сюжетна канва роману вибудована на історії „полювання” майора НКВС Медвина - цього новітнього тигролова - на гордого, не прирученого тоталітарною системою молодого хлопця з України, який у Тайзі знайшов земляків, друзів, кохання... Григорій Многогрішний переміг. Передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може й повинна кинути виклик страшній системі й вистояти [46, с. 162].

Безперечно, це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру (тому й закономірна його популярність серед німецької молоді). Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. У цьому творі всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні образи, ліричні відступи, промовисту символіку. Згадаймо той стрімкий потяг-експрес, що мчить на Далекий Схід. Як мчить і саме життя ХХ століття. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники пануючої влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на в'язнів. Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, наче у мрію-казку. Символічний підтекст цієї назви. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією. Атмосфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня мати- природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без такої тремтливої любовної колізії немислимий жоден романтичний твір.

Але сюжет далекий від мрійливої сентиментальності, навпаки - він напружений, динамічний. Сірки мають незвичне й небезпечне заняття - виловлюють у тайзі тигрів - гордих, незалежних і сильних звірів. Звернімо увагу: ці люди не убивають, а лише ловлять. У двобої з тиграми вони є рівновеликими, такими ж гордими та незалежними. Українці протистоять силам зла, яке уособлено в образі майора НКВС Медвина, протистоять і перемагають.

Проблема людяності в жорстокому світі - в центрі роману „Сад Гетсиманський”. Він не змальовує свого героя людиною унікальної сили духу. Андрій Чумак бореться не за життя, бо такої перспективи у нього немає, він просто не хоче бути „діркою від бублика”, не дозволяє собі зламатися в ім'я власної честі. Проблема людини як цілісної особистості та

людяності як основної риси особи розкрита в романі дуже виразно. Автор зумів показати, що і тіло, і душа мають межу терпіння, водночас стверджуючи, що в людині є великий потенціал внутрішніх сил, опираючись на які, вона непереборна за будь-яких умов.

Для української літератури роман І. Багряного „Сад Гетсиманський” має велике значення. Тут виведено сильну особистість, взірець для наслідування, тип-мрію - українця, який не скориться, не спіткнеться, не впаде, не занедбає ідеалів, як і Григорій Многогрішний в романі „Тигролови”.

Мужнім і несхитним показано Андрія Чумака в романі „Сад Гетсиманський”. В. Винниченко назвав його „великим, вопіющим і страшним документом” радянської дійсності, сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір також має романтичне спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом „Архіпелаг ГУЛАГ”). Правдиві описи тюремного ув'язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді.

Отож, на майже документальній основі досить вправно вибудовується розгалужений каркас витвореного уявою і фантазією митця апокаліптичного світу безправ'я, нелюдських знущань і принижень. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому,

глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання головного героя, письменник психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль. Він також безпосередньо використовує засоби фольклорної поетики. Скажімо, пісенний зачин роману - до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька, старого коваля. Цей заповіт - у традиції споконвічної народної моралі: триматися один одного, рятувати того, хто потрапляє в біду. А в біді зараз найменший брат - репресований Андрій. Заповіт старого Чумака звучить досить символічно, наче заклик, прохання до всіх майбутніх нащадків.

Символічною є назва твору. За біблійною легендою, Гетсиманський сад - місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа, місце зради. Там гарно й затишно, ростуть солодкі маслини. Такий сад душевної опори є разючим контрастом до тієї дійсності, в якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо протистояти.

Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв багато сум'яття, розпачу, зневіри, проте всупереч усьому Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших дітей коваля не зламав тоталітарний прес. У творі передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Така оптимістична кінцівка і така провідна ідея „Саду Гетсиманського”.

3 . Трагедія українського народу у кіноповісті „Україна в огні” О. Довженка.

В умовах відносної свободи періоду Другої світової війни О. Довженко, який змушений був удавати з себе радянського митця, відчув нагальну потребу повернути свою палітру в рідну стихію, оживити її національно-патріотичним пафосом, наповнити любов'ю, теплотою та ліризмом. Перебуваючи в евакуації в Уфі та Ашхабаді, письменник думками линув в Україну. При першій нагоді він попросився на фронт, щоб власними очима побачити, що сталося з його рідною землею. Знищена, сплюндрована Україна спонукала митця до написання кіноповісті „Україна в огні”, в якій він отримав змогу перейти від надуманих картин та фальшивих образів до відтворення реальної дійсності і колоритних образів-характерів, зосередитись на рисах національної ідентифікації українців.

Назва кіноповісті „Україна в огні” свідчить про велику стурбованість автора подіями Другої світової війни, які розгорталися на теренах України. Почуття синівської любові проявилося уже в першому абзаці кінотвору, в якому відтворена ідилія української родини. Символічне прізвище „Запорожець” додає твору своєрідного національного колориту.

У цій кіноповісті О. Довженко спирається на етнічну модель розвитку української нації, яка дозволяє простежити своє коріння до якогось умовного спільного предка. Письменник сягає своїм зором до епохи Київської Русі, яка пережила свою трагічну долю. Оскільки українська нація спирається на родинний уклад, письменник показує сім'ю Запорожців у момент їхнього єднання - вся родина зібралася святкувати 55-річчя Запорожчихи. Відповідно до кіносценарію О. Довженко характеризує кожного члена родини Запорожців [55, с. 58].

Щоб підсилити ефект монументальних образів, автор динамічно змінює картини та епізоди твору, вибудовуючи його за принципом контрасту - в ідилію української родини письменник вплітає несподіване горе: війна вривається на українську землю, появилися утікачі, які масово залишали поле бою, від німецької бомби загинув Савка Запорожець.

О. Довженко, незважаючи на романтичну стильову манеру, не прикрашував катастрофи воєнних подій, до яких призвела більшовицька система та її бездарне керівництво. Він показує картини ганебного відступу багатьох тисяч героїв-страдальців, які залишали за собою багато кладовищ.

Тобто, скориставшись можливостями кіноповістяра, автор вдається до експресивної метафоризації, характерної для „Слова о полку Ігоревім”. Таким чином жаль, тугу та смуток він закорінює в глибину віків.

Війна кардинально змінила ситуацію, змушувала мобілізувати волю, проявляти національні характери і випробовувати їх на міцність. У скрутну хвилину кожна національна спільнота повертається до своїх витоків, до джерел, з яких можна почерпнути і сили, і віру, і наснагу. О. Довженко показує війну, зосереджуючи головну увагу на трагічних образах-характерах. Він був неперевершеним майстром проникнення в глибину людської трагедії.

Кожен персонаж кіноповісті „Україна в огні” мав своєрідну трагічну печать. У коротких епізодичних картинах митець знаходив оригінальні і незвичні колізії, які давали йому змогу зосередитися на людському горі.

Як українець, як патріот своєї землі, він намагався проникнути у внутрішній світ захисників Вітчизни, збагнути їхні наміри та вчинки, висвітлити стан душі. Письменник переконався, що не всім вдалося витримати великі випробування. Водночас О. Довженко наголошує, що жодні жахіття війни не могли похитнути високі морально-етичні принципи українців. Кожна порушена письменником проблема глибоко зачіпає основи українського буття. Устами фашистів О. Довженко не тільки дає позитивну характеристику українцям, а й вказує на вади українського національного характеру. Таким чином, О. Довженко вказав на ті загрозливі небезпеки, які підстерігають український національний організм, підточений зсередини. Він вбачав трагедію українців у тому, що вони не навчилися робити правильних висновків зі своїх невдач, історія їх нічого не навчила. Протягом століть вони зазнавали втрат і поразок через розбрат, неузгодженість позиції та переваги власного інтересу над громадським, непомірні амбіції, брак тверезого глузду та інстинкту самозбереження. І цим ключем до їхньої скриньки часто користалися вороги української державності [55, с. 60].

У кіноповісті „Україна в огні” органічно поєднані сценарій і повістевий виклад матеріалу, які не суперечать один одному, а визначають жанрову природу твору як кіноповість, яка дала можливість авторові поєднати динамічну побудову кадрових картин з глибокими філософськими узагальненнями, засобами кіномистецтва відтворити складний період Другої світової війни, викрити облудність та фальшивість більшовицької системи, показати її безпомічність і безпорадність у скрутні хвилини, через які український народ зазнав значних втрат у героїчній боротьбі за свою землю, показати непереможність духу, тверду волю та непорушність морально- етичних ідеалів українського національного характеру.

Консультації

І. Багряний. Памфлет „Чому я не хочу вертатись до СРСР? ” (уривки)

Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький...

Автор

Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.

Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на „родіну”.

Я не хочу вертатись на ту „родіну”. Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту „родіну”. Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину „совітську родіну” і нав'язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.

Вони її величають „родіна” і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту „родіну”. При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою „родіною”.

Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною?

Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.

Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово „Вітчизна” наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.

Для нас слово „Вітчизна” також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська „родіна”. Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з "рівноправних" республік в федерації, званій СРСР.

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.

Чому?

Бо там більшовизм.

Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде вимщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців.

Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі,

як страшна примара, - правди про „родіну”, про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній.

(Багряний І. Тигролови: роман. Чому я не хочу вертатись до СРСР?: памфлет/1. Багряний. - Кіровоград: Степова Еллада, 2000. - 240 с .)

Питання для самоконтролю

1. Назвіть перший роман в українській літературі, присвячений темі Г олодомору.

2. Стисло схарактеризуйте символічність образу „жовтого князя” в одноіменному романі В. Барки.

3. Які факти з біографії І. Багряного лягли в основу його антитоталітарних романів?

4. Дайте визначення поняттю „кіноповість”.

5. Назвіть головні проблеми, що порушені О. Довженком в кіноповісті „Україна в огні”.