Основи літературознавства - Ференц Н.С. 2011

Системи віршування
Віршування

Всі публікації щодо:
Літературознавство
Теорія літератури

У різних країнах були і є різні системи віршування. Пояснюється це переважно особливостями мови. Є мови з постійним, а інші — з рухомим наголосом. В одних мовах є довгі і короткі голосні звуки, а в інших — наголошені і ненаголошені склади.

Античне (метричне) віршування

Назва від грецького metron — міра. Мається на увазі міра часу, потрібна для вимови того чи іншого складу. Вона заснована на чергуванні довгих і коротких складів.

Ця система віршування характерна для античної літератури, грецької і римської, сформувалася вона у VIII ст. до н.е. З'явилася у Давній Греції у VIII ст. до н.е., у III ст. н.е. поширилася в римській літературі. У давньогрецькій і латинській мовах були довгі й короткі склади. Одиницею довготи вважався час, необхідний для вимови одного короткого складу. Цей час називали морою (v). Час, потрібний для вимови довгого складу (—), дорівнював двом морам (vv). Довгі склади вимовляли протяжно, а короткі — уривчасто. У Стародавній Греції вірші не читали, а співали під ліру. Довгі і короткі склади об'єднувались у стопи.

Стопою називали сполучення певної кількості довгих і коротких складів. Стопи, повтрюючись, надавали віршу ритмічного звучання. В античному віршуванні розрізняли 28 стіп. Двоскладові стопи:

хорей або трохей (грец. choretos від choros — хор) — стопа з одного довгого й одного короткого складів: — v;

ямб (грец. jambos) — стопа з одного короткого й одного довгого v —;

пірихій (грец. pyrrichios) — стопа з двох коротких складів vv;

спондей (грец. spondeios) — стопа з двох довгих складів--.

Трискладові стопи:

дактиль (грец. daktylos — палець) — стопа з одного довгого й двох коротких складів — vv;

амфібрахій (грец. amphibrachys — з двох боків короткий) — стопа, в якій довгий склад знаходиться між двома короткими v — v;

анапест (грец. anapaistos — відбитий назад) — стопа з двох коротких і одного довгого v v —;

бакхій (грец. bakcheios — вакхічний) — стопа з одного короткого і двох довгих v—;

антибакхій — стопа з двох довгих і одного короткого — v;

амфімакр (грец. amphimakros — між довгими складами) — стопа, в якій короткий знаходиться між двома довгими — v —;

тримакр — стопа з трьох довгих — — —;

трибрахій — стопа з трьох коротких v v v.

Чотирискладові стопи:

хоріямб (поєднання хорея і ямба) v v —;

ямбохорей v — — v. Має назву антиспаст.

Пеони складаються з одного довгого і трьох коротких:

пеон перший — v v v;

пеон другий v — vv;

пеон третій v v — v;

пеон четвертий v v v —.

Епітрити складаються з одного короткого і трьох довгих:

епітрит перший v—;

епітрит другий — v--;

епітрит третій — —v —;

епітрит четвертий — — — v;

іонник малий v v — —;

іонник великий — — vv;

дихорей — v — v;

диямб v — v —;

дипірихій v v v v;

диспондей— — — —.

Кількість стоп у рядку називається розміром вірша.

Велика кількість стоп робила ритм античних віршів різноманітним. У деяких строфах поєднувалися різні стопи. Такі вірші називали логаєдами.

Найпоширенішим розміром був гекзаметр (грец. hex — шість і metron — міра, шестимірник). Гекзаметр — рядок з п'яти дактилів та одного хорея з цезурою після першого складу третьої стопи.

У перекладі на українську мову гекзаметр мас такий вигляд:

Гнів оспівай, о богине, //нащадка Пече я Ахілла

Згубний, що дуже багато // ахейцям лиха накоїв.

Душ багато героїв //славетних в Аїд він спровадив,

їхні тіла па поживу//собакам і птицям покидав.

("Іліада ". Переклад В. Самійленка)

Часто гекзаметр поєднувався з пентаметром — п'ятистопним віршем. Рядок ділився цезурою на дві рівні частини, у кожній із частин були дактилі та один довгий склад. Пентаметр мав таку схему:

— V V / — V V — // — V V / — V V —

Двовірш з гекзаметра і пентаметра називали елегійним дистихом. Елегійний дистих використовується в елегійних віршах і в монологах трагедій. Елегійні дистихи писав М. Зеров:

Єсть на цім світі // обранці — щасливі, ясні, безтурботні,

Легко, вином золотим // піниться їхнє життя.

В античній поезії, крім елегійного дистиха, були такі строфи, як терцет, катрен, секстина, октава, сонет. Епічна поезія була астрофічною, астро-фічною була і драма, за винятком хорових частин.

В епоху античності віршами писали наукові трактати, урядові документи.

Метричне віршування збереглося в арабській, іранській та індійській літературах, мови яких мають довгі і короткі склади. З європейських літератур найдовше трималося у Словаччині.

Силабічна система віршування

У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному (метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважає, що силабіка виникла до метричної системи. В основу системи покладена рівна кількість складів у рядках (грец. syllabe — склад). Найчастіше було 13, рідше — 11 складів. Силабічна система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була цезура, рима, два постійні наголоси — перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові. У багатьох творах тексти не діляться на строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з постійним наголосом. Постійний наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської, вірменської та ін. мов. У французькій мові наголос на останньому, у польській — на передостанньому складах, у чеській та угорській — на першому.

Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії ніс в XI—XII ст. Вона використана у "Пісні про Роланда", творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії. У XVI ст. з'явилась у Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український пост Г. Смотрицький ("Хроніка Андрія Римші", 1581 р.). Приклад силабічного вірша Г. Смотрнцького:

Лихоимца нищий // всегда проклинают,

И смерти его свои // ближний желают,

Аще впадет в некое // прегрешение

Сей злословен приемлет // от всех хуление.

У цьому вірші в кожному рядку 13 складів, цезура після 7 складу, суміжне римування. 13-складові вірші були поширеними у французькій, польській, згодом і в українській поезії XVII—XVIII ст. Силабічне віршування знає і 12, 11, 10, 8, 7, 6, 5, 4, 3 складові вірші. Г. Сковорода писав 14-складові вірші з наголосом не на передостанньому, а на останньому складі:

Оставь, о дух мой вскоре! //все земляные места!

Взойди, дух мой на горы, // где правда живёт свята.

Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні ця система віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії. По-друге, український силабічний вірш зв'язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки яких найчастіше були рівноскладовими. До речі "Пісня про Стефана-вогводу" з чеської граматики Яна Благослава є силабічною. Силабічні вірші зустрічалися в українській поезії в XIX ст.

Ось 13-складовий силабічний вірш М. Шашкевича:

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла.

Вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,

Чагарами густими тьма вовків завила.

Над тином опустілим галок гамор грас.

Силабічні вірші писали Т. Шевченко. П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Филипович. У силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.

Не винесли в море, не розмили в полі? 12

Не питали б люди — що в мене болить? 11

Не питані б, за що проклинаю долю, 12

Чого нужу світом? "Нічого робить... " 1

Під впливом народної поезії відбувається процес тонізації силабічного вірша, який згодом поступився новому силабо-тонічному. Спроби відновити силабічний вірш у повоєнний період належать І. Качуровському і Вірі Вовк.

Силабо-тонічна система віршування

Грецьке syllabe — склад, tonos — наголос. Ця система ґрунтується на чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Для неї характерна рівночисельність складів і наголосів у рядку. Силабо-тонічний принцип запровадив у латинську поезію св. Августин, він замінив довгі склади наголошеними, а короткі — нeнаголошeними. Ця система існувала в латинській поезії поруч із квантитивною, але ніколи не переходила в національні літератури.

Силабо-тоніка спочатку з'явилась в Німеччині та Англії на початку XVІI ст. Силабо-тонічні вірші в Україні почали писати в XVII—XVIII століттях. У 1767—1768 pp. у Київській академії була написана книга "Коротка наука складання руських віршів". Спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються у творчості Г. Кониського та І. Некрашевича. Вірші всіх силабо-тонічних розмірів є у книжці Г. Сковороди "Сад божественных пісней" (1779 p.). Сковорода запровадив перехресне римування, якого не було в силабічних віршах, а також різні види строф, зокрема терцет, катрен, секстину, октаву. Ритміку і строфіку силабо-тоніки застосовував І. Котляревський у поемі "Енеїда". Розвинув українську силабо-тоніку Т. Шевченко. Сьогодні вона провідна в українській поезії, немає поета, який би використав усі її багатства.

Як уже відзначалося, у силабо-тонічній системі поєднується принцип рівноскладовості (силабізму) з принципом сумірності наголошених складів. Одиницею виміру ритму силабо-тонічного вірша є стопа. Стопа — це сполучення в певній позиції наголошених і ненаголошених складів. У силабо-тонічних віршах застосовуються стопи, які були в античному віршуванні. Довгі склади замінені наголошеними, а короткі — ненаголошеними.

Розмір вірша визначається кількістю стоп у рядках.

Найпростіший спосіб визначення розміру вірша — скандування. Це умовне роздільне вимовляння складів. При такому читанні вірша виділяються всі можливі наголоси у рядку (наголоси ритмічні, а не граматичні). Ритмічний наголос, який не збігається з граматичним, називають іктом (лат. ictus — удар, наголос).

Е-ней — був — па-ру-бок — мо-тор-ний.

(І. Котляревський)

У слові парубок є ритмізований наголос на третьому складі:

V — / V — / V — / V — / V.

Недоліком скандування є його умовність. Вона малопомітна при визначенні трискладових розмірів, але при визначенні двоскладових приводить до штучного виникнення двох і більше наголосів у багатоскладових словах: па-ру-бок.

Скандування віршів нагадує барабанний ритм, вірші звучать монотонно. Це умовне читання віршів. У силабо-тонічних віршах з метою урізноманітнення звучання в багатоскладових словах часто замінюємо ямби і хореї пірихієм.

V — / V — / V V / V — / V

Надаючи різноманітності звучання рядкові, пірихій зберігає загальний ритм вірша. Заміна ямба або хорея пірихієм або спондеєм називається іпостасою. Іпостасування хорея і ямба спондеєм трапляється рідше.

Ніч, місяць, верби шелестіння

— — / V — / V V / V — /V

(М. Рильський)

У силабо-тонічних віршах найчастіше зустрічаються двостопові, три-стопові, чотиристопові, п'ятистопові розміри.

Двоскладові стопи

Хорей (трохей) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі — V.

Вловиш нас сьогодні десять, — V / — V / — V / — V

Завтра двадцять знов настане — V / — V / — V / — V

(Леся Українка)

Тут наголоси падають на непарні склади 1, 3, 5,7. Розмір вірша — чо-тир и столовий хорей.

В українській поезії найчастіше використовуються двостопові, тристо-пові, чотиристопові, п'ятистопові хореї. Вірші з більшою кількістю хореїв зустрічаються рідко. Приклад шестистопового хорея:

Розмір вірша — шестистоповий хорей. У всіх рядках вірша є пірихії. У другому і четвертому рядках — неповна стопа. Якщо вона складається з наголошеного складу, то враховується в розмір. Таке закінчення називається каталептичним або усіченим. Якщо закінчення рядка збігається з закінченням стопи, то воно називається акалептйчним (неусіченим). Перший і третій рядок — шестистоповий хорей з акалептйчним закінченням. Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі V —.

Наголоси падають на другі склади. Вірш написаний чотиристоповим ямбом. У третьому і четвертому рядках третя стопа — пірихій. У першому і третьому рядках є по одному ненаголошеному складу. Він називається наростанням (наростком, нарощенням). Така неповна стопа в розмір не враховується.

В українському віршуванні зустрічаються двостопові, тристопові, чотиристопові, п'ятистопові, шестистопові ямби. Рідше — семистопові і восьмистопові.

Трапляються випадки, коли в рядку з'являються зайві (понадсхемні) наголоси. Двоскладова стопа з двома наголосами називається спондеем.

У першому і третьому рядках перші стопи мають по два наголошені склади. Ця стопа називається спондеем.

Анакруза (грец. anakrusis — відштовхування, хід назад). Це ненаголошені один чи два склади на початку віршового рядка перед першим ритмічним наголосом. У силабо-тонічних віршах односкладову анакрузу дають перший ямб чи амфібрахій, двоскладову — анапест. Хорей і дактиль не дають анакрузи, бо починаються з наголошеного складу. Приклад анакрузи:

Анакруза — в перших двох рядках 5-стопового хорею.

Постійна анакруза, витворюючи "живий" склад на початку віршів, здатна перетворити одну стопу на іншу. Приклад: амфібрахій у другому рядку перейшов у анапест:

Трискладові стопи

Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі —V V.

У цьому вірші чотиристоповий дактиль чергується з тристоповим. У другому і четвертому рядках стопа усічена.

У поезії XVIII ст. найбільш уживаними були двостопові і чотиристопові дактилі, у XIX ст. — тристопові і чотиристопові. Рідко зустрічається шестистоповий дактиль.

Амфібрахій — трискладова стопа, у якій другий склад наголошений V — V.

Розмір — чотиристоповий амфібрахій з усіченими стопами в другому і четвертому рядках.

Анапест — трискладова стопа, у якій третій склад наголошений V V —.

Розмір — тристоповий анапест з наростком у першому і третьому рядках.

Іноді чотиристоповий анапест чергується з тристоповим. Приклад:

В одному вірші можуть поєднуватися різні трискладові стопи.

Досить невільная думка мовчала,

Мов пташка у клітці замкнута од світа,

Пісня на волі давно не літала,

Приборкана тугою, жалем прибита

(Леся Українка)

Чотирискладові стопи їх називають пеонами, вони маловживані, складаються з одного наголошеного і трьох ненаголошених складів. Пеон І— V V V.

Пеон двостоповий, усічений, з жіночою і чоловічою римами. Пеон II V — V V.

Пеон тристоповий, усічений з чоловічою римою. Пеон Ш V V — V.

Пеон двостоповий, у другому рядку усічений, з жіночою римою. Пеон IV V V V —.

Пеон двостоповий, з жіночою римою і з наростком. Малоскладові слова можуть втрачати наголос.

Проклітика (грец. proklitikos — схилений вперед) — це втрата словом наголосу перед іншим ритмічним наголосом. У грецькій мові так називалося слово, яке читалося спільно з наступним словом і внаслідок цього втрачало свій наголос. В українській мові — це прийменники, частки. У віршах, написаних трискладовими стопами, окремі слова залишаються без наголосу, який начебто забирає наступне слово з ритмоутворюючим наголосом. Наприклад:

Слова тії, теє позбавлені наголосів, вони є проклітиками. Енклітика (грец. enklitike — схилений назад) — це втрата словом наголосу після іншого ритмічного наголосу:

Для визначення розмірів можна користуватися й таблицею, у якій цифрами позначене місце наголошених складів у віршовому розмірі.

Таблиця наголосів у розмірах силабо-тонічної системи

Хорей — 1, 3, 5, 7, 9... Ямб —2, 4, 6, 8, 10... Дактиль — 1, 4, 7, 10, 13 ... Амфібрахій — 2, 5, 8, II, 14 ... Анапест —3, 6, 9, 12, 15 ...

Довільний (вольний) вірш

Вірші, у яких поєднується різна кількість стоп, називають довільними або вольними. Спочатку з'явився у байках, тому його називали байковим віршем. Байки писали ямбом. Довільний вірш створює враження невимушеної жвавої розповіді.

Тут по чотири стопи у першому і другому рядках, шість — у третьому, три —у четвертому. Такий довільний вірш називають неврегульованим. Є довільні хореї.

Довільні анапести.

У перших трьох рядках — тристопові анапести, в останньому — одно-стоповий, усічений.

Можливе віршування на дактилічній, амфібрахічній основі. Силабо-тонічні вірші можуть бути римованими і неримованими (білими).

Павзник (паузник)

Його назва походить від лат. pausa, грец. pausis — припинення. Це перерва у мовному потоці, що виконує роль словоподілу і заради експресивної виразності відмежовує одну фразу від іншої. Павзник — вірш, у якому в певній закономірності поєднуються різні стопи. У російському літературознавстві його називають дольником.

У рядках два дактилі і два хореї. Фольклорне віршування

Виділяють три типи фольклорного віршування: пісенне, речитативне, говірне.

Пісенний вірш

Віршування з'явилось на основі народних пісень, їх складали віршами. Ці вірші особливі, бо пісні співають. Окремі склади, які при співі вимовляються протяжно, акцентовано, мають головний наголос. Інші вимовляються з меншим притиском або коротше, вони ненаголошені. Тому головний ритмічний наголос у пісенному тексті не завжди збігається з граматичним, навіть у одному слові наголоси можуть стояти на різних складах:

Ой сусідко, сусідко, сусідко

Позич мені решітко, решітко, решітко.

Те слово, яке співається коротше, втрачає наголос і приєднується до того, що має головний наголос, утворюючи складне слово:

А мій милий умер, умер, Та й в коморі дуду запер.

У цитованому вірші складними словами є слова "аміймилий", "умерумер", "тайвкоморі", "дудузапер". Це ритмічні групи, чергуючись, вони створюють ритм.

Розмір народного вірша визначається кількістю наголосів і складів у рядку. Поширеними є двонаголошені восьмискладники (шумки). У них дві ритмічні групи по чотири склади (4+4):

Ідуть турки // на три шнурки

Двонаголошені десятискладники (дві ритмічні групи по п'ять складів (5+5):

Ой, там у полі, // близько дороги.

Цей розмір використовується у колядках і щедрівках. Двонаголошені дванадцятискладники (6+6):

Ой, горе тій чайці, //ой горе небозі. Три наголошений 14-складник називають коломийкою (4 + 4 + 6):

Коломийка, / коломийка, // хоч вона дрібонька, Вона мила, / вона люба, //вона солоденька.

Куплет коломийки може складатися або з двох чотирнадцятискладових рядків, або з чотирьох, де в першому рядку, поділеному цезурою надвоє, — 8 складів (4+4), а в другому — 6 (повторюються двічі) (4+4)+6. Наприклад:

Заграй мені, Іваночку, (4+4) Я буду співати, (6) Щоби легше дівчинонці (4+4) Моїй танцювати. (6)

Коломийковий розмір давно увійшов в українську поезію. Його використовували І. Котляревський, Л. Боровиковський, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, Т. Шевченко. Цим розміром Т. Шевченко написав "Заповіт"

Речитативний вірш

Його назва походить від лат. recitare, італ. recitativo — читати вголос, виголошувати. Це наспівна декларація, яка характеризується емоційно забарвленою інтонацією, посиленням або зниженням логічних та ритмічних наголосів, застосуванням стилістичних фігур.

Цей тип народного вірша використовується в українських думах, російських билинах, історичних піснях, баладах, голосіннях, духовних віршах фольклорного характеру та пародіях на них. Текст народних дум ділиться на періоди. У кожному з них висловлюється певна думка. У періоді може бути від двох до 20-ти рядків. У рядках — різна кількість складів, рядки об'єднуються римуванням. Головні наголоси і їх кількість у рядку визначає мелодія. Коли мелодія повільна, наголосів менше, якщо швидка — більше. Якщо у рядку не вистачає складу, то сусідній склад співається протяжніше. Коли є зайві склади — коротше. Повторюючись, музичні періоди надають строфі ритмічної цільності. Римування рядків — дієслівне, часто охоплює цілий період. Виконавець думи іноді вносить щось нове і в текст, і в музику.

Думи мають традиційну композицію: заспів, розгортання сюжету з частими ліричними відступами і кінцівку (славословія):

Ой полем, полем Килиїмським (9 складів)

То шляхом битим Гордйнським (8 -"-)

Ой там гуляв козак Голота (9 -"-)

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. (17 -"-)

Правда, на козакові шати дорогії (13 - "-)

Три семирязі лихії: (8 -"-)

Одна недобра, друга негожа, (10 -"-)

А третя й на хлів незгожа (8 -"-)

("Дума про козака Голоту ")

Рівноскладові рядки і пісенна мелодія підкорені ритмічній вимові. У цій думі немає дієслівних рим.

Билина — виконувалась речитативом, як і українська дума. Рядки билини вимовлялися за приблизно рівну кількість часу. Билинні вірші неримовані, побудовані на тонічній основі. Рядки мають різну кількість складів — від 9 до 13, ритм оснований здебільшого на трьох, рідше двох наголосах у рядку.

Как издалеча было, из чиста поля,

Из-под белые березки кудревастыи.

Райошник — давня форма тонічного речитативного вірша. Рядки райошника нерівні, мають парне римування, здебільшого дієслівне. Райошник називають фразовиком або римованою прозою. Форма райошника використовувалася в інтермедіях, комічних сценках. Наприклад, репліка чорта з інтермедії "Баба, дід і чорт":

Один день, бабко, і ти, діду, милії,

Вижу, же є-сьтс веселії і барзо подпилії.

Музики питаєши? Я грач чудзоземски,

І волочай потішний, а жартун вшеленски;

Як заграю — не кождій в танцу весело скачет,

А інший з танечников і ревне заплачет.

Я такий музикант єстем: як скоро заграю,

То тим, що танцуют, пекло отвирают.

Говірний вірш

Говірний вірш, на відміну від речитативного і пісенного, опирається на словесний ритм, який не має музичного оформлення. За ознаками це тонічний вірш, але досить часто без сталої кількості наголосів у рядках. Його ритм посилює рима.

В загальнослов'янську епоху говірний вірш, як і речитативний та пісенний, був силабічним.

Говірний вірш вживається в прислів'ях, замовляннях, примовляннях, заклинаннях, у дитячому фольклорі (забавлянках, лічилках, примовках, скоромовках, прозивалках, звуконаслідуваннях), ліро-драматичних та ліро-епічних творах.

Говірний вірш передає живе мовлення з його відтінками. Довгі і короткі речення можуть чергуватися без будь-якої системи. Характерна ознака говірного вірша — перенесення. Витримана строфіка і римування для нього не обов'язкові. У деяких творах трапляються розмовні лексичні елементи, еліпс (еліпсис):

— Горілки! Меду! Де отаман?

Громада? Соцький? Препогане,

Мерзенне, мерзле парубоцтво,

Ходіте биться! Чи бороться,

Бо я борець! —

Не на неділю,

Не дві, не три і не чотири!

(Т. Шевченко)

Тонічна система віршування

Це система квалітативного віршування (грец. tonos — натяк, напруження, systema — утвореня). Принципи тонічного віршування сформувалися у народній творчості. Тонічна система базується на ритмі наголосів, наголос є ритмічною одиницею. Різновидами тонічного віршування є народно-акцентний, літературний акцентний і декламаційно-тонічний вірш.

Народно-акцентний вірш. Це нерівноскладовий вірш. Основні його ознаки:

1) ритм вірша визначається силою вимови наголошених складів;

2) кожен рядок становить закінчену синтагму;

3) рядки римуються, рима підсилює ритміку вірша:

Ой у святу неділеньку

Та рано-пораненьку

То не сива зозуля кувала,

Не дробна птиця щебетала,

А не в борі сосна шуміла,

Як та бідна вдова

Та в своєму домові гомоніла.

Елементи акцентної тонічності є в приказках, прислів'ях, загадках. Наприклад: "Козацькому роду нема переводу". Літературний акцентний вірш" У його основі:

1) однакова кількість наголосів у рядку;

2) рядки римуються;

3) стоп немає.

Такі вірші писали Шевченко, Франко, Пушкін, Некрасов.

У неділеньку та ранесенько,

Ще сонечко не зіходило,

А я, молоденька,

На шлях, на дорогу

Невесёлая виходила.

(Т. Шевченко)

Тут у кожному рядку два наголошених склади. Кількість ненаголошених до уваги не береться. Склад не відіграє такої ролі, як у силабо-тонічному вірші. Основна роль належить наголосам. Залежно від кількості наголосів у рядку розрізняють 2-наголошені, 3-наголошені, 4-наголошені (більше наголосів у рядку трапляється рідко).

Декламаційно-тонічне віршування

Це різновид тонічного віршування. Він розрахований на голосне звучання. Ритм вірша спирається на однакову кількість наголошених у віршових рядках. Рядки римуються, вірш не ділиться на стопи. У ритмічній організації значну роль відіграють павзи всередині рядків, у зв'язку з чим рядки діляться на відтинки. Такий поділ підкреслює ритмічні наголоси. Кожен відтинок відокремлюється павзою і вимовляється з чітко підкресленим наголосом. У деяких віршах ораторське звучання посилюється медитативністю.

Режими, хунти і Преторії

Минало все

лишилися народи

А грати що ж

це канва історії

Треба ж на чомусь вишити

обличчя свободи. (Ліна Костенко)

Верлібр

У перекладі з французької vers libre — вільний вірш. Це вірш, побудований на відносно однотипній синтаксичній організації рядків, на ритмі синтагм (змістових частин речення). Рядки цього вірша мають різну довжину, не діляться на стопи. У рядках — різна кількість наголосів, їх розташування — довільне.

Верлібр не визнає рим, внаслідок чого зникає поділ на строфи. Щодо римування, то тут можливі три випадки:

1) рима відсутня;

2) рима обов'язкова;

3) рима в'яже окремі вірші, інші — неримовані.

У європейській писемній літературі верлібр з'явився у середньовічній літературній поезії. Джерела верлібру — у фольклорі. Початок українського писемного верлібру — у "Слові о полку Ігоревім". Його ритм базується на синтаксичних повторах. Такі повтори — стала особливість верлібру. Плач Ярославни, звертання буй-тура Всеволода до Ігоря написані верлібром. Верлібри писали Леся Українка, І. Франко, до верлібру зверталися поети XX ст., зокрема В. Еллан, П. Тичина, М. Йогансен, В. Мисик, В. Поліщук, представники нью-йоркської групи — Б. Рубчак, Б. Бойчук, Е. Андієвська, В. Вовк, Ю. Тарнавський. Він залишається популярним і в сучасній поезії.

Є два типи верлібру:

1) французький, який зберігає деякі ознаки інших систем (перехідна форма);

2) німецький, який цілком пориває з іншими системами. Перехідна форма (французька):

А тим часом

Ті самі жорстокі і шорсткі

Самовіддані руки

Несли звідусюди

Каміння, залізо, цеглу,

Будували, робили, творили

Свій високий і просторий

Сонцем пронизаний Дім.

(М. Рильський)

У цитованому вірші є такі ознаки верлібру: немає рим, строф, але відчуваються трискладові стопи, у більшості рядків — амфібрахій, в окремих — анапест, у передостанньому — дактиль.

Німецький верлібр:

Сьогодні Кидаю

Іскру повстання

Для всіх.

Поети, на вас дивиться всесвіт!

Забудьте про минуле...

(М. Семенко)