Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Михайло Михайлюк
Частина друга

МИХАЙЛО МИХАЙЛЮК (1940)

Поезія:

Інтермеццо, Букарешт, 1971

Мурчик кіт упав з воріт, для дітей, Букарешт, 1975

Проза:

Біле-пребіле поле, Букарешт, 1974

Не вір крику нічного птаха, роман, Букарешт, 1981

Літературознавство:

Слово про слово, Букарешт, 1983

Михайло Михайлюк народився в місті Сереті Сучавського повіту. Закінчив філологічний факультет Букарештського університету; працює в редакції газети Новий вік. Крім поезій, пише також дитячу літературу, прозу й літературну критику. Його проза, в якій наявні інтроспективний погляд в психологію і будні людини та оригінальна композиція зі своєрідними переходами з минулого в сучасне і навпаки, є, либонь, центральною в його багатогранній діяльності. А його гостра літературна критика служить інтелектуальним каталізатором для української літератури в Румунії.

*

Михайлюка тривожать протилежності буття. Тому, як писав Є. Мигайчук, він вдається до „філософських роздумів над долею людини, життя якої діялектично прекрасне і, водночас, трагічне; прекрасне нестертими слідами на пройдених і непройдених дорогах і трагічне своїм кінцем». Люди для Михайлюка — це наче „незрячі дерева у лісі», які, позбавлені духового зору, неспроможні проникнути в понадземну височінь; для них — „непроглядна...голуба теміньу висі». Трагічний також зміст їхньої діяльности: вони будують храми і тчуть дороги тільки на те, щоб заблудитися „по дорозі до смерти». „Прекрасному», про яке згадує Мигайчук, поет присвячує менше уваги. Та коли він звертається до нього, то виходять оригінальні рядки, глибокі ліризмом і почуттями. Як наприклад: „не нанизуй слідів ти у сад, що давно солов’ями одцвів».

Поет, з нечисленними винятками вільного вірша, творить манерою традиційної прозодії. Він селективно і вдумливо добирає словник, різко карбує контури рядків і строф, а в підтекст своїх поезій ставить інтелектуальне зарядження. Свої, назагал усталені поетичні засоби, він усучаснює наскрізь модерними образами, які — в контрасті до загальної тканини віршів — драматичні, а то й експресіоністичні, як, наприклад: утроби гробів — це „проти неба чорні рани», „від блискавок небо кололось навпіл», „камінь нидів на сухоти» і тим подібне.

Своє поетичне кредо поет підсумовує такою метафорою: „виловлюю здичавілі слова..., тамуючи до них ненависть і любов, виношу їх на п’єдестал». А п’єдестал тут — канонічна поетика.

Михайлюк (знову за висловом Мигайчука) „проникає поглядом у потаємні глибини власної свідомости, знаходить у своїй душі джерела наснаги, потім з їх витоків шліфує рядки, пройняті високими почуттями». У цьому, мабуть, сутність і значимість його поезії.

Б. Б.

Голгофа

Виловлюю

Здичавілі слова,

Як предки ловили

Диких коней

У скіфських степах.

Тепер від них

Там ідоли

Вишкірені і кам’яні,

Голублені долонями вітрів.

А слів

Гарячих і солоних

В душі —

Нестримний зорепад...

І я,

Тамуючи до них ненависть і любов

Виношу їх на п’єдестал...

Як ніч,

Напнута на рогах зірок,

Мужчини пестять

Своїх або чужих жінок, —

Тоді я приручаю

Здичавілі слова...

Виловлюю слова Гарячі і солоні,

Виловлюю та заздрю предкам...

(Інтермеццо)

Марення

За мною назирці

Ідуть привиди,

Всміхаються єлейно...

В душу кидають

Дурманний трунок —

Замерзлі зорі

Білим вогнем...

Не можу сховатись

У жодній улоговинні

Мого єства...

...Лечу в безбарвний простір...

(Інтермеццо)

Застереження

Не сумуй, що забрали

Птахи з собою

Літо у вирій,

Що гребуть крилами небо

Стигле у сині.

Може, так воно й треба...

Не сумуй, що пливуть кораблі

Десь без тебе...

Може, ти ще не бачив,

На хвилях світанку

Зеленого місяця

З сиренами в танку...

Не сумуй, що не вмів гамувати

Тупіт коней далекий.

Ти, мабуть, ще не бачив,

Як квітує лілея.

Ще з твого ребра

Не народилася жінка.

Чом, як брила розлука,

Чом ламається гілка?

І, нарешті,

Що ти знаєш про себе?

Твій світ — лиш в очах...

Чи пробував тримати його на плечах,

Навіть, якщо в людини

Одне плече вище?

(Інтермеццо)

Куди мене розум веде...

Куди мене розум веде,

Сині тіні розмотую з серця

І стільки стежок заросло

Травою розлук і забуття!

Сповзають дні у безвість,

Немов піски у воду...

Куди мене розум веде,

Божевільні коні димом стають...

Стигне тупіт їх

Стручками льоду

На гіллі моїх думок.

А скільки табунів я втратив

Весною-провесною...

Куди мене розум веде,

Там голос твій ніколи не лукавив,

І яблуні бризкали цвітом,

І кожного вечора кружінь

Місяця протікав мною.

А очі твої — сонця зачаття...

Куди мене розум веде,

Відлига серця там,

Вітри — недовітрені...

Роздум...

(Інтермеццо)

Дзвонар

В пучках його буяли квіти,

Вітри від дива никли ниць,

А хмари спраглі, непривітні

Вінком вітали блискавиць.

Сферично мідь косила тучі,

Бо дзвін органом рокотав,

Од леза грому нили кручі

І час камінний дибки став.

А він, зв’язавши туго серце

Із серцем дзвона, наче вісь —

Землі і неба в ньому терням...

Дзвонар

в Титана

переріс!

(Інтермеццо)

Розколоте небо

В очах зомліло

Крижанився біль.

Від блискавок небо

Кололось навпіл.

Морозно щеміло

В суглобах вино,

В агонії серце —

На піках тополь.

Лихоманкою тік

В судорогах озноб,

Я благав часу дзвін

І волав я тривог:

„Розлуко, не смій!»

„Далечінь, відступи!»

...Лиш на груди слова

Впали брилами тьми.

(Інтермеццо)

Білий вершник

Білий вершник летів дощем,

Списи дощу

На стінах

Ставали частоколом.

Час молов вітрила,

Ліхтарі горіли, —

Хоч був день.

І поки він домчав сюди, —

Я на хвилю раніше пішов.

(Інтермеццо)

Над гробом діда

Руки навхрест —

Схилений хрест,

Край і безкрай

Всіх перехресть...

(Інтермеццо)

Балада пронеповернення

(Упавшим за волю на полі бою)

Де-не-де неба просинь у хмарах.

Блукала осінь — примара —

З червоною ружею,

Вогнем обпаленою, стужею,

Як губи пораненого солдата.

Був рів сорок п’ятий.

У селі самітність на кожному розі

Материнська, дівоча, в знемозі

Скрадалась від хати до хати.

Приходили листи,

Вертались й не вертались солдати.

Зорі — замерзлі й червоні —

Знову і знову в неостиглому дзвоні

Будили тривогу,

Кидали у душу ятріючий трунок —

Ночей безсонних і білих дарунок.

У саду білим привидом — дівчина.

Від учора з листом похоронним звінчана.

Забрела, заблукала під ранок,

Яблуко зірвала — червоне, як рана,

До лиця притулила, присіла;

А над нею —

Зозуля вніміла. Не кує.

Над світом, над селом, над дівчиною

Сонце встає.

Гріється у бездимній пожежі садів,

Кому день провіща, а кому інші ночі без снів.

Блукала осінь з червоною.

Червоною ружою-квіткою,

А вуйко Іван під повіткою

Дерев’яну лагодив ногу.

Кому сьогодні вість?

Кому подасть підмогу?

На кут цілий — лише жіночі руки.

Тут в хаті радість, а там муки...

*

Кривий поштар —

Із ташкою через плече.

В ній лист, як грань, пече.

Лист-безнадія.

Сьогодні він — для житаря Ілія.

А завтра, може, для нього.

Дорога перембга...

А там, на роздоріжжі,

З могилою в підніжжі,

Із ягодами в крові

І над хрестом в безмов'ї

Калина зажурена, хоч листя ще зелене.

В кетягах — гронах болю —

Червона сукровиця.

А як тобі, вояче,

Ще з тої світової

В її корінні спиться?

Чи приймеш ти сусідів

Для вічного спокою?

(Обрії ч. 5, 1984)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.