Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Богдан Бойчук
Частина перша

Всі публікації щодо:
Бойчук Богдан

Поезія:

Час болю, Нью-Йорк, 1957

Земля була пустошня, поема, Нью-Йорк, 1959

Спомини Любови, Нью-Йорк, 1963

Вірші для Мехіко, Мюнхен, 1964

Мандрівка тіл, Нью-Йорк, 1967

Подорож з учителем, поема, Нью-Йорк, 1976

Вірші, вибрані й передостанні, (включає нові збірки: Вибрані дороги, Людина і, Любов у трьох часах та Передостанні вірші), Нью-Йорк, 1983

Театр:

Дві драми, одноактівки, Нью-Йорк, 1968

Театр-Студія Йосипа Гірняка і Олімпії Добровольської, Нью-Йорк, 1975

Спомини, Йосипа Гірняка, упорядник, Нью-Йорк, 1982

Переклади:

Плятеро і я, Хуана Р. Хіменеса, Нью-Йорк-Новий Ульм, 1968

Чекаючи на Ґодо, Семюеля Беккета, п’єса, Мюнхен, 1972

Вінок цей - небезпека, Стенлі Кюніца, поезії,

упорядник, Нью-Йорк, 1977

Здивований гість, Дейвіда Ігнатова, поезії,

упорядник, Нью-Йорк, 1982

Антології:

Координати, том І і II, співупорядник, Нью-Йорк, 1969

Богдан Бойчук народився в селі Бертники (тепер Лісове), на Бучаччині. В 1944 році німці схопили його при відступі й забрали до Німеччини. До 1949 року перебував у таборі ДіПі в Ашаффенбурзі, де закінчив середню освіту. Звідти переїхав до Нью-Йорку. В 1950 році відкрили в нього туберкульозу, і він провів три роки в санаторії Стовні Волд. Там він, майже як у Магічній горі Томаса Мана, глибше познайомився з літературою й почав писати. В 1953 році винайшли антитуберкульозні ліки, і Бойчук повернувся до Нью-Йорку, де закінчив інженерні студії і включився в літературне життя: був співзасновником Нью-Йоркської групи та співредактором Нових поезій.

В 1989 році появилася його англомовна збірка Memories of Love (Спогади про кохання).

*

Крім поетичної та перекладацької творчосте, поет проявляє себе і в драматургії: в його доробку зберігаються такі п’єси, як Регіт, Коротка розмова, Друга смерть Лазаря, Ігрища в раю, Стародавні ночі кохання та Прийняття не відбулося. Він — невтомний редактор поетичних збірок, зокрема, сьогодні уже загально відомих Координатів, двотомної антології української поезії на Заході, мемуарів видатних людей, та поетичної спадщини померлих поетів.

В останній збірці, Вірші вибрані й передостанні, у короткій „апології автора», Бойчук окреслив свою поетичну творчість як „дорогу до себе». Це вдала інтроспективна характеристика власної поезії, бо вона, коли б можна так висловитись, справді сугубо соліпстична. Предметом його поетичної уваги є життєвий досвід його власного „Я», і як явище саме в собі, і в співвідношенні до навколишнього світу. Морально-естетична перспектива, з якої він бачить і осмислює цей авто-предмет, наскрізь трагічна, часто Гротескно-абсурдна. Співіснування очевидного жаху, нерідко „бошівського» видовища, з еротичною жагою (цебто поєднання життя і смерте) є постійною темою його віршів. Ця перспектива перегукується з екзистенціяльною філософією середини нашого століття. В ній (і через неї) формується поетична образність Бойчука. Вона, ця перспектива, не тільки формує його поетичне світобачення, але також зосереджує його увагу на трагічні події історії і людського існування. Його драми є безпосереднім виявом такого спрямування.

Іманентна траґі-абсурдність людського життя у поезії Бойчука поширена і на найбільш інтимні людські взаємовідносини — любов. Вона, як і все інше в житті людини, будучи предметом біологічного вмирання і розкладу, — швидко проминаюча ілюзія. її завершення — біль.

Поетична мова Бойчука конвенційно розповідна. Свого суб’єктивно-закодованого ідеолекту він не творить. Існуючі мовні системи задовольняють потреби його екзистенціяльних роздумів, його глибокої незгоди з закономірностями фізичного існування людини, а передувсім — мистецькі вимоги його віршотворення. Зате, відкинувши традиційну строфіку, він безупинно творить все нові і нові віршові конфігурації, які, крім чисто візуального ефекту, посилюють його реторику і дещо притуплюють нарративну функцію його віршів. Фонічна система Бойчука то наяву продиктована традиційною прозодією, то субтильно прихована в його верлібрах.

Мова ранніх збірок Бойчука більш метафорична, ніж мова „передостанніх» віршів. Читаючи Вірші, вибрані й передостанні, створюється враження, що рання поетична незвичність бойчуківської фрази, як одна із естетичних функцій його творчосте, поступово уступає місце семантичному донесенню, інтелектуальній рефлєкції, осмисленням сенсу життя. Діялектика „як і що» діє на користь останнього. Моносемія сприйняття „передостанніх» віршів стає нормою. „Ланчонетний триптих», наприклад, є уже надто обнажений від мовних тропів. Реферативна функція цього триптиху, як і низки інших передостанніх віршів, стає центральною. „Передостанні» вірші стоять впритул до літературної прози. Різноманітне прочитання цих віршів майже неможливе. Жанрова різниця поміж поезією та літературною прозою хіба візуальна. Поезія Бойчука уже не шукає більше „дороги до себе», а радше матеріялізує дійсність навколо себе. Як така вона надто уподібнена до сьогодні панівного у мистецтві „пост-модерн.»

Комбінація настирливого і безпосереднього прицілу на предмет поетичної уваги, лексична економія вислову, висока емоційна напруга його тексту, межовий характер його тематики, надають його поетичному голосові автентичне і збуджуюче звучання.

І. Ф.

*

чорний ґрим топився на старім камінні церкви святого Северина і стікав у калюжі прохолоді під будинками; розсуваючи старинні ризи, розсуваючи святих і янголів, я пропихався краєвидами минулого і вслухувався, як стінами спливали шепоти забутих уст, немов засохлі квіти, — аж нараз прорвалися по ґзимсах — молоді крикливі фрески, і запульсувала в камені застигла кров: роздерши прохід в напрямі Бастилії, відкривши щілину до темних келій Сен Дені, в яких лежали на дошках нагі жінки, зуживаючись і западаючи в учора

я тебе жадаю

коралевою,

я тебе з устами

березневими,

хай проходять діви

з медальйонами,

хай холонуть в мармур

між колонами,

я тебе жадаю

наготіючу,

вічно вижидаючи

і надіючись

*

за річкою, по другий бік Toledo, в очі тиснеться крізь жовту рінь охляла зелень; ми, зелені, повертаємось до міста, блудимо завулками, які ведуть нас через спомини назустріч; оминаємо порожні панцири, що бережуть антикварят, де виливається з масивних обрамовань дзеркало, у пам’яті якого зберігаються обличчя й усміхи жінок, а святі крізь шпари досок пропихають руки й витерті суворі лиця; надворі молоді дівчата прилипають персами і стегнами до стін і мріють про коханців

чим зсувалося небо ближче

і голубіло,

ти ставала найближчою

і зрозумілою,

чим доходило сонце в літо

і золотіло,

давня туга зустрітися

знов заболіла

(Вірші, вибрані)

Краєвиди

крізь тебе переходять краєвиди

з правої сторони тебе затінюють гаї

з лівої місяць обливає холодом

знизу видовжують до обрію поля

поземо крають вулиці й канави

доземо височінь і світло

ти поділений усім що зустрічаєш

ти роззичений усім що любиш

(Вірші, вибрані)

*

Сліпі бандуристи

ідуть степами

і палицею дум

намацують дорогу

гупають

в тверду засохлу землю

нашого сумління

дивляться крізь ніч

великими очицями бандур

і нам небачущим

показують стежки до нас

(Вірші, вибрані)

*

Кам’яні баби

залізли по стегна в гроби

втискаючи тіні померлих

у землю

від білого дива кісток

їхня стать скам’яніла

не затремтить уночі

від дотику нашого тіла

(Вірші, вибрані)

Могили

обвалюються на століття

сплощують роки в тонкі дошки

поплямлені молитвами й надіями

вкриті воском

закидані вінками болю

могили

чорні рани на руках землі

чорні діри під ребром минулого

чорні очі під твоїм чолом

(Вірші, вибрані)

Любов у трьох часах

(фрагменти)

П’ять

1.

Перехилиться і пригорне

чорним чадом волосся,

і напоїть п’янливим голосом

в росах;

ти, зворушений, захлиснешся

білим тілом дівочим —

і вона заплете тебе в косу.

2.

Перехиляється

мов сестра милосердя

і прикладає

до чола

проколені вікна

в очі

залітають зужиті лиця

обвислі груди

розхитані бедра

пронизують твою самотність

і так стоїш у місті одкровення

захлинаєшся чадом

відлюблених тіл

3.

Вона перехилялася на вітрі і дихала на мене золотом свого волосся.

Вода перетікала її пальцями, виполоскувала з них тепло і вони ставали ще прозоріші, ніжніші. Форма її тіла відбивалася у плесі, розтягалася на хвилях. Губи дивно розпливалися під сонцем, і мені здавалося, що вона співала свою улюблену простеньку пісню про розлуку.

У проколених вікнах звисали ночами тулуби постріляних, видніли їхні ноги, руки і роззявлені роти, які без голосу кричали влюдську порожняву. Із завулків біля Миколаївської церкви проносилися стогони й харчання жертв, а ніч вкривала їх туманом і заливала очі рідиною скла.

Одинадцять

1.

Напне на грудях перкаль ночі,

обпарить губи кролом сосок;

знепритомнівши, неспокоєм

закропиш очі.

Зануриш голову у білу

гущавину грудей кипучих,

бажаючи ще раз вернутись

в жіноче тіло.

2.

роздерши на грудях перкаль

вона переходить times square

і віддається кожному

хто прагне кохання

за гроші

і ти

самотній

також злягаєшся з нею

бо не маєш нікого

ближчого

3.

Коли ми нарешті вибігли на гору, дівчина тяжко дихала, а присмерк прикривав її соски. Одягнувшись, ми стояли поруч і слухали, як внизу шуміла Сгрипа, як над кручею німіли зорі. Ми були самі й щасливі. Але святі, які хапалися за побляклі рештки своєї вічности на мурах, випихали з-між каміння строгі лиця і не раділи з нами.

Після нічної акції на жидів, коли гестапо ганяло порожніми варталами, доловлюючи і дострілюючи, я ішов униз Колійовою вулицею до торговельної школи, яка стояла напроти ратуші по другому боці Стрипи й одним плечем підтримувала горбок із старим кладовищем. Біля криниці Соб’єського я побачив жінку, яка лежала посеред вулиці, розкинувши руки. її голова була розірвана пострілом, а з чашки тягнулася застигла кров і клапті липкого волосся. Збоку лежала відкрита торбинка, з якої сипались шпильки, коралі, гребінець...

(Вірші, вибрані)

П’ять віршів на одну тему

1. Хто має нюх

запах кіс

і переймається лагідністю

втягає від дих

і його власкавлює

її весна

втягає запах статі

і гарячий сціп клітин

жахає тіло

2. Хто має смак

той пробує устами губи дівчини

її язик

наповнює його уста

як овоч

пробує губами очі

і рот наповнюється

теплими сльозами

пробує язиком тіло

і його залози проникає сіль

її життя

3. Хто має очі

дивиться поза себе

дивиться перед себе

дивиться в себе

хоче проникнути зором

всі часи

і поза часи

і бачить

наче споза рогу

своє життя

не буте

а лиш відбуте

мов чуже

4. Хто має голос

кличе

в напрямі дітей

та голос тоне

в їх тілах

і не вертається

кличе в напрямі батьків

та голос їх захитує

провалює у землю

5. Хто має уші

прикладає до дверей

і чує матір

що виплескує його

з утроби

чує

шепоти дівчат які

викохують його

з юнацтва

чує

напіви які

виводять його поза

старість

щоб чути Бога

прикладає вухо до труни

і глухне

(Вірші, вибрані)

Ще одно фото з летовища весною

З кожною весною

вигиби дівчат вабливіють,

та їхні усміхи до мене

вкриті плівкою

поблажливо ста.

їхні талії

стрункіші цього року

і обтикані мелодіями.

Я, схвильований,

пускаюся бігцем назад

і, мов хлопчина,

перестрибую роки.

(Вірші, вибрані)

Рецепти проти самотности

(фрагменти)

1.

Твоя відсутність

всмоктує мене,

росте, —

і я тоді

втрачаю напрямок

і зміст

себе.

4.

Неспокійний,

скидаю з себе

самотність і виходжу.

Жінки

прикривають мене

співчутливими поглядами,

а дівчата

відвертають лиця.

Глянувши в вітрину,

усвідомлюю,

що я нагий.

Бо моя самотність

була всім добром,

яке я посідав

без тебе.

7.

Всі знаки,

які останньо помічаю,

добрі:

час змінив свій хід

і рухається

в напрямі до тебе,

віддаль

від східнього обрію

вибілюється

і стає проглядною,

пам’ять

розпогоджується

і відтворює твої

найтонші риси,

навіть я

стрясаю з себе роки

й рухаюся

в напрямі до тебе.

10.

Як я тебе люблю, питаєш?

Як той тюльпан, що ледь

викільчується з цибулини

— якої серце

терпкістю

бентежать струмені

весни —

і відчуває,

як його болять крихітні м’язи

на приморозі ранку,

як тремтить душа

на чотирьох вітрах.

Мов деревій, що

протискається

крізь камінь,

і його клітини

терпнуть

в місячному сяйві.

Мов дерево, що

задихнувшись шумом,

гілля встромляє

в небо.

Мов чоловік,

який забрів у осінь,

а жовте листя

закриває йому

очі.

(З архіву)

Устні мої отверзеши

Відкрий уста мої,

щоб слова виходили

повні і чисті,

як сльози,

обдихані духом

Твоїм.

Щоб на галявині віддиху Твого

зазвучали фіялково.

I заходили в душі

опущених,

наче надія на

Тебе.

(З архіву)

Воблекощення

Щоб зодягнутися в Тебе —

стягну тіло своє з рамен,

біллю вимию кості

й вибілю болем уста.

Щоб освятитись Тобою —

плоттю накрию вівтар,

залишу на ньому очі

і перейду за дочасність.

(З архіву)

Духа Твоєго не отіми

Не віднімай

духа Твого від мене,

щоб я не тремтів, наче голуб

без сизого неба

на тілі.

Духом правди натомість

надихай утробу мою,

щоб не вгасала в мені

спрага пити Тебе.

(З архіву)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.