Історія української літератури: інтегрований курс - О. А. Двуличанська - 2016

Особливості літературного процесу 70 - 90-х років ХІХ століття. Багатогранна діяльність І. Франка - СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА МИСТЕЦЬКО-КУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ ВІД ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

План

1. Соціально-політична ситуація другої половини 60-х - 80-х років ХІХ століття.

2. Періодика (журнали, альманахи, газети) українською мовою: їх вплив на формування української журналістики.

3. Особливості розвитку української літератури цього періоду: поезія, проза, драматургія.

4. Літературно-критична діяльність І. Франка.

Мета: поглибити знання студентів про особливості розвитку літературного процесу цього періоду, його основні стильові напрями та найвизначніших представників, які зробили помітний внесок не лише у становлення літератури, а й журналістики, формувати національну самосвідомість, виховувати духовність, національну пам'ять, повагу до історичного минулого України.

Ключові слова: реалізм, історична поема, історична пам'ять, національні цінності, патріотизм, гуманізм.

1. Соціально-політична ситуація другої половини 60-х - 80-х років ХІХ століття.

Для глибшого осмислення характерних тенденцій літературного життя на певному історичному етапі, потрібно розглядати їх у контексті суспільно - політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що виявляло новаторство письменників. У цьому зв'язку великий інтерес викликає український літературний рух 70 - 90-х років XIX століття.

У ці, як і в попередні роки, український народ був роз'єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі. Скасування кріпацтва в 1861 році, наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно налаштована інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається „ходіння в народ” різночинців з метою підняти селянство на боротьбу „за землю і волю” [45, с. 119]. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух.

У губернських центрах організовуються Громади - товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури. Активізація громадівського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І. Нечуй- Левицький, П. Мирний, О. Кониський, Олена Пчілка, М. Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів владою, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя [45, с. 126].

Звичайно, розвиток національної культури був би далеко інтенсивнішим, якби на його шляху не виникали найрізноманітніші перешкоди і заборони з боку колонізаторів. Політика жорстокого переслідування всього українського, визначена ще в 1863 році Валуєвським циркуляром про заборону української мови, була знову в ще суворішій формі підтверджена Емським указом царя 1876 року та інструкцією 1881 року. Так було припинено етнографічну роботу, розгорнуту П. Чубинським та іншими київськими громадівцями, а потім взагалі заборонено діяльність Громад, видання українських книжок, ввезення їх із-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ, дехто, як М. Драгоманов, емігрував за кордон, інші надовго замовкли [44, с. 186]. Тому не випадково, що в цей час центром української наукової та культурно-освітньої діяльності стає Львів, адже в Австро-Угорській імперії все-таки були, хай і обмежені, умови для розвитку культури національних етносів. З 1868 року у Львові починає діяти товариство „Просвіта”, засноване О. Партицьким та А. Вахнянином. А 1873 року з ініціативи М. Драгоманова і О. Кониського у Львові засновується „Літературне товариство ім. Т. Шевченка”, через 20 років реорганізоване в „Наукове товариство ім. Т. Шевченка”. Діяльність Товариства була багатогранною, воно видало десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях „Пам'ятки української мови і літератури”, „Матеріали до української бібліографії”, „Матеріали до української етнології та антропології”.

2. Періодика (журнали, альманахи, газети) українською мовою: їх вплив на формування української журналістики.

На західноукраїнських землях у 1870 - 80-х роках активно діяли політичні партії москвофілів та народовців. Перша з них, підтримувана російським царизмом, не визнавала права українського народу на самостійне національно-політичне життя, друга, орієнтуючись на східноукраїнське культурне відродження, головну увагу звертала на піднесення національної свідомості галичан. Народовські журнали „Правда” (1867 - 1898), „Зоря”

(1880 - 1897) та газета „Діло” (1880 - 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку нашої критики та публіцистики. З ініціативи І. Франка та М. Павлика ліва течія народовського руху 1890 року оформлюється в Русько-українську радикальну партію, яка у своїй діяльності спиралася на широкі селянські маси. Газети цієї партії - „Хлібороб”, „Громадський голос”, „Громада”, „Радикал”, журнал „Народ” розгорнули широку агітаційну роботу серед селян. Ця діяльність радикалів, піднесення соціальної і національної свідомості хліборобів знайшли всебічне відображення у творчості І. Франка, М. Павлика, О. Маковея, Н. Кобринської [56, с. 393].

У цей же період на новий рівень підноситься українська літературно- художня журналістика, біля керма якої стояли І. Франко та М. Павлик. 1878 р. у зв'язку з цензурними заборонами з'явилося тільки дваномери часопису „Громадський друг”, правда, його продовженням стали альманахи „Дзвін” і „Молот”. З ініціативи І. Франка видаються журнали „Світ” (1881 - 1882), „Житє і слово” (1894 - 1897). М. Драгоманов організовує в Женеві вільну українську періодику. Під його керівництвом та за участю С. Подолинського, А. Ляхоцького, Ф. Вовка, М. Павлика там з'явилося п'ять випусків збірника „Громада” (1878 - 1882) та два номери журналу під такою ж назвою (1880 - 1881), деопубліковано низку публіцистичних статей М. Драгоманова, повість Панаса Мирного „Лихі люди” (анонімно). Завдяки Н. Кобринській у Львові в 1887 році з'явився жіночий альманах „Перший вінок”, що представив творчий набуток українок. Віднісши це видання до „найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття.

У Східній Україні час від часу, тобто коли вдавалося добути дозвіл властей, з'являлися альманахи - „Луна” (1881), „Рада” (1882, 1884), „Нива” (1885), „Степ” (1886), „Складка” (4 кн. -1887, 1893, 1896, 1897). Журнал „Киевская старина” (1882 - 1906) видрукував деякі твори І. Карпенка-Карого, Л. Яновської, Грицька Григоренка, М. Чернявського [56, с. 361].

Загалом українська література цього часу розвивається під шевченківським прапором реалізму, народності й національної самобутності. Подвижницька громадська діяльність геніального поета, його полум'яна муза були орієнтиром для нового покоління українських письменників. Передова критика скеровує українське письменство на глибше художнє дослідження життя всіх верств народу. М. Драгоманов закликає письменників вивчати досвід європейських літератур, підніматися своєю творчістю до їхнього рівня. І. Білик заохочував літераторів цікавитися життям народу в його найглибинніших соціальних і психічних виявах і сам показував тому приклад, допомагаючи братові Панасу Мирному в написанні соціально - психологічного роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. І. Франко акцентує на правдивості зображення навіть найнепомітніших деталей.

3. Особливості розвитку української літератури цього періоду: поезія, проза, драматургія.

У 70 - 90-х роках ХІХ століття на зміну романтизмові приходить реалізм і стає панівним стилем кінця ХІХ століття.

Реалізм - це об'єктивне відображення дійсності та оточення героя; обгрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас. Звернення до народних джерел, тривале панування романтичних поглядів зумовили те, що романтизм з його захопленням героїзмом минувшини, поетизацією сильних, прекрасних людей козацької доби й надалі співіснував з реалізмом у творчості тогочасних письменників.

Саме цим пояснюється своєрідний, етнографічний характер реалізму в українській літературі другої половини ХІХ століття [53, с. 573].

Література 1870 - 90-х років звертається до важливих суспільно- історичних проблем, у розв'язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Для літератури 1890-х років притаманні дві основні тенденції:

а) прагнення до збереження національно-культурної ідентичності;

б) орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці XIX - на початку XX століття.

Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого - свідчить про кризу класичного реалізму.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу цього періоду, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого - подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності.

Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повістування до епічної розповіді, широких об'єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв'язку з обставинами [53, с. 574].

Характеризуючи поезію цього періоду, слід, передусім, зауважити, що плеяда самобутніх талантів (І. Франко, Я. Щоголев, І. Манжура, П. Грабовський, Б. Грінченко) збагатила художній світ української лірики та ліро-епосу новими мотивами, образами, жанрами, ритмами. Збірка І. Франка „З вершин і низин” (1887) стала після Шевченкового „Кобзаря” другим найвизначнішим явищем української поезії. Вона розширила ідейно - тематичні і жанрові обрії нашої літератури, внесла в лірику нові динамічні ритми, різноматітність в тональністі, привернула увагу яскравою образністю.

У прозі цього періоду письменники ще продовжують традиції попередніх десятиліть, однак, поряд із тим, збагатили літературу і в ідейно - тематичному, і в жанровому та стильовому планах. Найглибше опрацьовується в цей час тема селянського життя пореформеної доби („Кайдашева сім'я” І. Нечуя-Левицького, „Лесишина челядь” І. Франка, „Серед темної ночі” та „Під тихими вербами” Б. Грінченка).

Проблематика прози 70 - 90-х рр. XIX століття:

• зубожіння селянства („Морозенко”, „Лихо давнє й сьогочасне” П. Мирного, ,Діпов'яз” М. Коцюбинського);

• відхід селян на промисли, пролетаризація (оповідання „Панько” Б. Грінченка, оповіданння „На роботі”, „Навернений грішник”, повісті „Boa constrictor”, „Борислав сміється” І. Франка);

• еміграція („Іван Бразилієць” Т. Бордуляка, „Пересельці” Гр. Григоренка);

• життя міщанства, чиновництва, духівництва („Для домашнього огнища”, „Основи суспільності” І. Франка, „Старосвітські батюшки і матушки” І. Нечуя-Левицького).

Українська проза збагачується й жанрово. Поряд з оповіданням, з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами, поширення набуває поезії в прозі. Жанрово урізноманітнюються й повісті (родинно-побутову повість „Кайдашева сім'я” і соціально-побутову повість „Бурлачка” І. Нечуя-Левицького; ідеологічно-проблемні повісті „Лихі люди” П. Мирного, „Сонячний промінь” Б. Грінченка; публіцистична повість „Юрко Куликів” М. Павлика; історична повість І. Франка „Захар Беркут” з виразними рисами соціальної утопії) [44, с. 132].

Саме в цей час з'являються різновиди романної прози. Серед них - соціальний роман (А. Свидницького „Люборацькі”); соціально- психологічний роман (П. Мирний „Повія”); проблемно-ідеологічні романи „Хмари”, „Над Чорним морем” І. Нечуя-Левицького, „Лель і Полель”

І. Франка); історичний роман (трилогія „Богдан Хмельницький”, романи „Руїна”, „Останні орли”, „Розбійник Кармелюк,, М. Старицького).

Щодо драматургія, то вона представлена не лише творчістю І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка, однак потрібно розширити коло імен драматургів, згадати низку їхніх творів, без яких уявлення про цей літературний рід буде неповним. Драма „Старе гніздо й молоді птахи” (1883) В. Мови присвячена життю й побуту нащадків колишніх переселенців з України на Кубань. Комедія „Дячиха” (1888) Т. Сулими показує перипетії з життя нижчого сільського духівництва. Олена Пчілка за сюжетною канвою п'єси О. Островського „Бідна наречена” написала п'єсу „Світова річ” (1884), в якій зображується діяльність молодих культурників, їх взаємини з представниками дрібного панства та чиновництва. Не всі з названих п'єс відзначалися художньою довершеністю, однак вони розбуджували історичну пам'ять народу, сприяли зростанню його національної свідомості [45, с. 186].

Таким чином, освоюючи все нові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов'янського народу, який, за висловом І. Франка, угору йшов, хоч був запертий в льох.

4. Літературно-критична діяльність І. Франка.

У редакції студентського журналу „Друг” І. Франко побачив літературу „за кулісами”; зіставивши листи М. Драгоманова і лекції Ом. Огоновського, глибше відчув потребу збагнути сутність літератури і „закони естетики”, які видавалися тоді за вічні і незмінні правила. Більше того, сам почав публікувати „картини з життя підгірського народа” - знаменитий Бориславський цикл творів і рецензії на тодішні видання. Були то своєрідні стислі анотаційно-рецензентські огляди, що подавалися від редакції. Ці огляди центрувалися навколо певних проблем: критика і суспільство, щоденна хроніка і народовці, „напрями та общественна підстава” поетичної літератури, поетична „стійність” (тобто вартість) творів згадуваних авторів [40, с. 33]. Оскільки в центрі уваги автора знаходилися різні проблеми і різножанрові писання, то він одразу висловив погляд на сутність „соціяльної критики” - увиразнив підставу своїх оцінок. Методологічний характер для критика мала і перша Франкова „естетична студія” (не закінчена) з підзаголовком „Дефініція поезії” - „Поезія і єї становисько в наших временах” (1877).

Таким чином, перші рецензії І. Франка своїми текстами зафіксували в зародку ті прикмети його критики, які згодом, увиразнюючись, будуть вирізняти його статті з критичного потоку. Автор чітко заявляв свої методологічні засади, критерії, вдавався до теоретичних узагальнень на підставі аналізованих матеріялів і водночас - до образних засобів, енергійної артикуляції, навіть стильової виразності. Маючи у свідомості уявлення про естетичні виміри літератури, критик у конкретному висловлюванні редукував свою свідомість і дав текст начебто неповний, вразливий з власне естетичного погляду. Так написана полемічна стаття „Література, її завдання і найважніші ціхи”, якою закінчується ранній період його літературно- критичної діяльності. Слушно розрізняючи „мимовільний, несвідомий реалізм, конечний у всіх літературах, конечний у кожній стрічці кожного писателя”, тобто чуттєву основу образності, і „новіший реалізм літературний (...), оброблений і уформований зовсім свідомо”, І. Франко орієнтувався на творчість таких письменників, як Діккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Тургенєв, Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаґ, Шпільґаґен (далі долучив і Марка Вовчка, і Федьковича). Акцентуючи на наявності в літературі зображення, опису й оцінки, правди і тенденції, він обстоював природність аксіологічно - естетичного аспекту в літературному творі („факти без перекручування і

натягування так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, виходив природно і ясно і будив у нім певні чуття, певні сили до ділання в жаданім напрямі” [74, с. 78]).

Нові художньо-естетичні реалії Франко-критик невдовзі почне виявляти, пояснювати їх специфіку, урізноманітнювати свій літературно- критичний дискурс. І це почнеться буквально через рік-два: він все більше буде розходитися з М. Павликом, М. Драгомановим і радикалами, з соціал- демократами. При цьому він не відкине юнацької статті, а розгорне те, що було в ній немовби приховане, містилося в затінку позитивістського кредо. На стику ХІХ - ХХ століть в українській критиці постала проблема пошуку модерних форм і способів художньо-естетичного освоєння життя. Працею І. Франка „Із секретів поетичної творчості” (1898) було висунуто завдання творення й активного застосування естетико-психологічної критики художнього твору. Така критика мала розглядати художнє явище крізь призму його естетичних, символічних потенцій, вести читача лабіринтами смислів, що в модерністській літературі часто виявлялися в синтезі музичних, поетичних, живописних, міфологічних асоціацій.

Консультації

І. Франко. Література, її завдання і найважливіші ціхи (уривки)

[...] Література повинна бути реальна. Тому не перечимо, але погляньмо тільки, що розуміє ч. автор під реалізмом. „Реальна література повинна бути одкидом правдивої, реальної жизні... повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь...” Щира правда! Але гов, - автор розрізнює таку реальну літературу від другої „ультрареальної”, котра творить-ді тільки прості копії натури, прості фотографії, та й годі. А хіба дзеркало не вказує простої копії? Хіба „одкид берега в воді” щось більше, ніж фотографія? І чим копії та фотографії прості, а „одкиди” та „дзеркала” не прості? Чому „ультрареальні” фотографії дуже однобічні, дуже прозаїчні, буденні по смаку ч. автора? А ось черстві й тверді? Чого ж їм не стає, щоб стати „одкидами” та „дзеркалами”, чого: „пишного духу ідеалізму, фантазії, серця, пишного духу щирої поезії”. Ось маємо віз і перевіз. Реалізм ч. автора куди круть, туди й верть, та й заїхав назад до старого ідеалізму і старої фантастики та сентиментальності. Що ж, сесі „пишні духи”, вони й справді „витають” у нашій галицькій літературі, тільки ж не треба їх уважати якимись „новими прямуваннями”. Вони - старе і зужите сміття, і нікого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, - реалізм яко принцип літературний - неясний ч. авторові, котрий дармо силується сховати тоту неясність за грімкими фразами. З того, що він каже про реалізм, - кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем його і перейдем до других великих літературних принципів, виставлених ч. автором наперед.

Література повинна бути національна; се раз. Література повинна бути народна; се два. Принцип національності складається з двох прикмет: „народного язика і глибокого національного психічного характеру народу”. Принцип народності складається також з кількох елементів, з котрих перший

- народний язик, а другий, бачиться, також „глибокий національний психічний характер народу”, з котрого, конечно, випливає форма народної поезії і її дух. Гадав би хто, що се ми жартуємо з автора, виписуючи ті однакові дефініції двох (по його думці) різних принципів. Але ні, се не жарт, а правда. Ч. авторові зовсім не ясні в голові і ті „принципи” - і таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно й не могло вийти інакше, коли хто береться судити про яке діло і поперед усього ставить його догори ногами і починає від найпустіших, формальних питань. Розуміється, що тоді до питань основних він не дійде, а й самі формальні переплутає. А вже ті місця, де ч. автор силується виказати відмінний характер народних пісень великоруських від малоруських (про що ніхто ніколи не сумнівався і не спорив), - викликають попросту тільки сміх і до наукової аргументації годі їх пришпилити. Ми вискажем свій погляд на ті принципи літературні, бо й вони послідніми часами становлять у нас кість незгоди між деякими людьми, впрочім чесними і трудящими. [...]

Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу, її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, - а заразом аналізує їх і робить з них виводи, - се її науковий реалізм; вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб - се її поступова тенденція. Розуміється, се посліднє вона може робити різними способами: то вліяючи на розум і переконання (реалісти французькі), то на чуття (Діккенс, Дженкінс і більша часть реалістів російських, так само і з наших Марко Вовчок і Федькович). Розуміється також, що вже само поняття „правди” вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окремішності даного народу, - а сама ціль літератури - служити народові - вимагає, щоб вона була для нього зрозумілою. Таким способом, оба прославлені ч. „автором” „принципи” - народність і національність, се те саме, що й його самостійність — речі конечні і природні, але зовсім не жодні провідні принципи, так як принципом не можна назвати спання, їдіння, дихання і т. п., хоч се також речі правдиві, природні і для чоловіка конечні.

(Франко І. Література, її завдання і найважливіші ціхи /1. Франко // Матеріали до вивчення історії української літератури: в 5-ти т. : посіб. для філол. ф-тів і педаг. ін-тів/ [редкол. О. І. Білецький [та ін.]. Т. III: Література другої половини XIXст. - К.: Рад. шк., 1960. - С. 75 - 86).

Питання для самоконтролю

1. Чим відзначалося літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття?

2. Коли були підписані Валуєвський циркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на перебігу українського культурного життя?

3. Схарактеризуйте подвижницьку діяльність громад початку 70-х років ХІХ століття.

4. Коли і де було відкрите Наукове товариство імені Тараса Шевченка?

5. Назвіть українських письменників, чия творчість припадає на 70 - 90-ті роки ХІХ століття.