Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993
Люба Ґавур
Частина перша
ЛЮБА ҐАВУР (1957)
Люба Ґавур народилася в Клівленді, Огайо, в США, куди у 1949 році емігрували її батьки. Вищу освіту здобула в Кент стейт університеті. В 1986 році вступила на факультет словянських мов і літератур у Торонтонському університеті, в Канаді, де здобула ступінь магістра. Від 1988 року живе й працює в Нью-Йорку.
Поезії Люби Гавур друкувалися в журналах Сучасність, Термінус та Каспер-Вайомінґ стар трібюн (англійською мовою). Ґавур перекладає з української мови на англійську і навпаки.
*
Люба Ґавур писала англійською мовою і лише нещодавно почала писати також українською. В основному, її поезія зосереджена на внутрішньому світі. І навіть коли поетеса зображує зовнішню дійсність, то вона, як правило, відбиває емоційний стан ліричної героїні. Наймаркантнішою властивістю її поезії є тяжка, згущена емоційність. Поетеса передає її або безпосередньо, або посередньо, — чи то, наприклад, зображуючи музику, яка вібраціями стікає по спині й звуком всякає в кості; чи то описом кімнати, в якій „схил стіни — білоглухий, жарівка — глупосліпа, нерухомі завіси — німі»; чи описом природи. В образах природи, щоб передати свій емоційний стан, Ґавур часом вдається до паралельного зіставлення: зима, наприклад, „ховає спомин червня в мошисте зимне ложе скель», коли в’яне любов коханців.
Але найчастіше природа своїми властивостями передає стан почуттів людини: „ягодами кривавиться потік», або осінь „пекучими смугами пряде солодкий смуток з гіркими піснями». Природа ніби стає нервовою системою людини, відчуває її болі, страждання, смуток, любов і радість. Часом Ґавур єднається з природою, наприклад, у вірші „Нині я рослинна» занурюється в груди дерева, обгортається листком і лежить „в ложі страти», п’ючи вуглеве вино, переціловуючись з камінням. Це не є метаморфозність, а, радше, вчування себе в природі чи вчування природи в людині.
Зрозуміло, що так насичена емоційністю поезія є відкритою до теми взаємин жінки з мужчиною. Ґавур трактує цю тему дещо амбівалентно: з одного боку, жінка відкидає настирливе залицяння мужчин, їхні жадібні погляди, як „голі вужі», а з другого боку — знає „цю палку тайну тіл у погляді минулім, у скрутах крови».
Ґавур пише в дусі модерної чи, радше, пост-модерної поетики. Образність її співзвучна з сюжетом; вона густа, емоційно насичена й динамічна: „колом застигає лушпиння крови», каламутним сном „стигне любов», а небом розтягається „жилаве хитання галуззя". Поетеса має добре відчуття мовної евфонії, яке спостерігається в ритмічному поруху її віршів.
Творячи на грані свідомого й підсвідомого, Гавур вносить в українську поезію незвідану тему психічної відцентровости.
Б. Б.
Вінцем
Багряними іскрами
січе
місячний серп
підморсьві ниви.
Вінком
білого вогню
сковує самиць-русалок
у водяній свічаді.
Луками пливе
місяцем змотане латаття,
ллється орбітними звенами
струм.
В шари багнистого надра
падають зорями зерна.
Гнеться у хвилях
світило.
Ягодами кровавиться потік,
багряніє білий біль.
У вічному вінчанні —
місяць, вода, вона.
(Термінус ч. 2, 1987)
Саксофон
Тягне тугу
ланцюгом єдиної ноти.
Вібрації
топлина
стікає
по спині нагрітій.
Звисаючий звук
солодким димом
обвиває
незасиченого,
чадить кадильним
чаром,
розмотує вузли,
шовком по шкірі
купає душу
і всякає в кості
розгойдані.
(Сучасність ч. 2, 1988)
Сущий
А. Винницькому
З кишені розсукав хребет,
через ліве рамено кинув тінь.
Простяг зір по сузір'ї й
уп’явся в краєвиди тьмяноясні.
Примаривши предвічне зело,
рачкував по круглих могилах
розтрушеного вітру,
стрибав по стернах діравих суден...
В п’ястуках — ключ без дверей,
в трепетних клітинах — тягота століть.
Чисто-оким, біложаристим
прокотився стрімголов
між лезами життєсна.
Прокормившись на обручах
блискавиць, плоди слів
літерами згинав...
З каменякінетики ліпився,
струни розбіжні
напругою сплітав.
Стовпами, рейками
Стопами, точками
Звенами телеграф —
розплющилось око
язика.
Загубив своє
Забув себе
Здогнав його єси —
Реве, рве
Є, стає.
Зап’ясткою хапнувши всесвіт,
приклав вухо й
відмірює кармазинний
ритм.
Ранений ангел,
Проколенобілопомазаний.
Пилом, полетом
Цеглами, рулетами —
біліє.
(Термінує ч. З, 1988)
Нині я рослина...
Нині я рослина —
в грудь дров’яну занурилась,
клітиною вросла.
Обгорнулась листом,
змоклим перецвітом.
Нині я рослина —
покорена, гнила.
Платтям глини
скорчилась з корою
в пневу домовину.
Нині я рослина —
стовбурів сестриця.
До худого хащу хилюсь,
захищаюсь пусто віттям,
вітрів кислих сіллю.
В’ялим волосом склонилась,
лице осиріле
розсипалось струччям.
Листопадна я, росою
всохлий день затерла...
Сонцем не п’яніла,
не розлила соків.
Лежу в ложі страти —
вуглевого випю вина,
перецілуюсь з камінням.
Нині я рослина,
в кільці держу насіння.
(Термінує ч. 2, 1987)
Міражі
Скорчилось над білиною
сонце —
Стесана стигмата.
Тінню — чорний ключ птахів.
Млистим небом —
жилаве хитання галуззя.
На дно очей
сипляться сльози спалені,
чорніші від чорного.
Гар.
У краєвидах сну,
як мені полум’ям біліти
до ливня яснини?
Розгортаю побляклі картини,
змітаю почорнілий поріг.
Рум’яним колом
застигає лушпиння крови.
В сновидах невгасимих,
як не патосом чорніти?
Як не скорбіти шрамами?
Дном очей, мовою мрії —
видніти,
виднітися —
мета.
(Термінує ч. 2, 1987)
Майже зима
Горнеться до затвердлої,
змерзлої землі вогкий,
гірко-солодкий запах
гробокопного листя,
змитого дощем
в розмоклі криївки
прогнилого коріння
і в пітьмі
ховає спомин
червня
в мошисте
зимне ложе скель,
саме коли
наша любов в’яне.
(Сучасність ч. 2, 1988)
*
Лягла циганська тінь
і сповиває світло.
Шестикрила осінь
пекучими смугами пряде
солодкий смуток
з гіркими піснями
і тає, тає в сутінках тиші.
(Сучасність ч. 2, 1988)
