Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Дещо про те, як писалися «сонети подільської осені»

Моє захоплення сонетом почалося в студентські роки. Не можу пояснити, чому саме «Вільні сонети» і «Тюремні сонети» із величезної поетичної спадщини Івана Франка, в якій вони не займають першого місця, справили на мене приголомшуюче враження. Можливо, їхня принципова відмінність од сонетів Петрарки і Шекспіра, яка полягає в тому, що Іван Франко зробив сонет політичною строфою, використав його для відтворення тюремного життя, для проголошення своїх громадянських, подвійно ув’язнених — у «казню» і в поетичну форму — настроїв і думок, була причиною мого юнацького благоговіння перед франківським сонетом. Цій проклятущій формі (пишу так тому, що мені довелося з нею боротися і не раз бути подоланим) я віддав багато часу потім, інколи й тепер вона мене принаджує своєю суворістю і таємничою силою. Мрію створити ще один-два цикли сонетів, у яких бажається мені, як літакові, що робить кола перед тим, як сісти на землю, пролетіти над Києвом, над містом душі моєї і над такими почуваннями, які можна помітити, наче водорості в морі, тільки з певної висоти.

У нашій літературі мало не кожен поет писав і пише сонети. Але справжніх майстрів цієї будови поетичної в нас дуже мало, тому що сонет, незважаючи на свою мініатюрність, вимагає циклопічної кладки брил. Як у стародавніх будівлях, де все тримається не на цементі чи іншому сполучному розчині, а на вмілому розрахунку ваги кожної частини конструкції, так у сонеті все підлягає змістові, струнко возведеному в досконалу форму, де не може бути жодної прокладки, найменшої щілини для побічного матеріалу. На багатьох сонетах я бачу замазані діри, відчуваю, що їх автори втратили здатність стародавніх будівничих возводити стіни вірша без шпар, творити все на віки.

Є такі слабенькі сонети і в мене, але де і які вони — знають або повинні знати критики.

Моє завдання тут — сказати, як писалися «Сонети подільської осені». Писалися вони в селі Гущанки на Тернопільщині, де живуть батьки моєї дружини, в хаті яких я люблю працювати, мабуть, тому, що там мені ніхто не перебиває роботи. Там я написав також казку «Золоторогий олень» і деякі статті.

Поділля діє на мою фантазію збуджуюче; пагорбаста рівнина, зелені і безмежні поля озимини, осінні тумани в долинах, голі ясенові гаї, сади в червоних яблуках, тиша на землі така, як на небесах, спокійні і розважливі люди — це атмосфера подільської осені, дорогої мені. Її прозорість і чистота, її смуток, який веде до філософічності, — це елементи, можливо, з яких видобувалося бажання писати прозоро і чисто. Сонет же якнайбільше відповідає настроєві осінньої задумливості, що визначило форму моїх віршів того часу. Проте написалися мої сонети не одразу. Осінь 71-го року не була продуктивною. Я знайшов тоді лише деякі лінії майбутнього циклу і назву його. В 72-му році я спеціально поїхав у Гущанки, щоб довершити цикл, який міг би стати книжкою. Писав пейзажі, і, власне, з краєвидів почався мій запал на всю книжку. Одначе самі пейзажі роблять цикл чи книжку монотонними, а мені хотілося уникнути цього. Отож я поступово прийшов до мислі, що моя книжечка сонетів про Поділля повинна бути зв’язана з цілим світом, як зв’язане з ним саме Поділля. Крім того, мені хотілося передати оптимізм і розвиток нового життя на Поділлі, життя, яке змінювалося просто-таки на моїх очах. Одного вечора, коли я роздумував над важкою працею буряководів, прийшла звістка, що в полі з’явилася машина, яка сама підриває буряк і цим полегшує роботу жінок. Це була велика радість. Я знаю, що за останні роки нова техніка прийшла на поміч буряководам і тепер їм працювати легше. А тоді мене вражала титанічна праця подільських жінок, і біль їхніх рук я, здається, відчував фізично. Сонети про це були написані, але до книжки не ввійшли, зважаючи на нові обставини праці буряківниць. Тоді ж, від переживань громадянського плану в моїй оселі, наче живі, з’явилися постаті видатних людей XX віку. Це були антифашисти Джаліль, Фучик, Лорка, Гевара, про яких я думав осінніми ночами в Гущанках і портрети яких я писав до сонетів своєї майбутньої книги. Були серед тих людей і Довженко, і Тичина. Не про всіх я зумів написати. Та навмисне поставив я серед них свого батька, чесного трудівника і мудрого чоловіка, щоб галерею образів людей праці інтелектуальної доповнити його портретом. А як же все-таки писалися ті вірші? А так, як пишу я все, — важко, в муках, переписуючи багато разів одне і те ж, редагуючи себе жорстоко. Я дотримувався класичної форми, особливо дбаючи, щоб не було звукових повторів у римуванні різних віршів, намагаючись кожен сонет робити частиною всього циклу. Найдовше, здається мені, мучився я над сонетом «Батько». Річ у тому, що перші рядки вірша:

Причулось, наче цокання копит.

Ланців бряжчання в батьковому возі —

вимагали, за сонетичним каноном, своїх рим, а всі рими з цього звукового гнізда вели мене від теми кудись далеко, в іншу сферу почувань. Відступити від перших рядків, переробити їх, поставити в іншому порядку, словом, зайнятися версифікаційною роботою мені не хотілось, бо ці рядки мені подобались. Вони вирвалися самі з душі, і я поважав їх як непід- правлену правду. Ще Маяковський говорив, що він нізащо не змінить початку строфи, якщо вона вдалась йому. Не завжди це правило дає добрі наслідки. Буває, що друга частина катрена, сильніша за образною системою, «підтягає» до свого рівня першу. Але в даному сонеті мені довелось просто на деякий час відступити — надто сильний був опір форми і самої теми. Лише тоді, коли засвітилися раптом, як разок електричних ламп на вечірній алеї, подальші рядки:

О батьку мій, ти в кам’яній знемозі

Лежиш, згорівши, як метеорит, —

я відчув, що мені вдалося сказати те, що думалося і складалося в слова моїм серцем про мого батька.

Потім були вже написані дуже важливі рядки:

Вночі надвір я вибіг у тривозі.

Неначе совість кликнула на спит.

Саме ці рядки передають правду взаємин між сином і віт- цем. Чи можна з цих рядків здогадатися, що для мене мій батько певними рисами асоціювався з образом Тараса Бульби і що я, змалку закоханий в гоголівського Остапа, хотів малювати насамперед батька-суддю? Цього всього немає і не може бути в одному слові «совість», але це переживалось при написанні того слова. Загалом, не тільки у вірші «Батько», але й у всьому циклі подільських сонетів я намагався знайти, розшифрувати, образно назвати совість поета сучасного, найтаємнішу силу, яка йде з глибини свідомості, стає серцевиною світогляду, хребтом духовного організму людини.

Тепер мені жаль, що я поквапився і видав «Сонети подільської осені» в неповному вигляді — одні я не включив сам до книжки, інші... ще не були написані, але були вже десь у підсвідомості. Довелось додавати до сонетів поезії інших форм, — так, зрештою, склалася книжка «Сонети подільської осені».