Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Патриція Килина
Частина перша

ПАТРИЦІЯ КИЛИНА, псевдо, [Воррен] (1936)

Поезія:

Трагедія джмелів, Нью-Йорк, 1960

Леґенди і сни, Нью-Йорк, 1964

Рожеві міста, Мюнхен, 1969

Патриція Килина народилася в штаті Монтана, в американській сім'ї Кондрата Воррена. Студіювала середньовічну літературу в Менгеттенвіл коледжі біля Нью-Йорку; після студій працювала редактором у журналі Рідерс дайджест. У 1957 році, вивчивши українську мову, почала нею писати. Об’єктами її особливого зацікавлення і вивчення є середньосхідня мітологія, давня культура Єгипту та історія старовинних килимів.

Патриція Килина видала також кілька повістей англійською мовою; перекладала на англійську мову українську народню творчість, думи та короткі новелі Стефаника й Коцюбинського. В останніх десяти роках Килина не брала участи в літературному житті як в українському, так і в американському.

За ширмою лексичної і синтактичної невибагливости віршів Патриції Килини жевріє поезія високої напруги і потенціялу. Коли б за зовнішніми ознаками визначити її місце на осі поетичного експерименту та традиційної віршової прозодії, то, безумовно, вона містилась би по стороні першого. Однак, за її чітким символічним виміром вона знаходилась би ближче до поезії, вагітної зумисним семантичним навантаженням. Можна б навіть заризикувати дещо несумісним окресленням, що її поезія — це комбінація поетичного „модерн» та субтильного символізму з використанням зумисно інфантильної та примітивної мовности як поетичного засобу.

В шістдесятих роках, після появи двох перших збірок Килини, на сторінках журналу Сучасність відбулася темпераментна дискусія на тему мітичности цієї поезії. Богдан Рубчак та Григорій Грабович висунули взаємовиключаючі твердження про наявність та відсутність мітичного підтексту у цій поезії. Йшлося в цій дискусії, в першу чергу, про те, чи поет здатний творити свій власний міт. Дискусія ця, будучи відкрито антитетичною, поминула третю можливість, цебто те, що поет, а в даному випадку Килина, не обов’язково творить власний міт, бо, як такий він був би колективно неприступний; але поети властивим їм способом, трансформують у нові варіанти уже наявні міти у мовних системах. Думаю, однак, що в цьому випадку краще говорити про онеіричний характер поетичних образів Килини, ніж про їхню мітичність. Ці образи не є безпосереднім переставленням її снів, не є її психоаналітичною сповіддю, але, завдяки їй властивій реториці, — перетвореннями міжсуб’єктивного значення. У мові — і через мову, — у творчо-інтелектуальному перетопленні, можливо, ці перетворення у Калини набувають мітоподібний вигляд.

На таке прочитання віршів Килини наводять нас відсутність у них тривкого й об’єктивного часу, несумісність явища емоційної реакції на нього, онтологічна флюїдність людей і предметів, макабричні візії, передані елегійним спокоєм, перетворення людини в тварину чи предмети („Я камінь, перетворилася на камінь»). Всі ці і подібні їм особливості поетичного світу Килини, як і сни людини, полісемічні, і власне тому незорієнтовані на певний філософський сенс. Найбільше, що можна сказати про ці особливості, є те, що вони, як і літературні символи взагалі, піддаються багаточитанню. Вони ні в якому разі не є приводом до якоїсь інтелектуальної чи філософської позиції. Це — поезія в дослівному розумінні цього терміну.

Композиційно вірші Килини, від мініятюр до довших поем, продиктовані їхніми внутрішніми потребами. Щоб уникнути парадигматичного тиску на розвій образу чи теми, ці вірші в більшості вільні; щоб осягнути оптимального епічного ефекту їхній словник звільнений від емоційно насичених епітетів; щоб зосередити увагу на змінливому образі вони притишено ритмічні, а то й цілковито свобідні від зовнішньої мелодійносте. Все це означає, що поетична мова Килини зовсім без ознак композиційної системи. Їй, поза всяким сумнівом, властива поетична реторика, яка визначує, згідно з сюжетною настановою вірша, свій власний тон і свої власні ритмічні межі.

Мова Килини, як сказано у вступі до цього стислого огляду, невибаглива. Тут і там вона виявляє деякі фразеологічні недоліки та іноземні кальки. Помимо цього, поезія Килини, в сучасній українській літературі — явище гідне подиву.

І. Ф.

Granada

Арабески. І вузол мрії, немов нитка без початку і кінця.

Фонтани. І потік, біля якого кохана мрія юности

зникає досі, залишаючи попіл багаття.

Кипариси. І два вершники, хлопець і дівчина, приїхали

від далекої сосни, і я знала, що вони там кохалися.

А кохання таке: арабський палац на горі,

здалека виглядає, як мара з рожевого мармуру, складна,

розкішна,

та зблизька видно, що він з рожевого тинку,

крихкий, з тріщинами в тонких колонах і в стінах

арабесок.

Хай буде так, хай живуть, хай зникають у цім палаці

дика тінь юности і марні молоді сни.

Бо кохання таке: гарячка в тілі, а довколо тіла

марна свіжість фонтанів, болісна зелень кипарисів

і звуки поцілунків, які роблять золоті риби

у зеленім ставку, ніжні та пожадливі.

Арабески карбовані не в алябастрі, а в глині.

Даремно сухі рожеві арки Двору Левів

обіймають свої свіжі тіні — хай буде так.

Кам’яні леви даремно стоять, з фонтаном на спинах:

стоїчні, чемні леви, що не ревуть і не живляться м’ясом,

тільки випускають з ротів марну, музичну воду.

Хай перетвориться Алямбра у мою нещасливу юність,

і даремно мої вже забуті мрії в Алямбру,

даремно у поцілунки золотих риб у зеленім ставку.

Тепер, коли приходить коханий до мене,

крізь безконечний вид дверей, заль, дворів,

фонтанів, тепер я розумію все, зрікаюся фонтанів і кипарисів,

стаючи фонтанами навіки, хай буде так.

Хай стає моя душа зеленим ставком,

хай обіймає мене коханий, неначе рожева арка свою тінь.

(Рожеві міста )

San Joan de la Pena

Що а камінних горах, в Араґоні,

Та під червоною скелею,

Там стоїть манастир зруйнований.

Що в тій-то скелі ластівки гнізда мають,

То вони летять, руїни перелітають,

Жалібно квилять та щебетають:

„Ой ластівочки чорненькі і біленькі,

Братіки вічненькі,

Пригадайте, як утікали сюди святі монахи,

Втікаючи від війська мусульманського,

І в самоті гірській,

У замку каміннім,

Великий манастир збудували,

Славних знавців і мистців приводили,

Щоб християнської правди і краси вороги не знищили.

Ой, ви, ластівочки,

Сторожі червоного каменя,

Пригадайте,

То не мусульмани то приходили,

То невидиме військо підступало,

З прапорами вітру,

З сурмами морозу,

З копитами дощу.

То ті монахи стали тремтіти і кволіти,

І той багатий манастир вороги приступом вз’яли,

Тих монахів невидимими шаблями повбивали,

Всю правду і красу вони знищили.

Ой, ластівочки вірненькі,

Голосіте,

Що смерть у чоловіка світу не забирає,

Бо цілість існування він по собі залишає,

А що смерть красу у всіх людей грабує,

Що краса, хоч не жива, більш від чоловіка поживає,

Що чоловік у красі більшу вічність має.

Правда, що гріх тисячі людей убивати,

А також гріх один старинний рукопис рвати,

Одну церкву запалити,

Що у вогні статуя теж буде кричати,

В розумі похованого міста буде бракувати.

Оповідайте, братіки,

Оповіщайте,

Що душогубці краси страшний суд будуть мати,

Навіть буйний вітер і дрібний дощ треба буде карати».

То ластівки плачуть, руїни перелітають,

На останні арки кляштора сідають,

На останні камінні фігури поглядають:

„Ой, ви, духи, камінні та ніжненькі,

Гірка ваша доля,

Ваші очі широко відкриваються

Від дивування або від страху.

Ви добре знаєте,

Якщо згинуть ваші тіла живії,

То згинуть люди, що дивилися б на ваші душі яснії.

Ой вони смирненькі, невтомно ораючі,

Ой коні і леви, невтомно стоячі,

І ти орле, з Святим Іваном у кігтах невтомно відлітаючий,

Людям говоріте,

Бо навіть звірі приведуть чоловіка до раю.

І ви, рибалки, невтомно на човнах плаваючі,

І ти, мати, від воїна невтомно сина захищаюча,

І ти, Христе, невтомно Лазаря зі смерти збуджуючий,

І ти, Адаме, швидко листом себе закриваючий,

Невтомно здивований гріхом первородним,

Живіте,

Переживіте,

Учіте полки мандрівників,

Що пішки та колесом приходять тепера,

Що знищити не хочуть, лиш гадати

І знову в розумі манастир збудувати.

Та ще учіте полки будівників і грабіжників

З копитами парових молотів,

З невидимими шаблями атомових ракет,

Бо живе чоловік не тільки хлібом,

Не тільки святим письмом,

А й вами, милими невольниками

У червоній тюрмі краси,

На многая літа,

До кінця віка!»

(Рожеві міста)

Тіє

Нічого із тебе не лишається лиш мармурові губи,

та ними ми міряємо твоє кохання, знаходимо

твої поцілунки, загублені по коридорах музею.

Не лишається нічого живого,

лиш мармурова шия, але тепер

ця шия більше досконала, ніж живе тіло,

ніж твої пестощі, загублені по коридорах готелів.

Не лишається нічого, лиш ти,

живіша ніж життя, красивіша ніж краса.

Тобі не треба ні історії, ні смерти, ні намиста.

Цілуєш або всіх, або нікого, або себе.

Не шукаєш душі по довгих коридорах.

(Нові поезії ч. 11)

Нефертіті

О, королево, різьби і заліза,

зі своєю електричною лютнею,

так довго лунає твоя пісня в льоху,

в каварні, повній диму.

Пливе твій корабель з неону

поміж лотосами, немов лейзерами,

і так поволі вітрила гасять себе в світанку льоху,

притишають себе в тунелі, повнім грому.

Є коромола смерти,

співаюча під щебенем і асфальтом.

Твоє сонце розбиває саркофаг, мов спис,

розбиває твою тишу, мов гудок

за містом, заповним суму.

(Нові Поезії ч. 11)

Сменхаре

Приходиш до нас анонімно,

питаєш, „Скажіть мені хто я —

бо я так давно забув моє ім’я.»

А ми: „Хто ти?»

Чекаєш на нас невидимо:

„Дивіться на мене, бо моя краса

була зірвана задавно, немов квіт із золотої бляхи.»

А ми: „Що таке краса?»

Хочеш нас обняти не надаремно:

„Приношу все кохання із царства тіней.

Смерть — ріка екстази, каскади снів.»

А ми: „Запізно. Ми вже не віримо в кохання.»

І дзвонять твої сльози: золоті суди.

(Нові поезії ч. 11)

Кінь з зеленою гривою з вінілу

Чвалає кінь з зеленою гривою з вінілу,

у царстві тіней, за залізницею,

переганяється з потягом, обтяженим червоними кістьми,

чвалає, чвалає, як апокаліпсис карусель;

він має шию, подібну до саксофону (поле стає барабаном)

і чвалає, мов джаз, який має ніздрі і хвіст;

кості чують його, стають червоними бальонами,

вилітають із потягу в небо, вільні, співаючи:

„Немає Бога крім Бога,

і цей кінь — його пророк,

кінь з зеленою,

кінь з зеленою,

кінь з зеленою гривою з вінілу!»

Чвалає божевільно, радо, зелено,

скаче по будинках і автобусах,

тягне вулиці в калейдоскоп,

тягне місто в жовту парасолю —

старі баби танцюють, диктатори їдять суниці,

і Єва йде задом у невинність.

Поважні банки кидають гроші замість конфетті;

червоні семафори перетворюються в троянди,

часописи — в золоту бляху; падає роса, немов дощ;

звільняють в’язнів, діти слухають матерей,

і жінки лежать з піднесеними ногами —

що за свята фривольність!

Чвалає кінь,

перемагається з сонцем через океан (хвилі стають цимбалями),

і за конем війни перестають на хвилинку,

і Де ґолль цілує прем’єр-міністра Англії,

і прем’єр-міністр Радянського Союзу цілує папу.

Замість каменів - хліби: замість гіркоти, мед,

і кати грають на скрипках,

і крематорії перетворюються в цирки.

На кілька хвилин страшний світ стає тістечком,

і янголи ходять догори ногами в метро.

Все є добро! Все є краса!

Іржавий міст виглядає, як сніжинка,

Фабрика відлітає, немов зграя

лебедів, щури носять циліндри і йдуть на баль,

і навіть сміття блищить, як сапфіри.

Кінь з зеленою гривою з вінілу

чвалає вперед, чвалає через всесвіт (плянети стають піянами);

його сліди є галактиками,

його пирхання — нові зорі,

його тінь — червоний пересув,

що переганяється зі світом до кінця існування,

та весело кричить саксофоновим ротом:

„Гей, Боже добрий, вже час знищити світ,

бо мені вистачає мій рай з зеленого вінілу!»

І лунає його іржання, мов гудок потяга.

Ах, як шкода, що не існує цей кінь,

шкода, що він не чвалатиме ніколи,

кінь з зеленою,

кінь з зеленою,

кінь з зеленою гривою з вінілу.

(Нові Поезії ч. 12-13)

З мінівіршів

11

Співай мені, чоловіче,

старомодні пісні ні ні ні ні ні,

та співай мені теж

про атомні краси.

Оксамит і вініл ніл ніл,

золото і хром ом ом ом ом ом,

електрична гітара

лунає мов арфа фа вже невидима.

Помер романтизм,

хай живе романтизм зм зм зм зм,

ні ні ні.

(Сучасність ч. 4, 1970)

17

Я пропоную собі загадку:

інфрачервона хвилина напроти моїх вій,

двадцять два мікрони напроти моїх днів,

нові сині зорі напроти моєї долі,

всесвітня таємниця напроти моєї таємниці:

котра з них більша, страшніша? — питаю себе.

Та немає відповіді, бо я сама є страх.

(Сучасність ч. 4, 1970)

18

Автопортрет, зроблений лазером:

моє лице червоне, мов червінь;

брови — зелень, і вії теж.

Тінь біля мого носа — жовтість.

Одна щока — синь.

В моїх очах навіть бажанням безсмертности

стає спектром: рухається від синього до червоного.

Я легко пізнаю себе, коли зникаю.

(Сучасність ч. 4, 1970)

34

Я — інфрачервона.

Речовина — біла, а я інфрачервона.

Червона спрага, помаранчовий жах,

жовта уява, зелена розпач, та

синя пам’ять, і може фіолетна смерть.

А я — інфрачервона.

А я — невидима собі, хоч свічу в своїй власній темряві.

Мені треба спеціяльних окулярів, щоб бачити себе в дзеркалі.

(Нові поезії ч. 12-13)

38

Про що буде моя баляда?

Вже не існує праліс. Або, Якщо існує,

ми вже не вміємо жити в нім.

(Сучасність ч. З, 1972)

43

Дитино моя, світ має для тебе

дарунок на твої уродини:

нову каруселю, не з кіньми,

а з рожевими та синіми бомбами.

Не журися — бомби не справжні.

Так весело вони обертаються під музику — чуєш?

Не під забутий вальс, а елекронний писк.

Каруселя така нова, дитино, що немає на ній

ні одної плями дитячих пальців.

Що ти питаєш? Ну, ти приснилася

якомусь доброму роботові

і він збудував тобі

каруселю зі своєї фотографічної фата морґани.

Навіть рбботи колись були дітьми.

Скакай на каруселю, дитино, і не бійся —

мені сказали, що ці бомби, це іграшки.

(Сучасність ч. З, 1972)

56

Я вас впускаю в таємний світ.

Там немає нічого цікавого,

лиш електрони, очищені віл емоцій.

Не гріхи, тільки лишаї

гризуть камені.

Ні сонце, ні самум не має

нічого спільного з нами.

Комета сама, і я сама —

ми обоє чужинці, краї без краю.

Навіть уран невинний,

бо нічого не знає про бомби.

Я впускаю себе

в правдивий світ,

де не існує навіть поезія.

(Сучасність ч. З, 1972)

Спомин

Колись давно, темної літньої ночі,

блискавка дивилася на мене

через вікна спальні,

наче страхіття, наче мандрований мрець

з полум’яними очима.

Й я, дитиною, тремтіла на ліжку

і мало не вмерла із страху.

Але пізніше, коли я мала тринадцять років,

одної темної літньої ночі,

блискавка сіла коло мого ліжка,

на крісло моєї прабаби,

і стала читати мені казки.

її довгі спідниці мене сліплять.

На пальці вона носить прадавній

жовтий діямант.

Вона мені дає свіжу гілку калини

і білу тигрицю,

каже „Многая літа!»

і цілує мене.

На стіні спальні висить

велике бароккове дзеркало із срібла,

в якім я бачу дні своєї душі,

і дні всіх моїх споминів,

і всі мої ясні страхи,

і всіх моїх полум’яних ангелів,

і всіх товаришів незабутих снів.

Многая літа!

Це моя доля — бути коханкою блискавки.

Це моя доля — бути блискавкою

і сліпити себе, щоб бачити.

(Сучасність ч. 1, 1979)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.