Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Ірина Макарик
Частина перша

ІРИНА МАКАРИК (1951)

Ірина Макарик народилася в Торонті, в Канаді. Вчилася на факультеті англійської літератури Торонтонського університету, де в 1980 році захистила докторську дисертацію. Від 1981 року викладає в Оттавському університеті.

Поезії Макарик друкувалися в Сучасності, Нових днях, Жіночому світі та інших журналах. Вона також є автором двох наукових англомовних праць: Комедійна справедливість у Шекспіра (Comic Justice in Shakespeare), 2 томи, Зальцбург, 1980 та Слово о збуреню пекла, українська драма 17 століття (About the Harrowing of Hell; A Seventeenth-Century Ukrainian Play in Its European Context), Оттава-Едмонтон, 1989, і головним редактором-упорядником двох інших: „Живий документ» (Living Record»: Essays in Memory of Constantine Bida), Оттава, 1992, та Енциколпедії сучасної літературної теорії (Encyclopaedia of Contemporary Literary Theory), Торонто, 1993. Крім цього друкувала літературознавчі статті й рецензії українською й англійською мовами. Мешкає в Оттаві.

*

Із чотирьох основних джерел поетичної творчости — сенсорного сприймання, нескутої уяви, сноподібного переживання і висновкого мислення — поезія Ірини Макарик є, переважно, продуктом першого. Цей факт має всебічний вплив на її творчість. Вона, по-перше, відбувається в межах наявного факту, то спостереженого, то пережитого; по-друге, вона відтворює радше ніж створює дійсність; по-третє, вона передає цю дійсність синонімічними порівняннями радше ніж важко доступними метафорними замінами. Наслідком такого творчого процесу є вірш, вільний від семантичних двозначностей, без зосередження на словесній незвичності, без експериментування словом як акустичним фактом. Відтворення того чи іншого факту є чи не основною функцією її поезії.

Про яку дійсність йде мова у поезії Макарик? Про довколишній світ; про особисте щастя, що „просякає кожну клітину тіла»; про неспокій душі; про Тутанхамона в „темниці саркофагу»; про народження дитини — одним словом, про те, що знайшлося в діяпазоні її світобачення. Дійсність ця, передана дійсним, а не умовним способом, не є, однак тільки реферативною довідкою чи тільки автобіографічним фактом. Чому? По-перше, вона передана за допомогою службових часток „як» або „наче» вишуканим порівнянням („наче галуззям самітних дерев,») та орудним відмінком („свіжим дощем доброти,» „замороженими усмішками»), а, по-друге - майже щоразу зіставлена з відповідним узагальненням. Наприклад, остання станса вірша „Дас евіґ вайбліхе» (Das Ewig Weibliche) зіставляє „розрите болем і втомою тіло» матері після народження дитини із „силою тисячолітніх жінок;» у відкрито автобіографічному вірші „Наталі в рочок» — невинність власної донечки з первородним гріхом. Така конструкція у Ірини Макаргас є майже домінантною.

Пише Ірина Макарик вільним віршем, ритмізованим синтаксичною реторикою, радше, ніж звичною прозодією. Мова її святково піднесена і вільна від манірносте та афектації. Зосередженої уваги на власному голосі або пародіювання інших поетичних текстів у її поезії не помітно. Голос її звучить вірогідно і переконливо.

І. Ф.

*

Поковзнулася в минуле,

де палахкотіли мідяні плями

поміж золото-бронзовими деревами,

де розгукане листя замоталося у вітрі,

а невидима рука заганяла

стада диких хмар,

де гірський пейзаж укритий

живими, невтишимими красками, —

а ти все слідив за дорогою,

що стелилася перед нами.

(Сучасність ч. 5, 1971)

*

Відкрила тобі стежку, щоб не заблудив

у самоті.

Розгорнула шлях, бо вже осінь,

а осінь завжди смутна.

І я хотіла крізь вічність розвіяних споминів

З’єднатися з другою душею через пустиню.

А ти і так заблудив.

Не знайшов стежок, слідів осени,

не помітив їх ніжне зідхання.

Ти дивився на землю і загубив небо, —

І полинув в забутті моїх думок.

(Сучасність ч. 5, 1971)

*

Різнобарвисті думки зливаються

в осінь.

Любов палає жаркими красками,

смуток криється в бронзовім,

а тут і там жовте листя самотности.

(Сучасність ч. 5, 1971)

П’янію від повного келиха щастя,

що обливає мене свіжим дощем доброти,

пульсує, просякає кожну клітину тіла,

до самої істини мого буття,

де сяє та зірниця,

яку ти мені подарував.

(Сучасність ч. 5, 1971)

*

Сивіє день перед тьмою ночі:

Наче галуззя самітних дерев,

Здержує похиле небо

Від дотику

Людських душ.

(Сучасність ч. 7-8, 1972)

Неспокійна душа

Прагне жевріти

У вічному слові.

Життєва снага,

Притоптана

Запорошеними усмішками,

Палає в сухому чорнилі,

В точності неточних слів.

Неспокійна душа

Втікає

Від попелястих облич

І горнеться до спокійних обіймів

Гарячих слів.

Переливає думки

В дзбанок вірного паперу.

І, спочивши там,

Кричить своєю силою краси.

(Сучасність ч. 7-8, 1972)

Катакомби

Була тиша померлих століть

хоронена плісню і мурами,

була тиша мовчазних мученників

відділена філігранними маками

від живих душ.

Була тиша — свята, смертельно-спокійна.

Гроби відкрито, таємниці зраджено,

тиша зронена.

Отець в чорній беретці

провадить гурт овець,

а на їх питання

живий порох святих

відповідає — тишиною.

(Сучасність ч. 3, 1973)

Груднева ніч

І

Шматок зблідлого місяця

наліплений на замшово-чорному небі

зазирає з-поза тенетів дерев.

Смуги сивих хмар сунуться

черепашим темпом

і замотуються в лісі хмародерів.

II

Ніч — безсонна, довга ніч.

Коли ж моя барка знайде притулок

від мозкожерних слів?

Коли фантазія сна своїми хвилями

магічно обвине

мої замучені очі?

Коли прилив спочинку

лагідно заллє людську пам’ять?

Ніч — безсонна, довга ніч,

впала тягарем на мої зіниці

і хитро моргає на відпругу сна.

(Сучасність ч. 3, 1973)

Пристрасть

Це мене ведуть до того пекла —

табір людожерів —

скорчі мозку: Дахав.

Це я дивлюся на великий гриб —

моя Гірошімо —

це я дивлюся на безглуздя галокосту,

на рани твоїх нелюдських сиріт.

Це мене закопують

в кістяну землю

Бабиного Яру.

Це я згодом засліплена

роздираю свою подобу.

Це мене вивозять на Сибір

за красоту чистої думки.

Це я без братів

за братів сумую,

це я бездітна,

за своїх дітей страждаю.

(Сучасність ч. 3, 1973)

Базиліка

в спокої стухлої древности

безсловний мармур —

холодно-білі святі,

заціплені Пресвяті Діви

в кольорах Рафаєля,

вирізьблені чудеса —

затаєні шпари світла,

похмільно-високі вітражі

шепчуть

прославляють

людину,

її силу й духа,

віддані

тому, що живе у всіх хмарах

(Сучасність ч. 1, 1975)

Тутанхамон

Молодий княже,

Ти пішов назустріч смерті,

обдарований

золотом, ляпісом, алябастром

і китицею любови

від княжни-подруги.

Тебе положили

в лоні єгипетських скель,

в темниці саркофага,

щоб ти вічно грався

в молодого короля.

Тутанхамоне,

далеко поза берегами

всеродючого Нілу,

чи не дивно тобі нині,

чи не дивно?

А може ти і вгадав,

вказав легкою усмішкою,

що все зрозумів:

ми тобі поклоняємось, —

ті, які ще не гралися

в примирителів

сучасного з вічністю,

придивляємося в твої

зіниці праісторії,

щоб впізнати свій власний

легкозапашний порох.

(Сучасність ч. 9, 1984)

Дисидент

Голос Івана Хрестителя

з пустині страху і порожнечі,

кричить, остерігає, засуджує

тих ополохів солом’яного мозку

тих носіїв гнилизни духа

тих плазунів льодового серця

які знизують плечима,

ховають голови.

Новий апостол пророкує,

здушивши іскру власного страху,

скинувши кайдани своїх бажань,

забувши про власну небезпеку.

А тоді, коли голова розталася

з тілом,

коли на срібній мисці

стала жертвою для жирної лукавости,

для жадібної Соломеї,

коли вуста неохоче перестали

розгортати неспокій,

тоді, в глибині безголосої порожнечі

постають ще інші голоси,

відгомони заграви слів

неживого,

і родяться нові апостоли.

(Сучасність ч. 9, 1984)

Наталі в рочок

Ти нас сотворила наново,

не промовивши ні слова, —

отак,

сама собою.

Твоє народження нас відтворило.

Ми граємося в твойому Едемському городі:

здивовані, вдячні, захоплені.

Для нас оновились

світло й темрява,

суша,

тварини,

найнезначніша пташка.

В твоїм городі ще нема змії,

і ти своєю невинністю

стираєш нам пам’ять

про вигнання і гріх.

(З архіву)

Das Ewig Weibliche

I

Вагітна Тяжка,

як паркий літній день;

приземнена,

як доспілий гарбуз,

обличчя наповнене материнством,

потіхою і страхом.

II

Невидиме

Стукає з темряви,

з-поза світу, в світі,

без свідомости — свідоме,

лякаюче й чудне.

III

Розлука

Довгий день муки:

хвилі болів приходять,

відходять,

приходять

відходять,

в ритмі

симетричного страждання.

Нарешті кров

і нестримане тремтіння:

огортаючі, все сильніші хвилі

підносять, кидають, ламають

незнайоме тіло.

На хвилях притомности

в крещендо блискавиць

вислизає дитина.

IV

Дитя

Великими спокійними очима

тужно

дивиться на заясний світ.

V

Матір

Розрите болем і втомою тіло

радується,

радується,

радується,

силою тисячолітніх жінок.

(З архіву)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.