Основи літературознавства - Ференц Н.С. 2011

Художня мова
Поетика художнього твору

Всі публікації щодо:
Літературознавство
Теорія літератури

Кожен вид мистецтва має свій матеріал для створення образу. У літературі таким матеріалом є слово. І. Франко в поемі "Лісова ідилія" писав:

Слова — полова,

Але огонь в одежі слова —

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

8.3.1. Мова розмовна, літературна, художня

Мова — першоелемент літератури, засіб образного відтворення предметів, явищ, змістовна форма. Мову можна умовно розділити на розмовну, літературну і художню. Вони входять в загальнонаціональну. Розмовна мова — ненормована мова повсякденного спілкування. Літературна мова — мова, нормалізована правилами граматики, чиста, відшліфована. Вона формується на основі народної, з'являється на високому рівні розвитку нації. В основі української літературної мови лежить мова Київської, Полтавської і Черкаської областей. Літературною мовою пишуть наукові праці, друкують газети, журнали, нею користуються в школах, радіо, на телебаченні. Розрізняють науковий, науково-популярний, ораторський, публіцистичний, офіційно-діловий (канцелярський) стилі. Наукова мова послуговується поняттями відповідних наук (хімії, математики, літературознавства...). У діловій мові використовуються канцеляризми (лексичні і синтаксичні). Художня мова — літературна, але не обмежується лише літературною. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу, обурення, презирство, захоплення. Художня мова образна, емоційна, експресивна, відзначається лаконізмом, небагатослівністю. А. Чехов вважав лаконічність сестрою таланту, а О. Некрасов закликав писати так, щоб словам було тісно, а думкам — просторо.

8.3.2. Мова автора і мова персонажів

У художньому творі розрізняють мову автора і мову персонажів. Мова автора — це розповідь про явища, події, характери, вчинки персонажів, у ній є оцінка людей, фактів. Кожен талановитий письменник має свій мовний стиль, свої лексико-синтаксичні та інтонаційно-образні особливості. Ми говоримо: "мова Шевченка", "мова Франка", підкреслюючи особливості стилю письменника.

Мова персонажів — засіб індивідуалізації. Вона зумовлена віком, освітою, професією, настроєм, темпераментом, культурою героя. Мова Возного, наприклад, з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" — суміш бюрократичної, старослов'янської і народної лексики. Вона характеризує рівень розвитку сільського чиновника: "Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй. Когда б я імія — теє-то, як його — стільки язиків, стільки артикулів ілі скільки зап'ятих в магдебургськім праві, то і сил не довліло би на восхвалєніє ліпоти твоєй. Єй-єй. Люблю тебе... до безконечності".

Мова кожного персонажа повинна мати свою лексику, свою інтонацію, свою будову речень. Особливості мови персонажів виявляються у монологах, діалогах, непрямій мові.

8.3.3. Лексика художньої мови

Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють синоніми, антоніми, омоніми, неологізми, архаїзми, діалектизми, варваризми, професіоналізми, жаргонізми, арґотизми.

Синоніми (грец. synonimos — однойменний) — це слова близькі за значенням, але різні за звучанням. Синоніми дають можливість письменникові уникнути повторення одних і тих же слів, надають мові відповідного інтонаційного забарвлення. Маланка в повісті "Fata morgana" лає Андрія: "Вона його вичитувала, вона його сповідала, вона кропила його, підкурювала і садила чортами так обережно, як тільки можна було в неділю, по Службі Божій". І. Котляревський, змальовуючи мандрування героя, в гумористичному плані використовує синоніми:

Єней по берегу попхався

І сам не знав, куди слонявся,

Аж гульк — і в город причвалав.

Омоніми (грец. homos — однаковий і опута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різне значення. Наприклад, коса — знаряддя праці, довге волосся, смуга землі, яка входить у річку, озеро або море.

Антоніми (грец. anti — проти і опута — ім'я, назва) — слова з протилежним значенням. Вживаються, коли треба протиставити контрастні явища: радість — горе, добро — зло, любов — ненависть, день — ніч.

Неологізми (грец. neos — новий, logos — слово) — це нові слова. Деякі неологізми з часом стають архаїзмами: жовтеня, комсомолець, неп, лікнеп. Крім загальномовних неологізмів, є індивідуально-авторські. Індивідуально-авторські неологізми називають оказіоналізмом - (лат. occasional is — випадковий), тобто вжитий "один раз". "Неологізми, — писав Б. Томашевський, — це такі слова, які створює сам митець, сам поет, письменник не для того, щоб дати їм загальний ужиток, ввести їх до загальновживаної мови, в загальний словник, а для того, щоб читач відчував у процесі сприйняття самого художнього твору, як перед ним народжується нове слово. Неологізм повинен завжди сприйматися як певний винахід саме даного митця, він неповторний. Як тільки починають його повторювати, вводити до загального словника, він втрачає той стилістичний ефект, на який розраховував митець. Митець розраховує на неологізм як на слово, що створюється на очах у читача й виключно для даного контексту". Приклади індивідуально-авторських неологізмів П. Тичини: яблуневоцвітна, ніжнотонна, сонцебризний, ясносоколово, акордитись, дитинно. Неологізми з творів В. Винничснка: коліносхильно, політбюристи, залізність, чорність.

Словотворчі звороти, які не відповідають узвичаєним нормам, називають зарозумілою мовою. "Літературознавчий слові іик-довідник" використовує термін "заум". Він з'явився на початку XX ст. До зарозумілої мови вдавалися футуристи. Наприклад, вірш М. Семенка "Місто" пересипаний такими висловами, як осте, сте, бі, бо, бу, рухобіги тощо.

Традиції футуристів продовжують сучасні неоавангардисти з літературних груп "Бу-Ба-Бу", "ЛУГОСАД", "Пропала грамота".

Архаїзми (грец. archaios — давній) — застарілі слова, словосполучення, граматичні або синтаксичні форми. Є такі види архаїзмів:

1) власне лексичні — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: перст — палець, уста — губи;

2) лексико-словотворчі — відрізняються від сьогоднішніх відповідників префіксами, суфіксами: шкатула — шкатулка, вої— воїни;

3) лексико-фонетичні — відрізняються від сучасних однією або двома фонемами: злато — золото, піїт — поет;

4) лексико-семантичні вживаються з іншими, сучасними: язик (мова, народ), живот (життя).

Ці типи архаїзмів подано у довіднику Шевченко Л. Ю., Різун В. В., Лисенко Ю. В. Сучасна українська мова. — К., 1993. — С. 34. Архаїзми використовуються з різною метою:

1) для відтворення колориту епохи:

А не женеться Візантія:

Вона боїться, щоб Чернець

Не засвітив Гал ату знову

Або гетьман Іван Підкова

Не вийшов в море на ралець.

(Т. Шевченко)

2) для надання мові піднесеної схвильованості, урочистості:

Світе вольний, несповитий.

(Т. Шевченко)

3) для іронії:

... будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже...

(Т. Шевченко)

4) для мовної характеристики особи, яка говорить.

Застарілі слова у пісні Возного з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" викликають комічний ефект: "От юних літ не знав я любові, не ощущал возженія в крові".

Різновидом архаїзмів є слов'янізми — слова старослов'янської мови. Шевченко Л. Ю., Різун В. В., Лисенко Ю. В. у книзі "Сучасна українська мова: Довідник" називають такі ознаки слов'янізмів:

I. Фонетичні ознаки:

1) неповноголосі звукосполучення ра, ла, ре на місці українського оро, оло, еле: град, глава, злато, древо;

2) звукосполучення ра на початку слова на місці українського ро: раб;

3) звукосполучення жд на місці українського ж: вождь, нужда;

4) літера щ замість української ч: священик;

5) літери є, ю на початку слів замість українських о, у: єдиний, юний, юродивий, юдоль.

II. Словотворчі ознаки:

1) суфікси іменників -знь, -тель, -пня, -ство (в абстрактних іменниках), -тва, -тай: приязнь, учитель, братство, святиня, молитва, глашатай;

2) суфікси -ащ, -ущ, -м(ий) дієприкметникового походження: трудящий, грядущий, відомий, неопалимий;

3) префікси воз-, пре-, пред-, со-: воскреснути, возвістити, премудрий, предтеча, согрішити;

4) компоненти складних слів благо-, бого-, добро-, зло-, град-: благодать, богослов, добродушний, злочин.

На старослов'янське походження слова може вказувати його церковно-релігійна семантика: святий, пророк, суєта, творець, гріх, Господь.

Видом архаїзмів є церковнослов'янізми і біблеїзми. Церковнослов'янізми і біблеїзми завжди використовувалися у найкращих зразках нашого письменництва. Наприклад, як у Т. Шевченка у "Давидових псалмах":

Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоем честним собором,

Серцем нелукавим.

Во псалтирі і тимпані

Воспоем благая,

Яко Бог кара неправих.

Правим помагає.

Преподобнії во славі

І на тихих ложах

Радуються, славослов'ять,

Хвалять ім'я Боже.

"І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина" (О. Довженко).

Історизми — це застарілі слова, які зникли з ужитку, бо зникли поняття, предмети, явища. Історизми, на відміну від архаїзмів, не мають синонімів у сучасній мові. Вони використовуються у творах історичної тематики. Історизмами є, наприклад, слова: кріпак, цар, князь, гетьман, булава.

Діалектизми (грец. dialektos — місцева говірка) — це слова і вирази місцевої говірки. Найчастіше використовуються в мові персонажів, у авторській мові — рідше. Діалектизми відтворюють місцевий колорит і є засобом індивідуалізації. За рахунок діалектизмів збагачується літературна мова. І. Франко писав: "Кожна літературна мова доти жива і здібна до життя, доки має можливість, з одного боку, всисати всі культурні елементи сучасності, значить, збагачуватися новими термінами та висловами, відповідними до прогресу сучасної цивілізації, не тратячи при тім свойого основного типу і не переходячи в жаргон якоїсь спеціальної верстви чи купи людей, а з другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами з питомого народного життя і з відмін діалектів народного говору".

У діалектах української мови виділяють три групи: північну, південно-східну і південно-західну. Є діалектизми фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні Фонетичні відрізняються від літературної норми вимовою звуків. У вірші І. Франка "Каменярі" є такі фонетичні діалектизми: стою, підняли, шляху, своїми. Морфологічні відрізняються від літературної норми оформленням граматичних форм: ся схилили, буду робила, ногов, я му ходити. Лексичні: сесю, гостинець (шлях), маржина (худоба), шарта (буря).

До лексичних діалектизмів відносять власне лексичні. Це діалектичні синоніми до загальнонародних слів: вуйко (дядько), фіра (підвода), бульба, бараболя, біб, крумплі (картопля). Етнографічні — це назви місцевих предметів, які не використовуються на інших національних територіях: трембіта (духовий інструмент), колиба (курінь), крисаня (капелюх). Семантичні діалектизми — це слова, які мають значення, відмінне від загальномовного (пироги — вареники).

Фразеологічні діалектизми, "хоче ми звести зі світа", "нас не відтяли від діла". Синтаксичні: "Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо" (В. Стефаник — "Виводили з села"). Д. І. Ганич, І. С. Олійник у "Словнику лінгвістичних термінів" (К., 1985) виділяють діалекти племінні (належать племені "як етнічній групі людей, що входять до складу більшої етнічної спільності"), професійні (об'єднують людей певної професії чи роду занять), соціальні (належать соціальній групі). А. Ткаченко використовує термін "соціолект". До соціолекту відносить специфічну мову освітян, юристів, митців. У соціолект входять і професіоналізми, і жаргон. Є діалект місцевий або територіальний.

Діалектизмами не можна зловживати. Надмірне використання діалектизмів робить твір малозрозумілим.

Варваризми (грец. barbarismos) — іншомовні слова і вирази, які не стали загальновживаними. Варваризмами є полонізми, русизми, германізми, англіцизми, галліцизми (з французької), гебраїзми (з давньоєврейської"), тюркізми... Вони використовуються для зображення життя, побуту, звичаїв інших народів і для створення комічного ефекту. Мова, перенасичена варваризмами, називається макаронічною. Макаронічною мовою говорить герой комедії М. Стари цького "За двома зайцями" Голохвостий: "Дурні хахлиї Ідіть здоровії Што значит проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякої делікатної хвантазії... так і пре! А вот у меня в галавє за-всегди такий водеволь, што только мерсі, потому — образованний человєк! Да што впрочем про них? Годі, довольно!"

І. Качуровський замість терміна "варваризми" вживає французьке ентражизми.

Професіоналізми — слова і звороти, які вживають люди певної професії. Вони використовуються як засіб індивідуалізації образів-персонажів і для відтворення життя та побуту відповідного професійного середовища. У мові сплавників лісу в річках Карпат використовуються слова бокор, бо кора ш, дараба, збиванка. У повісті І. Франка "Борислав сміється" вживаються професіоналізми нафтарня, стояти при корбі, либати кип'ячку.

Жаргон (франц. jargon, галло-романське gorgone — базікання) — слова, що вживаються групою людей, об'єднаних спільними інтересами, родом занять. Він має специфічну лексику і вимову, однак не має власної фонетичної і граматичної системи. Відомий жаргон дворянської аристократії, він відзначався вишуканістю у доборі слів і виразів. До жаргону звертаються люди певних професій, ним послуговується молодь. До молодіжної жаргонної лексики належать слова: бабки (гроші), злиняти (щезнути), бухло (алкоголь), котиш (коньяк), прикид (одяг, манери). Жаргонну лексику бурсаків використав А. Свидницький у романі "Люборацькі".

Класифікація жаргону за сферою вживання:

Молодіжний або сленг: стипуха — стипендія, хвіст — академічна заборгованість.

Професійний: лабух — музикант, лабати — грати, конса — консерваторія, фанера — фонограма.

Табірний: баланда — юшка, стукач — донощик.

Класифікація жаргону за частинами мови:

Іменники: шпора, бомба — шпаргалка, труба — мобільний телефон, хавчик — їжа, лошарик — хлопець в окулярах.

Дієслово: клюнути, повестися — повірити, прохавати — зрозуміти, лоханутися — помилитися, колбаситися — танцювати, туманити — курити.

Прикметники: прикольний — смішний, безпонтовий — нецікавий. угашений — п'яний.

Прислівники: короче — швидше говори, супер, клас — добре, прикольно — весело.

Вигуки і звуконаслідування: покеда — прощавай, му-му — мовчун, ні жу-жу — мовчати, хай! — привіт, чао — прощавай.

Фразеологічні звороти: фільтруй базар — думай, що говориш, шевели поршнями — іди швидше, вставити у тему — сказати щось влучно.

Арґо (франц. argot — жаргон) — це різновид мови, яка зрозуміла лише для посвячених, засекречена мова замкнутих соціальних груп і декласованих елементів. До арго вдавалися ремісники, лірники, мандрівні крамарі, а також злодії, жебраки, волоцюги. Арготизми використовує І. Микитенко у повісті "Вуркагани", Іван Багряний у романі "Сад Гетсиманський". Арготизмами є слова "шкет", "лимон", "стояти на шухері".

Близькою до арго є тарабарська мова (рос. тарабарить — теревенити). Тарабарська мова виникає на основі метатези (перестановки складів, звуків, коренів слів), щоб зробити висловлювання незрозумілими для інших. Нею користувалися бурсаки, злодії. Зразком "тарабарської" мови можуть бути слова Сівілли з поеми І. Котляревського "Енеїда":

Борщів як три не поденькуєш,

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркуті закеньдюшить.

Коли ж що напхом з'язикаєш

І в тереб добре зживотаєш,

То на веселі занутрить.

Просторіччя — слова і звороти, які не відповідають літературній мові. Вживаються з гумористичною або сатиричною метою. На відміну від діалектизмів, професіоналізм і в. жаргонізмів, арготизмів просторіччя не обмежується територією, професійними або соціальними групами людей. Характерна особливість сучасного українського просторіччя — наявність русизмів типу вольниця, врач, временно, понтати, постоянно. Для просторіччя характерні фамільярні слова: пика, мармиза (обличчя), дрихнути (спати). Є просторіччя з незвичайними наголосами: портфель, доцент, було. Просторіччя використовуються для індивідуалізації образів і для створення невимушеної розмови.

Вульгаризми (лат. vulgaris — грубий, брутальний) — грубі, брутальні слова і звороти. У літературній мові не використовуються. Вживаються переважно у мові персонажів. Дідона з поеми І. Котляревського "Енеїда" лає Енея словами:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

8.3.4. Тропи

Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.

До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз. Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння.

Епітет (грец. epitheton — прикладка) — це художнє означення, яке виділяє в зображуваному характерну ознаку чи рису і викликає певне ставлення до нього. Епітети виражаються прикметниками (ніжний, квітчастий), прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений, пожований, написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, Дніпро-Славутич, зайчик-побігайчик), числівниками: "Це той первий, що розпинав І Нашу Україну" (Т. Шевченко "Сон").

П. Волинський і М. Коцюбинська вважають, що епітет треба відрізняти від логічного означення. "Не можна вважати художнім епітетом означення, яке вказує на якусь невід'ємну органічну ознаку: матеріал, з якого зроблений предмет, родинну приналежність людини (дерев'яний стіл, залізне ліжко, срібний портсигар, батькова сестра тощо). Але ті ж самі означення в сполученні з іншими поняттями, в іншому контексті можуть набувати художнього, образного значення, ставати метафоричними епітетами (дерев'яне обличчя, залізний характер, срібне сяйво). Отже, зміст епітета можна зрозуміти лише з контексту, лише в сполученні з тим словом, яке визначається епітетом".

Є різні класифікації епітетів. Виділяють епітети прості, складні, зорові, слухові, нюхові, живописні, психологічні. За змістом епітети ділять на зображувальні або описові і ліричні. В ліричних є оцінний елемент (чарівна ніч, сяючі очі).

О. Галич ділить епітети на характерологічні або пояснювальні і посилювальні, постійні, контекстуально-авторські, прикрашальні Перший підкреслює найхарактернішу ознаку предмета, а другий "не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її". Наприклад: "Прокинеться кривава зрада, II і стисне віроломний ніж" (Є. Маланюк). Постійними є ті епітети, які часто стоять при одних і тих же словах: "шлях" - битий, "козак" — молоденький, "кінь" — вороненький, "море" — сине. "Контекстуально-авторським називається епітет, який виділяє не постійну — супровідну, канонізовану в межах літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський - це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується". Наприклад: "Проса покошено. Спустіло тихе поле. // Холодні дні з високою блакиттю // Не повернуть минулого ніколи: // Воно пройшло і вже здається миттю!" (М. Рильський).

Що ж до прикрашальних епітетів, то вони, як зауважує Б. Томашевський, були у широкому вжитку в романтичному і класицистичному стилях.

П. Волинський, крім постійних епітетів, називає метафоричні, залізна воля, чорна нудьга, мертва тиша, метонімічні: "Той неситим оком І за край світа зазирає..." (Т. Шевченко), гіперболічні: "Безмежнеє поле"', іронічні: колегіальний ум, мудрий осел, вовк-пастух.

О. Веселовський виділяє синкретичні епітети, їх виникнення пояснює синкретизмом (злитістю) наших сприймань (зорових, слухових, дотикових). Таке явище називають художньою синестезією. У поемі "Похорон друга" П. Тичина використовує образи синього плачу і синього снігу:

Вже сумно вечір колір свій міняв З багряного на сизо-фіалковий, Я синій сніг од хати відкидав і зупинився... Синій, оркестровий долинув плач до мене.

Порівняння (лат. comparatio) — це троп, у якому один предмет, подія зіставляються з іншими, у яких ці особливості виявлені різко, яскраво. Порівняння виконують зображальну і емоційно-оціночну роль.

У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання.

Простим порівнянням є таке, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками. Прості порівняння утворюються за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби, наче, нібито, начебто, гейби, буцім. Безсполучниково:

1) за допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;

2) формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;

3) опусканням сполучника: "Книга — морська глибина" (Іван Франко). А. Ткаченко ділить прості порівняння на загальновживані: "Гарна як намальована", поле як море та індивідуально-авторські: "У нього очі — наче волошки в життя" (Андрій Головко); "Моя душа, немов черешня, // Понад снігами зацвіла " (Д. Павличко).

Розгорнені (поширені) порівняння — це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома ознаками. Розкриваючи ряд ознак одного або групи предметів, вони створюють картину, всебічно змальовують предмет: "По обидва боки Руського потоку стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною" (І. Нечуй-Левицький).

Особливість приєднального порівняння, за словами Б. Томашевського, у тому, що "... спочатку подається предмет, а потім вичерпна тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова "так" подається образ". Наприклад: "Як прихопився чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під гору вдирає. Що як він Із вагою тягне помапо рівненькою дорогою, а під гору як упреться з усієї сили та задрібоче ногами, так іще його й стримувати приходиться... Але зате на самій горі стає віддихатися. Так і Іван: виїв борщ та й віддихусться-віддихустнся аж ізгоді говорить" (Лесь Мартович).

Виділяють порівняння прямі (позитивні) й заперечувальні (заперечні, зворотні). Прямі: очі як зорі. Заперечу вальні порівняння побудовані не на зіставленні, а на протиставленні предметів або явищ:

Ой тож не зоря,

Ой тож не ясна,

Ой тож моя молода дівчина

По водицю ішла.

Порівняння-запитання — це такий вид порівняння, коли порівнюючий образ ставиться у формі запитання:

Глянь, у скелях височенних...

... чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори для аскетів.

(І. Франко)

Метафора (грец. metaphora — перенесення) — це образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю. Метафора є прихованим порівнянням, тому метафору завжди можна розгорнути у порівняння.

У "Словнику лінгвістичних термінів" за ред. Д. Ганича та І. Олійника розрізняються метафори "прості, побудовані на зближенні предметів чи явищ за однією якоюсь ознакою, і метафори розгорнуті, побудовані на різних асоціаціях між предметами і явищами. Наприклад: "Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани, і, на вуста поклавши палець, — ліг" (П. Тичина). Гіперболічна метафора побудована на перебільшенні ознак чи якостей.

Метафора лексична — слово, або одне із значень слова, яке виникло шляхом метафоричного перенесення (за подібністю форми предметів, їх розміру, зовнішніх чи внутрішніх властивостей тощо). Наприклад: стріла — як назва рухомої частини підйомного крана, парк — місце стоянки, ремонту і обслуговування транспортних засобів. Ці слова чи значення слів є основними назвами відповідних предметів (Д. Ганич, І. Олійник).

Поетичною метафорою Д. Ганич і І. Олійник вважають таку, що виступає як складна різнопланова семантична структура. Наприклад: О тиха пристане робочого стола, // Де ще на якорях дрімають вірні ріши, // Де мислі щоглами підносяться стрункими, // струмують образи, як понадводна мла! (М. Рильський).

Видом метафори є персоніфікація (лат. persona — особа і facere — робити) — це надання предметам, явищам природи почуття властивостей людини, олюднення. Іноді персоніфікацію називають уособленням.

У словниках літературознавчих термінів ці поняття розрізняють. Уособлення чи прозопея (грец. prosopopeia) — це перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи, абстрактні поняття, оживлення їх.

Персоніфікація може бути простою і поширеною (розгорненою). Прості - лаконічні: "Підійшов вечір. Засвітив зорі" (П. Тичина). Вони переносять одну — дві риси живої істоти на предмет або явище. Розгорнені створюють цілий образ, картину, вони використовуються у тих творах, де с казкові мотиви, у народних баладах.

А. Ткаченко відзначає, що найчастіше зустрічається антропо-, зоо-, ботаноморфна метафоризація.

1. Переживання людей змальовуються як живі, здатні діяти істоти: туга точила серце, ревнощі штовхали на злочин.

2. Оречевлення (опредмечення) душевних якостей людини: глибокий сум, темна особа.

3. Уподібнення людських переживань, дій, якостей до явищ природи:

Не дивися так привітно, яблуневоцвітно.

(П. Тичина)

4. Ототожнення явищ природи за принципом подібності з частинами людського, тваринного, рослинного організму: вухо відра, підошва гори.

5. З розвитком абстрактного мислення з'явився такий вид оречевлення (опредмечення), в якому абстрактні явища і процеси ототожнюються за принципом подібності з явищами і процесами матеріального життя: крик моди, корінь зла, яблуко розбрату, джерело насолоди, гострота проблем, глибина узагальнень.

Алегорія (грец. аllegоrіа — іносказання) — образний вислів, у якому все має переносне значення.

П. Волинський вважає алегорію видом метафори, Г. Абрамович — окремим видом тропа. Алегоричні образи використовуються в байках, прислів'ях, приказках, у ліричних творах. У казках і байках вовк — пожадливий, жорстокий, лисиця — хитра, осел — упертий. Алегоричні образи використовуються для називання творів ("Досвітні огні" Лесі Українки, "Каменярі" І. Франка, "Кобзар" Т. Шевченка).

На алегоріях побудовані загадки і прислів'я: пастух рогатий; доки сонце зійде, роса очі виїсть; прийде коза до воза.

Алегоричну мову називають езопівською (від імені давньогрецького байкаря Езопа).

Символ (грец. symbolon) — умовний розпізнавальний знак, який полягає в заміні назви життєвого явища, предмета, поняття умовною назвою, знаком, який має щось спільне з ними. Наприклад: весна — символ народження, гроза — символ небезпеки. Дехто ототожнює символ з алегорією. Символом називають заміну абстрактного або узагальнюючого поняття конкретним образом. В алегорії є порівняння, символічний образ абстрактний, умовний, має узагальнююче значення. Символом може бути художня деталь, порівняння, метафора. Символічний, наприклад, образ камінного хреста з однойменної новели В. Стефаника. Маючи узагальнююче значення, символічні образи використовуються у назвах творів ("Вершники" Ю. Яновського, "Сонячні кларнети" П. Тичини).

Символічні образи зустрічаються у фольклорі: (зозуля — символ суму, червона калина — дівчина, білий голуб — символ миру, чайка — образ самотньої жінки-матері, чаєнята — діти-сироти). В усній народній творчості символи з'явилися на основі паралелізму.

У художній літературі використовується релігійна символіка: терновий вінок, хрест — символи страждань. Символи часто зустрічаються у Святому Письмі. Особливе місце займають символічні образи у символістів (стильова течія модернізму).

Близьким до символу є образ-емблема (грец. embleuma — вставка, рельєфна оздоба). Образи-емблеми грунтуються на асоціаціях, алегорія і символ — на подібності. Образи-емблеми — статичні. Вони використовуються в графіці, геральдиці, скульптурі. Образами-емблемами є ліра, пронизане стрілою серце тощо.

Емблематичні вірші набули популярності в епоху бароко. Д. Чижевський писав, що емблематичні вірші це "невеликі епіграматичні вірші до малюнків, "емблем", тобто зображень речей, що мають якесь символічне значення". Емблематичні вірші писав Ф. Прокопович. Д. Чижевський цитує уривок одного з таких віршів, присвячених пам'яті митрополита Варлаама Ясинського:

Всі ріки ізначала малиє бивають,

но, текуще путь довгий, води умножають.

Подобні і Варлаам ученія ради

прейде страни многіє і многіє гради.

І тако, од отчества далече странствуя,

зіло себе умножи премудрости струя.

Популярними в Україні були геральдичні (гербові) вірші. У таких віршах містилися пояснення до малюнка на гербі особи, котру треба було прославити. Подаємо уривок з вірша на герб Могили:

Два мечі в справах рицерських смілість показують;

лилія з хрестом віру християнськую знаменують.

В тім дому щирая побожність обитаєть, а слава несмертельная навіки обиваеть.

Традиції емблематичної поезії продовжували поети-авангардисти, зокрема М. Семенко. До нашого часу дожила фігурна поезія. Автори фігурних віршів спершу малювали контур предмета або емблеми, а потім заповнювали його текстом. Майстром фігурного вірша був Величковсь-кий. У багатьох з них вміщував своє прізвище:

И О смерти пАмятай,

и На судъ будь чуткий.

ВЕЛьмИ Час біжить сКОро,

В бігу Своимъ прудКИЙ.

Метонімія (грец. metonimia — перейменування) — образний вислів, у якому назва одного предмета чи явища замінюється іншою на основі реального зв'язку між ними. Тому метонімію ніколи не можна розгорнути у порівняння. Аристотель помилково ототожнював метонімію з метафорою.

Зв'язки між предметами і явищами — різноманітні, тому є багато різновидностей метонімії:

1. Метонімія місця. Заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають, країни, у якій живуть: Африка відстоює свої права. Аплодувала гальорка. Київ вітав переможців олімпіади. Пароплав вибухнув реготом. Борислав сміється.

2. Метонімія часу. Заміна назви події назвою часу, коли вона відбувалася: це був найщасливіший день у моєму житті. Минув важкий рік.

3. Метонімія засобів (органів, знарядь), за допомогою яких щось здійснюється: у нього гостре перо. Притримай язик.

4. Метонімія належності. Заміна назви предмета іменем його творця, власника: переклав Шекспіра. Знає напам'ять Шевченка. Купив Маланюка.

5. Метонімія матеріалу. Заміна назви речі матеріалом, з якого вона зроблена: ходить у шовках. Любить кришталь. Платить золотом.

6. Заміна назви дійової особи назвою дії, яку вона виконує, або предмета, що її характеризує: "Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурами, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські "гольмици", бойківські повстяні крисані та підгірські соломинки, — все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку" (І. Франко). "Туди пішла, поїхала любая розмова" (Народна пісня);

7. Заміна назви дії одним моментом: стала на рушничок щастя.

8. Заміна назви вмісту вмістищем: з'їв миску, горить лампа, кипить чайник.

Синекдоха — це кількісна метонімія (грец. Synekdoche — переймання, співвіднесення), вид тропа, в основі якого кількісні відношення між предметами; образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ, на заміні цілого частиною, множини одниною. Види синекдохи:

1. Заміна множини одниною: студент пішов допитливий. "І на оновленій землі // Врага не буде, супостата // А буде син і буде мати" (Т. Шевченко).

2. Заміна однини множиною: "як ми себе почуваємо?" (лікар до хворого).

3. Заміна цілого частиною: "Настали своє серце і руку... //Наступи на горло вороже"(М. Рильський).

4. Заміна частини цілим: "Стояла я і слухала весну" (Леся Українка).

5. Заміна родового поняття видовим: "Ой піду я, піду понад Дунаями" (Дунай у значенні ріки). Берегти копійку.

6. Заміна видового поняття родовим: двоногий ссавець (людина).

7. Заміна неозначеного числівника означеним: сім раз відміряй, а раз відріж.

8. Антономазія (грец. antonomadzo — перейменування) — вживання власних імен у значенні загальних: у нас драматургів багато, а Шекспірів мало. Колумб — першовідкривач, Іуда — зрадник. "Воздвигне Вкраїна свого Мойсея " (І. Франко). Марс — війна, Ескулап — лікар. Нарцис — самозакоханий, Сократ — мислитель.

9. Вживання загальних імен у значенні власних: Кобзар, Каменяр.

Перифраз (грец. periphrasis від грец. peri — навколо, phrazo — пояснюю, говорю) — це образний вислів, у якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак. Перифраз використовується у розмовній мові, публіцистиці, художній літературі. Наприклад: автор "Кобзаря", автор роману "Собор ", батько історії, чорне золото. "Лягло костьми людей муштрованих чимало " (Т. Шевченко)

Евфемізм (грец. euphemismos віл єн — добре та phemi — кажу) — заміна грубих, брутальних або неприємних слів м'якшими, ввічливими: замість брехати — говорити неправду, ухилятися від істини, замість дурень — нерозумний.

Крім евфемізмів, існують ще слова — табу (полінезійське "tabu" — заборона). Це слова, вимовляння яких вважається непристойним і небезпечним: нечиста сила, "Той, що греблі рве", "Той, що в скалі сидить".

Іронія (грец. eironeia — прихована насмішка) — це приховане, замасковане глузування. Т. Шевченко, щоб яскраво передати безправне становище у царській Росії, писав: "Од молдованина до фінна II На всіх язиках все мовчить, II Бо благоденствує"

Іронія вживається в епіграмах, байках, комедіях, сатиричних романах, оповіданнях, фейлетонах. У фейлетоні "Чухраїнці" Остап Вишня писав про чухраїнських лордів: "Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів, — хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть... Як запитають було їх:

— Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, відповідають: — Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці.

— Православні".

Поширеним видом іронії є антифриз або антифразис (грец. antiphrasis — затемнення). Це вживання слів у протилежному значенні. Наприклад: швидкий, як черепаха.

Різновидом іронії є ас теїзм (грец. asteismos — жарт, дотеп). Це похвала у формі осуду, або навпаки.

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям.

І нашим батюшкам-царям

Слава!

(Т. Шевченко)

Астеїзм використовує О. Довженко у "Повісті полум'яних літ": "... і сержант у мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його забрала''.

Сарказм (грец. sarkasmos — терзання) — зла іронія. Сарказмом називають дошкульну насмішку. Для сарказму властиве поєднання сміху із злістю. Наприклад:

Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,

Ви перфумовані плебеї в фраку!

Ви паразити з водянистим мізком,

Ви неробучі, загребущі руки,

Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих

Лишились тільки хитрощі гадюки!

(І. Франко)

Інвектива (лат. invehi — нападати, invectiva (oratio) — лайлива промова) — гостре засудження певної вади.

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби.

(Т. Шевченко)

Окейморон (океюморон) — (грец. oxymoron — дотепно-безглузде від oxys — гострий, moros — безглуздий) — це образний вислів, у якому поєднуються ніби несумісні, протилежні за змістом, контрастні поняття.

Наприклад: бідний багач, солодка мука, дзвінка тиша, живий труп, сміх крізь сльози, щасливе горе, веселий цвинтар. З оксимороном споріднена катахреза (грец. katachrêsis - зловживання). Катахреза - поєднання понять і виразів всупереч їх буквальному змісту. Це сполучення слів логічно не узгоджених між собою: кольорова білизна, червоне чорнило. У художній літературі використовується як експресивний засіб: "Білим жалем вечір кинув тіні //Білим жалем шум пороші " (В. Чумак). Катахреза зустрічається в назвах творів: "Веселий похорон " В. Симоненка, "Ніж у сонці "І. Драча.

Гіпербола (грец. hyperbole — перебільшення) — це образний вислів, який становить художнє перебільшення. О. Потебня писав, що гіпербола "є наслідок якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах".

А сльоз, а крові!? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов'їх...

(Т. Шевченко)

Протилежний до гіперболи троп має назву мейозис (грец. meiôsis — зменшення). Це образний вислів, який полягає у навмисному зменшенні міри або властивості чого-небудь: нічого собі — замість добре.

Літота (грец. litotes — простота) — надмірне поетичне применшення. У народних казках: хлопчик-м'їзинчик. Бабуся "малесенька, ледве од землі видно " (Марко Вовчок). Хата на курячих ніжках.

8.3.5. Особливості поетичного синтаксису

Виразності і емоційності мови письменник досягає не тільки добором відповідних слів, але й будовою речень, їх інтонацією. Особливості синтаксису зумовлені змістом твору. В описах, розповіді про події, які розгортаються повільно, інтонація спокійна, домінують повні речення: "Скриплять вози, ремигають воли, минають дні, ночі, і звучать поміж високими могилами чумацькі пісні. Вони розлогі, мов степ, і повільні, мов крок волів, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків трагічна пригода " (М. Слабошпицький).

Там, де розповідається про динамічні події, гострі суперечки, конфлікти, глибокі переживання персонажів, переважають короткі, іноді неповні, уривчасті речення:

— Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий!.. Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?

Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою. — Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? (О. Довженко)

Особливості синтаксису залежать від творчого задуму письменника, ставлення автора до зображуваного, роду, виду, жанру, а також від того, як написано твір (віршем чи прозою), кому він адресований (дітям чи дорослим читачам).

Своєрідність поетичного синтаксису зумовлена особливостями таланту письменника. В. Стефаник прагнув до стислості, динамічності розповіді. Мова його проста, точна, економна: "Білими губами упівголос буду вам казати про себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте. Я пішов у біленькій сорочці, сам білий, з білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт... Листочок білої берези на смітті" ("Моє слово"). Письменник кілька разів повторює слово "білий", воно звучить у різній тональності.

Синтаксична одиниця мови — речення. Граматично правильним є речення, у якому головні члени розміщені в прямому порядку: група підмета — на першому, група присудка — на другому місці. У нашій мові це правило не є обов'язковим, його не завжди дотримуються, особливо письменники.

Інтонаційно-синтаксичну своєрідність в художньому творі забезпечують фігури. Стилістичні фігури бувають різних видів.

Інверсія (лат. іnversio— перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група підмета може стояти після групи присудка: "/ шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям" (М. Стельмах).

Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать.

(Леся Українка)

Еліпсис, еліпс (грец. еllеірsis — опущення, недостача) — це пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке зрозуміле з конкретної ситуації або контексту. Еліпсис надає мові лаконічності і емоційного наснаження:

Там повіє буйнесенький,

Як брат заговорить.

(Т. Шевченко)

Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто говорить:

Іди... міряють... Андрій видивився на неї.

Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...

— Іди ж, міряють-бо...

— Хто міряє? Що?

— Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити.

(М. Коцюбинський)

Часом речення обірване тому, що той, хто говорить, не наважується сказати все. Героїня поеми Шевченка "Наймичка" не може сказати синові Маркові, що вона його мати:

"Я не Ганна, не наймичка,

Я..." —

Та й оніміла.

Незакінченість, уривання речення, щоб передати схвильованість мови, називається апосіопеза (грец. aposiopesis — умовчання). Апосіопеза виконує такі функції:

1. Передає хвилювання персонажа.

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і Господа хвалить,

А довелося...

(Т. Шевченко)

2. Апосіопеза розкриває розумову недолугість персонажа. Героїня новели М. Коцюбинського "Коні не винні" починає свої репліки і не висловлює жодної думки: "Я думаю що...", "Я забула певно що...", "Щодо мене, то я...".

3. Апосіопеза свідчить про розгубленість дійової особи, яка намагається приховати причини відповідної поведінки. Гсррй комедії Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля" Степан говорить: "Ти знаєш: не через те, щоб той, що..., а від того, що... той, якось часу не було, короткий отпуск".

4. Іноді герої не договорюють те, що загальновідоме усім: "Народ зголоднів, а ніхто не подбає..., один розкошує, а другий..." ("Fata morgana" М. Коцюбинського).

5. Часто апосіопеза розрахована на те, щоб читач продовжив думку: "За кілька годин я уже їхав, той невідомий, що..." ("Невідомий" М. Коцюбинського).

Анаколуф (грец. anakoluthos — непослідовний) — це порушення граматичної узгодженості між словами, членами речення. Хрестоматійним прикладом анаколуфа є чсхівська фраза: "Подъезжая к смей станции и глядя на природу в окно, у меня слетела ишяпа". Анаколуф створює комічний ефект. Герой з однойменної комедії М. Куліша "Мина Мазайло" говорить: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!"

За допомогою анаколуфа можна передати хвилювання персонажа, він використовується для посилення експресії поетичної мови.

Близький до анаколуфа — ейлепс (грец. syllepsis) — фігура уникнення. Силепс — об'єднання неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні: "Мы любим славу да в бокале топить разгульные умы. (О. Пушкін). "У кумушки глаза и зубы разгорелись" (I. Крилов).

Асиндетон (грец. asyndeton — безсполучниковість) — стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності: "Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги" (О. Гончар).

Полісиндетон (грец. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) — стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості:

І беруть його під руки,

І ведуть його у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

(Т. Шевченко)

Для підсилення виразності мови використовується синтаксичний паралелізм.

Паралелізм (грец. parallelos — той, що йде поряд) — це розгорнене зіставлення двох або кількох картинок, явищ з різних сфер життя за подібністю або аналогією. Паралелізм використовується в народних піснях, він пов'язаний з народно-поетичною символікою.

Ой у лузі червона калина

Похилилася.

Чого ж наша славна Україна

Зажурилася.

А ми ж тую червону калину

Підіймемо.

А ми ж нашу славну Україну

Гей, гей, та й розвеселимо.

(Народна пісня)

Крім прямого паралелізму, є паралелізм заперечення. Він побудований на заперечному зіставленні. Наприклад: "То не сива зозуля кувала, // Не дрібна птиця щебетала, // Не у борі сосна шуміла, // То бідна вдова у своєму домі // З своїми дітьми гомоніла..." (Народна дума).

Антитеза (грец. antithesis — протилежний) — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери. Наприклад:

Навіть трудно розказати,

Що за лихо стало в краю, —

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, мов у раю.

(Леся Українка)

Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою (грец. antimetabole — вживання слів у зворотному напрямку).

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її поети.

(Є. Малашок)

Антиметабола виступає як хіазм (перестановка головних членів речення). Це зворотний синтаксичний паралелізм.

... Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох.

(Ліна Костенко)

Для того, щоб виділити потрібне слово чи вираз, вживають повторення. Повторення одного й того чи близького за змістом або звучанням слова називають тавтологією (грец. tdutos — те саме і logos — слово). Тавтологічні синоніми характерні для народної творчості. Наприклад: рано-пораненьку, долом-долиною.

Вбивайте ворогів, злодюг злодійських,

вбивайте без жалю

(П. Тичина)

або

Розвій, розвій, соловейку,

Мою тугоньку.

(П. Грабовський)

Анафора (грец. anaphora — виношу на гору, виділяю) — повторення однакових звуків, слів або словосполучень на початку речення або віршового рядка, строфи. Розрізняють анафору лексичну, строфічну, синтаксичну, звукову.

Лексична:

Без вітру не родить жито,

Без вітру вода не шумить,

Без мрії не можна жити,

Не можна без мрії любить.

(М. Сом)

Строфічна: у вірші Б. Олійника "Мати сіяла сон" строфи починаються словосполученням "Мати сіяла сон, льон, сніг, хміль".

Звукова: "Любочці нашій складаю співаночку: // Любонько, любь, любов'ю, любляночку " (Любов Голота).

Синтаксична: "А ти десь там, за даллю вечоровою, //А ти десь там, за морем тишини " (Ліна Костенко).

Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) — стилістична фігура, заснована на поєднанні однакових слів у кінці речень, поетичних рядків або строфи. Наприклад:

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

(В. Симоненко)

Симплока (грец. symphloke — сплетіння) — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з епіфорою. Сймплока часто використовується у фольклорі.

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?

Чи не ті ж мене стрільчаки-яничарки постріляли, що і вас?

Завтра на тій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди Добрі, ласкаві й злі.

(В. Симоненко)

Крім терміна "сймплока", є ще термін "комплекція" (лат. соmрlехіо — поєднання, сукупність, complektor — охоплюю).

Стик, (зіткнення), анадиплосис (грец. anadiplosis — подвоєння), епанастрдфа (грец. epanastrephe — повертаюсь назад) — повторення слова або словосполучення в кінці одного речення і на початку наступного.

Чому стилетом був мій стилос. І стилосом бував стилет.

(С. Маланюк)

Стик ще називають підхопленням, бо кожен новий рядок немовби підхоплює, підсилює, розгортає зміст попереднього.

Поетичне кільце (грец. epistrophe — крутіння) — повторення однакових слів на початку і в кінці речення, абзаца чи строфи.

Ми думаєм про вас в погожі літні ночі,

В морозні ранки, і в вечірній час,

І в свята гомінкі, і в дні робочі

Ми думаємо, правнуки, про вас.

(В. Симоненко)

Анастрофа (грец. anastrophe — переставляння) — повтор фрази.

Я обніму тебе. Тебе я обнімаю.

(М. Вінграновський)

Рефрен (грец. refrain — приспів) — повторення одного рядка в кінці строфи, речення. У рефрені виражається найважливіша думка. У вірші П. Тичини "Океан повен" після кожної строфи повторюється рядок "океан повен".

Плеоназм (грец. pleonasmos — надмірність, перебільшення) — це стилістичний зворот, який містить слова з однаковими чи близькими значеннями: тишком-нишком, нам ятай-не забувай, буря-негода.

Парономазія (грец. para — біля, коло, рядом і оnоmаzo — називаю) — стилістична фігура, побудована на комічному зближенні співзвучних слів, різних за значенням: голосувати — галасувати, досвідчений — освічений.

Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрішнього дня.

(Ліна Костенко)

Парономазія використовується для створення каламбурів: "Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? — Тягає! Оце два дні у степ вивозила курей" (О. Ковінька, "Розмова по телефону").

Вокалічний вид парономазії: слова відрізняються лише звуками: вити — віти, пастка — пустка.

Метатетичний вид паронімів утворюється переставлянням приголосних або складів: голос — логос.

З парономазією пов'язаний паліндром (грец. palindromeo — біжу назад, перевертень або рак). Це слова, фрази, вірші, які при читанні зліва направо і навпаки мають один і той же зміст: потоп. Ось раковий вірш Величковського:

Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар мні сЬнь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.

Близькою до перевертня і метатетичної парономазії є анаграма (грец. ana — пере і gramma — буква). Це перестановка літер у слові, яка дає слово з новим змістом: зола — лоза, літо — тіло. Український фольклорист Симонов обрав собі псевдонім Номис, утворений від скороченого прізвища Симон. З анаграмою споріднена метаграма — це зміна у слові першої літери завдяки чому міняється зміст. У вірші Ганни Черінь "Організуємося" є такі рядки:

Письменники створили МУР, У журналістів буде ЖУР Театр об'єднується в ТУР — Кругом луна пішла: гур-гур! Вже й пацюки пищать з конур: З'єднаємось і ми, як мур, І назвемо ту спілку — Щур.

Градація (лат. gradatio — підвищення, посилення, gradus — крок, ступінь) — це стилістична фігура, в якій кожне наступне однорідне слово означає посилення або послаблення певної якості. Є два види градації: наростаюча і спадаюча. Наростаюча вказує на поступове збільшення, наростання якості змальованого явища. Градація висхідна: "І в'яне, сохне, гине, гине, твоя єдиная дитина " (Т. Шевченко). Вид грації побудований на посиленні значень називають прямою, висхідною або клімаксом (грец. klimax — драбина):

Як не крути,

на одне виходить,

слід катюгам давно зазубрить:

можна прострелить мозок,

що душу народить,

думки ж не вбить!

(В. Симоненко)

Градація спадаюча, нисхідна, яка відтворює поступове зменшення виділеної автором якості в предметах зображення, має назву зворотна, спадна або антиклімакс. В антиклімаксі спостерігається пом'якшення семантичної напруги:

Дивлюсь: цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо

Аж загуло!., а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого.

А той дрібних.

(Т. Шевченко)

Градація, у якій наростання змінюється звуженням, спадом називається зламаним клімаксом. Приклад зламаного клімаксу приводиться у підручнику А. Ткаченка "Мистецтво слова. Вступ до літературознавства":

Вже хмари омивають мої плечі,

Уже в самому небі я стою,

Уже по груди в небі, вже по пояс,

Вже Україну видно мені всю,

І світ, і Всесвіт, повний таємниці,

І все благословенне у житті

З відкритими обіймами чекає,

Щоб скочив я до нього унизу!

І скочив я... І жінка засміялась

Прозорою образою мені,

Що я для неї так-таки й не скочив

Із скирти золотої на стерню.

(М. Вінграновський)

Ампліфікація (лат. атріфсайо — збільшення, поширення). Це стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.

(В. Чумак)

Іноді повторюються прийменники:

За ясний сміх дитячий,

За юний спів щасливий,

За славний труд гарячий.

Вперед, полки суворі,

Під прапором свободи,

За наші ясні зорі,

За наші тихі води.

(М. Рильський)

Ампліфікація може складатися з окремих речень, які повторюються:

Я ще таке маленьке, я вмію тільки бачити,

Прагну маму веселою мамою бачити,

Прагну сонце бачити в золотому капелюшку,

Прагну небо бачити в синій хустині,

Я ще не знаю, яка на запах Чеснота,

Я ще не знаю, яка на смак Підлість,

Якого кольору Заздрість, якого виміру Смута,

Яка засолона Туга, яка незглибима Любов,

Яка синьоока Щирість, яка мерехтлива Підступність,

Я ще все розкладу по полицях...

(І. Драч)

Амфіболія (грец. amphibolіа — двоякість, двозначність) — це вираз, який можна тлумачити двозначно. Сприйняття амфіболії залежить від паузи:

А я рушаю в путь — нову стрічать весну,

А я рушаю в путь нову — стрічать весну.

(М. Рильський)

У залежності від паузи (коми) по-різному можна тлумачити вираз: "скарати неможна помилувати".

Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) — натяк на загальновідомий літературний або історичний факт. В. Лесин, О. Пулинець, І. Качуровський вважають алюзію риторичною, стилістичною фігурою. На думку А. Ткаченка, — це "принцип змістової інтерпретації тексту, співвідносний із його алегоричністю. Іноді вживається як вид алегорії: "піррова перемога" (супроводжувалась великими жертвами і була рівнозначною поразці), Гомерівська І така (батьківщина). Джерелами алюзії є міфи ("авгієві стайні"), літературні твори ("Людська комедія" О. Бальзака).

Афоризм (грец. aphorismos — короткий вислів) — узагальнена думка, виражена в лаконічній формі, яка відзначається виразністю і несподіваністю судження. До афоризмів належать прислів'я і приказки.

Прислів'я — образний вислів, який формулює певну життєву закономірність або правило і є узагальненням суспільного досвіду. Наприклад: не спитавши броду, не лізь у воду. Не все те золото, що блищить. Під лежачий камінь вода не тече.

Приказка — стійкий образний вислів, який характеризує певне життєве явище. На відміну від прислів'я, приказка не формулює життєвої закономірності або правила. Приказка констатує події, явища, факти або вказує на постійну ознаку предмета. Наприклад: не мала баба клопоту, так купила порося. Буде й на нашій вулиці свято. П'яте колесо до воза. Сім п'ятниць на тиждень.

Літературні афоризми розрізняють:

1) за походженням (анонімні та авторські);

2) за способом висловлення (дефінітивні — близькі до визначень, і лозунгові — закличні);

3) за змістом (повчально-однозначні і парадоксально-багатозначні).

Анонімні літературні афоризми М. Ґаспаров називає грецьким терміном "гнома" (грец. gnomos — думка, висновок) і латинським "сентенція", авторські — грецьким терміном "апофегма". В античній трагедії гномою закінчувалася трагедія. Сьогодні гномою називають стислий вірш з афористичною думкою: рубаї, катрени.

Сентенція (лат. sententia — думка, судження) — вислів афористичного змісту. Він поширений у творах повчального змісту (байках) і медитативній ліриці. У байці Л. Глібова "Синиця" є така сентенція:

... ніколи не хвались, Поки гаразд не зробиш діла.

Апофегма (грец. apoph та thegma — стислий виклад, влучне слово) — оповідання або репліка мудреця, митця, дотепної людини, набула популярності в полемічній і повчально-ораторській літературі. Приклад апофегми А. Ткаченко знаходить у Ліни Костенко: "їмо плоди із дерева незнання".

Афоризм морального спрямування ще називають максима.

Максима (лат. maxima regula — вищий принцип) — різновид афоризму, сентенція моралістична за змістом, виражається у вигляді констатування факту або у формі повчання: "Перемагай зло злом".

А. Ткаченко пропонує розділити афоризми на три групи:

1) авторський (апоф [т] егма);

2) анонімний (гнома);

3) переказовий (хрия).

Хрия (грец. chreia від chrad — повідомляю). За визначенням М. Ґаспарова, це короткий анекдот про дотепний або повчальний афоризм, вчинок великої людини: "Діоген, побачивши хлопчика, який погано себе поводив, побив палицею його вихователя ".

Різновидом афоризму є парадокс. Парадокс (грец. paradoxos — несподіваний, дивний) — поетичний вислів, у якому виражається несподіване судження, на перший погляд суперечливе, алогічне: справедлива кара є милосердя. На городі бузина, а в Києві дядько. Коли хочеш, щоб не знав ворог, не кажи другові. "Не вір мені, бо я брехать не вмію, // Не жди мене, бо я і так прийду" (В. Симоненко).

У традиційних поетиках не розглядаються форми залучення попередніх текстів до власного, зокрема парафраз(а), ремінісценція, образна аналогія, стилізація, травестія, пародіювання, запозичення, переробка, наслідування, цитація, аплікація, трансплантація, колаж. А. Ткаченко вважає, що їх слід відносити до міжлітературної та інтертекстуальної взаємодії.

Парафраз (а) (грец. paraphasis — опис, переказ) — переказ своїми словами чужих думок або текстів. На парафразі будуються пародії, наслідування. Ця стилістична фігура є по суті переливанням попереднього формозмісту у новий. Л. Тимофеєв і С. Тураєв ототожнюють парафраз з перифразом. Часто прозу перекладають на вірші, а вірші на прозу скорочено або розширено. Наприклад, є переказ для дітей "1001 ночі", у скороченій формі роман Ф. Рабле "Ґаргантюа і Пантагрюель".

Ремінісценція (лат. reminiscencia — згадка) — відгомін у художньому творі образів, виразів, деталей, мотивів з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. Запозичені слова і вирази переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценціях з "Лісової пісні" Лесі Українки побудований вірш Платона Воронька "Я той, що греблі рвав":

Я той, що греблі рвав,

Я не сидів у скалі.

Той, що греблі рве, і

Той, що в скалі сидить — персонажі "Лісової пісні".

Аплікація (лат. applicatio — приєднання) — включення в літературний текст цитат, прислів'їв, приказок, афоризмів, фрагментів з художнього твору в зміненому вигляді. Змонтований з чужих віршованих текстів твір називають центбном (лат. cento — клаптевий одяг). І. Качуровський використовує термін "кентон". У "Літературному словнику-довіднику" під центоном розуміють стилістичний засіб, "який полягає в уведенні до основного тексту певного автора фрагментів із творів інших авторів без посилання на них". Юрій Клен у поемі "Попіл імперій" вводить рядки сонета М. Зерова "Pro domo", Драй-Хмари — з сонета "Лебеді", Олега Ольжича — "Був же вік золотий". Окрім терміна "центон'', використовується французький термін "колаж" (франц. collage — наклеювання).

Крім творчого використання чужих текстів є нетворче, позбавлене оригінальності — компіляція (лат. compilatio — грабую) або плагіат (лат. plagio — краду).

Серед забутих літературознавцями фігур А. Ткаченко згадує імпрекацію (прокляття). її вдало використав О. Довженко у "Зачарованій Десні": "Як повисмикнув він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй, царице небесна, і повикручуй йому ручечки і ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики".

8.3.6. Риторичні фігури

Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази, називаються риторичними. Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-діалогічний характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання, запитання, ствердження, заперечення, оклики. Вони не зв'язані з живим спілкуванням і не вимагають відгуку на них — у них самих міститься відгук.

Риторичні запитання — це такі запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на питанні, про яке йдеться у творі.

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше золото-серебро

Плугами кривди переоре?

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

(М. Рильський)

Риторичні звертання — це звертання до абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до присутніх: "Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно... Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі" (О. Довженко).

Земле рідна!

Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

(В. Симоненко)

Риторичні оклики вживають як засіб заклику, вияву захоплення, радості.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

(Леся Українка)

Риторичні заперечення. Вони мають форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника.

Ні, друже мій, не та родина!

Сучасна пісня — не перина.

(І. Франко)

О недаремно, ні, в степах гули гармати.

(В. Сосюра)

Риторичні ствердження — фігури, які підкреслюють незаперечність сказаного автором. Наприклад:

Так! Я буду крізь сльози сміятись.

(Леся Українка)

Завершуючи характеристику стилістичних фігур, доцільно сказати про їх класифікацію. В. Домбровський у підручнику "Українська стилістика і ритміка. Українська поетика" — поділяє фігури на:

1) ітеративні (повтори): епаналепса, епанастрофа, анафора, епіфора, анадиплозис, рефрен;

2) фонетичні: алітерація, асонанс, рима, парономазія, анномінація, поліглот (повторення різних граматичних форм слова), ономатопея (звуконаслідування);

3) синтаксичні: паралелізм, асиндет, полісиндетон, анаколуф, інверсія, хіязм, парентеза (вставне речення чи фраза), еліпса (опускання або стягнення), ярмо (один присудок на кілька сурядних речень);

4) емфатичні, антитеза, оксиморон, парадокс, ступенування (градація, клімакс), епексегеза (пояснення загального конкретним), диєреза (унаочнення абстрактного розщепленням на зримі образи);

5) патетичні: оклик, апострофа (звертання), риторичне питання, сумнів, апокриза (запитання — відповідь, діалогізм); апосіопеза — замовчування, обривання думки, про закінчення якої можна здогадатися, епанортоза (самокорекція, виправлення аж до протилежного).

І. Качуровський виділяє три групи фігур:

1) плеонастичні (накопичення): анафора, гем і нація або редублікація (повторення слова або фрази у другій частині довгого речення, щоб не втратити думки), кондублікація, епімона, епанод, анадиплосис або спаналепсис, енкатенація, еланадиплосис або епанастрофа, епіфора, антистрофа, сймплока, комплексія або сплетіння, рефрен, спізевксис, спіраль (кільцевий анадиплозис), ланцюгові повтори у строфіці, метатезис, подвійна сймплока (поєднання анадиплозиса з епанадиплозисом), симіліка-денція. гомоярктон. гомоіотелевтон, ампліфікація, синонімічна варіація, полісиндетон;

2) фігури конструкції: апосіопеза, парентеза, інверсія, атанакласис (подібна до амфіболії), парономазія, парехеза, анномінація чотирьох видів:

а) поліптотон — іменник у різних відмінках;

б) етимологічна фігура;

в) традукція — дієслово в різних формах;

г) парегменон — прикметник у різних числах і відмінках;

д) паралелізм і його варіант тмесис — розрив слова і вставка в нього (Ш-, вибачте, - ститусія). Іноді внаслідок тмесису виникає какемфатон — непристойне закінчення, клімакс, хіазм, анаколют;

3) фігури мислення: апосіопеза, антиметабола, елепс(ис), плеоназм, перифраз, зевгма, катафора (зачин типу ой, гей); фігура називного речення, апофазія (заперечення попереднього твердження), епіфонема (заключна сентенція чи підсумкова фраза, кінцівка, переважно сумна пуанта, дубітація (сумнів): "А чий парень. Андрій його звали. Чи Микола?"; гіпалаґ (переміщення епітета від слова, якого він стосується, до іншого); контраст, антитеза; металепсис (заміна попереднього наступним і навпаки або наслідку причиною); гендіадис (вираження єдиного складного поняття чи ідеї конструкцією з двома однорідними членами): "І сміх і гріх "; діалогізм (уявна розмова з самим собою): "Чого ж тепер заплакав ти? // Чого тепер тобі, старому, // У цій неволі стало жаль"; комунікація (порада з читачем, звертання до нього): "Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але ж не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде'' (В. Сосюра); гістерологія (забігання вперед у викладі подій): "Тільки народ мій витримав, а я — ні, бо захворів психічно. Про це потім "; ремінісценсія, аплікація, омісія або пертеріція (псевдозамовчування): "Я не говоритиму про його розпусність, нічого не скажу про його ледарство та здирництво " (Ціперон); ретардація, алогізм: "... / це вона також отлічно понімала, хоча й не хотіла нікак понімать " (Б. Жолдак); пресумпція або прокаталепсис (упередження сподіваних закидів чи заперечень): "Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете: — їй-богу, я не боюсь!.." Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину" (Остап Вишня); етопея (удавано чужа пряма мова): "Щоб не сказали //Про вас грядущі: // їх на землі не було " (В. Симоненко); епексегеза або експлікація (прикінцеве тлумачення, авторський висновок): "Отак живіть, недоуки, // То й жить не остине" (Т. Шевченко); апострофа або риторичне звернення; еротема або інтеррогація, простіше риторичний запит; апокриза (оповідач запитує і сам відповідає); повторена апокриза (переростає в діалогізм); сентенція; афоризм (виділена з контексту сентенція); парадокс; одивлення; пермісія (фіктивний дозвіл на якийсь вчинок, заклик до нього): "Судіть мене. Судіть без знижки. //Судіть — я винен — хоч до "вишки ". //Мене, а заодно — й себе" (І. Світличний); метабазис або транспозиція, а ще інакше — еналага чи іммутація, причому кількох видів: а) антимерія (зміна частин мови);

б) гетеросис (відхилення од відмінкових норм, яке вчений слушно називає не стільки фігурою, скільки "поетичною ліцензією" тобто певним допуском задля збереження ритму чи рими): "Ні від батька, ні від мати, //Ні від сестри, ні від брата"; розбіжність між граматичним родом і фізичною статтю (лікар виписала рецепт); імпрекація, конмінація (погроза, пересторога): "Оці самохвали, запишнені півні — // на патріотичних задвірках вельможі, // нам душі вбивають остовим клином! — // оце нам грозить!" (В. Лесич); етимологізація (включно з парономазією, фальшивою чи "дикою" етимологізацією, яку ми назвали псевдоетимологізацією).

У підручнику О. Галича, В. Назарця і Є. Васильєва "Теорія літератури" фігури діляться на три типи:

I. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон (безсполучниковість).

II. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах цього типу можна виділити три групи фігур: повтор, зіставлення, протиставлення слів та більших або менших мовних величин.

І. Фігури повтору:

а) звукові: алітерація, асонанс, повтор звуків наприкінці віршованих рядків — рима;

б) словесні повтори: слів, словосполучень, полісиндетон, плеоназм, тавтологія;

в) фразові повтори: синтаксичний паралелізм, анафора, епіфора, анепіфора (кільце), епанафора (стик).

2. Фігури зіставлення: ампліфікація, градація, парономазія.

3. Фігури протиставлення: антитеза, оксиморон.

III. Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази (риторичні): звертання, запитання, заперечення, оклики.

8.3.7. Поетична фоніка

У художніх творах поряд з лексикою, семантикою, синтаксисом важливе значення має поетична фоніка. Письменник дбає про милозвучність (евфонію) мови. Грецьке евфонія (euphônia від eu — добре, phone — звук) — добре говорити. Але фоніка включає евфонію і какофонію. Українська мова мелодійна, милозвучна. Повторення окремих звуків у тому чи іншому контексті надає творові виразності. До засобів поетичного звукопису належать алітерація, асонанс, звуконаслідування (ономатопся), какофонія.

Алітерація (лат. аd — до, littera — буква) — повторення однакових приголосних звуків чи звукосполучень з метою створення звукового образу зображуваного або посилення інтонаційної виразності мови.

Жужне жах на ножах,

на тривожних рубежах.

(І. Драч)

Асонанс (франц. assonanse від лат. assono — звучу до ладу) — повторення голосних звуків.

Впали роси на покоси,

Засвітилися навколо.

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо.

(Д. Павличко)

Повторення голосного о створює враження широкого простору.

Ономатопея (грец. onomatopoieia — звуконаслідування) — імітація звукових явищ. У баладі "Утоплена" Т. Шевченко вдало передає за допомогою звуконаслідування, повторення с, ш шелест осоки:

"Хто се, хто се по сім боці

чеше русу косу?

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?

Хто се, хто се?" — тихесенько

Спитає — повіє...

Звуконаслідування використовується у народних піснях:

Пливе човен води повен,

Та все хлюп, хлюп, хлюп.

Іде козак до дівчини

Та все туп, туп, туп.

Є підстави розрізняти два види звуконаслідування, як це робить І. Качуровський:

1) вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);

2) імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема Т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).

Какофонія (грец. какоріюніа — погане звучання) — немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження звуків.

Типовими випадками какофонії є збіг голосних у, о чи приголосних: ніч й день. І. Качуровський до випадків какофонії відносить збіг однакових або подібних складів: розказано новини. Поети-футуристи свідомо використовували какофонію. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках:

Карл украв у Клари коралі,

А Клара у Карла вкрала кларнет.

Ліпограма (грец. lеірo — не вистачати) — вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного ефекту. Так, Г. Державін у вірші "Соловей во сне" уникав приголосного р. П. Тичина використовує слова на ль, позбавлені змісту.

Гуляв над Тібром Рафаель

В вечірній час в іюні

— Се сум, се сон, лелію льо,

Льолюні я, льолюні.

Забилось серце. Слухать став:

О, як вона співає!

— Чи лю, чи ні, ламає руч,

А він затоном чале.

І. Качуровський вважає звуковим явищем абеткові (алфавітні) вірші. У цих віршах кожне слово має починатися черговою літерою абетки. Найкращий зразок абеткового вірша залишив Олександр Олесь.

Айстра квітне у саду, Аєр в лузі я знайду. Бізон у двір забрався, Баран його злякався. Ведмеді вулика знайшли, Вовки під деревом лягли. Грак сидить на димарі, Голуб в'ється угорі. Дельфін живе в морях, Дракон лише в казках. Жук до себе лізе в нірку, Жабка плигає на гірку. Зайчик вибіг із лісочку, Зебра стала на горбочку.

Фоносимволіка

Звуки можуть мати символічне значення. Найхарактерніші символічні значення деяких звуків:

О — радість, відвага, сила духу.

А — голосіння, голосний крик, радість, страх, білий колір.

І — спокій, ніжність, кохання, краса, синь, захоплення, подив, переляк.

У — страх, сум, біль, жаль, передчуття смерті: Кружить, кружить над Рунами крук (І. Качуровський).

Г — грім, битва, гамір: "Гармидер, гамір, гаму гаї" (Т. Шевченко).

Л — любов, ніжність, м'якість, лагідний смуток:

Неначе ляля в льолі білій

Святеє сонечко зійшло.

(Г. Шевченко)

Р — суворість героїзм, рішучість, трагізм, рух.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров промити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров.

(Т. Шевченко)

Шиплячі — свистячі, африкати (ж, ч, ш, дж, з, ц, с, дз) — брязкіт зброї, плин ріки, шум, смерть, шелест листя.

А. Ткаченко включає в фоніку інтонацію (лат. Шопо — голосно вимовляти). Інтонація — це фонетичний засіб мови. Елементи інтонації:

1) мелодика мови, вона виявляється у підвищеннях і пониженнях голосу (тону);

2) ритм (чергування наголошених і ненаголошених складів);

3) фразовий і логічний наголос, який служить засобом виділення окремих слів або груп слів у фразі;

4) темп мови (тривалість мовних відрізків і зупинок між ними).

Інтонація може бути мажорною, урочистою, сумною, гнівною, іронічною, наспівною, розповідною, запитальною, ствердною, запрошувальною, драматичною, меланхолійною.

Мовна мелодика не має строгого регламентованого темпу і тональності. Перерви у мелодиці називають павзами (грец.рашіз — припинення) — це перерва у мовленні, яка виконує роль словоподілу, вона відмежовує одну фразу від іншої. Павзи позначаються розділовими знаками: крапкою, комою, крапкою з комою. Не завжди розділові знаки позначають павзу. Порівняльні звороти "засіяла, як блискавка ", "висока, як тополя" можна читати з павзою і без павзи.

Через інтонацію, темп, ритм твору виражається емоційний темпоритм — це поєднання темпу, ритму і емоційності. У "Цікавому літературознавстві" К. Фролової є розділ "Трактат про емоційний темпоритм і музичність у літературі", де знаходимо аналіз емоційного темцоритму творів П. Тичини і М. Рильського. У "Сонячних кларнетах" П. Тичини емоційний темпоритм імпульсивний, чергуються строфи з довгими рядками і рефрени:

Арфами, арфами —

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Емоційний темпоритм сповнений радісним передчуттям. Вірш "Плуг" сповнений динамікою і драматизмом. Короткі рядки змінюються довгими імпульсивними:

Вітер.

Не вітер — буря!

Трощить, ламає, з землі вириває... (з блиском! ударами!).

Емоційний темпоритм наявний і в прозі. Він передає внутрішній емоційний стан персонажа, автора або оповідача. Для прикладу наведемо уривки з різних творів, які представляють різні емоційні темпоритми. У творі М. Коцюбинського "Хмари" він сповнений руху, динаміки. Хмара, як і душа поета, несе в собі вогонь. Вона розтинає тишу, закликає прокинутися від сну: "Я знаю її. Вона... Неспокійна, вся насичена вогнем, вся пашача великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою... Вперед... вперед... І гука так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись... "

Приклад розважливого, спокійного, уповільненого темпоритму в "Зачарованій Десні" О. Довженка: "Не знаю, справді так воно було, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату".

Література

1. Абрамович Г. Л. Введение в литературоведение. — М., 1975.

2. Бандура О. М. Теорія літератури: Посібник для вчителів. — К., 1969.

3. Введение в литературоведение / Под ред. Г.Н. Поспелова. — М., 1976.

4. Веселовский А. Н. Историческая поетика. — М., 1980.

5. Волинський П. К. Основи теорії літератури. — К., 1967.

6. Галич O. A., Назарець В. М., Васильєв Є. М. Загальне літературознавство. — Рівне, 1997.

7. Галич О., Назарець В. Васильєв Є. Теорія літератури. — К., 2001,

8. Гаспаров Б. М. Литературные лейтмотивы // Очерки русской литературы XX века. — М., 1994.

9. Головенченко Ф. М. Введение в литературоведение. — М., 1964.

10. Довгалевський М. Поетика (Сад Поетичний). — К., 1973.

11. Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. — Л., 1977.

12. Іванишин В. П., Іванишин П. В. Пізнання літературного твору: Методичний посібник для студентів і вчителів. — Дрогобич, 2003.

13. Калачева C. B. Методика анализа сюжета и композиции литературного произведения. — МГУ, 1973.

14. Качуровський І. Фоніка. — К., 1994.

15. Качуровський І. Основи аналізу мовних форм. Стилістика. Фігури. Тропи. — Мюнхен; Київ, 1995.

16. Коцюбинська Михайлина. Образне слово в літературному творі. - К., 1960.

17. Левитин Л. С., Цилевич Л. М. Основы изучения сюжета. — Рига, 1990.

18. Лесик В. В. Композиція художнього твору. — К., 1972.

19. Лесин В. M., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. — К., 1965.

20. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. — К., 1997.

21. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. / Автор-укладач Ю. І. Ковалів — К., 2007.

22. Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — К., 1983.

23. Нямцу А. Е. Поэтика традиционных сюжетов. - - Черновцы: Рута, 1999.

24. Поліщук Я. Науковий пейзаж, мальований чаєм (Про дискретність формального методу в українському літературознавстві) // Слово і час. — 2005.—№5.

25. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. — К., 1992.

26. Поспелов Г. Н. Целостно-системное понимание литературного произведения. Принципы анализа литературного произведения. — М., 1984.

27. Ревякин А. И. Проблемы изучения и преподавания литературы. — М., 1972.

28. Словарь литературоведческих терминов / Под ред. Л. И. Тимофеєва и С. В. Тураєва. — М., 1974.

29. Теория литературы: основные проблемы в историческом освещении: Образ, метод, характер. — М., 1962.

30. Тимофеев Л. И. Основы теории литературы. — М., 1976.

31. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. — К. 998.

32. Фролова К. И. Цікаве літературознавство. — К., 1987.

33. Чижевсъкий Д. Історія української літератури. — Тернопіль, 1994

34. Хализев В. Е. Теория литературы. — М., 2000.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.