Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Богдан Рубчак
Частина перша

Всі публікації щодо:
Рубчак Богдан

БОГДАН РУБЧАК (1935)

Поезія:

Камінний сад, Нью-Йорк-Чікаґо, 1956

Промениста зрада, Нью-Йорк-Чікаґо, 1960

Дівчині без країни, Нью-Йорк-Чікаґо, 1963

Особиста Кліо, Нью-Йорк, 1967

Крило Ікарове, нові й вибрані поезії (включає нову збірку Марену топити), Мюнхен-Нью-Йорк, 1983

Антології:

Координати, том І і II, співупорядник, Нью-Йорк, 1969

Богдан Рубчак народився в Калуші, в Західній Україні. Під час Другої світової війни емігрував з батьками до Німеччини, де спершу жив у Кауфбойрені, а потім у Діллінґені. У 1948 році переселився з матір’ю до Чікаґо, в США, де жив і вчився деякий час. Пізніше переїхав до штату Нью- Джерзі, здобув докторат з порівняльної літератури в Ратґерському університеті, де й викладав. Повернувшись до Чікаґо, викладає в Іллінойському університеті.

Крім поезії, Рубчак займається літературознавством і критикою; надрукував ряд праць з цих ділянок в українській і англійських мовах.

*

Подиву гідне в поезії Рубчака те, що час не міняє в ній її синтаксичної константи. Він поширив її лексичний вимір, збагатив її тематичність, поглибив її музичний тембр, але не заторкнув її основної структури. Поміж стансою 1950-их рр. („Дай руку, кохана, підемо звідсіль./Підемо шукати інших слів, інших садів») і стансою 1980-их (’’Коли князь у костистій печері гас,/то гримнув прокляттям на білолицих») існує семантична відмінність: друга строфа створена в межах, так би мовити, колективної, а перша - особистої семантичної конфігурації. Але і перша і друга зберігають конвенційну форму речення. В цьому відношенні Рубчак послідовно традиційний. Його оригінальність, однак, виявляється не так у зовнішній, як у глибинній структурі. Рубчакова строфа не має зумисних нововведень чи „спотворень», зате ритмічна і рифмічна; умовності, за якими він пише і з якими він змагається, роблять його стансу динамічною та незвичною. Евфонія його станси побудована на співзвучності різних мовних категорій (годину/догодити, замало/протинало, білолиці/лебедиці), чергуванням багатих і бідних рим, гнучкими переносами, обережною алітерацією. Ця інструментація у Рубчака не стає домінантою, не робить його стансу „співучою.» Будучи виразно інтелектуальною, поезія Рубчака не дозволяє на перевагу музики над її семантичним донесенням. Все в ній, включно з музикою, спрямоване на передання, чітке або завуальоване, якогось смислового донесення, незвичного ствердження чи заперечення. У Рубчака немає семантично „порожніх» віршів.

Інтелектуальність поезії Рубчака робить її також очевидно розповідною. Основною манерою його мовних актів, опису, враження, коментаря, внутрішного монологу — є розповідь. Він неабиякий поет „raconteur.» Розповідь, як манера мовного акту, у поезії Рубчака зумовлює її конвенційну словосполуку і фразу.

Важливим фактором у творчості Рубчака є його уявний слухач чи читач. Його він дивує або шокує тим чи іншим незвичним образом, але ніколи - алогічним оксимороном, сюрреалістичним колажем чи просто мовою без семантичного навантаження. Текст його поезій насичений бажанням встановити розмову чи діялог з читачем. Поетичний ідеолект Рубчака багатий і оригінальний. Його поетичність зведена не тільки до його „означаючого», але також і до його „означимого.» Іншими словами, це поетичність обох структур — форми і дійсносте — яку він зображує.

Ця дійсність і широкопростірна, і багаточасова. Сягає вона до античної давносте, до історії і міту, до факту і уяви, до текстуальних і позатекстуальних подій і явищ. У всій цій поліморфній дійсності наявні ракурси до літературної спадщини світового мистецтва. З українських поетів Рубчак найглибше заякорений у поезії Антонина.

В суто сенсорному розумінні манить Рубчака оказковане, омітизоване народне світобачення. З його мовного арсеналу він позичає і оновлює свій поетичний словник. Більшість його сарказмів та епітетів -- народні. В понятійному сенсі, однак, його поезія далека від цього світобачення.

І, на кінець: усе частіше у поезії Рубчака підкреслена абсурдність життя, метафізична порожнеча символічної дійсносте, відсутність тривких підвалин раціонального уявлення про світ. Навіть його особиста Кліо, цебто його особиста історія, ніщо інше, як тільки „...корч історії... Злива на камінних плитах, хвилинний скорпіон на сталактитах — анналах абсолютної історії.»

І. Ф.

Віщун

Обачно! Не запитаєш нікого,

де починаються межі ці.

Навіть оленя зіркорогого,

ні гадюку, темну наложницю,

ні мухомора, що мружиться

на світлотінні грані,

ні журавля, що ножицями

перетинає світання.

Неначе перснями, брязкальцями

на спраглих пальцях жіночих,

очей гарячими дзеркальцями,

де блискають межі ночі,

русалчими, дикими танцями

слово тебе наврочить,

та не покаже під місяцем

підземним знаків пророчих.

Потрібен тут не з зозулинця вивар,

а голос іншою грою,

що говорить не миртом, а вивертом,

вивіркою, куною,

що відає з пущі вивести

бугайця до водопою —

тільки такий на вивесні

заволодіє тобою.

Він учням на врочшцах голубавих,

де відсвітилися за світи

в білих борах з прозорими навими

заборонить говіти, —

та як світ уруниться нивами,

крикнуть з купави квіти,

заведе під кореня звивини

слово там засвітити.

(Крило Ікарове)

Мала леґенда

Корився він по норах і печерах,

та ніжности у камені замало:

старих світів коричневе череп’я

його безсилі стопи протинало.

Блискучі очі стер об голі скелі,

і вже йому нічого не боліло:

у гордості колючій та пустельній

прокляв, прогнав від себе кволе тіло,

І став всесильним. І зійшов він паном

від клекоту орлів у наші села.

Вона його зустріла з повним збаном

води — м’яка, землиста і весела.

Так ніби з помсти за камінне жниво

свого життя — блукання піднебінням —

забаг зачати свій камінний вивід,

засіяти її зірок насінням.

Неначе льодом, каменем зашерхли

поля, закляті в нерости коросту,

завмер в камінну тишу гілки шерех,

заклякли трави у кривлянні росту,

і все застигло без життя і смерти.

Вона ж стояла скелею стрімкою,

аж виплила з правод краплина вперта

і потекла камінною щокою,

немов сльоза. Пробіг по ріні вітер,

і вічне сонце вечоріти, дніти

пустилось знову. На камінних вітах

камінне листя стало зеленіти.

(Крило Ікарове)

Марену топити

В устах розкритих печери,

що дихають часу згагою,

де може шамкались чари,

тьмяно освічені здогадом,

де ночі котячі джури

(з місяця злобною згодою)

клали з лиликів шкіри

та срібні перстені гадини, —

в каміннім лоні печери

набрякла рожева перла.

На слід напутавши чутку

шукали веселі лучники

майбутнішу від початку:

бичами з променів мучили,

зв’язавши в світання сітку,

прапредків козині чучела.

Неначе стиду печатка,

щеміли заграв поличники, —

та в світ не збочили свідки,

не зрадили кровоквітки.

Росла, напувана словом,

годована теплим дотиком,

опуклість узявши в сливи,

з її опівнічним відтінком.

Приймала сонливі зливи

своєї темної Матінки,

давалась міцно-пестливим

рослин ліянових ротикам, —

далеко від лав крикливих,

навал неситих мисливих.

В устах розкритих печери

прощалась богиня з Ненею,

щоб вийти в наші кошмари

жагучою нареченою,

щоб звіяти чайму чвари

над чорним плесом-кончиною,

зрости царихою марив,

назвавши себе Мареною.

Та ловчі спутали бранку,

втопили в озері ранку.

(Крило Ікарове)

Лук Філоктета

Пропите вино і чари пробиті так скоро,

і ти вже, море, старе — посниділи чари твої.

Лиш самотність кигиче, бо маску спопелив сором,

лиш миска крива і шмаття смердюче і сторож

знепружений і барліг, що біль його прогноїв,

біль, крик. Як смієте? Крик, біль і рана,

що й інший заступник на купі гною прийняв,

коли і його заструпила-спекла промениста зрада.

Наш крик колов сибарита і конокрада

і бранку дзвінку і лицаря і коня —

наш крик, не їх. Для них я напружував друга,

проколював персні хрящаті горлянок, і рук

жиласті зап’ястя. Тятиви нервова напруга

служила їм, як повії брудна наруга,

як срібла сміх, як жовтня брехливе „Умру!»

Я стояв за їх алюмінійове павутиння,

шпалери скляні та прозору шпаклівку зір.

Та гостро помстила остиста, густа господиня

за стіни палат, за пеанів тандитне тиння,

щоб знову я з вами у хащах ричав, як звір,

щоб знову з вами. Щоб знов у завітних ранах

крізь стопи, чоло і пуп, крізь плоті липкий лантух

червоно кричало. Щоб на нетесаних нарах

народжувався у вічних скорчах обрію ранок

червоною раною. І щоб біль ніколи не вщух.

Щоб розбігались на ради свої, як в нори,

за вітраж порохнявий інкрустованих небом слів

щоб лиця ховали від смороду й непокори.

І щоб врешті викинули мене на розхристане море,

бо я наболів. Налюдинив. Наскавулів.

Та друга бракує їм. Стане хто боронити

солодких коханців, сполохані стада самиць?

Спершу хлопець прийде, щоб серце своє покорити,

потім лис доріг, пошрамований, хитро скритий

заговорить до мене піснею срібних столиць,

і, мабуть, повернусь. Із смерти струнким нарцизом,

непомильним, блакитним. За біль і за шмаття хмар

дам відповідь гостру на сонця сердечний визов.

Плоскорізьбою на фризі застигну. Льодистим бризом

війну змінити кошмар на криштальний кошмар.

А тепер я з собою. Мій кострубатий острів

шкірить щоранку порепані ребра скель.

Наді мною чайки танцюють, прозорі гості,

підо мною в старечій злості безчасний простір

корить гирла, джерела, оселі, корені, брості, —

а в мене моя гордість і сором; мій зліт і мій скем.

(Крило Ікарове)

Монолог Капітана Ейгеба

1

Ну нарешті, мій білий ките,

випливаєш з моїх глибин.

Я ж на тебе чекав - на китицю

із кошмарів, з води, з імли.

Я на тебе чигав дитиною

в коралевих картинах книг, —

я ж тебе ще тоді гостинно

в серцежиллі своїм зберіг,

і приносив хлопчатком босим

теплі зграї нехитрих слів:

слав до тебе на темні зносини

безборонних своїх послів.

Все для тебе. Усе тобою.

Все тепер — моредонна слизь.

Хворобливою біломлою

мислі згусли і затяглись.

2

Я покинув сторуку пристань

і поддався уплав, уплинь:

з-під гребінної піни пристрасти

зблисла видивом біла тінь.

Море вітром горить у венах,

серце душить мене, б’ючись:

мушу знати життя студене

вбивчохтивих щілин очиць.

Мушу знати тебе, о Пане

ненависний і навісний,

що в камінне із полум’яного

ти закляв мої дні та сни.

Хочу битися, білий ките,

розчахнути мертвотний штиль,

як гарпуну, свій жереб кинути

у кипучі провалля хвиль.

Як не влучу -- піду блукати

з білих привидів вантажем.

А поражу - впаду з крилатим

у сновиднім плечі ножем.

(Крило Ікарове)

П’ятниця сам

Оцей наговорив багато хитрих слів,

оставив тьму дарів, що я їх не просив:

на погляд мій відвертий маску він надів,

як хутра на ебен тілесної краси.

Заразу жаху защепив у кров мені,

гріха гарячку та хандри липкий намул, —

не миготять уже боги в моїм вогні,

я мушлю роздушив, бездушну вже й німу.

Громаджу купи дум і сумнівів-жалів,

як ягоди сухі, що нагромадив він:

лякають день і ніч руїни кораблів,

корони королів, птахи чужих провин.

Відплив, як бог. А я звідному піску

злим хвилям прокричу його пісну мораль,

та й полечу зі скелі в хвилі хлань жаску —

хай зацілують біль макреля і кораль.

І хай йому тоді, в ту божевільну мить,

в таверні, де торги, гетери, ром і шум,

папугою знаття свободи зверещить

і випалить ущент проклятий, гордий ум.

(Крило Ікарове)

Вишенський

Земля ридає. Матінко, ридай!

Ксьондзи та здирці, подуривши раєм,

з ридванами, повіями, токаєм

на ввесь порозвертались руський край.

В церквах-руїнах, ой, не май-розмай,

а клечання з будяччя, молочаю.

Приблудні пси молебні в них співають

на хворий чад, на чорний урожай.

А ви? Полабзюкуєте почтиво.

Жлукаєте сегодня лядське пиво,

а завтра — робачлиний русский квас.

Хай струп, гниль, мор, тлінь, щем навчає вас,

бо я іду од вас не батьком сивим,

а чорним круком у пропащий час.

(Крило Ікарове)

Декаданс

1

Осінь, наче в’юнка кокетка

з далеких днів,

що в протертім портреті предка,

на чарки дні

бачить очі палкі, протлілі,

і чує жаль,

І колише в закляклім тілі

свій перший вальс.

2

Осінь, наче крихкий вельможа

в бруднім бістро,

що покійним покоям, льожам

підносить тост.

Щось помітне в тендітних рухах,

як осад свят,

і як морок, бреде по бруках

його віват.

(Крило Ікарове)

Блиск і відблиск

Осиковий гай у січні:

у смерти скороченім струнні

затерпли звуки безлунні —

торішні листки калічні.

Не вчує його білокорий

потік, що німує нині

у зціпенілім спині, —

плинно його не повторить,

йому, про зелені свята,

не випере синє хустя.

З них двох уже не нап’ються

слів боязкі звірята.

Мара гіллястого лося

в закостенілій ристі

в люстрі зачахне імлистім

дочасности двоголоссям.

(Крило Ікарове)

Друга огорожа

Від безміру глухого світу

оборони, моя розквітла!

- Б. І. Антонин

Мережу я спорудив на межі,

куди вимови вже не досягають

крізь різьблені щілини просякають

рослини темні, мов слизькі вужі.

Ці візерунки візантійських брам

розсиплються, розпустяться, розтануть,

і у валах тривалого туману

розвіється оселя, Міріям.

Прийди, неначе первістка. Схились,

неначе вітки тінь на підвіконні,

щоб кровоколом білогриві коні

промчались знову. Як співав колись.

Сестрою милосердя пригорни,

накресли коло на піску під нами, —

перевинними знаками, як руками,

від первісного сну охорони.

(Крило Ікарове)

Свята і чорт

В коконах ікон заклякли вікна,

і в сукні всеношних сонні стегна.

Різноколірові миті квітня

в зблоті старих мозаїк стигнуть.

На безликий клен упали руки,

замість спати в сплеті рук жиластих,

у постелях кучерявокручих

жити, і на близни ласку класти.

Слів служниця ти і марив жниця.

Наче в нішах переполовших,

у твоїх безвітряних зіницях

крила голубів закам’яніли.

Сміху скалками уста б калічив,

жмурами жури я б щоки клечав, —

бо погідний день твого обличчя,

як жахлива Божа порожнеча.

(Крило Ікарове)

Ескізи

1 Мадригал

Крихітно пола

мана моя дама.

Тремтить дробина

очей а очах. Мана

уст на мені.

Дрижать.

Дотиків сніг за

сипав на сни —

на близнята задум

коханого тіла,

що мозку вощини

в його меду.

В призмі зору

її промінь розбитий.

В розчині ночі

блідо освітлений

плянеток рій:

чоло — манастир,

стегна —

турецький рай,

волосся — дощ,

долоні, сказано, сніг,

губи — у сміх,

а очі — чомусь у плач.

Так дивно пола

мана моя дама.

2 Нарікання на грудень

Трудно вмирає рік,

як старовір.

Трудно грудень

холоднорукий

віддає мені спогади

погоди

очей твоїх

і брів

і грудей.

Старий скупар!

Дражнить

твоїм обличчям

в сухожиллі галуззя.

(Крило Ікарове)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.