Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Наталя Лівицька-Холодна
Частина перша

Всі публікації щодо:
Лівицька-Холодна Наталя

Поезія:

Вогонь і попіл, Варшава, 1934 Сім літер, Варшава, 1937

Поезії старі і нош (включає нові збірки: На грані, Перекотиполе і Остання дія), Нью-Йорк, 1986

Проза:

Шлях велетня, біографічна розповідь про Шевченка, Нью-Йорк, 1955

Наталя Лівицька-Холодна народилася на хуторі своєї баби біля Золотоноші, на Полтавщині. В 1912 році вступила до Золотоніської гімназії, але через воєнні й революційні події не могла скінчити середньої освіти, бо в 1920 році мусила виїхати з батьком, який був міністром уряду УHP, до Варшави. У 1922 році поїхала до Чехословаччини і вступила до подєбрадської їямназії, яку закінчила в 1923 році. У тому ж році вступила на студії романістики в Карловому університеті в Празі. Наступного року одружилася з малярем Петром Холодним-молодшим. В 1927 році поетеса вернулася до Варшави, де у Варшавському університеті закінчила студії. У Варшаві була співорганізатором і активним членом літературної групи „Танк».

В 1944 році поетеса виїхала на захід до Оффенбаху, а після Другої світової війни опинилася в таборі переміщених осіб (ДіПі) в Етлінгені. В 1950 році емігрувала до США. Жила в Нью-Йорку й працювала в старечому притулку, а потім на фабриці коробок. У 1957-1987 роках Холодні жили в Йонкерсі біля Нью-Йорку, а тепер живуть в гірському „українському селі» — в Ґлен Спей.

*

Творчість Лівицької-Холодної - це безперервна лірична фіксація різнорідних станів душі поета-жінки: від романтизованої, з проблисками щастя молодости починаючи, — і темною, з проваллям розпачу й трагедії старістю кінчаючи.

Перша збірка поетеси Вогонь і попіл (1934) містить головно лірику кохання - дещо гіперболізовану, дещо екзальтовану. Лірична героїня адресує свої почування й видіння мужчині, в образі якого синтезуються властивості воїна, мистця чи поета. Відчуття героїні то глибоко ніжні, то палкі, жагучі й темні. Де-не-де, з’єднуючи фізичне й духове, земне й позачасове, поетеса підносить кохання до рівня містики.

Увага другої збірки Сім літер (1937) зосереджена на громадській, або патріотичній ліриці. Властиво, це та сама трансформована любов (у цьому випадку — до України) — така ж палка, пристрасна й глибока, як і в першій збірці. Кінцеві вірші цієї збірки позначені передчуттям трагедії, зловісности та „стефановичівської» кінцесвітности.

Друга світова війна спричинила прогалину в творчості Лівицької-Холодної. Вона повернулася до поезії лише у 1944 році. Вірші, написані після 1944 року, були зібрані в трьох збірках (На грані, Перекотиполе, та Остання дія), які в 1986 році були включені в книгу Поезії старі і нові.

Вірші у збірці На грані, написані між 1944 і 1967 роками, віддзеркалюють глибокі й темні настрої поетеси та її песимістичне відношення до світу. Жорстокості Другої світової війни, які до кореня зрушили свідомість світу, сколихнули й світобачення Лівицької-Холодної. Вона сприйняла світ і життя як „гірке питво» і „трагічний кін», відчула себе чужою в світі, „немов у труні». В непривабливій, чужій і сірій дійсності (особливо нью-йоркській), поетеса знаходить клапті світла й хвилини ліричних проблисків лише в особисто-інтимному кутку, або в звертанні надій до Бога. Поетеса, відійшовши від ідеалізованого минулого й не увійшовши в сучасне, наче зависає, опиняється без ґрунту.

Наступні збірки — Перекотиполе, що охоплює 1968-1976 роки, та Остання дія (1979-1985), - підкреслюють відчуття передостанности. В обличчі „старости собачої, що дивиться в душу... пусткою бочки від сміття» розмова з Богом приносить поетесі прояснення душі. Однак строфи занурення в долю жінки, яка, незважаючи на старість, відчуває красу і тримається руху життя, виходять найбільш завершено. З ходом років усе, що було особисте, стає загальним; що було буденним, стає універсальним.

Лівицька-Холодна належить до тих поетів, стиль яких встановлюється від першої збірки. Він у неї традиційний, зрівноважений, з регулярною ритмікою. В ранніх творах поетеса найчастіше вживає ямбічні катрени з перехресним римуванням. Рими її, точні чи приблизні, звуково вишукані, у гармонії з мелодійним порухом вірша. Найпомітнішою властивістю поезій Лівицької-Холодної є музичність, але не в сенсі інструментації, а в сенсі мелодійности і легкости, як у народніх піснях.

В пізніших віршах Лівицької-Холодної „традиційні версифікаційні шабльони зникли — як писав Іван Коровицький (Слово ч. 10, 339), — поглибилась вимовність... Змінено побудову вірша, зламано рядки... Мова набрала семантичної конкретности, музичність — ускладнення». Крім цього, витончена але пряма образність її ранніх поезій стає драматичнішою і внутрішньо більше напруженою. Фоніка, завдяки звуковій асоціятивності, стає вільнішою. Ритмічна структура рухається ширшим руслом і часто переливається в ритмічні нерегулярності.

Лівицька-Холодна є, мабуть, найчільнішим представником „жіночого» варіянту поетичної творчости. Вона понад 60 років, наче в щоденнику, нотувала глибину жіночої любо ви і жіночої відчутности життєвих протиріч. Цим II поезія унікальна, а її місце в літературі - особливе.

Б. Б.

*

Осінь малює стежки,

позичивши барв у Тебе.

Очі Твої, золоті жуки,

спливають промінням з неба.

Осінь співає псалом.

(Поезії, старі і нові)

Сон

Снилось мені: не засміченими,

не нью-йоркськими нетрями йшла,

а стеливсь мені заквітчаний,

не затоптаний шлях.

Снились - пелюстки, як діти безгрішні,

рож, що розквітли вночі в садках,

і краплі дощу, великі, як вишні,

що спливали радістю по щоках.

Снився - в руках, з хвилювання тремтячих,

жовтоблакитний стяг...

А вранці...

дивиться в душу старість собача

пусткою бочки від сміття.

(Поезії, старі і нові)

Перед відходом

Замовкни, серце, замовкни!

Не жди! За вікнами ночі стяг.

Не вий голодним вовком

на стернях життя.

Уже дороги не в Київ,

уже не Дніпром Гудсон...

І мовчки Юрій над змієм

стоїть із мертвим списом.

Не злинеш уже шляхами

Телесикових птиць...

Бо ось відмикаються брами

не цього світу в’язниць.

(Поезії, старі і нові)

День за днем

В серці замкну уривки мелодій,

споминів клапті і фільми снів,

годі плакати, скиглити годі!

День прийшов, день шукає нових днів.

Ночі для мертвих, для незрячих.

Вдень дивись і живи!

Небо простромлене сонцем гарячим,

вітер лиже леза трави.

Чом же стою одна на порозі,

в очі вбираючи вулиці світ?

Там зустріне мене на розі

чорне дівчатко й ясний привіт.

Потім ітиму назад обважена,

тугу сховавши в торбі на дні.

Вітер прискочить до ніг і скаже:

день пройшов,

день доганяє нові дні.

(Поезії, старі і нові)

*

Терпко в роті і терпко в серці, —

чи серцем це зветься тепер? —

Чорний птах відкриває дверці

в таїну останніх вечер.

Чи ж приймеш до свого столу

мандрами змучену вкрай?

Йду до Тебе спроквола

аж з-понад круч Дніпра.

Йду, щоб припасти в покорі

Тобі до стіп...

Доки дух у постійній зморі

не осліп.

(Поезії, старі і нові)

Весна

Дощ залізним гребенем дряпає

за вікном сосну.

Заслонили хмар кошлаті лапи весну.

Заливає душу повіть несказанних

і

несказаних слів,

і гойдається серце, як човен,

на верхах лихих бурунів.

А сонця недожитих днів чорта роги

закривають з чорного літака,

і сплелись життя дороги

синіми взорами

на руках.

(Поезії, старі і нові)

Дощ

Дощ мав прийти коло восьмої,

а прийшов о десятій,

тонкими пасмами дрібноросяно

впав коло хати.

А жінка чекала напружено,

виглядаючи кожну краплю.

І стогнали сосни так тужно,

що жінка заплакала.

(Поезії, старі і нові)

За вікном

Душа моя їсти просить,

душа — пискля ненаситне.

А на небі зорі, як просо

на полив’яну миску розсипане.

Розчахнулись в вікні сосни-каліки,

пролітають за ним березні й лютні

і пливуть стрічками ріки,

як думки у моря незбутнього.

За вікном шляхи розбіглись,

розігнались на заворотах.

Чого ж ти, душе моя, скиглиш,

виглядаєш когось на воротях?

Не жди...

Не прийде ніхто із серця дарунком,

не підніме тебе хоч на милиці.

Самота і старість — твої опікунки,

старі панни з пісними лицями.

Але світ за вікном — хороший-хороший!

розгортає у безвість свиту

і сипле світляною порошею

у твою пелену розкриту.

(Поезії, старі і нові)

На порозі

В кімнаті затишно й безпечно,

в вікні рогатий обрис місяця,

немов рогалик недопечений

на череп’яній неба мисці.

Навколо мене тиха змова.

І я слухняна бути мушу,

і я ні подихом, ні словом

святої тиші не порушу.

Душа у місяця на розі,

і всі світла в світах засвічені...

і я стою, мов на порозі

у Вічність.

(Поезії, старі і нові)

Безпричальність

Я не рватиму більше квітів

на землі моєї полях.

Але їх так багато в світі

для таких безпричальних, як я.

Я не сію і не збираю...

бідна хата в чужині моя,

але світ від краю до краю

належить таким, як я.

Сходить сонце щодня уранці,

заростає квіттям земля

для дітей, для бурлак, для коханців,

для таких, як я.

(Поезії, старі і нові)

Буря

Заберуть

останній тиші клапоть

вітри кошлаті,

що женуть

із півночі,

і кострубаті лапи

смерек у вікна битимуть на сполох,

і скоро прийде ніч, і чорна й гола,

і серце самотою защемить, і в вуха

глухо вдарить

чорний молот.

(Поезії, старі і нові)

Малюнок з вікна

Висипав Господь пір’я торбу

на оголену землі спину,

запнув обрій

теплою хустиною.

Заплелись ялинок коси

білими стрічками,

і кіт, босий,

сніг лапками

ледве торкає.

(Поезії, старі і нові)

А тюльпани квітнуть

Вологою хусткою

паморока під сонцем зависла,

артритом пальці хруснули,

біль до колін прокотився.

А тюльпани квітнуть ... і серце живе.

Весна фіялками плаче.

І життя у вічність пливе,

незадуману...

непередбачену...

(Поезії, старі і нові)

Пробудження

Тяжко будиться зо сну весна,

протирає заплакані очі вітром,

на листочку крапля одна

весело вбирає сонця світло.

Це за вікном. Коло мене кіт,

лащиться муркотливо

так,

ніби для нього весь світ

у моїй руці пестливій.

(Поезії, старі і нові)

Присутність

Присутність ... доторк руки,

очі,

що дивляться крізь мене й не бачать,

і тепло, що за всі ці роки

трохи простигло наче...

Присутність ... і тільки.

Та коли її нема,

в хаті холодно й вільго

і на душу спадає пітьма.

(Поезії, старі і нові)

Остання дія

Я п’ю шовковість самоти,

як ніч спиває заходу останню червінь.

Я знаю — прийдеш

Ти і знов ковток цілющого зачерпну.

Жовтяві маски вікон робляться ясніш,

а темрява в кімнаті все густіша,

з-за хмари місяц, — мов татарський ніж,

і міряє удари серця тиша.

А я, я - дух,

актор містерії нічної,

ще інші діють тут зі мною:

остання дія йде, кінчається вистава,

і я — остання ява.

(Поезії, старі і нові)

Спека

Сонце розтопленим маслом в кімнату,

думки немов окуні на пательні,

і хочеться або заверещати,

або заснути десь у пітьмі костельній.

Невже ж це буде останній мій червень?

Серце затихло, природа не дише.

Догори ногами перевернене, життя

спинилось в розпеченій тиші.

(Поезії, старі і нові)

Ще одна безсонна ніч

Улила б я свою печаль

в твої очі, що як дзеркала,

і душі своєї печать

до душі б твоєї приклала.

Щоб пізнав, що таке любов

і її нездійсненні мрії,

щоб хоч раз заридав і...

замовк в безнадії.

Ще одна безсонна ніч,

іще зойк без відгуку в пустку...

не струсну тягару із пліч,

тільки пальці в заломі хруснуть.

Наче сльози з усіх очей

всього світу зібрала ніч ця,

і ріка їх тече

через мене у Вічність.

(Поезії, старі і нові)

*

Так душно в світі! Не чую стіп,

душа як в колючім дроті.

Лічу й не лічу цих діб,

що слізьми і потом скроплені.

І лічу й не лічу. А час,

наче кінь баский, утікає.

Б’є годинами час, б’є копитами чвал

на межі життя і відчаю.

(Поезії, старі і нові)

Бабине літо

Кульбаби одцвіли і мрією пухкою

із вітром пурхнули кудись у далечінь.

За ними серце злинуло у неспокої

стежками маячінь.

Минуло літо, тільки бабине горить ще,

спадає листя на траву, неначе кров,

і баня неба молитовно пнеться вище,

темнішає немов.

Весь світ стоїть, мов храм розсипаний штудерно,

весь Божий світ яріє барвами яси.

І хочеться благать: очисти нас від скверни,

Сотворителю краси!

(Поезії, старі і нові)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.