ЛІНГВІСТИКА ТЕКСТУ

Основні теоретичні та методичні положення курсу

Одним із видів пізнавальної, навчальної та естетичної діяльності молодшого школяра є читання художніх текстів із їх наступним аналізом й оцінкою. Останнє зумовлює врахування вчителем психологічних особливостей проходження у дітей цих процесів, зокрема сприймання образів у художньому творі, його ідейного спрямування. Сприймання твору не обмежується лише пізнавальним компонентом, а включає також психічні й емоційно-естетичні переживання. На підставі цього виділяється два типи ставлення молодших школярів до подій (персонажів) художнього тексту: 1) емоційне, яке складається на основі конкретного оперування образними узагальненнями; 2) інтелектуально-оцінне, у якому учні використовують моральні поняття на рівні елементного аналізу.[1]

Сучасне літературознавство, визначаючи категорію “ідея художнього твору”, враховує зумовленість його виникнення, а згодом – сприймання й розуміння психічними чинниками, що відображено у дефініції: “Ідея художнього твору – емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора... Ідея в сфері справжньої художньої творчості на жодному з етапів творчого процесу не існує поза яскравими уявленнями, почуттєвими враженнями, емоційним збудженням, які є складниками творчої уяви митця, де твір постає, формується й оформлюється”.[2]

Отже, професійна готовність учителя початкових класів обов’язково має включати уміння системної роботи над художнім текстом відповідно до його специфіки як витвору мистецтва та особливостей сприймання відповідною категорією читачів.

Визначальні для аналізу художнього тексту методичні положення:

– з’ясування ідейно-тематичної основи твору, його образів, сюжетної лінії, композиції та виражальних засобів максимально служить для загального розвитку особистості учнів, забезпечує розвиток мовлення (збагачення й активізацію словника, розвиток зв’язного мовлення);

– художній текст служить зразком стилю, жанру, типу мовлення, способів компонування художньої інформації (змістово-фактуального матеріалу);

– опора на життєвий досвід школярів виступає основою усвідомленого сприймання змісту твору й необхідною умовою його правильного аналізу;

– аналіз тексту повинен пробуджувати думку, почуття, спонукати потребу висловитися, співставити свій життєвий досвід із тими фактами, які представив автор.[3]

Зважаючи на це, при підготовці вчителів початкових класів передбачений курс “Лінгвістика тексту”, який має на меті сформувати у майбутніх педагогів уміння аналізувати художній текст, враховуючи мовні і позамовні фактори у його структурі, а також можливості емоційно-естетичного впливу на читача молодшого шкільного віку. Названий навчальний курс включає теорію та дидактичні можливості лінгвістики тексту й лінгвістичного аналізу художнього тексту.

Лінгвістика тексту – напрям лінгвістичних досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту і його смислові категорії. Вона займається з’ясуванням глибинних смислів, які містяться в певному тексті. При цьому врахування принципу використання мовних одиниць (включаючи і невикористання певних категорій чи окремих способів їх вираження) допомагає визначити подеколи приховані від літературознавчого або стилістичного аналізу смислові лінії і підтеми. Лінгвістика тексту вивчає мотивацію вибору однієї мовної форми з двох можливих. Цим вона відрізняється від граматики, яка вказує на одну можливу форму, від стилістики, яка визначає одиницю, яка найбільше підходить для даного стилю чи контексту, від риторики, яка шукає оптимальну форму переконання тощо.

Лінгвістичний аналіз художнього тексту (ЛАХТ) спрямований на формування у майбутнього вчителя вміння проникнути у суть художнього твору через аналіз його мовної тканини. Звідси випливає завдання ЛАХТу – виявлення і пояснення використаних у художньому тексті мовних фактів різних рівнів із метою встановлення їх смислових й естетичних функцій. Лінгвоаналіз завершує весь цикл лінгвістичних дисциплін, тому його мета – допомогти студентам систематизувати знання, отримані раніше, й усвідомити їх необхідність для роботи з художнім твором у школі; підготувати грамотних фахівців, які вміють мотивовано підбирати тексти для класного і позакласного читання, самостійно оцінювати мовні засоби художнього твору, мають розвинуте чуття мови, образне мислення і готові виховувати ці якості у своїх майбутніх учнів.

Якщо сприймати зміст художнього тексту можуть практично всі читачі, то проводити його аналіз під силу не всім категоріям читачів. Проте й саме сприймання не можна розуміти однозначно, оскільки необхідно враховувати існування трьох його рівнів. На першому сприймається експліцитний зміст (безпосередньо вираження), на другому рівні – імпліцитний (глибинний, не виражений безпосередньо, підтекст) і на третьому – естетичний (властивий усім витворам мистецтва, який впливає на почуття прекрасного у людині). Грамотний, достатньо підготований читач (зокрема вчитель) сприймає всі рівні змісту – в ідеалі в максимальній відповідності до задуму автора. Навчитися такого сприймання можна з допомогою занять лінгвістичного аналізу, на яких звертається увага на всі одиниці, що складають текст, і виділяються ті з них, які в даному випадку володіють якимось особливим значенням, допомагають передавати імпліцитний та естетичний зміст.

При їх побудові враховується, що всі мовні засоби, котрі допомагають виразити імпліцитний та естетичний зміст твору, не випадкові у ньому, а становлять своєрідну продуману систему і поділяються на дві групи: 1) пов’язані з якісними характеристиками мовних одиниць і 2) пов’язані з їх кількісними відношеннями в тексті. Такі засоби виділяються на всіх мовних рівнях. Під якісними характеристиками розуміються такі, котрі передбачають вибір одиниці з ряду однорідних і які виникають у випадках: а) маркованості щодо нейтральної мовної одиниці; б) відсутності у системі мови і створення автором (неологізми, оказіоналізми); в) переосмислення і набуття нового (переносного) значення. Кількісні характеристики пов’язані з повтором і самих одиниць, і їх значень (лексичних, граматичних). Вони також охоплюють усі рівні мови: в фонетиці – це алітерації та асонанси; в лексиці – вживання синонімів, антонімів, омонімів, паронімів; у морфології – переважаюче використання певних частин мови чи їх граматичних категорій; у синтаксисі – переважання однотипних (у певному відношенні) конструкцій або пряме повторювання слів, словосполучень, речень.

Основні опорні терміни курсу

Алітерація – стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв’язку. Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні А. з асонансом.

Почапали каченята

Та по чаполоті,

Каченята-чапенята:

Сухо нам у роті (М.Вінграновський)

Анафора ( грецьк. anaphero – піднесення) – єдинопочаток; уживаний на початку віршованих рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Протилежна за своєю роллю в поетичному тексті – епіфора.

Асонанс – концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, яке витворює ефект милозвучності, що набуває особливого змісту у поєднанні з алітерацією.

Була гроза, і грім гримів,

Він так любив гриміти,

Що аж тремтів, що аж горів

На трави і на квіти (М.Вінграновський)

Графема (від грецьк. grapho – пишу) – мінімальна одиниця графічної системи мови (системи письма), яка володіє тим або іншим лінгвістичним змістом.

Дисонанс (фр. dissonance, від лат. dissono – недоладно, негармонійно звучу) – не благозвучність у віршовому тексті, зумовлена вимогами віршового розміру, збігом приголосних. Таке явище не часто трапляється в українській поезії, якій загалом властивий евфонічний принцип.

Драма (грецьк. drāma – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теоретики літератури відзначають два жанрових типи Д.: арістотелівська, або закрита Д., якій притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Іншим жанровим типом Д. Є неарістотелівська, або відкрита, в основі якої лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така Д. називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. В центрі зображення ліричної Д. – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові й просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки. Відповідно до змісту і форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.

Евфонія (грецьк. euphōne – милозвучність) – вияв фоніки, який означає гармонійну сув’язь позитивно-естетичних явищ художнього, передовсім поетичного, твору; спирається на визначальну інтонаційну основу української мови – вокалізм, зумовлюючи тяжіння віршування до милозвучності; забезпечує міру кількості, частоти, комбінування та тривання фонем. Це стосується їхньої якості (інструментування), місця розташування у тексті (анафора, епіфора, кільце, рима та ін.).

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї (М.Вінграновський)

Емоції (франц. emotion, від лат. emoveo – хвилюю, збуджую) – душевні переживання, почуття гніву, печалі, радощів.

Емфатична довгота (емфаза від грецьк. emphasis – пояснення, вказівка, виразність) – виділення важливої в смисловому відношенні частини висловлювання (групи слів, слова або частини слова), яке забезпечує експресивність мовлення.

Епітет ( грецьк. epitheton – прикладка) – один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним та смисловим нюансом. Як Е. переважно вживаються прикметники (“Покличу тебе/ До зеленого шлюбу” (Д.Чередниченко)), переводячи свої другорядні лексичні значення на основні, чим вони різняться від звичайних означень (“зелений листок”). Крім оригінальних Е., винайдених автором (“скам’янілі дні” (Олег Ольжич)), у художніх творах з’являються і постійні Е. або літературного походження (“сонце золоте” (Я.Щоголів)), або фольклорного (“ясні зорі, тихі води”), надмірна присутність яких шкодить естетичній якості таких творів.

Епіфора (грецьк. epiphorá – перенесення, повторення) – повторення однакових слів, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах, фраз – у прозі чи драмі. Особливого смислового значення Е. Набуває у поєднанні з анафорою.

Етимологія (грецьк. etymología, від étymon – справжнє значення слова іlogos – слово, вчення) – встановлення походження слова. Крім наукової існує також народна Е., яка ґрунтується на зближенні та переосмисленні слів за їх зовнішньою подібністю. Явище, близьке до народної Е., може використовуватися в мові художньої літератури, в усній народній творчості. (приклад).

Заголовок – назва твору або його частини, що пишеться на титульній сторінці рукопису, машинопису, видання або над текстом. Заголовок має бути чітким, афористичним, містити в собі ідею (тему) художнього твору.

Звукова організація вірша – інтонаційна впорядкованість звукових елементів у поетичному мовленні, на основі якої формується версифікаційна система (звукопис, ономатопея, зіткнення, алітерація, асонанс, евфонія, анафора та ін. засоби фоніки).

Звуковий повтор – основний принцип художньої, переважно поетичної, фоніки, зумовлений евфонічною природою української мови та вимогами культури поетичного мовлення. До З.п. належать не лише випадки ушляхетненої інструментації (алітерація, асонанс), а й інші форми: звуковий паралелізм, анафора, епіфора, зіткнення, рима, кільце тощо. Неабияке значення у З.п. мають звуконаслідування та інші форми звукопису.

Звуконаслідування – див. Ономатопея.

Звукопис – у поетичному мовленні система звукового інструментування (алітерація, асонанс і т.п.), спрямована на створення звукового образу (“Над бором хмари муром” або “Тінь там тоне, тінь там десь” (П.Тичина)). Символісти намагались пов’язати зі звуками певні переживання (звук “у” асоціювався зі станом суму, “а” – радості, “о” – піднесення і т.п.).

Ідея художнього твору (грецьк. idea – першообраз) – емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора. Ідея у сфері справжньої творчості на жодному з етапів творчого процесу не існує поза яскравими уявленнями, почуттєвими враженнями, емоційним збудженням, які є складниками творчої уяви митця, де твір постає, формується й оформлюється. Враховуючи цю особливість творчого процесу, естетики й літературні критики розрізняли ідейність і тенденційність літератури, давали характеристику ідейності літератури як внутрішньої якості образного мислення , що спирається на ціннісне, естетичне ставлення людини до світу, яке різними засобами і способами виражається, матеріалізується.

Інтерпретація (лат. interpretatio – тлумачення, роз’яснення) – дослідницька діяльність, пов’язана з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Предметом інтерпретації можуть бути: 1) будь-які елементи літературного твору (фрагменти, сцени, мотиви, персонажі, алегорії, символи, тропи і навіть окремі речення та слова), співвіднесені з відповідним контекстом твору або поза текстовою ситуацією; 2) літературний твір як цілість, коли у творі і поза ним відшуковується те завуальоване, приховане, що з’єднує усі компоненти в одне ціле і робить твір неповторним; 3) літературна цілість вищого порядку, ніж літературний твір, н-д, творчість письменника, літературна школа, літературний напрям, літературний період.

Контекст (лат. contextus – тісний зв’язок, сплетення) – відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входять до його складу. У художньому творі естетичне навантаження кожного елемента тексту визначає близький К. (фрази, епізоду, ситуації) та широкий К. (твору, творчості письменника).

Лінгвістика тексту – напрям лінгвістичних досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту і його смислові категорії. При цьому кожен текст має певні спресупозиції і в такому випадку під ним розуміють широке контекстно-конситуативне оточення – яке існує, мається на увазі або створюється автором при бажанні впливати на реципієнта. Один із напрямів лінгвістики тексту займається з’ясуванням глибинних смислів, які містяться в певному (одному) тексті. В цьому випадку визначення принципу використання мовних одиниць (включаючи і невикористання певних категорій чи окремих способів їх вираження) допомагає визначити іноді приховані від літературознавчого або стилістичного аналізу смислові протиставлення і теми тексту.

Лінгвістика тексту у власному розумінні слова вивчає змістовну спрямованість вибору однієї якої-небудь форми з двох рівномірних в тексті. Цим лінгвістика тексту відрізняється від граматики, яка вказує (предписиваєт) на одну можливу форму, від стилістики, яка визначає одиницю, яка найбільше підходить для даного стилю чи контексту, від риторики, яка шукає оптимальну форму переконання тощо.

Лінгвістичний коментар (коментування) – пояснення тих темних місць тексту, які особливо сильно заважають його правильному розумінню і сприйманню як певної інформації та образної системи. При пояснювальному читанні він буде мати характер елементарної семантизації і тлумачення. В курсі літератури в старших класах і вищому навчальному закладі він може виступати у вигляді розгорнутих і детальних пояснень, які входять у загальний обсяг філологічного і культурно-історичного коментаря або його частини. У курсі лінгвістичного аналізу художнього тексту лінгвістичний коментар при уважному читанні літературного твору є першим етапом його лінгвістичного розбору.

Метафора (грецьк. metaphora – перенесення) – один із основних тропів поетичного мовлення. В М. певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Вона не може бути “скороченим” порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката. Чим далі містяться один від одного протиставні розряди об’єктів, тим яскравіша М. Сконцентровуючи та узгоджуючи у своєму семантичному полі найвіддаленіші чи найнесумісніші асоціації М., постає суцільним нечленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйматися з раціонального погляду. Тоді вона стає подібною до загадки, але з тією відмінністю, що не підлягає декодуванню, вимагаючи визнання за собою нової реальності, розбудованої за естетичними принципами.

Метонімія (грецьк. metonimia – перейменування) – різновид тропа, близького до метафори, в якому переноситься значення слів з певних явищ та предметів на інші за суміжністю: “струни з-під пальців/ тікають на Україну” (Т.Мельничук). У цьому відмінність М. від метафори, в котрій ніколи часткове не замінює ціле.

Неологізм (грецьк. néos – новий та lógos – слово) – нове слово або вислів, поява яких зумовлена потребами доби (наукові відкриття, зміни суспільних відносин, розвиток культури тощо). Досить часто творцями Н. були письменники й поети. Такі слова називаються авторськими, вони нерідко так і залишаються в даному контексті, бо не призначені існувати поза ним, як-от у ліриці П.Тичини: сонцебризний, вітровіння, акордитись, ясносоколово і т.п. Здебільшого вони набувають значення загальновживаних: високочолий (Т.Шевченко), страдниця, мрія, осоння, чарівливий (М.Старицький), світогляд, самосвідомість (І.Нечуй-Левицький), провесна, промінь (Леся Українка) та ін.

Ономатопея (грецьк. onomatopoeia – звуконаслідування) – імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ (дзижчати, гавкати, кудкудакати, туркотіти тощо). Прямий вияв О. Як зв’язку звучання і його змісту спостерігається в казках, загадках, скоромовках, наприклад: “Кум-кума, бузька нема, а ми тому раді-раді...”

Підтекст – прихований, внутрішній зміст висловлювання. П. існує тільки у зв’язку зі словесно вираженим змістом, супроводить і водночас частково чи повністю змінює його. П. зумовлений деформуванням прямого змісту словесних значень під впливом контексту і позамовних факторів – відтворюваної ситуації, позиції мовця, його комунікативної мети тощо. Підтекстова інформація виникає завдяки здатності мовних одиниць виражати, крім основного значення, ще й додаткові – семантичні, стилістичні, емоційно-експресивні – викликати асоціації, набувати додаткових значень внаслідок взаємодії з іншими мовними одиницями в структурі тексту. Сприймання підтекстової інформації можливе лише на основі усвідомлення цих супровідних нашарувань на пряме значення компонентів висловлювання. П. можливий у розмовному (“Такий вже розумний, що далі й нікуди!”), публіцистичному мовленні (Протягом трьох з половиною століть Україна постійно відчувала силу обіймів “старшого брата”), та найбільш властивий він художнім творам (“Од молдованина й до фіна/ на всіх язиках все мовчить,/ бо благоденствує” (Т.Шевченко)).

Повтор – найпростіша стилістична фігура, яка зумовлена емоційними та смисловими чинниками. Існує звуковий, морфемний, лексичний, синтаксичний повтор.

Поезія ( грецьк. poiēsis – творчість від poiēo – роблю, творю) – художньо-образна словесна творчість; у вузькому розумінні – ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-історичної версифікаційної системи; відмінне від прози. П. Проявляє свою мистецьку автономію, витворюючи “другу реальність”, пов’язану з довколишнім світом багатьма асоціативними каналами.

Поетична етимологія – навмисне переосмислення слова, пов’язане з авторським його тлумаченням, котре часто підпорядковане ідейно-тематичним і естетичним намірам поета. Поетична етимологія тісно пов’язана із псевдоетимологією, яка передбачає навмисно або ненавмисно допустимий зв’язок між спорідненими словами, який базується на зовнішній звуковій подібності відповідних слів. що мають різні значення, на неправильному морфологічному членуванні слова, що етимологізується, на його семантичному переосмисленні. По-іншому цю етимологію можна назвати оказіональною: Я не знаю де ти спозаранку,/ Гублять твої губи ще кого? (М.Вінграновський); Пасуться в душах табуни табу (Л.Костенко).

Пресупозиція ( лат. prae – попереду, перед і suppositio – припущення, здогад) – термін лінгвістичної семантики, який позначає компонент смислу речення, який повинен бути істинним для того, щоби речення не сприймалося як семантично аномальне або недоречне в даному контексті. Наприклад: речення “Андрій знає, що Нью-Йорк – столиця США” семантично аномальне, оскільки містить хибне судження (столиця США – Вашингтон).

Проза ( лат. prosa, від prosa oratio – пряма, така, що вільно розвивається й рухається, мова) – мовлення не організоване ритмічно. У прозових жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна структура, яка принципово відрізняється від віршового ритму і при цьому виводить проза за межі буденної мови, вимагаючи від автора не меншої напруги і майстерності, ніж вірш. Для П. Найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Через взаємовддзеркалення цих мовних планів здійснюється осмислення й оцінка зображуваного. Художньо-словесна тканина у П. (порівняно з поезією) постає більш “прозорою”. Разом із тим постійно відчутна образна сила митця, майстерність володіння словом, згармонійована точність і ясність мовних планів. Значно більшу роль у П. Відіграє сюжет, послідовний розвиток дії; предметнішими і більш визначеними є характери та обставини.

Рема (грецьк. rhēma – слово, вислів, букв. – сказане) – компонент актуального членування речення, те, що стверджується або запитується про вихідний пункт повідомлення – тему і створює предикативність, закінчене вираження думки. Ремою може бути будь-який член речення. Розпізнається за головним наголосом, кінцевій позиції, з контексту шляхом виокремлення (вилучення) зі складу речення тематичних елементів, зумовлених змістом попереднього речення або ситуацією.

Рима (грецьк. rhythmos – мірність, сумірність, узгодженість) – суголосся закінчень у суміжних ба близько розташованих словах. Попри те, що їй відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, вона виконує й інші функції: естетичну, мнемотехнічну, магічну, ритмоінтонаційну, жанровизначальну. Р. Також виповнюється важливим смисловим навантаженням, поглиблюючи основний зміст поетичного твору. За місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах Р. Поділяються на чоловічі, жіночі, дактилічні, гіпердактилічні; за якістю співзвуч бувають багаті й бідні; за повнотою суголось – точні і приблизні; за розташуванням у строфі – суміжні (парні), перехресні, кільцеві й ін.

Текст (лат. textus – тканина, плетення, з’єднання) – об’єднана смисловим зв’язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв’язність і цілісність. Правильність побудови вербального тексту, який може бути усним або писемним, пов’язана з відповідністю вимозі “текстуальності” – зовнішній зв’язності, внутрішній осмисленості, можливості своєчасного сприйняття, здійснення необхідних умов комунікації і т.д. Правильність сприймання тексту забезпечується не лише мовними одиницями і їх поєднаннями, а й необхідним загальним фондом знань, комунікативним фоном, тому сприймання тексту пов’язане з пресупозицією.

Тема (1) (грецьк. thema – те, що покладено (в основу)) – 1) компонент актуального членування речення, вихідний пункт повідомлення (речення) – те, відносно чого дещо стверджується в даному реченні. Темою може бути будь-який член речення. Розпізнається за початковою позицією; характером наголосу; з контексту, ситуації (часто це повторювані або самоочевидні елементи, зумовлені змістом попереднього речення).

Тема (2) – коло подій, життєвих явищ, змальованих у творі в органічному зв’язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення. Тема художнього твору відрізняється від життєвих подій, явищ дійсності тим, що вона характеризує явище, сприйняте, побачене митцем. Тема іманентно пов’язана із конкретно-чуттєвим, образним мисленням, тяжіє до сюжету як розвитку подій, в яких беруть участь персонажі. Таким чином, тема, сюжет, персонаж, проблема є різними гранями цілісного бачення людиною дійсності, пошуку прихованої сутності, сенсу буття. З цього міцно злютованого об’єкт-суб’єктного відношення народжується естетична ідея твору, яка виражає авторську оцінку зображеного, його розуміння теми як запиту-проблеми. Ось чому вважається, що тема та ідея складають ідейно-тематичну основу твору, яка доконче вимагає відповідної жанрової структури, конкретної композиції твору і, врешті, виступає одним із стилетворчих засобів.

Художнє мислення – поширена серед літературознавців назва синтезованого психічного процесу митця, результатом якого є мистецькі твори, що мають естетичну вартість. Психологи, характеризуючи мислення індивіда як процес пізнавальної діяльності, який узагальнює дійсність і відбувається у формах понять, суджень, умовиводів, визначають разом з тим такі його різновиди: інтуїтивне, наочно-діяльне, наочно-образне, практичне, словесно-логічне, творче, теоретичне. У Х.м. домінують уявлення й образи уяви, почуття, які через багато асоціацій (часом дуже віддалених і незвичних) творять чуттєво-конкретний, але інтенціональний (не обов’язково відображений) художній світ, невіддільний від мовленнєво-мовної оболонки. Письменник бачене, відчуте, пережите може втілити, передати читачам тільки у слові. Письменник як людина з властивим їй типом нервової системи не може замкнутися тільки у сфері образного бачення чи понятійного мислення: він свої інтуїтивні осяяння так чи інакше осмислює, а логічні роздуми – осердечнює почуттями залежно від того, який жанр обрав для свого висловлювання. Та в кожному разі художньо-образне мислення письменника реалізується в слові.

Художні засоби (зображально-виражальні) – сукупність прийомів, способів діяльності письменника, за допомогою яких він досягає мети – творить художньо-естетичну вартість. Він не тільки зображає, тобто оперує мім етичними (наслідувальними) принципами, а й виражає своїм твором духовні цінності і таким чином одуховнює світ, спонукає його розкриватися за ідеалами краси та істини. До Х.з. належать тропи (епітет, порівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ, оксиморон, літота, метонімія тощо), стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс тощо), принципи фоніки (інструментація, звуконаслідування, анафора, епіфора тощо), формотворні засоби кожного роду літератури (сюжет, композиція, портрет, пейзаж, інтер’єр, монологи, діалоги персонажів, мова оповідача й автора). Х.з. – елементи мистецької майстерності письменника (спосіб образотворення, мовно-стилістична вправність тощо), які зумовлюють розкриття можливостей його таланту, створюють неповторну своєрідність художньої літератури, забезпечують її життєвість за законами краси.

Тематика лекцій

Тема 1: Основні питання лінгвістики тексту (2 год.)

1. Поняття “лінгвістика тексту”.

2. Текст як об’єкт лінгвістичного дослідження.

3. Основні ознаки тексту. Заголовок.

4. Фактори текстотворення.

Основні поняття: лінгвістика тексту, текст, тема (мікротема); тематична єдність, зв’язність (засоби зв’язку), послідовність, завершеність тексту, заголовок; суб’єктивні й об’єктивні фактори текстотворення.

Література

1. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981. – 140с.

2. Ковалик І.І., Мацько Л.І., Плющ М.Я. Методика лінгвістичного аналізу художнього тексту. – К.: Вища школа, 1984. – 120с.

3. Купина Н.А. Лингвистический анализ художественного текста. – М.: Просвещение, 1980. – 77с.

4. Кухаренко В.А. Интерпретация текста. – М.: Просвещение, 1988. – 192с.

5. Мельничайко В.Я. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови. – К.: Рад. школа, 1986. – 168с.

6. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 238с.

7. Тураева З.Я. Лингвистика текста. – М.: Просвещение, 1986. – 126с.

Тема 2: Структура тексту (2 год.)

1. Художній текст (ХТ).

2. Поняття “структура” ХТ. Глибинна і поверхова структура.

3. Образ автора.

Основні поняття: художній текст, структура, образ автора, художній простір і час.

Література

1. Крупа М.П. Мовленнєва структура образу автора в творчості О.Кобилянської. – К.: Рідна мова, 1998. – 139с.

2. Купина Н.А. Лингвистический анализ художественного текста. – М.: Просвещение, 1980. – 77с.

3. Тураева З.Я. Лингвистика текста. – М.: Просвещение, 1986. – 126с.

Тема 3: Методологічні основи лінгвоаналізу художнього тексту (2 год.)

1. Предмет і завдання курсу.

2. Методи лінгвоаналізу.

3. Лінгвістичний коментар ХТ як методичний прийом.

4. Ідея художнього тексту.

5. Поняття “інтерпретація” ХТ.

6. Можливості застосування лінгвоаналізу при роботі над ХТ у початковій школі.

Основні поняття: лінгвоаналіз ХТ, ідея ХТ, мовний матеріал тексту, лінгвістичний коментар, інтерпретація; методи лінгвоалазу.

Література

1. Гореликова М.И., Магомедова Д.М. Лингвистический анализ художественного текста. – М.: Рус. язык, 1989. – 152с.

3. Крупа М. Критерії відбору художньої словесності для лінгвоаналізу// Теорія і практика лінгвістичного аналізу художнього тексту. – Тернопіль: Лілея, 1997. – С.6-24.

4. Львов М.Р., Рамзаева Т.Г., Светловская Н.Н. Методика обучения русскому языку в начальных классах. – М.: Просвещение, 1987. – 414с.

5. Мельничайко В.Я. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови. – К.: Рад. школа, 1986. – 168с.

6. Шанский Н.М. Лингвистический анализ художественного текста. – Л.: Просвещение, 1990. – 414с.

Тема 4: Рівневий аналіз художнього тексту (2 год.)

1. Визначення емоційного спрямування художнього твору.

2. Визначення ідейно-тематичного спрямування ХТ.

3. Рівні лінгвоаналізу (загальний огляд).

4. Графемний аналіз як один із рівнів ЛАХТу.

Основні поняття: емоція, тема, ідея, графема, графічний евфемізм, емфатична довгота, фігурний вірш, ізовірш, шрифт.

Література

1. Гюббенет И.В. Основы филологической интерпретации литературно-художественного текста (для изуч. англ. яз.). – М., 1991. – 204с.

2. Крупа М.П. Поліфонічне сприймання художнього тексту як передумова правильної інтерпретації// Наукові записки ТДПУ. Серія: Лігводидактика. – 1998. – №2(1). – С.93-96.

3. Літературознавчий словник-довідник/ Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752с.

4. Мельничайко В.Я. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови. – К.: Рад. школа, 1986. – 168с.

5. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К.: Либідь, 1992. – С.235-243.

Тема 5: Рівні лінгвоаналізу (4 год.)

1. Фонетичний рівень аналізу ХТ.

2. Морфемний рівень аналізу ХТ.

3. Словотвірний рівень аналізу ХТ.

Основні поняття: ритмомелодика, милозвучність тексту, алітерація, асонанс, звуконаслідування, морфемний повтор, морфемна гра, авторський неологізм, псевдоетимологія.

Література

1. Гореликова М.И., Магомедова Д.М. Лингвистический анализ художественного текста. – М.: Рус. язык, 1989. – 152с.

2. Кухаренко В.А. Интерпретация текста. – М.: Просвещение, 1988. – 192с.

3. Мельничайко В.Я. Лінгвістичний аналіз художнього тексту: завдання і методи// Теорія і практика лінгвістичного аналізу художнього тексту. – Тернопіль: Лілея, 1997. – С.25-59.

Тема 6: Рівні аналізу художнього тексту (4 год.)

1. Лексико-фразеологічний аналіз.

2. Тематичне поле ХТ.

3. Частиномовний аналіз.

4. Речення як одиниця художнього тексту.

5. Виражальні можливості синтаксичних одиниць.

Основні поняття: синоніми, антоніми, омоніми, пароніми; багатозначні слова; тропи (порівняння, епітет, метафора, метонімія, синекдоха, гіпербола, алегорія); запозичена лексика; діалектизми, професіоналізми, терміни, жаргонізми; історизми, архаїзми, неологізми; символ; тематичне поле; словник тексту; речення; стилістичні фігури синтаксису (інверсія, анафора, епіфора, паралелізм, еліпсис, асиндетон, полісиндетон і т.д.).

Література

1. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 368с.

2. Гореликова М.И., Магомедова Д.М. Лингвистический анализ художественного текста. – М.: Русский язык, 1989. –

3. Кухаренко В.А. Интерпретация текста. – М.: Просвещение, 1988. – С.55-67.

4. Літературознавчий словник-довідник/ Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752с.

5. Мельничайко В.Я. Лінгвістичний аналіз художнього тексту: завдання і методи// Теорія і практика лінгвістичного аналізу художнього тексту. – Тернопіль: Лілея, 1997. – С.25-59.

6. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К.: Либідь, 1992. – С.164-235.