Історія української літератури: інтегрований курс - О. А. Двуличанська - 2016

Вступ до вивчення курсу Історія української літератури - СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА МИСТЕЦЬКО-КУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ ВІД ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

План

1. Мета, предмет і завдання інтегрованого курсу „Історія української літератури”.

2. Періодизація історії української літератури (від давнини до сучасності) як історія становлення національно-ціннісних та морально- духовних орієнтирів українців.

3. „Енеїда” І. Котляревського як перший твір нової української літератури.

Мета: окреслити предмет, мету і завдання курсу; подати періодизацію історії української літератури; схарактеризувати особливості розвитку української літератури від давнини до початку ХІХ століття.

Ключові слова: предмет дослідження, мета дослідження, історія української літератури, періодизація.

1. Мета, предмет і завдання інтегрованого курсу „Історія української літератури”.

Мета дисципліни - сформувати розуміння студентами-журналістами літературного процесу як неперервної цілісності на жанрово-тематичних, образно-художніх та ідейних рівнях розвитку української літератури із врахуванням конкретно-історичних впливів, запозичень, трансформацій тощо; а також усвідомлення місця й ролі української літератури у просторі східнослов'янських, слов'янських та європейських літератур. Історія української літератури розглядається як системний розвиток жанрів, стилів, ідей, образних парадигм.

Завдання:

• подати процес розвитку української літератури у її суперечностях, найвидатніших художніх здобутках за допомогою ознайомлення із найпомітнішими письменницькими іменами та художніми творами;

• через дотримання принципу національної спрямованості та за допомогою вивчення найвідоміших творів української літератури сприяти формуванню національної свідомості, вихованню любові до рідної землі, свого народу, шанобливого ставлення до його культури.

• сформувати почуття істинного патріотизму як духовно-моральної та соціальної цінності в сучасних умовах розвитку нашого суспільства;

• формування у студентів-журналістів громадянсько-активних соціальних якостей, які вона зможе проявити в усіх видах діяльності, і, перш за все, пов'язаних із захистом інтересів своєї родини, рідного краю, народу та Батьківщини, реалізації особистого потенціалу на благо української держави.

• через аналіз основних тем і проблем українського письменства сприяти процесу формування духовних цінностей українського патріота: почуття патріотизму, національної свідомості, любові до українського народу, його історії, Української Держави, рідної землі, родини, гордості за минуле і сучасне на прикладах героїчної історії українського народу та кращих зразків літературної спадщини;

• утвердження в свідомості студента об'єктивної оцінки ролі українського письменства та письменників-громадських діячів в українській культурі та історії;

• закцентувати увагу на витворенні повноти історико-літературних уявлень про український літературний процес, вияскравити його особливості у сфері журналістської та видавничої діяльності; подати осмислення національного змісту й форми української літератури;

• здійснити аналіз публіцистичної складової стилю письменників;

• простежити органічні зв'язки літератури із журналістикою і публіцистикою, показати, що література виступає як передумова творчої майстерності журналіста.

Предметом вивчення цього курсу є періоди розвитку української літератури, що дають можливість осмислити багато явищ мистецтва в житті українського народу, визначити основні тенденції розвитку літератури від ХІХ до ХХІ століття.

2. Періодизація історії української літератури (від давнини до сучасності) як історія становлення національно-ціннісних та морально- духовних орієнтирів українців.

Розвиток літературного процесу дуже щільно пов'язаний із історичними реаліями, відображаючи, як у дзеркалі, події, героїв, моральні цінності й суспільні пріоритети кожної історичної доби. У своєму становленні українська література пройшла великий шлях становлення, який можна поділити, відповідно до особливостей кожного етапу, на такі періоди:

1. Давня література (XI - друга половина XVIII ст.)

2. Нова українська література (кінець XVIII - перша половина XIX ст.)

3. Література другої половини XIX - початку XX ст.

4. Література XX - початку XXI ст.

Треба зазначити, що в межах кожного із основних періодів можна виділити певні підперіоди, які будуть глибше відбивати специфіку літератури тих чи інших десятиліть. Наприклад, у межах ХІХ століття можемо виділити такі підперіоди: перша половина ХІХ століття (творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського та інших); 40 - 60-ті роки ХІХ століття („шевченківська доба”); 70 - 90-ті роки ХІХ століття (П. Мирний, І. Нечуй-Левицький та інші) [44, с. 8].

Ще одним варіантом періодизації української літератури є концепція, запропонована Д. Чижевським. В її основу покладено принцип зміни літературних епох (стилів). Назвавши, наприклад, в історичному відрізку між X і початком XX ст. дев'ять літературних епох (стилів), він запрошує до сприйняття їх як до деякої міри схематизованої абстракції, але важливо, що в обґрунтуванні цієї абстракції вчений майже завжди і послідовний, і науково переконливий. Майже завжди, бо виконання такого огрому роботи, та ще й за допомогою нової для українського літературознавства методології, неминуче могло породити якісь „недоврахування” , а з відстані часу це буває особливо помітним та відчутним. Зараховуючи того чи того письменника до певного стилю, Д. Чижевський основну увагу звертає на тип чи характер його образного мислення. Звичайно, світоглядних основ творчості він теж не ігнорує, але бачить їх не в „класовому походженні” його чи в принагідно виголошених деклараціях, а в художній тканині твору, як вияв у ній авторської філософії [76, с. 28].

Проте освіченій людині, тим більше - журналісту, варто орієнтуватися хоча б у загальних поняттях періодизації розвитку української літератури.

Давня українська література - не лише передісторія літературного процесу, його праоснова, а й самостійне художнє явище, яке, відзначаючись нетривіальними формами художнього мислення, робить духовно повноцінним наше існування, відновлює історичну пам'ять народу, сприяє вихованню національної свідомості. Відтак творам Нестора-літописця, Іларіона Київського, Самовидця, Самійла Величка, письменників-полемістів, мандрівних дяків, давньоукраїнських поетів і драматургів належить чільне місце в історико-літературному процесі. Ідейно-естетичне багатство літературної спадщини Х - ХУІІІ ст. позначене розвитком монументального, орнаментального стилів, стилю бароко, Ренесансу, Просвітництва, які відбивають сутність поетики мистецтва цього періоду і надають йому неповторних національних ознак.

Класичний період характеризує народоцентрична основа та національна самобутність. Українське письменство використовувало художні досягнення європейських літератур. Творчо засвоюючи й переплавляючи мотиви й образи усної народної поезії, воно виробляє нові принципи художнього моделювання дійсності. У перші десятиріччя ХІХ ст. домінувала літературна система просвітительського реалізму, яка характеризувалася з'явою нових жанрів - бурлескно-травестійної поеми, сатирично-іронічної оди, байки-казки, байки-приказки і того канону байки, який склався в новітніх європейських літературах. Нового рівня розвитку досягла драматургія з різновидами комічної опери, побутово-етнографічної драми, комедії, водевілю. У класичний період налагоджуються і розширюються зв'язки з літературами інших народів (польською, німецькою, французькою,

російською). Бурхливого розвитку досяг омантизм, який мав позитивні наслідки: українські романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, В. Забіла) збагатили національне мистецтво інтернаціональною проблематикою, перенесли на рідний ґрунт „світові” сюжети та образи, розширивши жанрово-тематичний діапазон поезїї, прози, драматургії, удосконалили літературну мову. Західноукраїнське письменство на чолі з М. Шашкевичем, Я. Г оловацьким, І. Вагілевичем стало на шляхи розвитку національного мистецтва слова [48, с. 19].

40 - 60-ті роки ХІХ століття започаткували новий етап в розвитку української літератури, позначений ідейно-художнім розмаїттям художніх явищ і, насамперед, високим розвитком романтизму та формуванням нових напрямів реалізму, які не тільки співіснували, але й взаємозбагачувалися. У середині ХІХ століття складаються основні літературні жанри: у поезії - ліричний вірш, елегія, „співомовка”, байка, сатиричний вірш (Т. Шевченко, С. Руданський); у прозі - новаторські за формою та ідейним спрямуванням оповідання й повісті (Марко Вовчок), реалістичний роман-хроніка (П. Куліш), соціально-психологічний роман (А. Свидницький); розширюються проблемно-тематичні обрії літератури, вдосконалюються художньо-зображальні прийоми.

Українська література другої половини ХІХ століття розвивалася в руслі кращих традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей, у тісному зв'язку з національно-визвольним, гуманістичним рухом. Уперше в своїй історії українська література розвивалася як цілісний художній комплекс, де представлені всі основні види й жанри зрілої літератури - від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики. Різноманіття художніх напрямів (романтизму (Я. Щоголів), просвітительського реалізму (І. Нечуй- Левицький), традицій натуралістично-фізіологічного нарису (І. Франко, Ганна Барвінок) з тенденцією до пошуків новітніх художніх форм були характерною ознакою літературного життя цієї доби.

Літературний процес ХХ - початку ХХІ століття позначений синтезом різних стильових тенденцій, поєднанням модерністського й постмодерністського дискурсу із класичною та народно-поетичною традицією, притоком талановитих імен, як тих, чиї твори були „канонізовані” радянським літературознавством і правили за взірець „соцреалізму”, так і тих, чий життєвий і творчий шлях зазнав замовчувань та фальсифікацій.

3. „Енеїда” І. Котляревського як перший твір нової української літератури.

Творчий доробок І. Котляревського виступає органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього так званного „універсалізму” і новими підходами до художньої творчості як спонтанного самовираження творчого хисту митця, який втілює багатоманітність художніх форм і засобів, пов'язаних як з національними

традиціями, так і з тими вимогами, які диктує новий час, його світобачення.

І. Котляревський зумів зберегти зв'язок із художніми традиціями попередніх епох, зі стихією народної, художньої культури, а разом із цим став першим класиком нової української літератури.

У 1798 році в Санкт-Петербурзі була надрукована „Енеїда” І. Котляревського (три перші частини), від якої починається нова доба в історії української літератури і літературної мови. На думку І. Огієнка, „1798 рік, рік появи „Енеїди”, став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, став бо її наріжним каменем” [59].

Поема „Енеїда” є суто народним твором. Головним героєм його є українці. „Троянське військо, на чолі якого стоїть “Еней”, - це представники українського народу. Всією своєю поемою Котляревський продемонстрував незвичайну силу і волю народу до життя. І це не було його романтичним уявленням про рідний народ - він бачив цю силу по селах і містах, на полі битви, в образах, створених народним генієм. Українські люди в поемі виступають під античними псевдонімами. Як справедливо зауважував академік О. Білецький, незважаючи на бурлескність зображення, поема стала не так „героїко-комічною”, як героїчною” [11, с. 117]. В образах троянців І. Котляревський змальовує могутність українського народу, сміливих запорозьких козаків, які своїм героїзмом дивували світ. Це ті самі люди, підкреслював О. Білецький, сильні, відважні, невтомні в походах, яким не треба багатства, але потрібна передусім свобода, без якої і життя для них немає. Вони помруть, але не стануть рабами. У поемі письменник-гуманіст засудив кріпацтво як велике зло, а панів та інших народних кривдників помістив у пеклі.

Як влучно зауважив В. Шевчук, всю тканину „Енеїди”, “як коштовний килим, виткано з візерунків літератури бароко й української народної творчості: пісень, казок, героїчного епосу, все це приправлене традиційним класицизмом. „Енеїді” Котляревського судилося стати епохальним твором, що посприяло суспільно-естетичній традиції, у нас трохи й запізненій, - засвоєнню народної мови як основної літературної, а всі інші звівши до другорядних: польську та книжне язичіє в Західній чи російську в Східній Україні, також книжну та латинську в Закарпатті... Із цього погляду “Енеїда” й справді стає твором не давньої, а таки нової літератури, а коли говорити вже зовсім точно, то вона завершила в собі літературу давню й породила нову, отже, стала ніби своєрідним птахом Феніксом нашої літератури в час його згоряння та воскресіння. Що за легендою відбувалося в одному гніздові і водночас” [79, с. 8].

Таким чином, „Енеїда” мала великий вплив на формування самосвідомості українського народу, на її зростання. І. Котляревський був великим гуманістом і вболівав за долю свого народу, покривдженого й зневаженого, ставав на його захист. „Енеїда” І. Котляревського належить до золотого фонду не лише української, а й світової культури.

Питання для самоконтролю

1. Якими є мета та предмет вивчення інтегрованого курсу „Історія української літератури”?

2. Назвіть основні завдання дисципліни „Історія української літератури”.

3. За якими принципами виділяють періоди в історії української літератури?

4. Назвіть періоди розвитку української літератури за однією із класифікацій.

5. Чому „Енеїду” І. Котляревського вважають першим твором нової української літератури?