Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Віра Вовк
Частина перша

Всі публікації щодо:
Вовк Віра

ВІРА ВОВК, псевдо, [Селянська] (1926)

Поезія:

Юність, Мюнхен, 1954

Зоря провідна, Мюнхен, 1955

Елегії, Мюнхен, 1956

Чорні акації, Мюнхен, 1961

Любовні листи княжни Вероніки до кардинала

Джованні-Баттісти, Мюнхен, 1967

Каппа хреста, Мюнхен, 1969

Меандри, Ріо-де-Жанейро, 1979

Мандаля, Ріо-де-Жанейро, 1980

Триптих, до циліндрових картин Ю. Соловія,

Ріо-де-Жанейро, 1982

Іконостас України, містерія, Ріо-де-Жанейро-Нью-Йорк, 1988

Проза: Духи і дервіші, Мюнхен, 1956

Вітражі, роман, Мюнхен, 1961

Святий гай, оповідання до скульптур М. Дзин

Легенди, Мюнхен, 1954 Казки, Мюнхен, 1955дри,

Ріо-де-Жанейро, 1983

Карнавал, оповідання до картин Ю. Соловія, Ріо-де-Жанейро, 1986

П’єси:

Смішний святий, драма, Нью-Йорк, 1968 Переклади:

Зелене вино, антологія модерної португальської та бразилійської поезії, Нью-Йорк, 1964

Ґітанджалі, Рабіндраната Тагора, Мюнхен, 1966

Благовіщення Марії, Поля Кльоделя, драма, Мюнхен, 1968

Верхів’я Мачу Піну, Пабля Неруди, поема, 1970

Гостина старої дами, Фрідріха Дюрренмата, п’єса, Мюнхен, 1974

Чотири драми, Федеріко Ґ. Льорки, Нью-Йорк, 1974

6 віршів, Шарля Бодлера, Штутгарт, 1978

Віра Вовк народилася в Бориславі, в родині лікаря, а дитинство провела в гуцульському містечку Кути. Середню освіту почала у Львові, а закінчила в Дрездені, де опинилася її родина після радянської окупації Галичини.

По війні вступила до університету в Тюбінґені, де почала студії германістики і славістики, які згодом продовжила в Мюнхені. В невдовзі поетеса переїхала до Бразилії, захистила докторат в університеті Ріо-де-Жанейро, де викладала порівняльне літературознавство.

*

Крім власної поезії і малої прози (Вітражі, Карнавал), Віра Вовк перекладає багато з португальської, французької і німецької літератур. Подиву гідна її перекладацька діяльність в Бразилії: на сьогодні вийшло 13 книжок португальською мовою з перекладами творів численних українських поетів і прозаїків. Звести жанрову, формальну і тематичну розмаїтість поетичної творчости Віри Вовк до якогось абстрактного і спільного знаменника чи узагальнення, навряд чи можливо і потрібно. Від Юности, її поетичного дебюту в 1954 р., до Іконостасу України, її останньої збірки в 1988 р., Віра Вовк засвідчила неабияку здатність творити в різноманітних жанрових ключах, шукати за темами і в містичній, і онеіричній, і історичній дійсностях та користатись відмінними стильовими прийомами. Віра Вовк — поет, прозаїк, драматург, перекладач українських авторів на португальську і німецьку мови і навпаки — іноземних на українську. Серед сучасних українських поетів на Україні і поза нею вона, мабуть, посідає найбільш поліморфний талант.

Творчий шлях Віри Вовк, від Юности до Іконостасу України, складний і нерівний. Він позначений швидкими темпами вперед, вдумливими поворотами назад, зупинками. Долаючи цей шлях, вона пильно вслухалась в голос тих, які пройшли ним до неї, засвоювала їхній досвід і ставала собою.

Уже в третій збірці, Елегії, читач почув голос поета, який не тільки засвоїв основи поетичної синтакси, але який уже по-своєму, без повторення сказаного, доводив наявність трансцендентного буття і єства. Тут форма передачі, тональність почуттів і центральний сюжет елегій вливаються в одну гармонійну цілість. В Елегіях Віра Вовк стверджує не тільки свою поетичну самобутність, але, передувсім, свою свободу від авторитетних голосів її поетичних менторів.

П’ята збірка (чи, радше, поема), Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованні-Батгісти, є логічним завершенням двох попередніх. У відношенні до сюжету — це бінарне співставлений (вірніше, протиставлення) земного з небесним, людського з божим; а у відношенні до форми — це сміливе поєднання трьох відмінних жанрових форм — елегії, мініятюри та баляди — використаних у попередніх збірках.

Меандри, сьома збірка поезій, яка є рівночасно і альбомом репродукцій картин Зої Лісовської, назовні говорить про міт Аполлона та перевтілення Дафни у дерево, а закодовано — про меандри самої поетеси. Трансформуючи себе у дівчину-дерево, поетеса, за допомогою контексту власного життя, не тільки по-новому реконструювала стародавній грецький міт, але й знайшла в ньому своє власне відображення. Автобіографічний вимір Меандрів однак, захований так вдало, що говорити про очевидну зумисність тексту не приходиться. Тридцять шість віршів Меандрів, написані „поломаною» синтаксою, асиметричною фонікою, неконвенційною словосполукою, сюрреалістично скомпонованим образом. Меандри — один з кращих творів Віри Вовк.

І, накінець, після двох наступних збірок, Мандаля та Триптих до циліндрових картин Ю. Соловія, в 1988 році Віра Вовк творить Іконостас України, — іконне зображення України в її мітично-релігійній іпостасі. Мова Іконостасу — молитовно-святкова, близька до фолкльорних жанрів, дум, ритуальних голосінь, церковного співу, колядок, і т.д.; тема Іконостасу — трагічна доля України і її люду. Збірка ілюстрована співзвучними картинами Зої Лісовської, Марка Зубара та Юрія Соловія. Текстуальна близькість Іконостасу до народньої творчосте робить його відмінним твором серед десяти поетичних збірок Віри Вовк.

І. Ф.

Балада про хлопчика, що пішов у праліс

Ай, малий хлопче, не йди

У праліс шукати іграшок,

Коралівка тобі не сестра,

Не брат тобі чад диких квітів.

Ще вчора небом посухи

Бігла худа гієна,

Шкірила жовті зуби

І ссала матерям груди.

А потім прийшло те сонце

З чорним обличчям калюнґи.

Сьогодні плач немовлят

Тече по розколених скелях,

Сьогодні вітру турбіни

Мелють стежку на пил.

Сонце посухи близною

Сіло в імлі,

Шершаві струпи фавель

Липнуть до гір.

Ай, малий хлопче, не йди

У праліс шукати іграшок,

Коралівка тобі не сестра,

Не брат тобі чад диких квітів.

Твоя це мати в заулках

Бризкає сміхом отрутним,

В ліяни її волосся

Впилася біла рука.

Не йди хоч ти, малий хлопче,

Куди не треба ходити.

Коралівка тобі не сестра,

Не брат тобі чад диких квітів.

Гойдають жмені малят

Папіруси — кропила

Над домовиною

З відгомоном голубінки

Серед випарів зілля.

Хлопчик лежить покірно:

Руки й ноги рядком,

На віях ще — спів сабії,

На бах — кваскові ягоди.

Хлопчик пішов у праліс.

(Каппа хреста)

Баляда про маску на карнавал

Я вишиваю щоночі

Маску на карнавал;

В намистину тепло кладу

Покірне своє зусилля,

Пальцевих пучок дитя,

Щоб тільки раз у житті

Захлиснутися щастям,

Щоб по місяць дзвеніли

Мої браслети й серги,

Коли я своїми клубами

Розсуватиму довгі будинки

Тісних бульварів;

Щоб у розжарених жилах

Шаліла музика

Тьмарити пам’ять коханцям.

Хай потім скотиться сонце

В бездонну могилу

І черви хай точать його обличчя!

Мені байдуже!

Раз тільки, раз

Випити весь океан

І танцювати на бубнах

Під ворожбою сузір! —

Зболілими пучками

Нанизувала намистини

Щороку. Довгі роки.

Йшов карнавал, морщилось сонце,

Надходив піст, довшали ночі,

Вона ж колихала

В пісному серці

Свій карнавал:

Раз перевершити місяць!

Над вулицями зійти,

Як сходить полярне світло,

Чудом розквітнути в місті!

Перше — пошесть прийшла,

Потім її карнавал.

Вона не була вже

Така молода:

Половіло волосся.

Донизавши маску з надій,

Так тихо зійшла з горба,

Мов чудотворна ікона.

Вулиці аж кишіли:

По пошесті в місті

Мерці танцювали з живими,

Але ніхто не угледів

Маски з чорних намистин,

Ніхто й не оглянувся

На дивного ангела в довгій сорочці

З плямами крашених щік,

Дехто думав: — то смерть,

Тікаймо від неї! —

Інший: — пошесть прийшла,

Хай дотанцює, як хоче!

Брук холоднів,

Кроки розбитими кахлями

Падали в ніч,

Місяць померк,

Утома бралася до костей,

Не було за чим страждати;

Життя стало раптом нечинне:

Шматкова лялька,

Маска з намистин.

Над урвищем віяла пальма.

(Каппа хреста)

Баляда про фіґове дерево

„Я — біблійне фігове дерево,

Що не придбало плодів.

Не гойдаю на своїм тілі

М’якости листя, як інші,

Не опірююсь цвітом.

Часом своїм гіллям хороню:

Довгими пальцями, довгим волоссям,

Якесь молоде гніздо

І грію чужих пташат.

Часом манна мене покриває:

Мені здається, що це — пелюстки.

Ірійні кличуть ключі:

— Ти ростеш на пустелі,

Стелиш коротку тінь

І не знаєш, для кого.

Ти самотнє, — кличуть ключі,

Але вони не пізнали

Вихра пустелі, що здатний

Поверхи зняти ліску,

Сараною затьмарити сонце,

Обернути тотемом з оніксу.

Вітер говорить зо мною,

Хусткою мені розгортає

Вісті з далеких кінців.

Є й подорожні хмари зо світу:

Небо висить повне кадильниць!

Є дощі, що підмивають коріння,

Щоб повалити мене. Такий їм наказ,

Бо я — те біблійне дерево.

Що не придбало плодів».

Так говорило фіґове дерево,

Молочний Шлях простиралом

Висів йому на гілках.

Перед іконостасом сузір

Воно приклякло в дожиданні

Сокири святого окровлення,

В якому мало згоріти.

І в рані серця, болючій від ласки,

Зачався його перший плід.

(Каппа хреста)

Баляда про Дафну, що стала бузком

Ліні Костенко

Мої стежки повсякали в землю:

Я стала. Мова синицею відлетіла.

Засліпило золотобанне свято.

За мною шаліло сонце

З руками червоних медуз

З таратайками, дримбами, калаталами.

Але в мене ґазелині ноги.

Я бистріша, ніж думка.

Небесні дзеркала пливли

В Дніпрових сльозах...

Соняшники забрали сонце в полон.

Я стала в тіні, пробила корінням землю,

І бджоли збирають мій гіркий мед з кучерявих пелюсток.

(Каппа хреста)

Бал яда про дівчину, що була осінь

Він зустрів її серед кладки:

Дзвоном гула ріка, злітали соняшні чайки.

„Дівчино, ти — з чужого села,

Не вірю, що пальці

Мережали твоє плаття.

Ти - відьма, заплітуєш павуків».

Повела зором, що був замороженим терном.

Одне око сміялося, друге трішки сльозило.

Він бачив срібні нитки в косах-розпусницях,

І пригадалися сріблом виткані плахти.

„Ти певно багата, дівчино,

Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку,

Що схожа на півзамерзлу калину.

Так усміхаються ті, що не мусять тіпати льон.

У мене синок, що стругав раз сопілку,

І вже нагнітив мозоль на долоні,

Твої ж такі, наче на короваях

Переплітали зозулені крила».

Розтулила шипшину на щічці,

Налила зіниці липовим медом.

„Ти з другого боку живеш,

Там, де згоряє синє каміння

Між островами дерев осетрових.

Бо я — потойбік, де хата співає.

І шиби сміються очима любої жінки.

Ти ще й не промовила слова,

Хто ти, таємна дівчино?»

Вона мовчала. Дзвонила ріка,

Злітали сонячні чайки.

І він забув, хто він і де живе.

А дівчина, що була осінь.

Його крізь пекло кленів повела.

(Каппа хреста)

*

ніч

довга тополя

з брязкальцями зір

дає пити

я п’ю й сірію

до світанку

ще писанку для гнізда

на вітровій струні

і перебрести потік

що межує зо сном

втопити чоло в фартух трав

набрати вологосте хмар

всякнути в землю

терпкістю дикого зілля

спросоння сопілка

тарпан погребе копитом

де були очі

сюди повір’я

гора ховає міти під ребра

учора й завжди

(Меандри)

*

цей вітер що перестрибує

цей дощ із довгим волоссям

подати руку

я випила плинну зорю

на кожний мій палець

сідає пташка з золотим горлом

(Меандри)

*

вії засипують море

по небі торочаться

райські птиці в полум’ї

ця певність мушель

ця тиша з шемору

в перламутрових вухах

я знайшла копаючи беріг

у чорних дзбанах любовні фігури

від світанків буття

море гналося й перегнало

на моїй плоті тисяча пальців

зачаття бога

(Меандри)

Дзеркало

Дзеркало питається

стрункої дівчини в мальованім одязі:

„Яка ти?»

По літах, лагідно,

бере в руку зморшку і сивий волос,

западає в утомлені очі:

„Хто ти?»

(Мандаля)

Самурай

Самурай учневі:

„Щоб стати майстром шпаги,

будь майстром гри мікадо.

Заки розколеш волос,

направ павутину.

Заки зруйнуєш царство,

збудуй себе.»

(Мандаля)

Свята корова

Свята корова

стала в браму святині,

рогами прошила вічність

вся обвішана привілеями.

Паломник навколішках

не чув, як за плетивом брами

плакав непізнаний Бог.

(Мандаля)

Кассандра

беру своє звітріле обличчя

й занурюю в дзеркало

там світиться біла скеля

горять два холодні колодязі

над мовчазною брамою пісні

що шепче тільки прокляття

з любови

(З архіву)

*

Діти:

Пророк Ілля везе громи:

Дрижать дерева й хороми;

Пускає змії вогньові

Та святить леміші нові.

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

Та поставлю під дубок

У мальований дзбанок.

Пророк Ілля на поле й ліс

Нам теплий срібний дощ привіз,

Щоб чорну землю до зими

Квітчала буйність озимин.

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

Та поставлю під дубок

У мальований дзбанок.

(Іконостас України)

Жанна Д’арк

Не вдягайте мене в кольчуґу:

мій прапор поле лілей

таїна в мене глибока

я стебло сон-трави

косогори моє посілля

я чабанка хмар

вістунка

випитую долю в зозулі

плачу з річкою

сміюся з дзвонами

всі крони кленів

мене палять

на кострі

я відьма

моє відьмарсвто

мої чари

такі міцні

що з бабиного літа

я виліпила

цитаделю

(З архіву)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.