Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Микола Корсюк
Частина друга

МИКОЛА КОРСЮК (1950)

Поезія:

Нащадки сонця, Букарешт, 1972

Ворота, Букарешт, 1972

Монолог дерева, Букарешт, 1975

Проза:

Роздоріжжя, новелі, Букарешт, 1973

Сюжет для новели, новелі, Букарешт, 1977

Чужий біль, Букарешт, 1985

Микола Корсюк народився в селі Луг над Тисою Марамуреського повіту, в Румунії. Закінчив філологічний факультет Букарештського університету, тепер працює в видавництві „Критеріон».

Вірші Миколи Корсюка перекладалися румуською, мадярською та німецькою мовами. Як прозаїк-новеліст, він майстер згущеного й цікавого сюжету, тонких психологічних нюансів та оригінальної форми.

*

Корсюк — „поет широкого інтелекнуального і творчого діяпазону — і чітко окресленої манери та стилю», — як характеризував його Євген Мигайчук. У своїй творчості він успішно поєднує інтелектуально-філосовські роздуми зі спонтанністю уяви та великою емоційною напругою. Таке поєднання випливає із його розуміння суті й функції поезії. З одного боку, поет повинен дарувати людям „вічну надію» на дорозі від життя до смерти та творити власні світи й міняти їх у самому собі, а з другого боку, поет, мов дерево, існує на те, „щоб заповнити відстань між серцями людськми» і вірити в свої світи, які водночас є його болем.

Життя в концепції Корсюка — це конечність іти й не доходити туди, „де світяться прозорі мрева», і на дорозі цій зазнавати й пізнавати голосіння, смерть дерев, розриті могили, дітей, „що крізь наші черепи ростуть» та п’янку висоту небесних бань. Іншими словами, „спізнати світ, неначе власну совість..., щоб перелитись, наче цвіт, в плоди, а потім знятись понад тимчасовість». Таємничість і вічна нерозгаданість надчасовости постійно тривожать поета й проходять помітною ниткою крізь усі його збірки. Марева небесних висот кружляють прямо в людині, а жорстокий вир життя приводить людину до зустрічі віч-на-віч з вічністю.

Минуле, де „кожен хрест пахне землею і дідами», виконує подібну функцію і, парадоксально, має ту ж таємничість, нерозгаданість і зміст, що й позачасовість: „предки недожиті крокують у мені по сходах любови». Воно, так само, як і надчасове й метафізичне, глибоко закорінене в людині. У своїй тривимірній схемі поет зосереджений на минулому, сучасному й надчасовому, замінюючи при цьому майбутнє вічним.

У своїх творах, особливо ранніх, поет послуговується широкою гамою поетичних форм, — від вільного вірша починаючи і канонічним кінчаючи. Корсюк часто мислить і творить схемами. Домінантною темою всіх його збірок є дерево з усіма його символічними варіяціями (однією з головних тем другої збірки, наприклад, є блудний син). У його схематичному мисленні часове й позачасове, минуле й сучасне пересуваються, як куліси, й заходять поза себе, створюючи при цьому незвичайну, нову реальність. Але спонтанність уяви Корсюка найсильніше виявляється в полісемній оригінальній образності.

Корсюк дуже рідко послуговується метафорою як цінністю самою в собі. В більшості випадків він творить тропи за принципом синестезії, концептивність з метафоричністю: „клюють тополь вершечки зорі кострубаті, завмерли пальці вітру на тілі божих сліз». Незвичайність Корсюкових метафор полялгає саме в тому, що вони навіяні філосовським чи метафізичним значенням. Корсюк — складний поет, його тропи часто семантично закодовані. Поет часто черпає з фолкльорних джерел, особливо в другій збірці, при чому пропускає видобуте через подвійну призму — інтелектуальну й поетичну. Внаслідок цього виходять суто індивідуальні й оригінальні вірші.

В другій і третій збірках Корсюка тенденція до підпорядкування його творчої уяви концепції твору, до поглиблювання інтелектуального зарядження віршів, до удосконалювання формальних аспектів та до обмеження метафорної мови. Це доводить його збірку Монолог дерева до строгої канонічности, яка своєю формою й словником перегукується з поезією неоклясиків двадцятих років, з тією різницею, що в ній і далі наявні свіжі й незвичайні метафори.

Поезії Корсюка властива „велика, аж болюча пристрасть, - відмічує Михайло Михайлюк, — проникнути в таємниці ж сутність світу, знайти той ракурс, який би зробив зримими сховані полюси речей, явищ, переживань.» Це поезія нашого часу й позачасу.

Б. Б.

Кохана,

посади край дороги березу,

щоб наші діти

мали кому молитись.

Може нам із неї

витешуть хрести,

і вітер буде плакати

у наших іменах.

Знаєш, кожен хрест

пахне землею і дідами,

і в кожній літері,

що стогне на хресті,

в’януть краплини днів.

Кохана,

посади край дороги березу,

щоб по смерті було

в чому рости...

(Нащадки сонця)

Нащадки сонця

Розп’яті

лісом наснованих поем

горять:

горять нащадки

золотим сміхом

голосних.

Горять і йдуть

нащадки,

несучи на голові,

замкнуті в полум’яні обручі,

білі весни.

Ми йдемо,

а волосся скреготить,

немов замерзлі долоні вогню

перед смертю.

Білі ночі протікають

ерез листя заснуле

і скриплять, немов вози,

набиті сушеним світлом.

Ми йдемо.

Вгинаються!

Тріскають!

Пропасть —

Груди землі.

Ми йдемо, щоб впасти

і пропасти самі в собі.

Білі алеї вказують нам путь,

білі зорі злітають нам у волосся.

Ми пропадаєм білою блискавицею,

для того, щоб в наших слідах

горіло око сонця.

Ідуть нащадки сонця із сонцем в очах.

(Нащадки сонця)

Ескіз розлуки

Птахи вмирають в словах

червоними сльозами,

Трава од вітру розкинула брови,

а орли тримають у дзьобах

конденсовані секунди.

Вітер завмер

у зморшках слюдяного неба.

Гнеться волосся від ударів сонця.

Серце, немов ураган,

розкидає слюдяні пелюстки

дрижачого смутку.

Я — не я, а ти — не ти,

і ми — не ми.

Лиш наші контури

стоять, немов примари синьої розлуки.

(Нащадки сонця)

Тінь

Між мурами дерев

забуті птахи,

немов забуті ікони,

падають і вмирають

у пальцях

забутих ночей.

Забуті криниці

затопили кінську шерсть,

загубивши погляди

в глині.

Голі жінки,

немов розбиті глечики,

качаються в повіках

сонячних тіней,

залишаючи в сузір’ї

свою тінь.

(Нащадки сонця)

Момент

Дівчата,

Не будьте сліпими, мов криниці!

Чого забуваєте рости?

На місяці похорон диких,

біле м’ясо дають дітям жінки.

Христос не зазнав мук,

Боги, як забудуть за себе, —

Упадуть....

Лавка захищає лише двох людей.

Плющ росте до неба,

але сам не знає куди.

(Нащадки сонця)

Балада краси

Білі коліна обліпилися тінню

ефірових фей.

Старі збирають жмутки

дівочого волосся,

щоб зберегти роки,

а їхнє волосся зачепилось

об землю, —

стару і дику.

Пробач,

я не знав,

що у твоїй красі

можуть порожні,

мов грона,

купатися птахи.

(Нащадки сонця)

Березова молитва

Кохана,

дозволь закопати у плечі твої

два зернята, що впали з берези...

Знаєш, деколи очі

бачать самі у себе.

І руки знімаються в землю,

мов птаха-фенікса крило.

Кохана,

дозволь закопати у плечі твої

два зернята що вплали з берези...

Знаєш, нам суджено розбитись надвоє

і після смерті...

Треба витесати березову молитву.

(Нащадки сонця)

Вітчизна

Вітчизна — слово,

Вітчизна — суть

віків віковічних вогненне вогніння,

слово — не слово —

духу могуть,

звітрене вічністю вітрів вітровіння.

Вітчизна — корінь,

генезис — буття, —

пломеніє в пламені пламенне пломіння;

Очевидність істини —

в ній наше життя —

джерело джерельне джерел-джереління.

Міряний обрій —

річ для усіх, —

осонцене сонячне сонцегоріння,

монада століть, —

знак і звучіння,

клич покликаних з поколінь в покоління.

(Ворота)

Повернення блудного сина

Ти не плач, що вечір так часто на скронях

Ниє кістками поіржавілих днів.

Син твій десь у біле грається блукання,

Бо руки розснились поза межі снів.

Твої очі пахнуть ладановим димом,

І тінь твоя сохне — клепсидри пісок,

І сум лебединий згоряє, мов свічка.

У травах чекання проклятий мій крок.

Утретє як півні затужать по ночі,

Ти стіл весь своєю тугою накрий,

Твій син нерозумний вернеться додому,

Згорблений до ночі, старий і сліпий.

Але не спіши ти його обнімати,

Під спів божевільних і туманність фей

Його хтось так любить і так його кличе,

Що ти його очі клянеш, мов Орфей.

Утретє як півні затужать по ночі,

Ти стіл неповернення тугою накрий,

Й не проклинай сина, бо хіба ж він винен,

Що стоять дороги питанням німим?

(Ворота)

Молитва блудного сина

Коли тіні тополь, дикі до смутку,

лежатимуть на наших колінах,

і дзвони ночі

росітимуть мовчанням

на краях божевілля,

ти, мамо,

єдина богородице,

народи мене ще раз

десь там поза слідами,

де лелія не сиплеться попелом

на наші шукання,

бо в моїх костях

довгих і тривожних,

мов твоя молитва,

плаче діва смерканням дівочим.

Ще ніхто не розчитав

відстань між слідами і серцем,

і тому

мати сумно так плаче...

Так сумно, що між нами родяться криниці.

(Ворота)

Мудрість

Спізнати світ, неначе власну совість...

Осмисливши його, й собі глади,

Щоб перелитись, наче цвіт, в плоди,

А потім знятись понад тимчасовість.

І розчинитись в ньому назавжди,

Продовживши життя твойого повість, —

І наче добра надвесняна провість,

Холодним цвітом понад ним зійти.

Є в тому суть висока і глибинна,

Як в радості просвітлюється сум

І воскресла красою журавлина

Печаль тривожна піднебесних дум,

І є краса у тузі безневинна, —

Як дерево у мудрості задум.

(Монолог дерева)

Передчуття лету

Мені хочеться в вирій злетіти,

Щоб торкнутись небесних роздоль,

Не стояти в степу безбережнім

Синім смутком безлистих тополь.

А летіти б, летіти із вами,

Розкрилившись в горнилі душі, —

Наче сон, над світанком снуються

Мого суму сумні вітражі.

І мов скрипка, розбившись в печалі,

Воскресає в своїм джерелі,

Так і лет починає землею,

Починається лет із землі.

І мов птах що пізнавши границі

Межичасся просторових брам,

Спалахну свого попелу суттю —

Свідком прагнень космічних і драм.

Я до неба тягнутимусь вічно,

Недосяжність — у земнім житті,

А глибинність землі та скорботи

Затаю у моїй висоті.

І залишусь під небом шум-тінню

Одзозуленої висоти,

Ви з світами міняєте крила, —

У собі я міняю світи!

(Монолог дерева)

Немов гніздо...

Душа моя — немов гніздо під осінь, —

Сумне, одцвіле на семи вітрах,

Його давно покинув срібний птах,

Прірнувши у безмірну неба просинь.

Воно стоїть ще й зараз на гілках,

Поїть надію й ранки дзвінкоросі,

Хоч не вернувся птах назад і досі,

Йому ще сняться крила по ночах.

Стремлінням зболене життя бездоле

Дрижить, мов павутини срібна нить,

Щоб птаха лет не обірвавсь ніколи.

Бо як крило в просторі задрижить,

Душа моя, неначе мінне поле,

Готова спалахнути в кожну мить.

(Монолог дерева)

Метаморфози

...як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає мені груди,

серденько виймає.

— Л. Українка

На прузі дня, немов на прузі світа,

Вслухаючись у музику небес,

Схиляюсь над собою, щоб воскрес

Час призабутий золотого літа,

Коли, про смерть забувши, білі коні

Із моря, наче з казки, поскакали в лан

Топтати зелен-жито і туман

Насненої у мріях оболоні.

Свідомості ущільнене безчасся

Вмить ггіднімесь, розправивши крило,

І потече у себе джерело,

І музика, що в тонах почалася.

Спливу до себе, мов до ночі днина,

Щоб в вирищі земної суєти

Спитать з життя і смерті висоти:

Хто ті єси? Самотня деревина,

А чи любов — твоє мірило, часе,

Знак вічності й пройдешності краси,

Допоки світ у крапельці роси

Вигойдуватиме сумління наше.

Цей степ і ніч, аж до небес глибока,

Що раптом так відкрилася мені,

І скрипка місяця у вишині

В тремкій своїй печалі одинока.

І відчуття, що раптом станесь диво,

Яке усі границі спопелить, —

Й розкриється перед тобою мить,

Щоб видиво життя в ній скресло живо.

Новий рубіж, нова крутіж, загати...

І сумніви в новій подобі літ,

Щоб не змалів лиш в твому серці світ

Та вистачило сили запитати,

Звідкіль прийшло сюди, у дику глушу,

Сипнуло музикою у імлі,

Щоб все сповнялось трепетом землі

І гупав вечір у гіллясту душу?

Які тебе сюди вітри уперті

Пригнали? Дощ чи блискавка грози?

З чиєїсь вибуяло ти сльози,

Чи, може, на чиїсь зросло ти смерті?

Яким вогнем твої палають віти,

І скільки йшло до себе ти сюди,

Щоб знятися над урвищем біди

І зелено над світом зашуміти?

Ти випадку хвилинного чи, може,

Суворого закону віщий знак,

Що світ оцей — великий одинак,

Та не усе у ньому лиш прохоже.

(Монолог дерева)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.