Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Роман Бабовал
Частина перша

РОМАН БАБОВАЛ (1950)

Поезія:

Навіщо про те згадую?, Лювен, 1969

Подорож поза форми, Нью-Йорк, 1972

Омана молока і листи до коханок, Бельгія, 1985

Нічні перекази, Брюссель, 1987

Роман Бабовал народився у бельгійському місті Льєж. Середню освіту здобув у Малій папській українській семінарії в Римі. Від 1968 до 1975 року вчився на медичному факультеті Лювенського університету в Бельгії, де захистив докторат медичних наук. В тому ж університеті спеціялізувався згодом у ділянці ядерної медицини. Тепер працює лікарем у Шарлеруа.

Крім оригінальної творчости, Бабовал займається перекладами з бельгійської, французької та італійської літератур на українську мову, а також перекладає на французьку українських поетів (Голобородька, Калинця, Воробйова).

*

У першій збірці Навіщо про те згадую? Бабовал, шукаючи власний поетичний шлях, потрапляє то на ґрунт традиційної поетики, з якою перегукується регулярними віршами, то на ґрунт шестидесятників, з якими перегукується образами. Іван Фізер у рецензії на цю збірку відмітив, що „вірш Бабовала — це радше мозаїка різних понять, різних образів, різних, часто незінтеґрованих, лексем». Але згодом крізь цю мозаїку все частіше проривається власний голос Бабовала, що позначився емоційно наснаженими і глибоко проникливими метафорами природи та інтимно-внутрішніх краєвидів душі людини.

Збірка Подорож поза форми — це серія верлібром скомпонованих мініятюр про людське кохання на тлі ометафорених і оказкованих лаштунків природи. Вишуканими тропами поет змальовує складне відношення ліричного героя до своєї коханої, до природи, до щастя та смерти. З іншої перспективи ця збірка становить суцільний цикл віршів про життєвий шлях людини від перших кроків до її останнього порогу. Поза поріг цей поезія Бабовала не проникає.

В Омані молока і листах до коханок — збірці стилістично вивершеній — поет заглиблюється у дві головні теми, властиві всій його творчості: кохання і природу. Природа Бабовала представлена метонімічно: хмара, наприклад, „зависає на плечі сосни», „осліплі соняшники ходять по саду», „бджоли строять медяні весілля», а синиці „тишею полощуть горла». Розділ „Листи до коханок» тематично й композиційно сукупніший. Це цикл любовних віршів, написаних верлібром і прозопоезією, в якому ліричний герой епістолярно розкриває своїм коханкам містерії природи і разом з ними проникає в природу. Йдеться в цьому циклі про сутність кохання, коли стежки, які „ведуть поза виміри кохання» стають чужими, а закохані, вмираючи, не мають навіть часу розпитати, „за якими урвищами — щастя».

Збірка Нічні перекази своїми поетичними засобами, візією і образністю відмінна від трьох попередніх. Все у цій збірці, наче в калейдоскопі, в динаміці, що, в свою чергу, витворює враження дивовижно-сновидного світу. Поет ніби „входить у сон» і занотовує спостережені й пережиті там дива. Ця збірка, як зауважив І. Фізер, „зосереджена на алогічних, раціонально не контрольованих пережиттях ночі». В ній, як і в попередніх збірках, найбільшим „дивом» для Бабовала є природа. Він надає їй онеіричний характер: деревам птахи „звивають гнізда в обіймах», для горобців підводять „драбину до осінніх виріїв», а птахи залітають в ока ліхтарів і „клюють щасливі сни». Але насправді вся ця метафоризація і феєризація природи веде до символічного зображення людини — до ілюзорности її щастя, до нестійкости її кохання, до її самотности і смерти. Поет бачить людину слабкою, яка в темряві шукає себе впомацки, — „у найнятих совістях» та з „підлими радостями». Тільки в коханні вона з’єднується з природою і робиться незвичайною. В акті кохання людина і природа самоутверджують себе і переходять поза власні межі.

Бабо вал висловлює себе головно метафорами, вільним віршем та подекуди прозопоезією. У вільних віршах поет майстерно перериває рядки в несподіваних місцях, посилюючи цим почуття дивовижности, не перериваючи при тому плину ритміки. Все ж основним прийомом стилю Бабовала є метафора, за допомогою якої він поєднує реальні елементи з надреальними. Його метафори часто викликають враження сюрреалістичности, але такими вони насправді не є, бо, маючи символічний вимір, вони ведуть до світу природи і людини, а не до надреальної царини.

Хоч творчості Бабовала характерна безупинна зміна, все ж його поетичний доробок зберігає властиву йому стилістичну самобутність.

Б. Б.

*

день

наче сливка

з небом розмальованим

на спині

в мілкій калюжі

розпечена щока

сонця

губи заростають

зеленим

віттям спраги

голубам

під сніжні крила

поприв’язані конвалії

весни

долоня як незвично

свіжа шлюбна

постіль

блакитно стигне час забутий

мов іграшка

з попсутою пружиною

день

наче сливка

з сонцем розмальованим

на спині

(Навіщо про те згадую?)

*

я досі не спромігся угадати

чим пахне льон і

чим смакує попіл

ти розпустила в морі літо мов

розплетене волосся

альбатроси мимоволі випили

дощенту

твоє тіло

(Подорож поза форми)

*

ми перестали довіряти

казці

у криницю кинули

останню крихту

місяця

присіли

край світанку й

стали звільна кволе щастя

лущити

немов квасолю

(Подорож поза форми)

*

слова твої

твоє волосся

мила

пахнуть то дощем

то смертю

вітер осінню мені засипав жили

я розтрощу морю голубий хребет

і стану говорити голубам про хліб про

шкіру віку

(Подорож поза форми)

*

хмара,

що зависла на плечі сосни, щодень розказує мені, як хвильоребре море таїть розпач раненого альбатроса.

як осліплі соняшники ходять по саду, хапаючи за білі поли вітер: вже віддавна-давнього забувши форму сонця.

як по вуликах бджола самотня строїть медяні весілля.

присяде завтра хмара ближче, на долоню ляже: і, мабуть, розказуватиме привітніші новини.

(Омана молока)

Досвітнє

затріпотів ще півень мимохіть:

ковтнувши знехотя останню

окрушинку сну. осінь віддала

леліяний листок вітрам: взялися

сурмами вітри до вирію скликати

в’яле листя, задрижала аж земля

спросоння, як зіницю хмари

проколола нагла блискавиця.

дубам примарилось на мить

вигнання пахідермів.

коли собі синиці тишею

полощуть горла: сонце

стає таке подібне до

клубочка павутиння,

що — жах!

(Омана молока)

Поезія про кохання - 1

над ранком, як

серед життя,

побилися пляшки залиті сміхом.

ти босоніж прибіжиш,

загорнена в легеньке літо,

припадеш мені

до тіла

теплою провиною.

: між нами ширші

відстані, як між

двома зернинами

секунд.

(Омана молока)

*

коли кохаєш.

ні! ні! — не наддирай ще пальцем обрію!

ще не буди птахів, які гніздо

сплели у наших грудях, не полохай

зачарованих птахів.

не роздирай солом’яних

усмішок нігтем полум’я.

не говори про сірі віддалі,

закинені за день.

коли кохаєш.

(Омана молока)

4 січня

як полюбив я, панно, вас!

пси гавкають звуки дрібні, як зорі.

для вас я викрав у подруги осени кольорові олівці та накреслив: дитячий сад; вухо місяця, що висувається з-під ночі; й коней вогняних, що поза хижі дебрі відвозять снопи пригорілого літа.

над нами — розстелені сувої, пошиті з крилець метеликів, і небо свіже, свіжіше від білого хліба, чваниться широкими плямами ваших очей.

як полюбив я, панно, вас? не знаю.

(Листи до коханок)

11 червня

мої слова не долетять до тебе.

між відгомонами і призабутим морем розстелилося густіше павутиння; вітряки вітрам зовсім обгризли крила, ноги.

сни про тебе — кругліші від овочів, що родяться на дні легенд.

мої слова не долетять до тебе.

стягну до стіп тобі зубами небо: напрочуд м’яке, і море тьмою занімілих риб наповниться, чуйним прокинусь деревом, скажу дупляво, що люблю люблю люблю твою примару і тоді найпершому прохожому хрестом ляжу на плече, щоб хоч на мить самотність заперечити.

до тебе пишу неадресовані листи.

(Листи до коханок)

25 липня

я приніс тобі - в рукав сховавши - місяць вкрадений і пару золотих зірок, для тебе позбирав усі розсипані уламки дзеркала,

за яким щезла твоя перша

усмішка.

коханко ранішня!

коханко довечірня!

чом

ти не дозволила мені тебе перекохати?

хто ж завтра твої коси розплітатиме в солом’яній імлі?

хто ж завтра роздягатиме твоє ім’я між двома краплями дощу,

від яких іржавіють уста?

механічно в’януть паперові квіти на стіні.

(Листи до коханок)

11 грудня

так страшно забути найпершу

так страшно забути останню

коханку

однісінької ночі.

так страшно назавжди забути сонце, з неба випадково блискавицею видерте: чужі стають від віків протоптані стежки, що ведуть поза розміри кохання.

так страшно у труні почути вістку про власну смерть, на роздоріжжі років загубивши пам’ять.

не розпитавшись вчасно за якими урвищами — щастя.

(Листи до коханок)

Жалобна пісня

співай!

я не вмиратиму іще

хоч майже привітала вже

мене земля хоч вже й

чорнозем приголубив душу хоч

зів’яли квіти намальовані

бджолою восени.

про мене ще гудуть (співай!)

ліси довірливі й ріка

на тисячі струмків роздерта.

хоч вже лягла

навколо пам’яті глибока тьма.

співай! ще може виживу.

співай!

(Нічні перекази)

В моїм селі

1

в моїм селі на дні криниці

досі зберігаються для божевільних

місяця відламок,

а води немає,

не було.

2

тисячами вимирали у моїм селі

птахи,

коли ти вибиралася безповоротно

за покоси, і донині

в нас птахів немає.

3

в моїм селі дідам зів’ялу пам’ять

розгризає

вогке

літо, і

запродується за порогом ніч.

4

в моїм селі

безсила —

навіть смерть.

(Нічні перекази)

Білі ночі

птахи влетіли

в око довгих

ліхтарів й

замовкли.

(повз нас, крізь нас —

мов табуни осліплих коней, що

в пітьмі чвалають навмання

несамовиті по степу —

крізь нас,

повз нас:

секунди мчать).

птахи закрилися

по ліхтарях і неутомно

кожному клюють — один

по одному — щасливі

сни.

(Нічні перекази)

*

заснули райдуги у теплоті твого волосся

і серце розірвалося від музики.

проникливо так не гляди на мене!

душа моя — немов в амебній оболонці.

зажди!

пройшли крізь нас дощі — розгнуздані казкові коні,

зажди!

ми ж добрели лишень до берега години,

що визначає невиразну межу між

кінцем ілюзій та початком споминів.

зажди!

нехай доп’ю до краплі твої хтиві очі.

не розпинай вітрів, що мимрять про кохання легендарні.

у сонця викрав я один ще день горіховий і сміх

кульбаби: небо знов над нами, як твоя роздерта сукня.

зажди!

бо прийдеться завчасно нам умерти.

(Нічні перекази)

*

павук замотує густі ліси

росою й сонце меркне на

розхитаній стеблинці.

палахкотить

солома небосхилу: в заграві

червоний кінь скубе

березовий листок і шум

пом’ятої трави.

ти на ніч роздягаєшся

до самоти, до розпачу.

дарма тобі лякатися:

сова безсонна

твою цноту буде

стерегти до ранку.

(Від острова до острова)

*

перша пташка

море від землі відрізала крилом.

друга пташка

дзьобом відтяла його від небосхилу.

третя пташка

море безборонне випила до дна.

(Від острова до острова)

*

росте щораз густіший ліс між нами,

коли непрошений на лезі самоти

навпомацки підходжу до твоїх воріт.

дрімає між твоїми персами

великий загадковий лебідь, що —

годуючи мене своєю плоттю —

ніколи, кажуть, не умре.

(Від острова до острова)

Безсоння

Щоночі між грудьми твоїми

Умирає літо. Ходить вітер

В чоботах огню по пам’яті.

Вистукує хтось палицею

Час. Щоніч гуде комахою

Безсоння. Заростає бур’яном

Вузенька стежка, що веде

До сну. Щоночі умираємо

Безпам’ятніші на границі

Пристрасти і ранку.

(З подорожніх записок — з архіву)

Облуда

Коли до молока домішую

Отруту, я — найбільший

Серед ворогів своїх.

Уранці розбиває тишу

Птах крилом: тоді ми

Божеволієм. Коли тебе

Заманюю під шкірку помаранчі,

Ти — нечутно медянієш і

Година тане. Я тоді

Собакам твою душу віддаю.

(З подорожніх записок — з архіву)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.