Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Мойсей Фішбейн
Частина перша

МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН (1946)

Поезія:

Ямбове коло, Київ, 1974

Збірка без назви, Мюнхен-Нью-Йорк, 1984

Мойсей Фішбейн народився в Чернівцях. Спершу вчився на факультеті економічної кібернетики Новосибірського університету, згодом перейшов на філологічний факультет. Там же почав писати й перекладати. Відбувши військову службу на Далекому Сході, переїхав до Києва й закінчив філологічний факультет Київського педінституту. Працював у головній редакції (літератури) Української радянської енциклопедії. Почав публікуватись у 1971 році в журналі Вітчизна. В 1979 році емігрував з Радянського Союзу. Тепер живе й працює в Мюнхені.

Фішбейн багато перекладає. В київських виданнях публікував переклади Гайне, Бодлера, Неруди, Арґезі, Блаґи, Аді та інших. Як журналіст друкується в українській, німецькій та російській періодиці.

*

Судячи по поезії Збірки без назви, звести творчість Фішбейна до одного чи навіть однієї спорідненої групи визначувальних критеріїв неможливо. Коли б погодитись з припущенням, що поетичну творчість збуджує і визначує поетична творчість, а не буття, то в його творчості можна б помітити наявність взаємовиключаючих впливів радикально відмінних поетів. Отже, йдеться тут не так про естетичну чи поетикальну погодженість його тексту, як про його здатність поєднати ці впливи з власним голосом, покорити і підпорядкувати їх власній творчій настанові. У тій же збірці поміщено 56 перекладів, коли можна назвати їх перекладами, а не переспівами із 11-ти мов. Більшість із них, фонічно й образно, радше тяжіють до його власної творчости, ніж до їх оригіналів. Цей факт підказує нам думку про те, що тоді, коли поезія Фішбейна відлунює різновидну поезію несумісних поетів, то творчість цих поетів, в його озвученні, у багатьох відношеннях, стає сумісною.

Така концепція поетичної творчости унапрямлює і його власну поезію. Сорок шість поезій у цій Збірці розмаїті за своєю тематичною доступністю; вони то семантично відкриті, то герметично закупорені, то експресивні, то кокетують з сюрреалістичними співставленнями. Фонічно, однак, вони залишаються в межах тональної організації мови, переважно ямбу та подекуди анапесту; строфічно, як висловився Юрій Шевельов, — в межах сонеїдности.

Поезія Фішбейна, як і поезія поетів, яких він перекладає (мабуть, і тому він їх перекладає), завжди вагітна зумисним змістом. Порожніх віршів або семантично нейтральних, з перевагою звукової оркестрації, у нього немає. Цей зміст, як було уже сказано, або доступний, або закритий, але ніколи не відсутній. Він торкається то чітко особистого світу поета, то загально людського. Без підкресленої емоційности, драматизму, але майже завжди вдалими метафорами, Фішбейн говорить в своїх віршах про незбагненність буття, про його повторність, про його ілюзорність, про його вічність. Рятує цю тематичну абстрактність від небезпеки перетворення її у віршову метафізику образна система його віршів. її він творить із слів і фраз поточного лексикону, і тим самим не тільки її конкретизує, але також надає їй образну видимість. Філософія стає поезією. Вічність, наприклад, щось як Гераклітівське „панта рей,» тече рікою із небуття правічности, час точиться повільно, по краплині, життя — це спекотна, споконвічна мить. Вузько суб’єктивні теми, як еротика, — елегійно стишені, заховані у спокійну тканину елегантно різблених слів („і коли спекота й сік в сполученні палкому заграють — над знемогу над утому»). Взагалі, музична тональність віршів Фішбейна клясично витончена, позбавлена неочікуваних контрапунктів та звукових зударів. Вона не навантажена семантичною функцією.

Десять „віршів про тварини та про весну,» призначених для дітей, мають амбівалентний характер. Хоч вони створені манерою дитячої поезії, але, в той самий час, піддаються символічному прочитанню. Їхнє включення у Збірну без назви не треба вважати випадком.

Фішбейн-поет-поліґлот. Впинившись поза Україною, а тим самим втративши українського читача, він може вдатись до творення поезії іншою мовою. В такому випадку, українська поезія стала б біднішою. Сподіваймось, що цього не буде.

І. Ф.

Кол нідрей

І вчуєш голос. Горня білина

І білина пустелі. І між ними —

Той голос, та мелодія сумна.

Торкнешся й мариш звуками сумними.

І та сльоза під пучками твоїми —

Мов до небес натягнута струна.

(Збірки без назви)

Пам’яті Павля Целяна

В нічній пустелі дитинча самітне.

З води у безмір голос тихо квітне,

І звуки тінню линуть по воді, —

Нечутна тінь маленьке місто вгорне,

Крізь небуття відчужене і чорне

Вдивлятимуться очі молоді.

(Збірка без назви)

Ріка

Із небуття правічности текла,

І спека відбивалася у плині,

Точився час повільно, по краплині,

І кожна з них торкалася тепла.

І птах ширяв у білій височіні,

І тінь його завмерлого крила

На плин лягала, і вода несла

Не тінь саму, лише відбиток тіні.

Оту спекотну споконвічну мить,

Оту густу, повільну крапелину,

Завмерлу в білім просторі юги,

Ріка несла крізь темряву століть,

І вже не чути нам отого плину,

І в безмірі зникають береги.

(Збірка без назви)

Ab antiquо

Заходять очі — смеркне у світах.

Торкнула ніч одежини роздерті.

Пошерхлі губи. Кружеляння смерті

Чи десь невидно кружеляє птах.

І пилюга, і присмерк на вустах,

І присмак виноградини і крові,

І молитви пошерхлі вечорові,

Що вже за мить обернуться на прах.

І зрана ні притулку, ні оселі,

І тільки безмір білої пустелі

І виднокіл — одвічні терези.

І це блукання краєм, завше голим,

І завше там, десь там, за видноколом

Видіння виноградної лози.

(Збірка без назви)

Ab antiquо ІІ

Виднокіл розхитала юга,

І зотліли знебарвлені рядна.

Полуднева спекота нещадна

На розпечене горло ляга.

І осліплого птаха політ,

І спекотою спалений ранок,

І знесилені порухи бранок,

Від яких відмовляється світ.

Спеку птахові в очі налито.

У пустелі висиджує літо

Недолугих сліпих пташенят.

Пташенята вигнань невидющі

Полишили свої шкаралущі,

І натішився бранками кат.

(Збірка без назви)

*

Коли мій спраглий зір, моя жага воскресла

Навпомацки ведуть мене за виднокіл,

Де спека, де смага торкнула тіні тіл,

Де розгойдали день жаждиві стиглі чресла,

Де хвиля тишину до безвісти понесла,

Де тишина росте із предківських могил,

Де порухи крила вкриває вічний пил,

Де в чорну праглибінь лягли солоні весла, —

Вчуваю, як летить за мною навздогін

Крізь віхолу сльоза моя осиротіла.

За спиною полон холодних білих стін,

За спиною полон холодного світила

І скрижанілий світ засніжених долин.

Оглянутися... ні, оглянутись несила.

(Збірка без назви)

*

В пульсуючі години віщих слів,

Години вищих вибухів — пречиста —

Крізь німоту, крізь календарні числа —

Медову млость і пахощі плодів,

І темінь зародка, і ту напівпрозору

На тлі спекоти лінію бджоли,

І тінь зела зволожену, коли

Її в завмерлу полудневу пору

Перетинають риби,

смак вина,

Що набирає мить передосіння, —

Несе мені, немов благословіння,

Ця гомонами повна тишина.

(Збірка без назви)

М. Л.

...а тоді це була корба,

вона більше не співає з тобою

в хорі рідних голосів...

- Павль Целян

... ще корба, ще колодязний спочин,

Ще пітьми прямовисної принада,

коріння ночі, колихкі свічада

з відбитками прадавніх порошин...

... ще корба, ще забутий перстю слід,

ще голоси, загублені у персті,

ще погляди, проваллями розверсті,

ще кров, яку перейдено убрід...

... ще корба, човен, перелітний птах,

забутий спис у вічному розгоні,

юга, понтійський вітер біля скроні,

ще німота молитви на вустах...

(Збірка без назви)

Яр

І

У вранішню тишу

б’ються крила птахів.

Самотній голос.

Самотня зірка.

Ще не зітерті вчорашні сліди,

вечір без колискової.

Ще з люстра не зникли

вчорашні обличчя.

Ще спить

Рохеле без дірки в скроні.

Самотній голос.

Вже зірки нема.

Птахи дивляться на землю

з холодного неба.

Човгання. Гамір. Рипіння. Тупіт.

Вони йдуть

холодною твердою бруківкою,

тисячі люду

йдуть між твердих невблаганних стін,

вони несуть

Рохеле без дірки в скроні,

ось вона, скроня,

дитяча скроня без дірки,

вони несуть її туди, до кулеметів.

Човгання. Тупіт. Рипіння. Гамір.

З неба

на землю

дивляться птахи.

II

Понад Бабиним Яром летять журавлі —

вересневе ридання.

Понад Бабиним Яром летять журавлі —

як надія остання.

Чорні тіні летять у важкій тишині,

у своїй самотині,

понад осінь летять, понад ночі і дні

ці тіла журавлині.

І несуть недосяжність на кожнім крилі,

і зникають у мреві.

Понад Бабиним Яром летять журавлі,

ці плачі вересневі.

(Збірка без назви)

Бджілка

Туди, де гречка біла,

В солодкий білий світ,

Мала бджола летіла,

Пахкий лишала слід.

Лиш під моє віконце

Той слід пахнув медком —

Його злизало сонце

Рожевим язиком.

(Збірка без назви)

Півні

Півні співають опівдні,

Співають опівночі півні, —

Які ж то годинники дивні

Мають вони в курнику?

Чуєте: — Ку-ку-рі-ку-у-у!..

(Збірка без назви)

Вуж

З усіх вужів найвужчий вуж

кудись повзе між двох калюж.

Найвужчий вуж повзе чимдуж,

і так собі міркує вуж:

— Де б я не був, де б я не жив —

я найпринадніший з вужів,

найсимпатичніший з вужів!

(Збірка без назви)

Верблюд

У верблюда — перестуда,

Ну й халепа у верблюда...

Хоч верблюдова оселя,

Хоч верблюдова постеля —

Це розпечена пустеля,

А не поле снігове —

Він невдахою живе...

(Збірка без назви)

Про чаплю та їжака

І не важко

анітрохи,

аніскільки,

на одній

нозі

стояти

довгоногій чаплі.

І не важко

аніскільки,

анітрохи,

анікрихти

на маленьких

ноженятах

їжакові

бігти.

(Збірка без назви)

Ведмідь

Він був простий собі ведмідь

І жив серед ведмедів,

Та мріяв блискавку зловить,

А зблиснула — не вгледів.

Лиш літо листям відшумить —

У меді, у живиці, —

Знов до весни засне ведмідь,

Бо жде він блискавиці.

(Збірка без назви)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.