Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Eмма Андієвська
Частина перша

Всі публікації щодо:
Андієвська Емма

Поезія:

Поезія, Новий Ульм, 1951

Народження ідола, Нью-Йорк, 1951

Риба і розмір, Нью-Йорк, 1961

Кути опостінь, Нью-Йорк, 1963

Первні, Мюнхен, 1964

Базар, Мюнхен, 1967

Пісні без тексту, Мюнхен, 1968

Наука про землю, Мюнхен, 1975

Каварня, Мюнхен, 1983

Спокуси святого Антонія, Мюнхен, 1985

Віґілії, Мюнхен, 1987

Проза:

Подорож, новеля, Мюнхен, 1955

Тигри, Нью-Йорк, 1962

Джалапіта, Нью-Йорк, 1962

Герострати, роман, Мюнхен, 1971

Роман про добру людину, Мюнхен, 1977

Роман про людське призначення, Мюнхен, 1982

Емма Андієвська народилася в Донецьку, а згодом жила в Києві. Від 1943 року перебувала в Німеччині, де й здобула вищу освіту. В п’ятдесятих роках жила деякий час в Нью-Йорку, але на початку шістдесятих років знову виїхала до Мюнхену, в Західній Німеччині, де живе й працює.

*

Андієвська пише також прозу, новелі та романи, які визначаються казковістю та сновидним світосприйманням.

Еміграційна критика зустріла поетичну творчість Андієвської, не дивлячись на її позірну герметичність, незвичну синтаксу, сюрреалістичну образність. Такі авторитетні критики, як Державин, Костецький, Райс, Рубчак, Костюк, Лавріненко не тільки привітали її появу, але (хоч і не без деякої дози перебільшення) розцінили її творчість у співвідношенні до творчости великих майстрів слова в західньо-европейській літературі. Можливо, Емма Андієвська, за майже сорок років своєї творчости, не осягла рівня естетичної віртуозности Артюра Рембо чи інших майстрів, але сподівання своїх критиків вона не обманула.

В чому ж секрет такого тривалого росту і художнього ефекту її творчости? Секрет, здається, в тому, що її поезія, будучи радикально відмінною від усього того, що існувало в аналах української літератури до того часу, була рівночасно автохтонно українською. Своєю мовною фактурою вона відлунювала глибинний шар української стихії, витікали з єдиного потоку української колективної свідомости. Тоді, коли Юрій Тарнавський, як правильно зауважив Богдан Рубчак, „свідомо відмовляється від будь-яких особливостей, визначених національним корінням,» Андієвська, поезія якої виникає з її багатющих мовних запасів, надто закорінена в національні особливості. Можна б навіть сказати, за сучасними структуралістами, що поезію Андієвської творить її мова, в якій існує своєрідність української дійсности. Не випадково основним творчим механізмом її поезії є скоріше асоціятивна, ніж логічно-раціональна комбінація речення, і не випадково її мова, зокрема в прозових творах, нагадує нам мову Гоголя, яка теж глибоко заякорена у ту саму українську стихію. Коли окреслити творчість Андієвської, як це часто роблять, ярликом сюрреалізму, то обов’язково треба кваліфікувати цей сюрреалізм як український.

Увага Андієвської до слова, чи, можливо, її інтуїтивна відчутність слова — феноменальна. Вона оперує ним на всіх його регістрах — фізичному, музичному, знаковому, семантичному, метафоричному. Слово для неї — не голий семіотичний засіб, а багатофункційний код, який в структурі вірша — автономно і в сполуці з іншими — зумовлює його поліфонічність і полісемічність. Комбінаторика словесних кодів відбувається, в один і той самий час, за різними функціями, без врахування їхнього взаємодоповнювання. Наслідком такого синтаксичного плетива нівелюється спонтанна уява про значення фрази, увага зосереджується на фразі, посилюється цікавість до закодованого наміру поета. Ось приклад комбінаторики за музичною функцією: „Північчю перебите прядиво — Повною пригощею душу придави. На сходах калоші світла залишені Калошами святих, що вернулися в ніші.»

А все ж було б недоречно твердити, що намір поета відносно „значимого» мінімальний, цебто, що поетична комбінаторика Андієвської цілковито довільна. Вже самі назви її збірок вказують на семантичну зумисність їх автора. Ця зумисність то чітко інтерсуб’єктивна, як у деяких „піснях без тексту,» то загадково моносуб’єктивна, як у різьблених сонетах, які, до речі, мають дуже ясні заголовки.

Такий характер поетичної творчости Андієвської не дозволяє нам редукувати її до певних світоглядних чи філософічних позицій чи шукати в ній певного ідеологічного підтексту. Андієвську не полонили і не полонять академічні „ізми.» Коли вважати „Фази з оберненими спектрами» як її поетичний коментар на радикальне відчуження людини від людини, на тотальну неможливість комунікації, то наявність чіткої філософічної перспективи в її поезії була б суперечливою з самою сутністю її мистецтва. Однак, відсутність чіткого „ізму» ні в якому разі не означає байдужість Андієвської до світу. В „царстві самотносте,» де „всі Гамлета втупились у скриньку телебачення,» оновлення світу можливе тільки через інфантильну, незайману безпосередність один до одного, до природи, до всесвіту. Поезія Андієвської і є такою незайманою безпосередністю.

І. Ф.

Краєвид з квітчастими левами, або перевага зеленого

Квітчасті леви ходять по хмарині,

З легень — струмки, з очей — ботвиння й бабки.

Пливе погода на живих обрубках,

Пливуть мерці у трунах на пороні, —

У головах пучечки материнки,

А поруч - зірку в мисці два дідки

Добу вже ловлять, хоч один й діткнувсь

Її мізинцем, та завадив ранник

Крізь нехворощ зорі із царства тіней, —

І зірка жаб’ячим стегенцем тане,

Зібгавши в зародку — ще без хребців — майбутнє,

Що молоком і медом мало бігти,

Та поковзнулося, — і горілиць у ринві, —

Квітчасті леви ходять по хмарині.

(Наука про землю)

*

Сім східців і дві повивальниці.

Зруб на зрубі, а в грудях коралик

Із квіткою, замість вітрила.

Відкривають ніч для кволих і безногих,

Відкривають день: плаче гуска

Сльозами, довшими від конопель.

(Наука про землю)

*

Білять зір, будівлі, повітря,

Вікна, що продукують

Хмарини й жінок

З гусячими стегнами.

Сусідка на бальконі тримає конячу голову

Замість килима

Й питає Всевишнього:

Я кожного вечора майструю Тобі виступці

З яблуневого цвіту.

Чи Ти волів би,

Щоб я не літала на яблуці?

(Наука про землю)

*

Берег, тугіший від шкірки помаранчі.

Натовп без долі й призначення.

Ім’я з малої, ім’я з великої літери.

Із покоління в покоління

Передають, замість серця,

Гудзики від старої камізельки,

Примовляючи:

Лише ми вільні від забобонів!

(Наука про землю)

Інше прояснення

Салатну душу равлик розгорнув, —

І попливли алеї, лоджі, клямки.

Під ринвою калюж боржомний плямкіт:

На хідлях ходить водяне горня

(Леггорни відлясків щезають за дверима) —

Й веселку ловить, щоб у серце вкласти.

Не дощ ікластий, а самі вже клюски.

Оновлення заходить над дворами,

Вглиб шириться, хоч руку в потойбіччя —

Й намацуй, — так речей пульсує живчик.

Прояснення. — Ще вище, — й ген — межа вже, —

Світ на узбіччі в світловому друччі. —

Крізь цю прозорість вдарила прозорість.

Що стала видна, як не стало зору.

(Наука про землю)

Дещо поширена каварня

Ліванський кедр і толока.

Пророк, — у нього шлунок — око, —

Замість драглів їсть залізяку.

Накресливши в повітрі кут,

Світи вирощує аскет,

На грудях — в торочках — фіранка.

По стелі, здутій, як фурункул,

Із Йоною — в потойбік — кит.

Ліванський кедр і толока.

Красуня верхи на бику

У присмерку — зубну рекляму.

Ліванський кедр і толока.

Та повз голів прозорі клунки

Сопілка — цівочку — в незриме.

(Каварня)

Юнаки з фарбованими чубами ІІ

Замість чубів — кілків блакитний молочай,

Сорочка з черепів (із крему й цвяхів виряд), —

Молочногубий — поруч з юнкою — розвора

Одягся в меч (травички кущик на плечі), —

І — з ліктів місяці дзюрчать, — ланцюг з очей —

Оазу кочову, де б сам — суддя і уряд...

Угору мури скла із чашки, що узваром

Доби, що ловить душі на новий гачок. -

Зелені ятірці з усесвіту висильні

У мозку — плинні вежі — й підтюпцем васальним,

Та марно на стільці марчіє неба дар.

Каварня — колесо, — зі спиць — сургуч з веселок:

В повітрі поховали з почтом молоду, —

Аби серцями всі серветки притрусило

І — просвіт там, де небуття вже пащеками з дір.

(Каварня)

Тим самим порожнинам, обтягненим людською шкірою

Ти - затичка продажна, хам, холуй,

Мерзенна воша, м’ясо засмерділе,

Клоака, що прибрала людське тіло,

Ковтаючи сциклини похвали

Донощиків. Усі твої діла

Тавром яснять на хрунячому рилі.

Гадаєш, що немає заборола

На всі твої паскудства? Віддали

Тобі усіх на вічную поталу,

Й ти питимеш їм мозок із потилиць?

Лайно собаче, гидяний упирю,

Ти, дірко з гузна, виблювку, байстря,

З начальником у кишці за підпору!

Твоїм знущанням прийде край, потворо,

Аж сідницями ляснеш у бистрінь!

(Каварня)

Гроза на малому відтинку

В повітрі ходить «ядозуб,

Трикутник тягнучи з молюска.

Одягши зября василіска,

Грім скаче на одній нозі.

Жовтки покидавши озер,

В калюжі походжає плиска.

Крізь Спеку, світла рихлий плоскінь,

Стегно просунула гроза,

І застогнало: яндола

Здолала янгола долин:

Все денце неба — збите й — долі;

Й луною далі злив педалі, —

Бо з пухирців зелених лому —

Кодолу світла по краплині.

(Каварня)

У лісс серед сирен

До рей — кодолою. В блакитному пюре, —

Як в ополонку, в звук просунув тім’я. —

Хай спів сирен — довкілля хомутами.

Горющі пуголовки й крижаний пирій,

Залишені після співочих зграй

У грудях, а в кістках наперстки втоми, —

Сліпучу дошку крізь провалля й темінь,

Де всі дороги — в лихо і мару...

Щоб неба гнівом не скипів казан,

Богам підземним згодом він — козу,

А покищо цей спів — затони в жилах,

Бо щогла, живлений боржомом жолоб, —

Самі щаблі, — у просвіти веде,

Де вже ні палуби, ні тіла, ні води.

(Каварня)

*

Я весь в Тобі, так ставши однооким,

Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.

Все, що Ти, — лиш тлін і порожнеча,

Між плівок з’яв я довго й марно никав.

Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,

І от тепер я зупинився, — й наче

На мене одягли прозорі ночви:

І я — вже Ти, який мене спонукав,

Щоб все буття розкрилося, як жолудь,

Тієї миті, як із мене жили

Тягнули біси, ще й — ножем кухонним!

Та попри ало, о Боже мій коханий,

Цей світ, де Ти створив струмки і кедри, —

Ні, — не на друзки, як стару макітру!

(Спокуси святого Антонія)

*

Ти, Боже, ключ й водночас ворота,

А я, як безнастанний в Тебе — стук.

Я все забув, відбіг всіх „ні» і „так», —

Цей світ для мене, як стара верета.

Тобою жити, — як в Тобі — вмирати.

Я весь Тобою, наче кров’ю, стік,

Я так — без шкіри, мозку, без кісток,

Мене ж бо можна і в сльозі зварити.

А Ти, — чи це для Тебе тільки жарти,

І Ти віддав мене гієнам жерти,

Аби бісища — на всі кутні, — й хитро

Мене, як мишу, що — у вовче хутро? —

Єдиний Ти — буття, де я лиш гість. —

Все знаю, та не доберу чогось.

(Спокуси святого Антонія)

Краєвид у межах квадрата

З рівнини витіка червоний шлик,

Який лишило — з кременя — гасило.

Де хідлі присмерку вже відгасали.

Й донизу — небо, як м’який друшляк

Де берег був, осяяння зайшло,

Лиш де-не-де в повітрі — купки соли

Самі хмарини, де ще — мить — оселі.

Й тополя, як димар, що іскри шле

Сам краєвид оголений по пояс,

Проходить в лузі голкотерапію.

В очеретах струмок тамує згагу,

Де обрії розсунув крильми гоголь,

І сонцеві розкраявши губу,

Червоне обернув на голубе.

(Спокуси святого Антонія)

Вігілії X

З’яв піктограми. Й кожна з них, як ремінь.

І тільки серце в грудях — замість неба.

Шматками світ (Усе життя — у набір) —

Скрізь віддає кінці — по міліграму.

Хмарина, під пахвою бутлі грому,

Прочанам в світло — вияви шаноби.

Замуливсь зір, а все нутро, що ніби

Вагалося, — перетіка в незриме, —

Підземні ходи, що — в потойбік — вихід.

Не світ, а розтин лябиринту вуха,

Де тільки кулька ясновидця біга,

І в затінку сидить душа-небога,

Загорнена в прийдешнє, як в халат,

Вже недосяжна тлінові й хулі.

(Спокуси святого Антонія)

Вігілії XXVI

Стоїть душа, забута в полі дичка,

Де — скільки ока, Єрихонські труби.

Три обрії, де мороку сатрапи

На мозок вже накинули вуздечку.

Підперли небо титаніди-дочки,

Що світло ще виношують в утробі.

Вдягли подобу іншу — без потреби —

І — в колесі — до повної віддачі.

Свідомість, що — буття — як узурпатор, —

Скляні і антрацитові копита, —

Аж лунами пішло у хромозоми, —

Самі струмки — надземні і підземні,

І сад, де вічність ходить між морель

Й рукою — серце, котре завмира.

(Спокуси святого Антонія)

Циркові ідилії II

Від кінських перегонів тільки схема,

В якій — на коліщатах — лева паща,

Що — в інший вимір — внаслідок упущень,

Де час і простір — затягло мохами.

Цей світ захворів тяжко на трахому,

Заліг у лазню і — чекає пещень.

З порічок — небо, тільки місяць — пищик,

Що крапле над провулками глухими,

Та обрію прозорий сальтисон,

Хоч — крізь буття — вже замашний стусан,

Щоб світ — із лазні — петлі — й сальто — в синь,

Де лиш тополя, сизо-білий термос,

Чекаючи в першоосновах штурму, —

На всю — потужність і тональність всю.

(Спокуси святого Антонія)

Вечір із прочиненим вікном

Самі дірки лишились від потопу,

Де щойно глей котив плескаті гирі.

Минає щастя і минає горе,

Й час, що товче життя, як воду в ступі.

І знову людство — на новім етапі

Хто зірку смокче в лопухах між гурій,

Хто — навпростець — по з’явах, як угара.

Та в домовину — геній й недотепа.

Лиш там, де духа лінії фотонні,

На роздоріжжі знак пливе гортанний,

Й от-от — із лялечки — остання таємниця.

Все видиме, що на порозі мнеться,

На язиці — по кришці ще — тепло —

Був суходіл, — і той пустився вплав.

(Віґілії)

Натюрморт з ускладненнями в часі

Айва і кілька фіялкових смокв.

І лютня — струнами униз — на рюшах.

І дзеркало, яке — ледь-ледь — пороша.

Перо і тиша, аж гірка на смак.

На радощах — із пологових мук, —

Що — грушу світла, котру — тіні рашпиль,

Там, де ще — плач і невідкладність рішень,

Дві миски зору — нитку — смик і смик,

Щоб заки світ заскніє і понидіє, —

На блюдечку — єдину панацею —

У отвори, що — вихорці зі скрипом...

Не дзеркало, а час, зарослий кропом,

Що ухопив буття, як чаплію, —

Й не знати, чи регоче, чи — плює.

(Вігілії)

Народження

Все існування — поглина діра,

Де за межею вже саме мовчання...

У мисці — смокви, груша й жмутик чини —

На місці — смирни й золота дарів.

Шляхи пішли під воду між дерев,

Що — наче ложки — краєвид-товченю.

Світ спить у діжці й досі не прочуняв,

Хоча із нього вже й паси деруть.

За кожну з’яву, що йому, — як наклеп.

Буття так розпрозорилось, аж зникло,

Лишивши лиш уламок від пальмети,

Дві цибулини й вишні перемиті,

Щоб з віддалі, де ще — нічний патруль,

Новонародженому в сіні — першу трель.

(Віґілії)

Натюрморт в одноплощинно-історичному розтині

Покраяний на кусні білий хліб.

Айва й вино у склянці недопите.

В меандрах глек. Ланцюг з велосипеда,

Яким Давид, що Голіяфа — в лоб.

Черга сточила передчасний шлюб.

Розкрали скарб нащадки конопаті.

Як оприсутнюється те, що досі — потай,

І у рівчак — недосконале й зле.

В нові гібриди — світло, простір, води.

Єдине серце, ще печерний свідок,

Що руркою мав — у вогонь — негайно,

Нитки з клубка — за вітром — елегійні.

Не край стола, а дальній косогір.

Чотири світу сторони й суга.

(Віґілії)

Натюрморт з етичним ухилом

Три карасі, цитрина й барабан,

І півень, замурований в топази.

Кухонний ніж, виделка, кусник пемзи,

Де око зупинилося рябе.

Як мишу, закорковано рубін

В прозорій пастці, де — намарне — позов.

Линяє час (є шальки ранні й пізні).

Петрушка світла. Стрибунців табун.

Із сікачем на кухні ходить осінь.

Вилущує із нестійкої маси

Прозорість, що немов кістяк телячий.

У слоїки — осоння утелющить

І — на полицях — розгляда товар. —

Не зір, а озеро, очищене від скверн.

(Віґілії)

Натюрморт з тінню

Потята шинка, хліб, овечий сир

Й волове око, мов яйце, з-під льоду

Напівобчищене, що кинув ледар

Із осудом: „Буття не перший сорт!»

П’ять персиків, розкритий несесер,

Де срібла тінь, що зазіха на владу.

І колесо, що — вахлярі облуди, —

Відбитки м’яса залишив м’ясар,

Що — мухою — у фартусі — в бурштині.

Порепані три печені каштани

Й горобини в кутастій вазі гілка.

Та у проміжках — сторожко і гулко —

Не присмерку смугастий майонез,

А суть речей, уже без форм і назв.

(Віґілії)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.