Історія української літератури: інтегрований курс - О. А. Двуличанська - 2016

Шістдесятництво в українській літературі - Особливості розвитку української літератури ХХ - початку ХХІ століття

План

1. Ключові передумови появи шістдесятництва: суспільно-політичної ситуації другої половини 50 - 60-х років ХХ століття, специфіка культурно- історичного розвитку.

2. Зародження соціокультурного феномену „шістдесятництво”: визначні представники.

3. Морально-етичні й художньо-естетичні засади шістдесятників.

4. Специфіка прози шістдесятників: ліричність, історичність, національне підґрунття, химерність (на прикладі прозового доробку В. Яворівського).

Мета: окреслити ключові передумови появи шістдесятництва на зламі епох, визначити морально-етичні й художньо-естетичні засади шістдесятників, схарактеризувати особливості прози молодшого покоління письменників-шістдесятників.

Ключові слова: шістдесятництво, хрущовська відлига, ліричність, проблематика, новела, химерність.

1. Ключові передумови появи шістдесятництва: суспільно- політичної ситуації другої половини 50 - 60-х років ХХ століття, специфіка культурно-історичного розвитку.

Розглядаючи особливості розвитку художньої літератури 60 - 80-х років ХХ століття, потрібно враховувати не тільки соціокультурні умови, але й звернути увагу на суспільно-політичні й мистецькі чинники її становлення в цей період.

У 60-х роках ХХ століття українська інтелігенція й насамперед молоді письменники здійснювали спроби розширити свободу творчого самовираження, прагнули до національного, суспільно-культурного відродження, „використовували антиімперські гармати в обороні своїх національних традиційних цінностей, свого єства, в обороні своєї гідності. Крім загальних цінностей мусіли ще віднайти і відновити поганьблену національну святиню” [67, с. 24]. Не применшуючи значення „хрущовської відлиги” для активізації літературно-мистецького життя в Україні в 60-ті роки XX століття, справедливим також видається твердження авторів „Історії української літератури ХХ століття”, що це було й наслідком тих глобальних прогресивних зрушень, що відбувалися майже у всіх галузях життя людства: боротьба за соціальну рівність різних верств населення в багатьох країнах, поява руху опору в соціалістичних державах (Угорщина, Чехословаччина), а також модернізація власне мистецьких форм, що заперечували узвичаєну культурну традицію і вносили нові віяння в мистецьке життя.

2. Зародження соціокультурного феномену „шістдесятництво”: визначні представники.

Одним із найбільших досягнень цього періоду в культурно -мистецькій сфері стала поява соціокультурного феномена „шістдесятництво”. „Предтечею” шістдесятництва вважають Д. Павличка, уже перша збірка якого „Любов і ненависть” (1953) викликала значний резонанс у літературному житті, внесла новий струмінь завзятого поетичного, соціально значимого, гостропроблематичного слова, із художньою достеменністю, жорсткою відчутністю образу, чого бракувало заідеологізованій творчості. Найбільш радикально мотиви розвінчання культу особи виявилися у збірці „Правда кличе!” (1958), наклад якої було знищено за викривальний характер усього тоталітарного режиму, що не закінчився зі смертю Сталіна. Гуманістичною спрямованістю позначена творчість іншої провісниці цього суспільно-культурного руху Л. Костенко, дебютна збірка якої „Проміння землі” вийшла у 1957 році і в якій, як і в подальших, авторка стверджує ідеї людської неповторності, мирного співіснування, моральної витримки митця, гармонії у взаєминах людини і природи. Вагомою у творчості поетеси й шістдесятників загалом стала тема історичної національної пам'яті, звернення до свого родинного кореня.

Важливою при визначенні умов, за яких відбувалося формування означеного культурницького руху, видається думка одного з його ідеологів - І. Дзюби: „Прихід шістдесятників в історико-літературний процес відбувався за умов ще неабиякого впливу постсталінських ідей, а поряд з тим - ХХ з'їзд партії, що ознаменував появу чогось нового не тільки в політичному житті

країни, але й в свідомості народу. Зароджується віра в неминучі суспільні зміни, віра в завтрашній день” [34, с. 6]. Рушійним чинником у появі шістдесятників, на думку літературознавця, була потреба українців у духовному оновленні, відродженні. Схожою є думка й іншого критика Є. Сверстюка щодо умов виникнення цього літературного покоління: „Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав...З цього почалися шістдесятники - ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла” [68, с. 128].

З'являється „нова хвиля письменників, яких пізніше визнають фундаторами й старшими представниками шістдесятників: поети М. Вінграновський, І. Драч, В. Коротич, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, В. Симоненко; прозаїки Р. Андріяшик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, Ю. Щербак, котрі активно друкувалися в нещодавно створених виданнях „Радянське літературознавство”, „Прапор” та перейменованій „Літературній газеті”. Основними осередками нового покоління прогресивної інтелігенції стали Клуб творчої молоді „Сучасник”, головою якого був Л. Танюк, а у Львові - „Пролісок”, очолюваний М. Косівим.

Вагомою проблемою під час розгляду цього культурного феномена є встановлення хронологічних меж цього явища, з'ясування, за якими параметрами насправді відбувався процес визначення приналежності до цього покоління. Більшість літературознавців схиляється до думки, що шістдесятництво охоплює період 1960 - 1963 рр., оскільки пізніше відбулося посилення ідеологічної політики й цензури, і означена когорта митців не мала змоги вільного й продуктивного розвитку власних творчих інтенцій.

3. Морально-етичні й художньо-естетичні засади шістдесятників.

Є. Сверстюк визначив основні ознаки шістдесятництва як „юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає”, „шукання правди і чесної позиції”, „неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарми” [67, с. 25]. Естетична платформа представників цього руху була зумовлена принципами поєднання національних та світових художніх традицій, національної самоідентифікації (посилену увагу було приділено болючим питанням рідної мови, історії, культури), індивідуалізації творчості, її інтелектуалізації, естетизму, історизму.

Свідомість шістдесятників „в меншій мірі була отруєна радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередників”, систему цінностей яких почали складати „індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків” [50, с. 18]. Початковий етап творчості шістдесятників позначений „пошуками нової літературно-

мистецької форми, відмінної від закам'янілих масок „соціалістичного реалізму”. Це спричинило пошуки нового змісту, відповідного актуальним соціальним і національним проблемам.

Н. Зборовська називає шістдесятництво „новою хвилею” у національно-культурному відродженні, а також виділяє основні ознаки цього літературного покоління: „світоглядне звільнення письменника з-під влади тоталітарної ідеології, утвердження гуманістичного світобачення, відродження репресованого національного почуття, національно -романтичної ідеї, спроба створення нової національної міфології; культ естетики та культури, актуальність незаанґажованого мистецтва, свободи творчості” [39, с. 26]. Дослідниця акцентує увагу на тому, що зазначене літературне покоління не змогло виконати своє найважливіше завдання - очищення суспільної та індивідуальної свідомості. Основна причина такої поразки полягає в тому, що вчасно не була проаналізована світоглядна роздвоєність їхніх попередників - літературного покоління „Розстріляного відродження”. Тому творчість шістдесятників стала „теплим повівом після важкої крижаної зими, першою ластівкою, що, на жаль, не принесла з собою весни” [42, с. 442 - 443].

Зменшення тоталітарного тиску з боку державного керівництва дало змогу для розвитку літературно-критичної думки й виявилося в естетичних і мистецьких підходах до художньої творчості когорти літературних критиків- шістдесятників: І. Дзюби, М. Коцюбинської, І. Світличного, Є. Сверстюка (аналіз малодосліджених й до того часу замовчуваних літературних імен, посилення літературознавчого зацікавлення проблемами давньої літератури тощо), а також тогочасних дослідників-дебютантів, які продовжували розвивати назрілі питання науки про літературу (Ю. Барабаш, В. Дончик, М. Ільницький, М. Косів, Л. Сеник та ін.).

Отже, більшість дослідників цього культурного феномена однією з головних рис його вважають звернення митців слова до сфери національної духовності та культури як найбільш узагальнених понять, що безпосередньо пов'язані з визначенням національної ідентичності та самоідентичності кожної окремо взятої особистості.

Суспільно-культурна політика другої половини 60-х років ХХ століття ознаменувала чергове посилення цензури й ідеологічного контролю над інтелігенцією. У 1963 році після зустрічей М. Хрущова з творчою елітою, під час яких він засудив нівелювання методу соціалістичного реалізму та прояви формалізму в художньому доробку митців, відбулося поновлення ряду заходів ідеологічного контролю, спрямованих на заборону вільно висловлювати власну думку, та репресії.

Таким чином, з другої половини 60-х років практично призупинився активний розвиток українського культурного процесу, значний внесок у який зробили шістдесятники. Однак талановита молодь навіть у рамках тоталітарної системи намагалася витворити національну культуру, спираючись при цьому, безперечно, на здобутки своїх попередників.

4. Специфіка прози шістдесятників: ліричність, історичність, національне підґрунття, химерність (на прикладі прозового доробку В. Яворівського).

Означені вище тенденції дають змогу не лише заглибитися в особливості тогочасного суспільно-політичного й соціокультурного стану, а й осягнути специфіку становлення творчої особистості молодого В. Яворівського, початок письменницької кар'єри якого припадає саме на другу половину 60-х років минулого століття. Він належав до літературного кола без певної організаційної системи, що склалося лише на основі усвідомлення його членами власної національної ідентичності. До складу цієї умовно виділеної нами групи входили письменники, які оточували В. Яворівського у ключових містах початку його творчої біографії - Одесі та Львові. Формування особистості молодого автора відбувалося у стінах Одеського державного університету ім. І. Мечникова, де він навчався на філологічному факультеті. Зважимо на думку дослідниці О. Заплотинської про те, що основні навчальні заклади, де здобували вищу освіту шістдесятники, розташовані в Києві, Львові й Одесі. Обґрунтованою й незаперечною є думка про те, що визначальним у формуванні означеного мистецького руху було, безперечно, культурне середовище столиці, яке трохи згодом оформилося й у Львові. Однак суспільна атмосфера в цих містах, постійна увага з боку владних структур до ідеологічної складової літератури не давала змоги відчути цілковиту свободу творчості.

Наприкінці 70 - на початку 80-х років на сторінках часописів відбувалися літературні дискусії, темою яких були основні тенденції розвитку української тогочасної прози, її жанрові та стильові ознаки, у яких, принагідно, обговорювали й деякі твори В. Яворівського. Для детальнішого огляду було обрано деякі аспекти дискусії, започаткованої статтею М. Ільницького „Від епічності до... епічності” на сторінках часопису „Дніпро” (1980 р.), оскільки у своєму дослідженні спиратимемося на основні положення особливостей літературного процесу зазначеного періоду, винесені науковцями на обговорення. Уже в самій назві статті літературознавець накреслив основний напрямок жанрово-стильового поступу української прози другої половини XX століття, визначаючи при цьому якісно нові риси епосу 70 - 80-х порівняно з 50 - 60 роками.

Особливістю прози першого періоду є, на думку дослідника, її ліричність, обумовлена значним впливом поезії 60-х років [42, с. 138]. На думку М. Ільницького, літературний процес є соціально обумовленим. Зміни, що відбувалися в радянському суспільстві другого зазначеного періоду, серед яких „усвідомлення небезпеки порушення екологічної рівноваги, . посилення раціоналізму та відрив від традиційних основ установлюваного віками народного побуту” [42, с. 140], сприяли поширенню в літературі мотиву історичної пам'яті, який зумовив зміни не тільки в тематиці й проблематиці творів, а й торкнувся жанрово-стильових аспектів (звернення до жанрів роману й повісті „внутрішнього вибору”). Новаторські риси епічності М. Ільницький вбачає в тому, що історичний процес розкривається крізь людську призму, а це передбачає поглиблений розгляд життя людини, її минулого з точки зору сучасності, духовних процесів у суспільстві та у внутрішньому просторі кожної особистості. Посилену увагу до долі окремої особистості, її внутрішнього світу та кола тих проблем, які її спіткають у сучасному житті, приділили Р. Андріяшик, О. Гончар, Є. Гуцало, В. Дрозд, П. Загребельний, Р. Іваничук, Гр. Тютюнник, Р. Федорів, В. Яворівський та ін. Так, у центрі уваги Яворівського-прозаїка - або звичайна людина (здебільшого селянин) з багатим духовним потенціалом, внутрішньою красою, жагою до життя в усіх його проявах, колосальною працездатністю, яка є ніби генетично зумовленою, перейнятою від пращурів (таким постає герой у середніх та великих прозових формах), або представник підростаючого покоління із замріяним, по-дитячому чистим поглядом на навколишній світ, посилена увага до, здавалося б, повсякденних речей, живої природи й уміння помічати їхню красу та неповторність (персонажі ранніх прозових творів). Важливим, з огляду на канони та настанови пануючої тогочасної літератури соцреалізму, вважаємо той факт, що герої більшості художніх творів письменника або подані безвідносно до їхньої соціальної приналежності, або без зайвого пафосу стосовно останньої.

Характерною тенденцією літератури 60 - 70-х років є розробка воєнної тематики в жанровому розмаїтті. Вагомим компонентом цієї тенденції в описуваний час, на думку В. Агєєвої, є особистий воєнний досвід авторів, що, безумовно, позначився і на художніх особливостях літературних творів [2, с. 207]. В. Яворівський не мав подібного досвіду, однак тема війни й проблеми, що з нею пов'язані, стають одними із домінантних у творчості письменника (збірка „А яблука падають...”, повісті „Вічні Кортеліси”, „П'ять імен” та ін.). Характерною особливістю творів цієї тематики є те, що письменника цікавить не лише війна, а переживання її подій та наслідків персонажами (особливо яскраво Галькою Прудивус, Соломією Тридолею, дідом Йосипом та бабою Ксенею з повісті „А яблука падають.”).

Означена тенденція набула розвитку й у наступному десятилітті. Найбільшим успіхом української прози кінця 1970 - початку 80-х років у жанрово-тематичному плані В. Дончик називає освоєння теми війни пошуковою документалістикою, серед творів якої - „Слово після страти” (1970) В. Бойка, „Степ” (1976) О. Сизоненка, „Вічні Кортеліси” (1981) В. Яворівського [35, с. 128]. Автор „Вічних Кортелісів” досяг високого рівня творчої майстерності. Повість мала посилений вплив на читача завдяки органічному поєднанню художньої думки, емоції та документальних свідчень про трагедію українського села, спаленого фашистами в роки Великої Вітчизняної війни. В. Яворівський, заглиблюючись у долі окремих героїв, які стали невинними жертвами загарбників, усією сюжетно- композиційною структурою та наративною тактикою, художніми деталями, точністю досвідченого публіциста створив повість чітко вираженого антивоєнного спрямування, яка пізніше була удостоєна Державної премії імені Тараса Шевченка.

Характеризуючи літературу періоду „застою”, дослідники застерігають від прямолінійності в перенесенні суспільно-політичних умов на її розвиток. На думку науковців, суспільно-культурні обставини, безперечно, впливають на тематичне (історична змінюється воєнною), жанрове (поява „фольклорно- міфологічного” жанрового різновиду) й родо-жанрове оновлення (документалістика поступово заміщує публіцистику). І говорити про кризові моменти в літературному процесі не є доречним. Літературознавеці підкреслюють особливо важливу роль літератури в цей період як практично єдиного джерела відкритої постановки гострих суспільних проблем.

М. Жулинський у розвідці „Роздуми над українською прозою 60 - 80-х років” чітко окреслив основні позитивні й негативні, на думку літературознавця, тенденції розвитку прозової літератури того періоду. Він наголошує на тому, що „період характеризується жанрово багатшим і проблемно аналітичнішим освоєнням дійсності, значною інтенсивністю в пошуках нових художніх засобів і прийомів” [38, с. 21], серед яких дослідник виділяє засоби умовності, творче переосмислення образів і сюжетів національного фольклору, неприйняття стереотипів і шаблонів. Передумови поширення умовного стилю в прозі полягають у тому, що, з одного боку, художня правда стала жорстокішою, конфліктнішою, а з іншого - з'явилося виразне опертя на символіку, метафору, романтичні узагальнення. Письменники почали активно використовувати засоби умовності, що спричинено, на думку науковця, свого роду запереченням суто сюжетного розв'язання певних суспільних суперечностей, однозначності в погляді на явища й проблеми сучасності. Зі свого боку Н. Зборовська називає відсутність повноцінного реалістичного роману в літературі того періоду причиною звернення до химерного стилю [39, с. 28].

Серед основних рис літератури цього періоду виокремлюють посилення документальності, пожвавлення іронічної розповіді, поглиблення психологічності та інтелектуальності оповіді, тісний взаємозв'язок історії й сучасності в художніх структурах тогочасної прози, звернення до фольклору, народнопоетичної традиції, умовних форм. Використання останніх містить певний виклик прагматизмові й утилітарності мистецтва та життя. Поштовхом до таких художніх шукань була творчість О. Довженка, зокрема його „Поема про море”.

Художньо-естетичні прямування кінця 60 - початку 70-х років утверджували оповіді з різними формами присутності особи автора (ліричну, психологічну, іронічну, „змішану”). Посилення ліричного начала в прозі цього періоду виявляється в поглибленні аналітичності, виявленні етико - мотивувальних факторів, діалектики загального й окремого, синтезі різних шарів, планів, масштабі охоплення об'єктивного та суб'єктивного світу, пожвавленні різних стильових напрямків. Г оловним, як вважає літературознавець, є заглиблення у внутрішні почування героя, що не зменшує широти поглядів на суспільне життя й продовжує традицію, відновлену шістдесятниками, - посилення психологізму в прозі.

Використання традицій попереднього десятиліття позначилося і на жанрово-композиційному рівні: роман у новелах, роман - сучасна балада, роман - дилогія з життя села, які були прикладом різних форм поєднання історії та сучасності.

Домінування того чи того художнього стилю або жанрової форми в певному літературному напрямі пов'язують з історично сформованою національною традицією цього письменства. Важливим моментом за умов насичення тогочасного літературного процесу новими стилістичними елементами (зокрема формами художньої умовності, міфологізму) вчені вважає істинність, глибину, індивідуальну окресленість змісту твору в нерозривній єдності з творчо опрацьованою художньою формою, наявні й у творах В. Яворівського.

Хоча активне звернення до химерного стилю відбувалося вже в 1970-х роках, проте формування його підвалин на національному ґрунті проходило в попереднє десятиліття і найбільш яскраво виявилося у творчості прозаїків- шістдесятників. Традиційно назву цієї стильової течії в українській прозі пов'язують із власне авторським підзаголовком роману О. Ільченка „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця” - „химерний роман з народних уст”. Серед дослідників досі немає єдності в поглядах на джерела виникнення, зачинателів та адептів химерного роману в нашій літературі. Основними представниками означеного стилю є, крім О. Ільченка, В. Дрозд (зб. оповідань „Білий кінь Шептало”, повість „Маслини”, романи „Катастрофа”, „Ирій”), Є. Гуцало („Позичений чоловік”), П. Загребельний („Левине серце”), В. Земляк (дилогія „Лебедина зграя” та „Зелені млини”), В. Міняйло („Зорі й оселедці”, „На ясні зорі”), С. Пушик („Перо Золотого Птаха”), В. Яворівський („Оглянься з осені”).

Отже, серед основних художніх досягнень старшого покоління прозаїків-шістдесятників визначають психологізм, посилену увагу до внутрішнього світу героя, правдивість і точність зображення характерів і обставин, які послідовно розвивали у власній творчості й молоді літературні дебютанти. Хибами в цьому визнано нормативність та ілюстративність, обмеженість художніх пошуків, псевдомонументалізм, скутість власне авторського „я” , однобічність та недостатність широкого історичного начала у творах відповідної тематики, обґрунтоване співвідношення проблемності та художньої пластики у відтворенні характерів та обставин.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке шістдесятництво?

2. Які передумови його виникнення?

3. Кого вважають предтечами шістдесятництва в літературі?

4. Назвіть основні морально-етичні засади цього феномену.

5. У чому полягала своєрідність художньо-естетичного мислення шістдесятників?

6. Визначте художні риси творчості шістдесятників-прозаїків.

7. Внесок творчості шістдесятників у подальший розвиток українського літературного процесу?