Українська усна народна творчість - Лановик М.Б., Лановик З.Б. 2005

§29. Історичні пісні. Пісні-хроніки
Розділ 6. Героїчний епос

Всі публікації щодо:
Пісні

Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних гербів, чиє життя і вчинки пов’язані з подіями суспільно- політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи.

Історична пісня, з одного боку, є продуктом розвитку ліричної пісні, а, з другого, — належить до епічної поезії. Співвідношення цих двох елементів може бути різним для різних епох, але вони зберігаються в усіх історичних піснях. Про сутність і жанрову природу історичної пісні ведуться суперечки, існують різні, часто протилежні точки зору. Самоочевидними є деякі ознаки цього жанру: дійові особи — не видумані персонажі, а реально існуючі історичні постаті, події — реальні історичні події.

Звісно, характеристика героїв та їх дій, відтворених у піснях, не завжди повністю відповідають фактичній історії. В них народ дає волю своїй творчій фантазії, художньому вимислу. Тому тут ми стикаємося з найскладнішою проблемою історизму в народній творчості: наскільки повно і широко фольклор відбиває справжню, конкретну історію народу, в якій мірі народна творчість є історичним джерелом, ступінь вірогідності відображених подій — співвідношення життєвої і художньої правди в історичній творчості народу. З цього приводу принципово важливою є думка В. Проппа: «Історизм цих пісень полягає не в тому, що в них правильно виведені історичні особи і розказані історичні події або такі, які народ вважає дійсними. Історизм їх полягає в тому, що в цих піснях народ висловлює своє ставлення до історичних подій, осіб і обставин, виражає свою історичну самосвідомість. Історизм тут є явище ідейного порядку»1.

Творцями та виконавцями історичних пісень були очевидці чи безпосередні учасники подій. Тому «дійсність, охоплена історичною піснею, включає сферу історичного життя народу, життя політичного, як внутрішнього, так і зовнішнього. Народ не тільки відтворює події, але і дає їм свою оцінку»2. Звідси й абсолютно інше ставлення до зображуваного в пісні, як до чогось, що бачив чи чув сам, чого немає у жодному іншому жанрі героїчного епосу.

Чи не першим, хто звернув увагу на історизм української народної пісенної творчості, був М. Гоголь. Він і ввів в літературний обіг термін «історичні пісні», вперше використавши його у статті «Про малоросійські пісні» (1833 р.). Проте він не виділяє окрему групу пісень, а історичними називає усі без винятку пісні, обґрунтовуючи це тим, що у кожній пісні, навіть якщо у ній не говориться про конкретні події чи постаті, якимось чином відображається історична епоха, в яку вона виникла (через відтворення рис побуту, народних звичаїв, уявлень, почуттів). Він, зокрема, зазначав: «Пісні малоросійські можуть з повним правом називатися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди вірні тодішній хвилині й тодішньому стану почуттів. Історик не повинен шукати в них сказання дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; з цього погляду небагато пісень допоможе йому. Та коли він захоче віднайти вірний побут, стихії характеру, всі вигини й відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів зображуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого й порізно кожного окремого, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним у ясній величі»3

Спочатку вживши термін «історичні пісні» в найширшому його розумінні, застосовуючи до всіх видів українських народних пісень, дещо пізніше Гоголь уточнив його, використавши лише в стосунку до певної групи пісень, в яких ідеться безпосередньо про історичні події та особи. У такому ж розумінні вживав цей термін І. Срезневський: «Пісні і думи власне історичні, тобто такі, що мають предметом розповідь про події й особи історичні»4. Але ще кілька десятиліть після визначення Гоголя та Срезневського цей термін різними дослідниками фольклору трактувався неоднаково. Так, наприклад, у двотомному збірнику В. Антоновича та М. Драгоманова «Історичні пісні малоруського народу» (Т. 1. — К., 1874; Т. 2., 1875) історичними піснями називаються всі ліро-епічні твори історичного характеру, в тому числі й думи. Тобто дослідники виділяли жанр лише відповідно до тематики текстів, без урахування жанротворчих елементів форми (а форма думи від пісенної форми суттєво відрізняється). Подібну неточність допустив у своїй класифікації історичних пісень і Ф. Колесса, віднісши сюди і «пісні про козацький побут» і «пісні про панщину». Останні належать до ліричних пісень і, не зважаючи на деяку спорідненість змісту, значно відрізняються від історичних пісень переважно тим, що містять лише риси лірики, а історичні пісні поєднують риси лірики і епосу.

Таким чином, з погляду жанрової специфіки історичні пісні — явище досить «розмите», позбавлене чітких формальних параметрів, якими він різко вирізняється з-поміж інших жанрів. Цим зумовлюються значні труднощі при вивченні і класифікації історичних пісень.

Жанрово-стильові ознаки історичних пісень

Які ж специфічні риси історичних пісень дають підставу говорити про них як про окремий жанр? Окрім історичної тематики та змісту, що містить імена історичних осіб, перелік подій та ін., що, безсумнівно є найвагомішою підставою для виділення їх в окрему групу, є й деякі структурні ознаки, спільні для усіх історичних пісень.

Тематично наближені до дум, історичні пісні відрізняються від них і формою. На відміну від дум, вони мають чітку поетичну форму з усіма її структурними компонентами:

1) ритмомелодична будова — усі рядки рівноскладові (однакова кількість складів у всіх рядках), збережено метричний рисунок (правильне чергування наголошених і ненаголошених складів);

2) чіткий поділ на строфи, які найчастіше складаються з чотирьох або рідше з двох рядків, об’єднаних між собою римою (співзвучністю рядкових закінчень). Мелодія, як правило, єдина для всіх строф. Пісенна строфічна будова та силаботонічне віршування, що дає змогу виконувати текст на певну мелодію і відрізняє історичні пісні від дум, які не мають цих рис (нема поділу на строфи, рядки різні за кількістю складів, нема регулярного ритмо-метру, тому мелодія підпорядковується тексту, а не навпаки);

3) епічність з усіма її рисами:

— фабульність,

— наявність сюжету,

— оповідний характер.

Цим вони наближаються до дум, які теж належать до епіко- ліричних жанрів. Але саме цим історичні пісні відрізняються від ліричних пісень (в тому числі і суспільно-побутових). На відміну від усіх інших пісень, які за законами лірики передають стан, думки, почуття, переживання ліричного героя, історичним пісням властива подієвість. Подібно до епічних творів у них є стійкий сюжет, який розгортається за законами епічних жанрів, має традиційну композицію (зав’язку, розвиток подій, кульмінацію, розв’язку). Розгортання подій характеризується конкретикою (вказуються імена, місце подій, рідше — час та ін.), що зумовлює перевагу розповідного (епічного) начала. Відтворюються послідовність подій за хронологією та причин- но-наслідковими зв’язками, оцінка цих подій та вчинків героїв. Тому ліричне начало (враження від природи, почуття пісенних героїв, їх переживання, думки і т. п.) відсунуте на другий план, відіграючи роль тла, на якому розгортаються події, або ж взагалі присутнє лише у вигляді поодиноких вкраплень у загальний зміст твору, хоча в історичних піснях пізнішого періоду ліризм може переважати. Конкретикою і реалістичністю зображення подій історичні пісні відрізняються від балад, для яких характерні елементи фантастики та містики.

Отож, як бачимо, історичні пісні українського народу з цілковитою підставою повинні розглядатися як самостійний і повноправний жанр пісенної творчості.

«Органічно зростаючи на загальній для всього українського фольклору традиційній народнопоетичній основі, засвоюючи усе краще з суміжних видів творчості, історичні пісні поступово, але неухильно формувалися як специфічний жанр, виробляли свою поетику, стильові засоби, своє коло тем і образів, нарешті, свою манеру «бачення світу і свій спосіб його відбиття»5.

Тривалий процес становлення і формування жанру привів до того, що спільні риси історичних пісень проявляються крізь розгалужену систему різновидів. Першою причиною цього є те, що всі вони творилися в різні історичні епохи «по свіжих слідах» подій, які викликали інтерес у широких колах народу. Тому у різні часи творці пісень використовували неоднаковий арсенал художніх засобів і форм, успадкований від попередніх поколінь. Різнохарактерний з художнього погляду матеріал минулого з кожною новою епохою переосмислювався: деякі тексти, втрачаючи свою актуальність, забувалися, інші — локалізувалися на певних територіях, набуваючи місцевих рис мови. Навіть найбільш духовно потужні твори видозмінювалися, набували певного спрямування, виходячи з конкретних умов і запитів наступних поколінь. Тому в історичних піснях виявляються різні нашарування багатьох епох, і водночас простежується поступальність — поступовість і почерговість розвитку різних художніх форм. На прикладі історичних пісень можна простежити зміни у всій усній народній творчості: закономірності взаємодії жанрів (коли один вид творчості переймає від іншого риси, які до того не були йому властиві, змінюючи елементи поетики, композиції), розвиток різних стилів у залежності від вимог тої чи іншої епохи, занепад одних і виникнення нових художніх утворень (жанрів, тематичних груп та ін.) на основі «уламків» творчості попередніх епох. Ось чому «серед народної історичної поезії ми нерідко подибуємо елементи різноманітних видів пісенної творчості, кожен з яких, взятий сам по собі, нерідко є витвором якогось певного, свого часу»6.

Класифікація історичних пісень

Різні нашарування епох, як і багатовікове «шліфування» жанру зумовлюють значні труднощі класифікації історичних пісень. Тому неважко зрозуміти причини недосконалості перших класифікацій, здійснені М. Костомаровим, М. Драгомановим та Ф. Колессою. Та і сучасну класифікацію можна вважати точною лише умовно.

У класифікації, поданій у праці «Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова» (про яку вже згадувалось у розділі «Думи») використовується хронологічний принцип, тобто історичні пісні поділяються на групи відповідно до часу виникнення:

1. Пісні віку дружинного і княжого (14—15 ст.).

2. Поезія козацького віку (16—17 ст.).

3. Пісні віку гайдамацького (1772—1795).

4. Пісні віку рекрутського і кріпацького (до 1848 — в Австрії; 1861 — в Росії).

5. Пісні про волю.

Ці групи в свою чергу поділяються на тематичні підгрупи. Так, наприклад, поезія козацького віку включала 1) пісні про боротьбу з татарами і турками; 2) пісні про боротьбу з поляками при Хмельницькому; 3) пісні про гетьманщину до 1709 р.; 4) пісні про падіння козацтва; 5) пісні козацькі без явних слідів певного часу. Але і при більш детальному тематичному поділі ця класифікація є дуже умовною, оскільки історичними піснями називаються і думи, а також деякі обрядові пісні (колядки, щедрівки, гаївки), які, на думку автора, належать до цього жанру, бо несуть відбиток історичної епохи. До пісень віку рекрутського і кріпацького, як і до козацьких пісень без ознак певного історичного часу, відносились відповідно суспільно- побутові ліричні пісні.

Подібні неточності є і в наступній класифікації, здійсненій Ф. Колессою. Хоч він уже чітко розмежував думи та історичні пісні як окремі жанри, однак історичні пісні він не відрізняв від так званих «політичних пісень». Тобто одну спільну групу творять, на думку Колесси, «історичні й політичні пісні», серед яких можна виділити такі групи:

1. Пісні про довговікову боротьбу з татарами і турками (про смерть Байди Вишневецького 1564; про здобуття Варни козаками 1605; про облогу Почаївського монастиря турками 1675 р.). Сюди ж належать й усі балади цього періоду.

2. Пісні про козацько-польські війни. Цю групу Колесса називає малочисельною відносно першої групи і поділяє на дві підгрупи:

а) пісні про події з часу Хмельниччини (битва під Жовтими Водами 1648 р., під Берестечком 1651, проклін Хмельницькому за татарський ясир 1653, пісня про Нечая, Перебийноса);

б) пісні про події після Хмельницького (про Семена Палія, зруйнування Січі, знущання російських царів над козаками та про події часів гайдамаччини — про Бондарівну, Саву Чалого, Залізняка та ін.)

3. Третьою є невелика група пісень, що «не мають прямого зв’язку з історичними подіями, але виявляють виразні ознаки козацької доби»7. Її Колесса позначає назвою «пісні про козацький побут», включає сюди пісні про відносини козака і громади, родини, милої, зазначаючи, що «чимало козацьких пісень має еротичний підклад, бо ж в українських народних піснях «козак»—вояк, амант, герой еротичної лірики»8.

4. Окрему групу становлять пісні про карпатських опришків, які, за висловом автора, «мають характер локальних новотворів, невигладжених і невиспіваних»9. Найпоширенішим з цієї групи є цикл пісень про Довбуша, що мають баладний характер (смерть коханця, спричинена жінкою-зрадницею).

5. Пов’язані з попередньою групою тематично пісні про панщину, які Колесса називає «новітніми невольницькими плачами 19 ст.; в яких відбивається кривда та утиск сільського люду панівними верствами».

6. Пісні про скасування панщини й пов’язані з цим наслідки події й особи: про Кошута і мадярське повстання 1848 р.; про окупацію Боснії Австрією; про вбивство цісаревої Єлизавети та ін. Сюди ж він відносить «новоскладені гуцульські й бойківські пісні про світову війну», а також «пісенні новотвори з суспільно-економічним підкладем» — пісні про еміґрацію (приміром, до Прусії). Виокремивши і показавши значення історичних і політичних пісень, Ф. Колесса, як бачимо, теж включає до них групи суміжних жанрів, зокрема суспільно-побутових ліричних пісень, в яких, на відміну від історичних пісень, нема епічного начала.

Чітко виділяючи історичні пісні як твори ліро-епічного характеру, ми відмежовуємо їх від інших пісень частково історичного змісту (зокрема суспільно-побутових пісень), у яких відсутній сюжет та інші прикмети епічності, а тим більше — від обрядових.

За найсучаснішою класифікацією10 історичні пісні поділяються на цикли за хронологічним принципом:

1. Пісні доби козаччини (15 — І пол. 17 ст.).

2. Пісні доби Коліївщини та Гайдамаччини (II пол. 17—18 ст.).

3. Пісні селянських повстань І пол. 19 ст.

4. Пісні національно-визвольних рухів І пол. 20 ст.

А у межах кожного циклу виділяються тематичні групи.

Першим і найдавнішим циклом є історичні пісні доби козаччини (15—17 ст.). Сягаючи корінням княжої доби, вони беруть початок з пісень того періоду (Київської Русі). Деякі елементи історизму зустрічаються у так званих героїчних колядках, у яких оспівувався бій воїна-русича з ворогом-чужинцем (печенігом, турком). «Імовірно, що історичні пісні українського народу — особливо на ранніх етапах розвитку — чимало запозичили з поетики, стилю, творчої манери давньоруських героїчних колядок. Справді, при порівнянні окремих зразків цих двох видів творчості в багатьох моментах виявляються досить близькі художні аналогії, а то й цілковиті збіги»11. Прикладом такої колядки є пісня «Пишний, гордий, славний паничу».

Однак не слід забувати, що колядки — це календарно-обрядова лірика, яка мала утилітарне призначення і виконувала специфічні функції у житті і побуті народу. Тому не можна говорити про історизм цих текстів у такому розумінні, як історизм героїчного поетичного епосу. Зародження жанру історичної пісні відбувалося значно пізніше, ніж обрядові жанри, крім того його формування відбувалося на зовсім іншій основі — естетичній, і мало інше призначення — суспільно-політичне.

«Історична пісня виростала на ґрунті всього народнопоетичного досвіду мас, засвідчуючи при цьому нову, вищу ступінь їх історичної свідомості і дальший художній і суспільний розвиток трудового народу»12.

Тому початок виникнення жанру власне історичної пісні датують не раніше 15 ст., коли національна свідомість уже була спроможна витворити тексти суспільно-політичного (а не тільки практичного) значення. Найважливішим фактором у формуванні національної свідомості були численні спустошливі набіги на Київську Русь кочових народів. Саме тоді, мобілізовуючи усі сили на боротьбу з ворогом, український народ почав творити героїчний епос (билини, думи, історичні пісні).

Тому провідною тематичною групою першого циклу є пісні про боротьбу проти турецько-татарських нападів. Сюди зараховують:

1) пісні, які відображають дух епохи ординських нападів, не вказуючи місця чи героїв подій, як, наприклад, у пісні «За річкою вогні горять»:

За річкою вогні горять.

Там татари полон ділять.

Село наше запалили.

І багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в’ється,

І по ногах ланцюг б’ється.

У них створені картини пограбування села, грабежу, захоплення людей в ясир, згадується розподіл ясиру, спустошення краю чужинцями, проголошується заклик до боротьби проти ворогів («Коли турки воювали», «Зажурилась Україна» та ін.);

2) пісні про хоробрість лицарів-захисників та їх славну загибель у битві з ворогом («Пісня про побережців», «Ой поля, ви, поля» та ін.). У них уже можуть вказуватись імена героїв («Пісня про Михая») або й конкретних історичних осіб («Пісня про Байду», прототипом якого був князь Дмитро Вишневецький, якого закатували у турецькій неволі);

3) пісні про військові перемоги, як наприклад, звільнення від облоги Почаївського монастиря («Ой зійшла зоря»), здобуття Варни («Кляла цариця, вельможная пані») та ін. Дещо осторонь стоїть група пісень про складні родинні колізії, зумовлені тим, що вороги торгували людьми як товаром: брат купує сестру на ринку, теща стає невільницею зятя («Ходить турчин по риночку», «В Цареграді на базарі») та ін. Але в переважній більшості вони є баладами.

Пісні про турецько-татарські напади найдавніші за походженням, тому в них ще не виразно виявляються формальні ознаки жанру: нема поділу на строфи, часто не збережений метричний рисунок. За тематикою, формою, манерою виконання, ритмомелодикою, вони дуже наближені до дум того періоду, невольничих планів. Прикладом може бути відома «Пісня про Байду», у якій, як і в інших подібних піснях, переважає епічне (розповідне) начало, а також використані прийоми побудови дум.

Інші прикмети має друга (кількісно менша) тематична група — пісні про козацько-польські війни, події 1648—1654 рр. доби Хмельниччини. Тут виділяються дві основні теми: 1) загальнонародної перемоги, військової доблесті, героїзму козаків. У них оспівано конкретні битви під Корсунем («Засвіт встали козаченьки»), Жванцем («Ой з города Немирова»), Збаражем («Ой що то за хижка»), Солобківцями («Ой як пішли козаченьки»), під Берестечком («Висипали козаченьки високії гори») та ін.; 2) подвигу історичних осіб, центральне місце серед яких займає постать гетьмана Хмельницького («Чи не той то хміль», «Гей не дивуйтесь, добрії люди» та ін.), а також його сподвижників М. Кривоноса («Ой усе лужком та все бережком»), Д. Нечая («Ой з-за гори високої»), І. Богуна («У Винниці на границі», «Ой з-за гори чорна хмара»), Морозенка («Ой Морозе, Морозенку») та ін. Ця група істотно відрізняється від пісень попереднього періоду, бо тут пісні не лише відтворюють дух епохи, уславлюють героїв, а й піднімають народ на національно-визвольну війну, вселяють в людей козацький дух, бажання волі і перемоги. Вони переважно співаються у ритмі маршу і є похідними піснями козацького війська, що надихають їх на подвиги («Засвіт встали козаченьки», «Ой на горі та й женці жнуть»).

Третя (найпізніша) тематична група пісень козацького циклу віддзеркалює колонізацію України Московським царатом після Переяславської угоди. До неї відносяться пісні: 1) про нарікання на нерозважний союз з Москвою, що «занапастив Польщу ще й нашу Вкраїну» («А вже років двісті»); на московських царів: Петра, «змію- Катерину», що сплюндрували козацький край, вкрили його горем; на надмірну довіру козацьких отаманів до загарбників («Ой ви, хлопці- запорожці», «Я сьогодні щось дуже сумую», «Гей, на біду, на горе») та ін.; 2) про московську неволю, де основними мотивами є загибель козаків у загарбницьких російських війнах чи смерть на «канальських роботах», у болотах Петербурга («У Глухові, у городі», «Ой понад річкою, понад Синюхою», «Ой з-за гори чорна хмара», «Ой горе нам в світі жить», «Од Києва до Пітера мостили мости» та ін.); 3) про події Руїни — підступне знищення 1775 року Запорізької Січі; картини руйнування козацької України і розсіювання козаків за Дунай, на Кубань, запровадження рекрутчини, кріпацтва («Добре було, добре було», «Вилітали орли», «Гей, віють вітри» та ін.). Наприклад, «Ой Боже наш милостивий, помилуй нас з неба»:

Ой Боже наш милостивий, помилуй нас з неба.

Зруйнували Запоріжжа, — колись буде треба.

Ой з-за Низу, з-за лиману вітер повіває.

Уже ж москаль Запоріжжя кругом облягає.

Ой облягти кругом Січі, покопали шанці,

Заплакали запорожці в неділеньку вранці.

Московськії генерали церкви руйновали,

Запорожці в чистім полі, як орли, літали.

«Ой ще ж не світ, ой ще ж не світ»:

Ой ще ж не світ, ой ще ж не світ,

Та ще й не світає,

А вже ж москаль запорізький степ

Та кругом облягає.

А облягти ж запорізький степ.

Та почав межувати,

Замежувавши ж запорізький степ,

Почав слободи сажати.

Летів ворон, летів чорний,

То є не ворон — шуліка, —

Ой не буде Січі-города

Та однині й довіка.

Ой летить ворон та летить чорний,

Ой летячи кряче, —

Та не раз, не два славнеє військо

За нами заплаче.

А стиха річка, а стиха бистра

Стиха протікає, —

Л вже наше славнеє військо

Та й назад утікає.

Як зазначав М. Костомаров, «у піснях про зруйнування Січі чуємо похоронні наспіви над тим староукраїнським козацтвом, яке, послуживши органом відродження Русі, тепер повинно було згаснути, як непотрібний залишок попереднього періоду народного життя. Гіркота, але без відчаю пронизує ці пісні»13. Ця група тісно пов’язана з традицією голосінь.

Другий цикл — історичні пісні періоду Коліївщини та Гайдамаччини другої половини 17—18 cт. Поневолення України, жорстоке знущання над козацьким волелюбним народом, непомірна панщина, примусова солдатчина спричинили народні національно- визвольні повстання.

На Правобережній Україні козацькі полки очолив Семен Палій, який почав виганяти магнатські родини із земель, окупованих Польщею. Так почалася народна боротьба, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Загони гайдамаків здійснювали успішні напади навіть на укріплені міста, захопили Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль.

У другій половині 18 ст. гайдамацький рух переріс у велике народно-визвольне повстання, відоме під назвою «Коліївщина», яке почалося навесні 1768 року, очолене запорізьким козаком М. Залізняком. Виступивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину міст і сіл Київщини і дійшли до Умані — укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав на бій надвірних козаків на чолі з сотником І. Гонтою, які перейшли на бік гайдамаків. У 1768 році повстання охопило Поділля і Волинь. Спільними зусиллями польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, з повстанцями жорстоко розправилися. Ця сторінка української історії увійшла і в народну творчість, залишивши значну кількість легенд, пісень, балад з описами цих подій.

З історичних пісень цієї події торкнулися: 1) гайдамацькі пісні «Годі, коню, в стайні спати» (Пісня про Семена Палія), «Ой закурила, затопила сирими дровами» (Пісня про Абазіна) та ін.; 2) пісні про Коліївщину («Максим козак Залізняк», «Ой наварили ляхи пива» (Пісня про Івана Гонту), «Виїхав Гонта та із Умані», «Ой задумали та преславні хлопці» та ін.). Гайдамацький рух мав великий вплив на національне піднесення і на західноукраїнських землях. Галичина, Холмщина і Волинь були під польським поневоленням, і тут національний гніт був не слабший, ніж на Правобережжі. Проти польської неволі на західноукраїнських землях боролись месники-опришки. Найбільшого розмаху цей рух набув у 30—40-х роках 18 ст., коли його очолив Олекса Довбуш, тому до пісень другої пол. 17—18 ст. зараховуємо ще одну тематичну групу — 3) опришківські пісні («Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький», «Ой з-за Байкалу сонце сходить», «Течуть води Черемоша» та ін.). Відгомоном цих подій, або ж логічним їх продовженням були народно-селянські повстання на Галичині та Буковині. Вони не набули масового поширення, але стали помітною сторінкою в українському фольклорі, особливо про їх ватажків: на Поділлі — Устима Кармалюка, на Буковині — Лук’яна Кобилицю. Тобто виділяється ще одна група пісень — 4) пісні про селянські повстання («За Сибіром сонце сходить», «Кар- малюга я вродився», «Ой іде Кармалюк долиною», «Ой у моїм городочку копана криниця» (Пісня про Лук’яна Кобилицю), «Ой шумить Черемош», «Послухайте, люди добрі», «Гей, то не вітер, то не буря» та ін.).

Ці пісні освоюють події, що сягають 40-х років 19 століття, тому деякі дослідники виносять їх в окремий цикл — Пісні першої половини 19 ст. З огляду на часове, а також територіальне розмежування тих історичних подій, можна погодитись на такий поділ. Але варто наголосити, що тематикою та характером зображення подій пісні І пол. 19 ст. не відрізняються істотно від гайдамацьких та опришківських. Як у перших, так і в других основний акцент робиться на оспівуванні численних подвигів народних ватажків, рис їхнього характеру (мужності, відваги, непідкупності), виділяються легендарні епізоди з їхнього життя (втеча з полону, з в’язниці, перемога хитрістю над численним ворожим загоном, безкорислива допомога убогим селянам та ін.). Поширеним у цих піснях є мотив загибелі народних героїв, (найчастіше — у чужому домі від зради невірної коханки). Але більшість із цих пісень про смерть Довбуша чи Кармалюка (той же сюжет) наповнені фантастичними та романтичними моментами і тяжіють до історичних балад.

В середині 19 ст. у системі народної творчості жанр історичної пісні поступається місцем іншим жанрам. Це було результатом занепаду національно-політичної свідомості внаслідок національного поневолення, численних заборон, покарання всіх проявів національного самовиявлення. Росія, з одного боку, а Польща — з другого, зробили все для того, щоб убити національну ідею на окупованих ними українських землях. Тоді роль пісенно-історичного літопису народу почали відігравати суспільно-побутові пісні (рекрутські, наймитські, заробітчанські, еміґрантські та ін.), які відтворювали загальну картину життя українського народу під політичним і соціальним гнітом. Події, художньо освоєні в цих піснях, не виходили поза суспільно-побутові теми, тому їх не можна вважати власне історичними. У них не йдеться про конкретні історичні події, не називаються імена відомих в історії людей. Вони відрізняються і своєю поетикою: у них ліричне начало домінує над епічним (виражаються почуття, переживання, важкі роздуми знедолених, а не їхні дії чи життєві ситуації). Тому ці пісні належать до лірики, а не героїко-поетичного епосу, до якого входять історичні пісні.

Але як тільки з’явилась нова надія на визволення України у період Першої світової війни, український народ знову охопила хвиля звеличення своїх національних героїв у пісенній творчості. Найбільшим спалахом національного самовияву була діяльність збройного легіону Українських Січових Стрільців, створеного стараннями українських патріотів у складі Австро-Угорської армії. Він став початком змагань українців-галичан та гуцулів за свободу. Однак доля молодих талановитих легіонерів стала однією з найтрагічніших сторінок історії. Виступивши проти армії російського царизму, вони вступили у братовбивчу війну (в російській армії були солдати зі Східної України). Австро-Угорщина запідозрила стрільців у зраді, і їх почали винищувати з обох сторін. Багато з них загинуло у битвах, інших закатували у сибірських таборах.

Цей суперечливий, неоднозначний трагічний етап української історії чи не найповніше відбився у героїко-поетичному епосі найсучаснішого циклу — в піснях визвольних змагань першої половини 20 cт. Стрілецькі пісні представлені тут понад 400 текстами, серед яких є твори героїко-патріотичного, баладного, жартівливого характеру. Ці пісні, хоч і побутують як народні, відрізняються від інших народних пісень тематикою і поетикою, наближаючись до літературних творів. Пояснюється це тим, що їхні автори — представники січового стрілецтва — були вихідцями з інтелігентських родин, гімназистами, освіченими людьми (за документами Львівського архіву 40% січових стрільців мали вищу університетську освіту). Вони були обізнані з літературою, музикою, малярством і створювали пісні як авторські твори. Але пісні швидко ставали популярними і починали побутувати як народні. Імена авторів забувалися. І зараз багато з них побутує в народі анонімно, хоч їхні автори — відомі багатьом, тому частину з них зараховують до пісень літературного походження.

Серед пісень патріотичного змісту передусім виділяють дуже популярні, що справді стали всенародними. Так наприклад, пісня О. Кониського «Ой у лузі червона калина»:

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо...

М. Вороного «О, Україно!»:

О, Україно, о, люба ненько.

Тобі вірненько присягнем

Серця кров і любов —

Все тобі віддам у боротьбі.

За Україну, за її волю,

За честь, за славу, за народ!

О. Маковея «Ми — гайдамаки»:

Ми — гайдамаки, ми всі однакі.

Ми ненавидим вороже ярмо.

Йшли діди на муки, підуть і правнуки,

Ми за народ життя своє дамо...

До таких пісень можна віднести також «Луговий гімн», «Ой з-за гори чорна хмара встала» невідомих авторів та ін.

Бойового характеру пісні Л. Лепкого «Ой видно село», Р. Купчинського «Ми йдемо в бій» та ін.

Маршові пісні — «Гей ви, хлопці січовії» (К. Гутковського), «Січовий марш» («Гей, там на горі січ іде»), «Марш січовиків» («Гей, ізгадайте, браття-вкраїнці») та ін.

До пісень січових стрільців, крім історичних, належать і ліричні пісні: Тематика їх дуже різноманітна. Найбільше пісень про кохання належить Роману Купчинському — «Як з Бережан до Кадри», «Човен хитається серед води», «Пиймо, друзі, грай, музико», «Ірчик», «Ой чого ж ти зажурився», «Шумить, шумить дібровонька», а також Л. Лепкого «Мальовнича нічка» та ін. Зустрічаються родинно-побутові пісні, як наприклад, «Там за селом, за лугом» (О. Маковея), «Пише стара мати» (Р. Купчинського); жартівливі — «Зажурились галичанки», «Мав я раз дівчиноньку» (Р. Купчинського), «Бо війна війною» (Л. Лепкого) та ін. З-поміж суспільно-побутових пісень найширшою є тематика козацького життя (особливо мотив смерті козака) — «Повіяв вітер степовий», «Накрила нічка», «У темному лісі під білов березов», «Загинув стрілець» та ін.

З наведених прикладів видно, що значна частина пісень січових стрільців, які поєднали в собі народну і літературну традицію, має цілком конкретний історичний зміст, а тому відноситься до історичних пісень І половини 20 ст. Незважаючи на переслідування у радянські часи, вони збереглися в народі і побутують до сьогодні.

Донедавна не вивчався найновіший пласт історичної пісенності, що формувався у міжвоєнний період та у час Другої світової війни, зокрема у західних регіонах України. Це — пісні про боротьбу ОУН-УПА чи повстанські пісні, в яких оплакується доля поневоленої України. Наприклад, пісня «Триста літ минає»:

Триста літ, триста літ минає,

Як наш нарід по тюрмах страждає

На українській землі...

Ой вставай, ой вставай, народе.

Здобувай Вкраїні свободи...

«Чи чуєш ти, друже, юначе», «Сумний святий вечір у сорок сьомім році» та ін.), про трагічну долю Карпатської України («Цього року сумні свята», «В Закарпатті радість стала», «А Тисою пливуть трупи»), а також про самовіддану жертовну боротьбу відважних воїнів УПА («Там на півночі, на Волині», «Ой у лісі на полянці», «Ішли селом партизани», «Лента за лентою», «Чи то буря, чи грім» та ін.). Серед цієї групи теж зустрічаються ліричні та баладні пісні, як наприклад, відома пісня-балада «Ішов відважний гайовий». Ці пісні, як і увесь інший фольклор УПА, чекають свого глибшого дослідження.

Поетика історичних пісень

Як уже зазначалось, історичні пісні мають спільні риси з думами, але суттєво відрізняються від них формою: менші за обсягом, переважно мають строфічну структуру, рівноскладовий вірш (за винятком найдавніших пісень, які не поділяються на строфи з нерівно- складовим віршем). Порівняно з ліричними піснями, вони більші за обсягом і відрізняються від них епічністю (наявність сюжету, розповідний характер, вказання на конкретні історичні події і постаті). Події в історичних піснях, як правило, змальовуються реалістично.

У багатьох з них використовуються прийоми гіперболізації, символічні метафори (битва зображається як весілля, бенкет, тому про початок бою говориться «наварили ляхам пива»; вістку з дому приносить зозуля — «закувала зозуленька», а лиху вістку «чорна галка»); сталі епітети (чорний ворон, степ широкий, ясні зорі, душа проклята та ін.), художні паралелізми («Ой то не чорна хмара з-за гори виступає, то козацьке військо в похід вирушає). Часом вся пісня може бути побудована на психологічному паралелізмі:

У Глухові у городі стрельнули з гармати, —

Не по однім козаченьку заплакала мати.

У Глухові у городі стрельнули з рушниці, —

Не по однім козаченьку плакали сестриці.

У Глухові у городі поплетені сітки, —

Не по однім козаченьку заплакали дітки.

На бистрому на озері геть плавала качка, —

Не по однім козаченьку плакала козачка.

Часто художній паралелізм підсилюється використанням символу:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

Зустрічаються й інші народно-поетичні символи: козак — сокіл, дівчина — калина, могила — наречена, смерть — червона китайка та ін.

Пісні-хроніки

Окремим жанровим різновидом історичних пісень є пісні-хроніки. У системі пісенної епіки вони стоять найближче до балад. В їх основу покладено дійсні історичні факти, що зумовило різноманітну тематику: від загальносуспільних явищ до побутових подій особистого життя окремої людини чи родини. Як правило, вони обмежуються зображенням якогось одного випадку, найчастіше трагічного чи драматичного (що теж споріднює їх із баладами), свідком або учасником якого був сам виконавець. Матеріалом для них найчастіше слугують випадки з місцевого життя, тому один з перших дослідників цього жанру Ф. Колесса14 вважав, що такі «новелістичні» співанки мають вузьколокальний та короткочасний характер. На цей різновид народного ліро-епосу у свій час звернув увагу й В. Гнатюк15. Він зараховував їх до розряду «новотворів», які виникли під впливом змін у громадському житті. Серед найдавніших творів цього типу він вважає співанку про Довбуша та споріднені з нею, де відображені події опришківського руху.

Хоча пісні-хроніки відомі в усіх слов’янських народів, але довгий час дослідники епічної лірики не виділяли їх як окремий жанр чи жанровий різновид. Вперше це зробив український фольклорист О. Дей. Він відзначив, що описово-хронікальні епічні пісні побутували в Карпатському регіоні, в Галичині і на Поділлі, а також на Західній Волині ще у 18 ст. Дослідник назвав їх «співанками-хроні- ками», тому що «співанками» їх називають виконавці, а в тих регіонах термін «пісня» здебільшого заміняється терміном «співанка».

У здійснених виданнях ці пісні систематизуються на основі тематичного принципу, зокрема виділяються такі групи: а) співанки-хроніки з історичною підосновою, з такими центральними дійовими особами, як Олекса Довбуш, Семен Хотюк, Лук’ян Кобилиця та ін.; б) соціально-побутові співанки-хроніки; в) родинно-побутові про трагічні події та випадки з буденного життя. Третя група є найчисленнішою.

Поетика пісень-хронік

Пісні-хроніки легко вирізнити за чисто формальними ознаками. Крім особливої деталізації подій для них характерні речитативно-екламаційна мелодика, обов’язкова коломийкова структура (4+4+6) та статичний тип драматургії. За способом мислення вони тяжіють до давньослов’янської ліро-епіки, не випадково у Карпатському регіоні їх називали «думами». Однак вони мають свої специфічні жанрові ознаки.

Як правило, пісні-хроніки починаються заспівами-зачинами з використанням стереотипних епічних кліше, як в думах. Багато з них — звертанням до слухачів:

Послухайте, добрі люди, що маю казати,

А я хочу про (ім’я) співанку співати.

Характерними також є епічні формульні закінчення, найчастіше — звернення до аудиторії зі словами, якими підтверджується, що оспівані події відбувались насправді:

Сіло потя на воротях, на вітер ся здуло,

Я би того не співала, якби так не було.

Ще одна визначальна риса цих творів — використання так званої «сфрагіади» — згадка в останніх рядках імені автора. Така вказівка на авторство у текстах відрізняє їх від інших жанрів народної творчості, хоч складені вони у традиційно-фольклорній манері:

На його могилі виросла калина,

А цю пісню ізложила Худин Катерина.

Або:

А хто вміє заспівати, то най заспіває,

Ступареві співаночки най не забуває.

Тематика цих пісень дуже різноманітна: історичні події від доби козаччини, боротьба з польськими поневолювачами, події опришківського руху (найчастіше у зв’язку з життєвими фактами про Довбуша), трагедія еміґрації, війни та їх наслідки. Це ускладнює їх класифікацію та систематизацію. Багато подібних текстів укладачі збірників поміщають серед історичних пісень або балад, хоч за комплексом поетико-стильових рис це є самостійний жанровий різновид народної ліро-епіки.

Серед нині побутуючих текстів перше місце займає тема насильницької колективізації та вивезення селян у Сибір, їх муки, смерть рідних, важке життя на чужині, повернення додому, де «господар» все знищив, тощо. Такою, наприклад, є пісня «А у Петра Бітового та дві дочки були», що побутує у львівському реґіоні.

Епічні компоненти переважають над ліричними, основна функція цього жанру не естетична, а інформативна. Тому пильна увага звертається не на мелодику (як правило, всі тексти, не залежно від змісту, співаються на ту ж саму мелодію), а на інформативність. Цим вони споріднені з історичною народною прозою. Великий рівень імпровізованості, що стає можливим через гнучкість коломийкового розміру, зближає їх з билинами. Співанки-хроніки є цікавою гранню народної традиції і ще чекають свого всебічного наукового вивчення.

Дослідження історичних пісень

Дослідження історичних пісень починається лише у 19 ст. Перші публікації текстів зустрічаємо у збірнику М. Новикова «Полное новое собрание Российских песен. Четыре части» (1780—1781). Серед надрукованих там українських пісень є кілька історичних. Перший український фольклорний збірник «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелєва вийшов у 1819 р. Поряд з думами там поміщені «Пісня про Палія і Мазепу», «Пісня про від’їзд козака до війська». Більша добірка історичних пісень подана у збірнику М. Максимовича «Малоросійські пісні» (1827). У своїй наступній праці «Українські народні пісні», що вийшла в Москві 1834 року, Максимович здійснив першу спробу виділити історичні пісні в окрему групу. Однак, він тут не проводить межі між думами та історичними піснями, а також долучає до них суспільно-побутові (козацькі, рекрутські, чумацькі) ліричні пісні.

Помітною в українській фольклористиці є уже згадувана стаття М. Гоголя «Про малоросійські пісні», де вперше вжито і осмислено термін «історична пісня».

Тексти народних пісень досить широко представлені у збірниках І. Срезневського «Запорожская старина» (1833—1838), П. Лукашевича «Малоросійські та червоноруські думи і пісні» (1836), А. Метлинського «Народные южнорусские песни» (1854), П. Куліша «Записки о Южной Руси» (1856—1857). Свій внесок зробила і «Руська трійця», опублікувавши ряд історичних пісень у «Русалці Дністровій» (1837), а також Я. Головацький, який видав «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (1878). Цієї проблеми торкався й М. Костомаров (зокрема, у магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии»).

Перше найповніше, упорядковане за історико-хронологічним принципом з коментарями видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М. Драгоманов — «Исторические песни малорусского народа» (Т. 1, 2. — К., 1874—1875). Однак і тут ще не було розмежовано жанр думи, історичної пісні та соціально-побутової пісні. Продовженням цієї праці були видання, здійснені М. Драгомановим у Женеві (Швейцарія), де він перебував у еміґрації, збірки пісень «Нові українські пісні про громадські справи» (1864—1880) та «Політичні пісні українського народу 18—19 ст.» (1883—1885). Дослідниками історичних пісень були також 0. Потебня, П. Житецький, Ф. Колесса, В. Гнатюк. У 1913 р. вийшла праця І. Франка «Студії над українськими народними піснями». Серед сучасних дослідників — М. Рильський «Героїчний епос українського народу» (1955), В. Березовський «Історичні пісні» (1970) та ін.


1 Пропп В. Поэтика фольклора. — М.: Лабиринт, 1998. — С. 190.

2 Там само. — С. 229.

3 Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 6 т. — Т. 6. — ГИХЛ, 1959. — С. 68. (Цит. за: Березовський І. Народ про свою історію // Історичні пісні. — К., 1970. — С. 14.)

4 Срезневский И. Запорожская старина. — 4.1. — Харьков, 1833. — С. 15—16.

5 Березовський І. Народ про свою історію // Історичні пісні. — К., 1970. — С. 16.

6 Березовський І. Народ про свою історію // Історичні пісні. — К., 1970. — С. 7.

7 Колесса Ф. Українська усна словесність. — Едмонтон, 1983. — С. 22.

8 Там само.

9 Там само. — С. 23.

10 Див.: Словник літературознавчих термінів / Р. Гром’як, Ю. Ковалів. — К« 1997.

11 Березовсъкий І. Народ про свою історію // Історичні пісні. — К.: Рад. письменник, 1970. — С. 8.

12 Там само. — С. 8.

13 Костомаров М. Славянская мифология / / Костомаров М. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. — К.: Либідь, 1994. — С. 123.

14 Колесса Ф. Фольклористичні праці. — К.: Наук, думка, 1970. — 412 с.

15 Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності // Гнатюк В. Вибрані статті про народу творчість. — К.: Наук, думка, 1966. — С. 78—95.