Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Олег Коверко
Частина перша

ОЛЕГ КОВЕРКО (1937)

Поезія:

Ескізи над віддаллю, Нью-Йорк, 1966

Втеча, Нью-Йорк, 1969

Олег Коверко народився на хуторі Веселівка, біля Підгайців, в Західній Україні. Середню освіту здобув у Нью-Йорку, а вищу — в Чікаґському університеті, на факультеті літературознавства. Коверко живе в Чікаґо, де вчителює і працює директором Українського інституту модерного мистецтва. Від половини сімдесятих років Коверко не виявляється творчо в літературі.

*

Якою проникливої не була б критична аналіза поетичного тексту Коверка, добратись до його глибинного змісту вона таки не може. Справа в тому, що, не дивлячись на його позірно описову зовнішність і позірно умовну синтаксу, він, як цілість, зображує явища чільно моносуб’єктивні. Говорячи сучасним жаргоном, наші припущення про ці явища, як правило, „деконструктивні.» Це в ніякому разі не означає, що спілкування з цим текстом проходить у повній порожнечі нашого сприйняття, як це часто буває у зустрічі з радикально новим предметом або радикально невідомою конфігурацією предметів чи їх елементів. У Коверка все нібито нам знайоме, але його цілість залишається семантичною загадкою. Візьмім, для прикладу, такий вірш у його Втечі, як „Перелетні птахи.» „Перелетні птахи, повільні птахи, ніжні птахи, то розплутали крила пташиної пам’яті, то втиснули гладкі долоні почувань, то залишилися вічнозеленими мощами на бурхливих рисах безжурних дерев юности.» Ніякої сюрреалістичної випадковости у цій синтаксі немає; все нібито в ній нам знайоме, але її реферативна роля не розкриває нам того семантичного відповідника, який спровокував цю синтаксу. Такого розкриття, однак, і не потрібно. Фактично цей вірш, як і більшість віршів Коверка, не викликає у нас потребу відповіді на те, що вони означають, бо така відповідь виникає не на закінченні вірша, а в процесі сприймання його окремих образів. Внаслідок цього ми інтуїтивно відчуваємо, хоч раціонально не знаємо, що становить предмет його намірів.

Чим зокрема цікава поезія Коверка? Передовсім, своєю образністю. От хоч би в тому самому вірші: „птахи-дивні ворожбити неба,» „луки пустотливих обіймів,» „запорошені шпихлірі пам’яті,» „повислий пил минулого,» „безжурні дерева юности.» Ця, в більшості оригінальна образність, становить кістяк його віршів. Тут і там, однак, її густота усуває необхідну перспективу для сприйняття. Образно вірш стає перевантаженим. Філігранність його образних компонентів затьмарюється їх згущенням. Загальна канва вірша робиться рококовою. Тут і там, у пошуках за все більш свіжим образом, Коверко попадає у штучну і непереконливу синтаксичну словосполуку. Наприклад: „небуденні вітри моря перебендями перебивали двомовні думи нектарної ніжности і заливали її у круглі крила синіх незабудьок.»

Фонічна композиція Коверка стишена, позбавлена гортанних, фрикативних вибухів і зударів. Ритміка — зм’якшена, недомшантна. Лексика — старанно вишукана.

Езкізи та Втеча віщували появу цікавого лірика. Невже ж його десятирічна мовчанка рівнозначна його зникненню?

І. Ф.

Пісня про жінку

Гарна жінко,

у тобі я знаходжу

вогкий туман червоних чарів,

що сідає трепетливими барвами нетлі

на розпурхані заглибини тіла,

творить гаптований гін

із пересяклих потом пестощів,

сковзається вогкою ласкою

по нагих схилах ніг

і випаровує миpoм ритму

на задиханих зідханнях розшарпано! бурі.

Приваблива жінко, ти магнетом тіла

розкриваєш тайну моєї особистости,

заклинаєш її в закляття розстріляних вітрів

і твориш поле суперечности

на дні бездонних почувань.

Ти тугою силою наструнених мостів

поєднуєш розпатлані береги поцілунків

і надаєш їм напрям,

причалюючи їхні вагання

до порома блакитних снів спокою.

Ласкава жінко,

ти захватом розкоханого цвіту

упокорюєш мене

після скошених покосів палаючого гніву

і рікою повільних персів

розриваєш береги моїх рамен;

ти зрошуєш стовбур мого білого тіла

розлиплими судорогами пливучої течії

і тягнеш на дивне дно любовної данини

де немає дня, немає ночі,

лиш пливуче пасмо часу

розлогих смугах коливаючого лібідо.

(Нот поезії ч. 11, 1969)

На дюнах

На дюнах, запашних дюнах,

дюнах — що вперлися рапавими пальцями

у смерекове підгір’я млосного лісу

і витиснули розтоплений смак сирої живиці

із напружених ніздрів розпаленої зелені.

На дюнах - що розчісували

праліси соняшного волосся

і розтягнули наші тіла лінивою формою

на мільйонних зернах спраглого піску;

вкорінили наші зволожені пальці

у шорстку радість розлиплої втіхи

і зсувалися золотом рапавого задоволення

із спітнілої поверхні прісних рук.

Дюнах - де, серед куряви мілких виприсків пилу

розпалені залози сонця

проникли крізь поверхню сирого сорому,

розтопили мокрі окрушини наготи

і насунули безмежні вали пустинної пристрасти

на рухомі парапети пересипаючих захоплень.

Дюни стали ще більше запашними.

(Нові поезії ч. 11, 1969)

Втеча

Сьогодні я люблю,

бо вся моя уява в квітках,

твої долоні в пелюстках.

Ми вийшли з міста

на оболоню запашних лісів

і з смаком соковитої зелені

на розцілованих губах

зустріли весни

привабливу присутність.

Вона розложила свої зелені стегна

перед сонцем зору

і втягнула нас

похапливими обіймами віддихів

у червоне гроно теплих ягід.

Сьогодні ми квіти.

Ми похилили свої голови

перед жагою сонця

і начали сповідь про сочисті барви почувань.

(Нові поезії ч. 10, 1968)

Невимагай

Краса росистої промежини не одинока.

Є ріки янтарних смерек,

є стосунки розлогих лезо-трав,

є затоки запінених примх,

і є чорні сонця

на білій березовій корі.

Є.

Невимагай.

(Нові поезії ч. 12-13, 1971)

Ікона часу

Щоб завершити

пророчі непевності цілістю,

ікона часу

накладає щоденне тавро

на м’які трави хотінь

і творить зносини,

обережно окриваючи

холод землі

і пору

зміни обличчя.

(Нові поезії ч. 12-13, 1971)

Цирк

бундючий крик дивовиж

на докучливій арені пих.

натовп мужчин

під галасливими звуками

розцебрених жінок.

візерунки задумів

саркастичних акробатів,

що кружляють швидко центрофуґою

на гладких кобилах людських примх.

(Нові поезії ч. 12-13, 1971)

Маляр і натурниця

Улесливі промені

хтивого світла

порочно всмоктуються

у захват

білого волокна канви;

притаєна пристрасть

лагідно злягається

із лінією

соковитих почувань

натурниці.

(Сучасність ч. 6, 1971)

У кімнаті

Коли

знайомі

прийшли у кімнату

вони застали

втечу стін

і шорсткі очі

стелі.

Не спостерегли

скрито схрещених

почувань,

що ще

хвилево барилися

на абстрактнім взорі

покривала.

Рот

відкритого вікна

нагадував

втечу.

(Сучасність ч. 11, 1972)

Дотик

Дотик, лагідний;

неначе скошений льон

лежить його присутність

на наших змучених тілах.

Ми в уяві мандруємо

нескінченними плаями

втомленої втіхи

і шукаємо кволих слідів ласки

на розтяглих променях усміхів.

Дотик теплий;

немов літепла вода

розкішного водограю

заливає нас його солодка втома.

Він грається у піжмурки

із розлиплими серпанками губ

і накликає пестре хвилювання

дивних приблуд ірію,

що пролітають леготом лебединої ласки

на вигладжених шиях шепітливої втіхи.

Дотик, він,

мов м’який листок зелених дерев

розколиханий теплим нітром радости

лоскоче небо наших споминів.

(Втеча)

У лісі

у лісі дерева сонцем

у лісі

змучені уяви заснул

під старовинним

мохом

на гладких полосах

зелених відцихів і

снять про

соняшні дерева

у лісі дерева сонцем

сняться

сині очі

твого неба

дивляться на мене

зором

невинного листя хоч

я знаю

що твоє галуззя

уже

давно

зрубали лісоруби

снилися

(Втеча)

Баляда про втомлене тіло

Надворі мрячний ранок,

і промені сонця

ще не встигли зніяковіти

на білих брижах дня.

Моє тіло ліниво лежить

на м’якім покривалі ночі

і догоряє жовтим полуменем

віддаленого маяка.

Думки плиткими альбатросами

кружляють розгубленою дугою

довкола щілин янтарного світла

і розбивають свої глибинноокі лоби

об масивну глухоту черепа.

Тоскність непевности злизує

неспокійний стовпчик цікавости,

питає:

була ти зі мною вперше?

(Втеча)