Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993

Василь Барка
Частина перша

Всі публікації щодо:
Барка Василь

ВАСИЛЬ БАРКА, псевдо, [Очерет] (1908)

Поезія:

Шляхи, Харків, 1930

Цехи, Харків, 1932

Апостоли, Авґсбурґ, 1946

Білий світ, Мюнхен, 1947

Псалом голубиного поля, Нью-Йорк, 1958

Океан І, Нью-Йорк, 1959

Лірник, Нью-Йорк, 1968

Океан II, Нью-Йорк, 1979

Свідок для сонця шестикрилих, Нью-Йорк, 1981

Проза:

Рай, роман, Джерзі Сіті-Нью-Йорк, 1953

Жовтий князь, Мюнхен-Нью-Йорк, 1963

Е с е ї :

Жайворонкові джерела, Нью-Йорк, 1956

Вершник неба, Нью-Йорк, 1965

Земля садівничих, Нью-Йорк, 1977

Літературознавство:

Хліборобський Орфей або клярнетизм,

Мюнхен-Нью-Йорк, 1956

Правда Кобзаря, Нью-Йорк, 1961

Переклади:

Король Лір, Вільяма Шекспіра, Штуттгарт-Нью-Йорк, 1969

Божественна комедія (фрагменти), Данте, Штуттґарт, 1978

Василь Барка народився в селі Солониці Лубенського району, на Полтавщині. Закінчив педагогічний технікум у Лубнях і деякий час учителював на Донбасі. Згодом переселився на Північний Кавказ, до Краснодару, де жив і вчився на філологічному факультеті педагогічного інституту.

Аспірантуру закінчив у Московському педінституті, в якому захистив дисертацію про стиль Божественної комедії Данте. Поет читав курс історії західньо-европейських літератур середньовіччя в Краснодарі.

Під час Другої світової війни був мобілізований, і при німецькому наступі - двічі важко поранений. Німці, відступаючи, взяли його як „остарбайтера» в Берлін на роботи. Після війни перебував у таборі переміщених осіб (ДіПі), в Авґсбурзі. В 1950 році виїхав до США. Спершу жив у Нью-Йорку, а останні два десятки років живе і творить в „українському селі», в Ґлен Спей, штату Нью-Йорк.

Василь Барка не тільки поет і прозаїк, але також есеїст і літературознавець, релігійний мислитель і перекладач. Крім Шекспіра і Данте, переклав у 1963 р. „Апокаліпсис» для нового видання Біблії в Римі. Неопублікованими залишаються ще такі поетичні твори Барки: Судний степ (епос), Океан III, Царство, Висоти, Прочанин моря (поема) та роман Душі Едемітів, перероблена й поширена версія Раю.

*

Підсумковий нарис шістдесятирічної літературної творчости Василя Барки не може дійсно вважатись її інтелектуальним еквівалентом. У цьому нарисі ми вкажемо тільки на деякі особливості його поетичного тексту, спробуємо виділити повторну домінанту і визначимо місце поета в українській поезії нашого часу. Чи Барка дійсно „найбільший поет нашого часу» (Рубчак), хай вирішує кожний його шанувальник особисто. Скажемо однак, що за оригінальністю і багатством метафор, за оригінальністю синтакси, за символічним навантаженням поезії, він, без сумніву, один із вельми цікавих українських (а можливо, й світового рівня) поетів.

В жанрово розгалуженій діяльності Барки поезія для нього була і продовжує бути центральною. Фактично, і його проза, і його есеї, і навіть його критичні статті рясно опоетизовані, сперті не так на суворо ліричних аргументах, як, у великій мірі, на „безглузду» вимову серця, на інтуїцію. Мова у цих працях неконвенційна, не зведена до реферативної ролі, а зумисно багата на спокусливу полісемію.

Від Шляхів, його першої збірки віршів, до Свідка для сонця шестикрилих, останньої, лежить великий проміжок часу. Творив він поезію у радикально відмінних умовах і вимогах. Цей факт, незважаючи на те, що увага його завжди тяжіла до трансцендентного, потойбічного, все ж таки віддзеркалився у його віршах. Однак, ці умови, ця історична безпосередність не були основним регулятором його творчості. Вона зумовлювалась широкою культурою його знання української й іноземної літератур (зокрема Шевченка та італійського Ренесансу), інтимним відношенням до народної творчості, його стійким ідеалістичним, чи навіть містичним світоглядом, та понад усе - його символічним розумінням сутности поезії. Одним словом, поезія Барки виникала то з творчо інтеріоризованої поетичної спадщини, української й іноземної, то з глибокої віри в містичну потужність Слова-Логоса, уособлюючи єднання з одвічним началом наявної дійсности.

Із двох можливих варіянтів символізму - одного, що знає, а другого, що шукає — Барка послідовно надає перевагу першому. Цей факт має показне значення як для формально-структурного, так і для функціонального аспектів його поезії. Конструкції його віршів, внаслідок цього, є виявом глибоко відчутної та інтуїтивно відкритої правди, а не випадкового, коляжного співставлення слів чи фраз. За нібито позірним сюрреалізмом цих конструкцій існує зумисний смисл, існує правда. Сам Барка говорив про пошуки „за словом вільним від пісків і намулів звички,» але не за „святою щирістю,» цебто не за правдою такого очищеного слова. Цей зумисний смисл, в його ранніх, „тичинівських» віршах більш безпосередньо наявний ніж, у його пізніших віршах. Наприклад, в Океані (на мою думку, вершинному творі поета) він чільно закодований у складній і гієрархічно збудованій конфігурації символів, яка для збагнення вимагає від читача більше співчуття, ніж звичної конфронтації із текстом. Вірші такого типу, а в Океані зокрема, набувають сакральну вагомість і загадковість.

Шукання за словом, „вільним від пісків і намулів звички» не рівнозначне довільному експериментуванню з мовою. Мова Барки наочно народня, але морфологічно і синтаксично часто неконвенційна. Вона переткана емоційно насиченими здрібнілими словами, розмовними словосполуками, омузичена народнім мелосом. Вона майже цілковито вільна від елементів спеціялізованих (з науки чи журналістики), натомість нерідко послуговується церковно-слов’янізмами. Її семантичне донесення, однак, не завжди виникає синтагматично, цебто горизонтально, але, як це часто буває в символічній поезії, вертикально.

В той час коли це донесення не завжди рівночасне із засвоєнням його текстової будови, а часто існує як спізнена і тільки провокуюча правдоподібність, ця будова, дякуючи її майже парнасівській формі, збуджує почуття звукової евфонії беспосередньо. Барка - майстер звуково-музичних прийомів, алітерацій, асонансів та всіх видів звукових повторів. Часто станса за стансою зливаються в одну музично гармонійну цілість; нерідко цілий цикл віршів скомпонований в одному музичному ключі. Весь Океан, наприклад, написаний п’ятистопним ямбом, позірна монотонність якого підсилює зорову тотожність його теми. В суто мовній іпостасі, поезія Барки, як і поезія Андієвської, має докорінно народне звучання. За мелодією вона автохтонно українська.

І, накінець, яке місце посідає Барка серед сучасних українських поетів на Україні і в діяспорі. Зі сміливістю можна твердити, що Барка — це поет, котрий, як ніхто інший до нього, синтезував, або творчо перетопив, великі традиції європейської поезії, зокрема символізму, з українською літературною традицією. Барка сьогодні — либонь, єдиний український поет, який трансформує свою глибоку зачудованість світом (а то і всесвітом) в поезію, яка, хоч і надто близько межує з сакральними, зокрема християнськими текстами, не приводить його до слухняного епігонства. І нарешті, Барка є одним з небагатьох митців слова, що з’ясовує трагедію, химерність і чар життя людини, зокрема української, своєрідно філософською, а то й теологічною спрямованістю своєї поезії.

І. Ф.

Свідок для сонця шестикрилих

(фраґменти)

Виправдання ченця ІІ

"— Е ні! як проти неба погойднулись,

то через власні змани і полуди,

що їм змальовані в очах.

Душа з неправди, з книжництва — в подумстві,

на гадані верхів’я взір кладучи,

себе до горя зачиня...

чужіє для висот незримих, в чуді —

огнем любови Божої найдужчих,

висот святих: для всіх начал.

Бог — там! неуявимий; Отча добрість,

нам з’явлена в Христі: з страждань Господніх

весь порятунок признача».

Монастирська гора

51

Високі кручі піднесли до зводів,

ось, дуб святителя, що — чудотворний:

корою проганя недужість;

і проліски на зірковій збірноті,

і камінь — лавкою: при них пригорбивсь,

для пари молодих послужний.

Відкрито краєвид, як вічність в обрис;

ріка, купаючи жалі вербові,

з віолів серебризну смужить.

А ген, весна завісу ткала теплу —

на браму безконечносте для степу:

із безлічі ланів жемчужних.

Кривда нападених II

123

До колісниці виродків вельможних

Христову церкву припрягли, в безбожжі:

ось так, самі безвірці, роблять,

обвивши ватою казань книжкових

погасле серце! дурячи, до зжоги,

себе і людність на розбродах.

Всю піраміду зман людоворожих,

де хочеш, із кропила дощ обложить,

побризка! пошесть межигробна...

При роззолоті, прибраній з грабунку,

скрізь — ревом слово в нерозбір догуркнуть,

а на душі поганській образ.

Мрія і морок з неї

356

Я думала: квітник життя повиднить

аж за всесвітні межі непрозірні,

і стане радість без кінця! —

тоді ми, ластівками квітня щирі,

за руки взявшись, будем без границі

летіти; небо в рушниках.

А тут — безодні горя розчинились

і всюди мучення людей без міри —

серця в комірки замика,

їх розриваючи щодня в розлуки;

і що ми виплачем? куди звернутись? —

як мур, нелюдськість кам’яна».

Часовня мертвих

524

Ржавіє огорожа при ясмині,

що з досвіта, галузками безквітний,

„мертвецьку» будить об шибки...

подивиться: при світлоті ячмінній,

лягла в латках селянська безгомінність —

для труноробів нешвидких.

Зійшло життя, як блискіт від мушлинки,

при морі, що, рвучи князівства димні,

в огні вітає слобідки.

Тоді ж — до неміської скойки стежка,

де, мчавши, чайка звістить нетутешня,

що іспит наново відкривсь.

Скарлат синагоги ІІ

739

З книжини, що — мов дашик птахівнички,

вичитує плачі, рядки провидчі —

равін, в сивизну обдимілий.

Він — видиво, він - скорб! шапчині звичній

чорніти, й окулярні сочевички

взлотіли: сполохами з мислі.

За всіх, тисячосвічник слова — відчит;

поломеніє в грудях та посвідчить,

що протьми прогріхів немилі.

Скрізь — мірро сонця! дужний дім облився;

смуткує: з небесами, три століття,

прогомонівши в богоміллі.

Зоряний сад

1368

Обстали, ніби мури пренастирні,

похмурі хмари — вкруг; і на „сокирки»

кривавить місяця сльоза.

Вгорі невисловимий жаль сповіривсь —

померехтівши в зірковім сапфірі:

стрілками серце пронизав.

І мов дитячий плач — в небесній смирні;

і хвилями весь біль, як з моря, збірний

з життя! похитнув на низах.

Печаль палає в мовчанці надсвітній:

відчутно, наче зріст росин на квітці,

що скорб’ю світляною взявсь.

Поганський побут І 2016

Субота, — в церкві й свічечка не служить! —

але гармошки, з розпачів недужих,

на пітьмі вулиць поревли.

Обклявся кожен двір, хоч і найвужчий;

і жили чорт горілчаний розпружив,

перекидаючи столи.

При лампочках шахтарських: осоружні

чіпляння, сварки, вбивства з-за жемчужків

дівчачих! місяць їх жалів...

та в небозводі золота пшениця

сльозами Божими тремтить — ясниться:

до змерлих, як гроби, домів.

Джерело всіх

2696

Нам напрямки відкрито нескінченні до

Сонця шестикрилих: їх проречність —

молитва їх, віки сповня,

при світлоті: зверхзаграві священній:

від трону неба, — вічности невечір

їм звідти й дужість огняна —

живої правди, що й на нашу безліч

дарована — як хліб життя сердечний

і жар цілющого вина.

Без неї серце, як ростина бідна —

без світла з неба: не цвіте в подіях,

але згнива, як тут щодня.

Справжня церква

3555

З вінком світил духовних — наречена;

як лілія Христа, серед священства:

вся в сонці білім: благодаті.

Довічного світанку не вдаремнять

фугасні вибухи і тьма яремна,

хоч „вождь» на вбивстві нагромадив.

Єсть вірні: сила в небесах блаженна! —

і ті, кого підсвітні прірви темнять,

і хто земного грунту страдник:

всі — камені в будові незнищимій,

і кров’ю Господа олтар між ними —

скріпивсь: освячувати завжди."

(Свідок для сонця шестикрилих)

Вранішня світлота

На звітрений пісок, на стежку пташу,

до сивих смутків: де покрилять! —

де й камінь, жду тебе; не перестануть

відсвічення в прозорих ріллях.

На берег бігши, вал одягся в дощик,

а блиск — як жито колоситься.

Крайнебо коло рук твоїх хороших,

мов скойка, в розсвіти розкрита.

Та — в вічності туман блакитний тоне,

та — в ніжки чайці чудо плеще.

Де ти прийшла, сіяння ллють коштовне

сто скринь: і від ромашки легше.

Та зближуються пламенні пір’їнки

від них, — сувора віє радість:

і сутінок розлуки перемінить,

мій цвіте! до човна збиратись.

(Океан І)

Надбережна грядка

Берези вбрали з полум’я сорочку,

при океані огник сіють.

Журба мені! але в жоржин щокроку

свідкую світлому весіллю.

І щиру, наче з ризи на іконах,

жаризну чорнобривці ладять...

Єдина, в їхній висвіт — одинока,

прийшла: моєму сонцю рада.

Немов від дзвону відгомін прорветься:

над овид бризк палахкотить.

Моя — дивинок нива, мати хресна -

казками в межах вікових.

Тут океан прозірно фіялковий,

що й пилом рушиться на берег.

Шляхи течуть: про стрічу місяць

молить, обличчя до троянд оберне.

І ти — моя; негоди йдуть на грядку,

там відгорять круги пелюсток.

Але і смерть ні відкрику не вкраде,

як серце, мов цвітинне, любить.

(Океан І)

Глибока осінь

Земля: ні журавлів журби не видно;

на похорон згоряє небо.

Моє, в труні! згоряє сонце: вбито

його серед гілок погребних.

І чорні корогви дощів надходять

над лісовою кров’ю в бурю.

Нам нивку кораблів збива негода,

нам — чи свічки страсні прибудуть?

З безодень ревами драконні пащі —

нам рушать хатку: скорбну білість.

Де палить блискавка, до серця впавши,

чи маки розцвітуть найближчі?

Земля — мов кармазин! від горя трепет;

з огню завіси неба страдні.

Завії суджено: терпіти треба,

де й річка почина ридати.

(Океан І)

Невідомий відхід

Ти в тойсвітті! серце недосяжне

посмутніє з білих снів.

Чи від надвіконня спомин згасне?

вже в світильній стороні.

Мов до стрічі: лан дівочний, любий! —

з поля кличучи, в сім’ю:

легіт — лан конвалій приголубить,

і сколише в тінь твою.

Чи істота рідна, з бурі чайка,

близиться в обвал зірок?..

Де з ночей пожежа нескричанна —

мчить: від звірів чотирьох.

Невидимо, — чути кров’ю в листі

до пташин, як відсвіт, чути! —

блискавки на плечах пломенистих

рушать нари через тучі.

Там любов мина, на груди склавши

згаслі руки: галузки...

Шестикрилля горличинок, з ласки,

відведуть огонь близький.

Чи з години горя, чисту згадку

в книгу океан склада...

Чи забуто душу неспоглядну? -—

що пройшла, в страшних садах.

(Океан II)

Вселенська оборона

Віється тобі листок відчаю

по ріллі течій смутних.

А крізь сон і явори читають

з блиску — про святий світник.

Бо труну від поривання звіра

при безодні ватрок сизих,

потурбовану, мов човен вирвавсь! —

дужі зберігають Жизни:

Жизни! в пламінь крильми лебедині

при будівлі, що не вмре,

а на три господи розгодинить,

висотою: в білий хрест.

Він основою над смерть постанув,

аж до поля зорениць —

від неспомного від океану

з прірви, де горіти зріс.

Та від перекладини — руками

сили неба невидимі

хресно просіяли! й розмикати —

смертників кайдани з міді.

При верхів’ї розсуд просвітлівся:

при істотах, що з огню —

повіваючи в три пари крилля,

зором нас не проминуть.

(Океан II)

Місячний вечір

Горнуться тумани й сповивають

сон безвинний твій, твій гробик.

Помира пурпурністю без краю

вечір: вечір добрий, добрий!

На фіялках скатерті морської —

місяцева скибка хлібна:

в поминання дар! вінець подвоїть

при воді, щов смерть поблідла.

Ждатиму, аж доки знак небесний

з блисками почне скликати.

І в нетлінній течії присестрить

голуб, світністю крилатий.

Все при невзоримій глибочіні

ждатиму німіш від скелі:

звідси двері в зустрічі розчинить

погляд сонця — двері теплі.

(Океан II)

Чиста прибережність

По карнизах світла - дощик ходить,

сизими руками сіє...

Випити ж, душе! згубивши гордість, —

зілля моря невесільне.

Все — злетить, над жовчну зеленизну,

вибух сивий: розбивати,

ніби в кару, кручу серця бідну,

з болями через обвали.

Всюди твій несплаканий пристанок

видно над ланами моря,

серед огнища планів, що брано —

з бурі: в грудях відговорять.

І повтори кружністю поткались,

бігши — скойку заливати.

До гробів горить небесна жалість:

обмива в собор посвятний.

(Океан II)

Вечірній відхід

Серпик звиснув! серпик найніжніший;

вкруг — мов вії немовляти.

Звиснув серпик: мовою пшениці

до волошок проливатись...

З ними крівля стала, мов гранітна,

крівля мшиста на гробниці.

Хоч і, відгади ланів, ленійте! —

стала: горем відгремиться.

Скоро попросилися з рясноти,

грядкової — рути любі:

жевріти! мов ляля в церкві вносить,

близько до пірця голубки.

Гонять горові багатства в черзі, —

моря прозелень прозора.

Чи розмечуться в обрив, де вчерствів,

трунний! — і вали розорять?

(Океан II)

Сповнена доля

І

Мох — руками старчими застеле

камінь, як забуту кару:

там, шипшино, висохлий скелете! —

впавши, сохнути до краю.

Віднесе потік, думками добрий,

десь на острові дотліти:

поруч, при відчиненому морі —

найсинішому тойсвітті.

Поприходять смерчі по глибинах,

колючки твої розточать.

А процвіття? — де зірки любила,

не померти в їхніх очах.

Поведуть і образ твій кущами

в силі квітня проти снігу...

вже предвічне сонце провіщати:

брості з смерти провесніють.

(Океан II)

Водяна відсвітленість

Рудою кучерявістю глибінь ставкова,

колиханою, наче димно, — заросла;

а верх прозоріший, ніж лілії сльоза

роситься вранці з бліднозолотого ока.

І прибережні гостролисто зеленять —

ввесь водокрай, ростини: в посвіт фіялков’я

з валків — їх квіт! свічйнниця передіконна

на стеблах височіє, мов надземний злак.

І оспівали кожного жадані гості —

стихарні джмелики, снуючи переліт,

посвячені, як схимна, в труд тихоголосний:

відкіль здобуток, в сотах, споконвік не тлів;

відкритий з бальзамічного процвіття в чуді,

над течією, звідки — зарості клубучі.

(Сучасність ч. 11, 1984)