Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Марко Царинник
Частина перша

МАРКО ЦАРИННИК (1944)

Марко Царинник народився в Берліні. По війні перебував з батьками в переселенному таборі ДіЛі, в Авґзбурзі. В Філядельфії, в США, куди перекали його батьки, Царинник скінчив середню освіту й вищу школу. Студіював англійську літературу в Пенсильвенському університеті. Під кінець шістдесятих років переїхав до Торонта, в Канаді, де живе й працює як перекладач і публіцист.

Крім поезії Царинник пише літературознавчі й фільмознавчі статті та багато перекладає на англійську мову. Він автор книжки Олександер Довженко: поет як фільмотворець (англійською мовою), Кембрідґ-Лондон, 1973. Досі переклав і видав: Більмо Осадчого (1976), У карнавалі історії Плюща (1979), Тіні забутих предків Коцюбинського (1980) та поезії Василя Стуса. Зредагував також збірку поезій В. Сіуса Свіча в свічаді. В його доробку зберігається збірка поезій Падіння світла.

*

Серед сучасних українських поетів Марко Царинник, мабуть, чи не найрадикальніший у звільненні своїх віршів від семантичного співвідношення поміж означаючим і означимим. Можна б навіть сказати, що у його поезії перше є другим, що перше не виконує функцію засобу чи посередника, а тим самим є ціллю самою в собі. Коли б взяти його широко знаний вірш „Суньголов додому» як синекдоху його поезії у цілому, то ця зосередженість першого на самому собі стає надто наглядною. Вважати, отже, його вірші логічним чи інтуїтивним збудником якогонебудь значення чи змісту не потрібно. Кажучи дещо технічно, коррелятивна семіотика тут не придатна. Це, однак, не значить, що ця поезія, щось на зразок „заумної» поезії російських футуристів, семантично стерильна. Кручених, Хлєбніков та інші футуристи не тільки ставили наголос на означаюче, але вони також намагалися творити поетичну мову, радикально відмінну від існуючої. Царинник цього не робить. Він користається наявними ресурсами української мови, з тим однак, що свідомо, чи можна б сказати, інтелектуально, відмежовує слово як фонему від слова як семанти. Але, користуючись існуючою мовою, він, у той самий час, не в змозі контролювати її естетичну сприймальність, так що, не дивлячись на його творчі наміри, його поезія все ж таки провокує різноманітний зміст. Мистецька вага цієї поезії, однак, зумовлена цими намірами, цебто творенням певних словесних структур за принципом мови як емпіричного, а не як понятійного факту. Тим-то вірші Царинника стоять ближче до так званої „конкретної» поезії, ніж до поезії російських футуристів.

Як і треба очікувати від такого роду віршотворення, основними його прийомами є, в першу чергу, сенсорні складники слова, цебто звук та вигляд. Тому звукогра та візуальна конфігурація у поезії Царинника і є основними засобами їхньої побудови. Ось перша строфа „Суньголов додому»: „Первинно п’яне чадо, /чадровий невід водиш, /незайману гробницю/ різких і мрячних чварів/ із мого твориш червня,/ бо сім’я заперечень/ між нас вмирає в чвані/ зеленим ваготінням/ непринятої брані,/ що інок з’їв почварний.» Звичайно, можна б, за допомогою парафрази, перевести цю стансу на такий чи інший загально доступний зміст. Мабуть кожний допитливий читач робить це для себе. Але навряд чи така парафраза мала б загально зобов’язуючий сенс. Ціллю поезії Царинника і є позбавити його вірш від таких семантичних узагальнень. Чисто емпіричний аспект цієї станси є, отже, значно вагоміший від її евентуального змісту. Вона ефективно алітерована, клясично ритмізована; її лексичний склад різний, її слуховий ефект гіпнотизуючий. Вона близька до музичної фрази. Вона є мистецтвом у чисто сенсорному значенні.

Не всі вірші Царинника зумисно позбавлені спільного семантичного відповідника, оскільки він творить не окремими словами, але часто уже існуючими словосполуками. Фактично, до поезії як чисто емпіричного предмету він дійшов не зразу. Його ранні вірші вагітні, хоч і не завжди чітко, реферативним змістом. Ось, наприклад, вступна станса із „Солоних снів:» „Я в синь засну і сину напишу, /Що сон — це віщий дар і кін усіх/ Тривань і стовп на древнє луб’я.» Готові словосполуки Царинник бере із різноманітних сфер мовлення без уваги на будь які суспільні табу. Цей факт зумовлює в його віршах наявність вульгаризмів та прозаїзмів, які, однак, у контексті його поезії не обов’язково виконують обумовлену їм функцію.

Поетична творчість Царинника для української літератури цікава тим, що вона відкрито антитетична до її традиційно позамистецької заанґажованости що вона відмовляється стояти на сторожі життя поза мистецтвом.

І. Ф.

Орат вертається з півдня

Головач:

Брами рік зачинені

Громада:

Зачинені брами рік

Головач:

Духи мерлих пурхають

мов громаддя комах у навечір’я

Громада:

Що танцюють у навечір’я

Головач:

Громаддя комах що танцюють у навечір’я

коли ніч поночіла

коли сонце зайшло

коли сонце поночіло

танець комах — вихор мертволистя

коли бур’я заричала

Громада:

Коли бур’я ричить

Головач:

Ждемо того, що прийде

Громада:

Того що прийде

Головач:

Того що скаже: ви — ходіть; ви — ідіть геть.

Громада:

Що скаже: ходіть; ідіть.

Головач:

І він прийде до своїх дітей

Громада:

До своїх дітей

Усі разом:

І тут кінець

(Нові поезії ч. 12-13, 1971)

Озброєна любов

ти дуже проста

і вірш мій про тебе

мусить бути простий

коли ми наближаємось

до отвору вулькану

узбіччя якого

заросле короткою травою

ти шепчеш мені на вухо

що знала дівчину

яка боялась

що коли хірурги

розріжуть їй черево

звідти випурхнуть рої бджіл

і вона опиниться порожня

це ніби просто

це було б дуже просто

якби не те

що ти маєш себе на увазі

і що в моїм вогкім кулаці

холодніє стерилізований скальпель

(Сучасність ч. 5, 1973)

*

що робити коли знати що не робити

написати на воді роман із заголовком

що робити коли не знати що робити

намалювати на повітрі картину з назвою

що не робити коли знати що робити

вирізьбити з вогню скульптуру з назвою

що робити коли не знати що робити

зліпити з глини людину з іменням

що робити коли знати що не робити

(Сучасність ч. 4, 1974)

Падіння світла

Марті

Ма pensee se pense.

- Mallarme

за мною променіє

завтра

мов сьогодні

око оглядає

думка думає себе

беззмінно змінна

удосвіта крізь двері

дерева спершу голі

тоді брунькують

насіння коріниться

проростає гине

овоч падає

гниє

ліжник збивається

і стіна поруч ліжка прохолодна

коли торкають мокрим плечем

нагору й наниз

наниз те що падає

нагору те що росте

але повільніше

повільніше

поля порожніють

пізнє листя темніє

розчісуєш косу

і вікно що дзеркалить тебе

теж за мною

насіння коріниться

проростає

несеться нагору й наниз

туди й назад

іуди те що вмирає

назад те що народжується

нагору те що падає

наниз те що росте

нагору й наниз туди й назад

у відбитому світі все що доходить

спускається несеться

рука що підношу до сяйва

повниться

що ж я даю тобі

крім того що світло

дає

але швидше швидше

ніж світло

чи повільніше

(Сучасність ч. 9, 1973)

Коловорот

(Фрагменти)

I stand at the back of a room

and you have just entered.

- Strand

1. Розкол

C’est faux de dire: On pense.

On devrait dire: On me pense...

Je est un autre.

- Rimbaud

а я спинивсь в кутку кімнати

із сну очунявши мерцем

на березі пам’яті й бажання?

крізь око проколює сяйво

студене павутинну оболонку мозку

пульс скритовбивчо б’є в скроні

кірка снігу пружинить під ногою

мульке ліжко гнеться

наче ніжка розколена

горобці й голуби клюють

покриті послідом брили

і я засуваю пожовклу фіранку

підземні води муляють надри

ожеледь облягає обгризлу кору

сунеться в розколини та скелі

чорна крижана охиза

гофрує склогостре море

вода у склянці колишеться

присутні хвилі морять кругляки

підмивають коріння пісок і криги

каміння гладшає сливе прозоріє

уздовж обочин і каналів

пляміє сніг сажний

павучиха снує павутиння

речі старіють снядіють

збирають намул і стають непотрібні

балькон лежить розвалений у ламані

на статуях Венеції відламано члени

шельф то меженіє то січе

і смокче морозяну кручу

і тьма колеться в абісалі

що ж тоді лишається

коли твій голос ниряє в нурти

і мій голос лягає поруч нього

нирець в ополонці арктичної затоки

що полює за потонулим криголамом

і усе що я кажу

ллється таємним потоком

із твоїх скляних кісток?

по вузьких в’язких пасажах річки

швидшають косяки шуги через

сутки піщані коси й шлюзи

розливаються широкоутробні водойми

обмивають зелені лишаї

обліплюють стіни м’якушкою

з лушпиння помаранч і калу

абісальне тиснення таке натужне

у заплющеній пратві твого ока

і я так багну проплисти до неї

що не вбагну що ти думаєш

і звідки ти прийшла

холод пронизує пах

у пролизнях гойдається волосся

незабаром ти скинеш туге пальто

та білі босоніжки і сонна кімната

стане кесоном для моєї крови

нетля гніздиться в червоній

сукні що кільчиться під столом

світло глазурується і гусне

у шарудкий лискучий цельофан

літепло дзюрчить з іржавого крана

невмите обличчя тороситься під паком

ти тільки щойно увійшла

4. Злагода

Хіба ж не всі ми — єдности луна

В скороминущій і пустій відміні?

— Плужник

і я спиняюсь у кутку кімнати

грім спить у плавні

червотока шовковиці вгинає

оболонку набряклої ночі

пастух безплідних місяців що вирушив

до гирла довгої ріки й назад

до витоку до джерела Лі Бо

веде твою кістляву руку

в зруйноване вагітне місто

оточене колючим дротом

де пісок пахне гноєм

шукавши дружбу писавши листи

дітям що пропали чи дітям дітей

хлопчина гребе картоплину з жару

стерня коле йому ноги

коли він біжить за матір’ю

для каркасів згорілих бомбовозів

і нам що пропали писавши

персиковий квіт тече за водою

отакий лишив він лист

писав? при якому світлі? каганця

місяця сонця? скажімо

що світло змінилось скажімо

що незмінний час став

постійний як постійна зміна

по тугій шкалі до рожевих цикад

до гнилих медуз у спеку на пляжі

морська вода від них стає темніша

ніж уява мертва що снить

про дітей що пропали коханців

що пропали друзів що пропали

але хтось таки лишається

коли вимпели вогніють над аеропортом Єрусалиму

і сухотрави на узгір’ї займають вмить

і в невигубнім вогні: блискуча мідь

сяйві крила і колеса

очей що не мають кінця

як і ми не маємо кінця

у злагоді без кінця

обрій темніє низьке небо

висне над пустелею заводь

чекає припливу води і риби

хробак гемблює гори

кріт корпається в мулі

павук шкутильгає по бузунах

міль повзе до полум’я

розчепірені пальці суховію розплющують

левад і піль ороговіле око

і пам’ять колесує у долоні часу

лискучий паркет павутиниться

боса нога шпортається

на сонній почовганій плиті

і зслизає по лабіяльній магмі

говоривши зі мною ти завжди казала

що без косогору немає рівнини

без рівнини не може бути повороту

говоривши з ним ти казала

що без повороту немає відходу

без відходу нема косогору

у русі безрухомі у безрусі

рухомі ми завжди починаємо з кінця

і кінчаємо завжди у початку

ти тільки щойно увійшла

5. Проливень

Не говорить мла, де смерть з початком

спить в одній одежі

— Осьмачка

і Лі Бо спиняється в кутку кімнати

дощ облямовує кам’яниці

білим прапором струмує

на підлогу шорстке простирало

хмари гуснуть над сіверким світлом

що б’є підошви й гребні хвиль

повітря гусне в кисле молоко

просочується в ніздрі й горлянку

Лі Бо ланцює струмінь

слідкує за поплавцем розмотує

волосінь спльовує в долоні

Ізар шліфує бетонні брили

жене торішнє листя лебідь

ледь тримається проти бистрини

у сусідніх кімнатах знову

грюкають шухляди й двері

я ж не знаю нічого

склянка падає з стола

крім сніжних верхів’їв Альп що біліють

намистом черепів і тазів потоплеників

у густому глеї глибинних рифтів

і тихої впертої мжички

що роз’єднуючись у хмарі і тайкома

єднаючись у річці хилить

нас до осереддя і віддиху

що вгинаючись навколо наших слів

нас вгинає і згущує навколо смерти

мов обшарпані фіранки навколо вітру

бо ж любов ані не знає

хто п’є її

ані не перечить

чи це лишається

коли мій голос виринає з нуртів

і твої груди колують медузами в несписанім

кільватері і розстібаючи ґудзики знову

й знов ти знизуєш плечима

і скидаєш туге пальто

в кімнаті де нікчемна правда

пружить хмари й дощ

і зшиває зарубцьовані тканини

м’якіші ніж гладкі здорові пасма

над довгими слизькими губами кряжів

і проливень урізує нігті

в спину і нутрощі виснуть

і гарячі калюжі тіла

розливаються в розкошланій мерві

і задиханий вугор борсається в бережині

і проміння порскає у скляніюче око

і він в’юниться й гризе свій хвіст

і водорості вплітаються у зябри

і підвішавши його мотузком Лі Бо

обрізує опецькувату шию

здирає шкуру й оголює

рожевосіру плоть і бачачий

і бачене зливаються в єдине сяйво

що тьмяніє і тьмяніє мов чумацький шлях

а тоді в коловороті тоне й щезає

і одне стає двома

і два стають трьома

в споконвічній круговерті світла

у невидному свічаді що є богом

а в трьох виходить одне як четверте

і лишається лиш те що поза сяйвом

і ти тільки щойно увійшла

(Сучасність ч. 2, 1985)