Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993
Софія Сачко
Частина друга
СОФІЯ САЧКО (1955)
Поезія:
Пошуки, Білосток, 1982
Софія Сачко народилася в селі Булька на Більщині, в Польщі. Закінчила факультет російської філології Люблінського університету, а тепер живе в Більську Підляському, де працює вчителькою. Почала друкуватися у 1972 році в білоруській Ніві, згодом друкувалася в Нашому голосі.
Софія Сачко пише виключно підляською говіркою. її збірка Пошуки вийшла в перекладі на білоруську мову (лише один коротенький розділ у тій збірці поданий в оригінальній говірці).
Духовно й почуттєво поетеса тісно зв’язана з місцевим підляським світом, який вона трансформує крізь призму емоційносте, а подекуди й гумору. В більшості випадків Сачко по-прустівськи зображує світ, „який минає». Це пасторальний світ села, де дим з комина „ще відьмами пахне», де „за бандурою в косах цибуля тихенько плаче», де люди вгадують весілля і смерть з цвіту яблуні й черешні чи з кування зозулі. Суть людського життя в тому світі така ж невибаглива й пряма, як і його краєвиди; така ж самозрозуміла й пройнята селянською мудрістю, як схід сонця, як проростання трави чи готування жінкою сорочки на смерть; така, „як треба доїти корову, дати їсти свиням». Життя людини хоч убоге тут, але цілеспрямоване: люди обробляють поле, і навіть, коли вже не збирають з нього, „все ж наслухують дощу». А дитя, яке „несе листок осені», визначає смерть батьків.
Зображуючи цей пасторальний світ, поетеса одночасно віддаляє себе від нього: „боюсь спокою, який не тривожить, замкнений вечір у замкнених сім’ях». Шукаючи особистої свободи, вона, парадоксально, завжди вертається до особистої порожньої клітки, в яку „приятелі кидають кість, щоб гризла, і лікоть наніч під голову».
Внутрішньо поезія Сачко напружена й емоційно згущена: жінка, наприклад, хоч і свідома невірносте мужа, „бере тіло, як землю», тобто як субстанцію продовження життя, або спонтанно віддається коханню — „бери вино і тіло й люби!»
Хоч поетеса звертається до традиційних джерел і змальовує традиційно усталений світ, вона висловлюється модерними поетичними засобами. Пише вільним віршем, інструментованим на особистий лад, чи під народній мелос: „ой захіхочу і возом заїду, ой заїду в той сон». Її метафори свіжі й повно співзвучні з тим світом, який зображують: сорочка п’явкою впивається в плечі; нещире слово — „як добра протеза», а дні прості, „як мікстура з рецепти».
Підляська говірка, якою послуговується Сачко, чудово відповідає світові, про який вона говорить, і стилеві, яким вона пише. Прастарі властивості підляської говірки звучать свіжо й модерно в її віршах.
Софія Сачко черпає з вірогідних успадкованих мовних глибин, і тому творчість її має особливе значення в контексті української поезії.
Б. Б.
*
як в сколочонуой водіе
завтрашні день откриває вчорайший
єслі ти живи
допускаецьця кажда встреча
і кажда хітросьць
помовчиш
— тяжке слово
а у кого душа не ниє
день прости —
як з рицепти мікстура
ти віер як хоч
шукай собіе подобних
— ошукуйся
несі стішка п’яну думку
переходь в паметь
і в камень примі лад сьвіета
— і зойді с ума
(Наш голос ч. 3, 1985)
*
Як в сколоченій воді
завтрашній день відкриває
вчорашній,
коли ти живий,
допускається кожна зустріч
і кожна хитрість,
помовчиш
— тяжке слово,
а у кого душа не ниє
— день простий
як з рецепту мікстура,
ти вір як хоч,
шукай собі подібних
— ошукуйся,
неси стиха п’яну думку,
переходь у пам’ять
— і в камінь,
прийми лад світу
— і зійди з ума.
(Наше слово ч. 23, 1986)
*
боюсь спокою котори не тревожіт
замкньони вечур в замкньоних
сіем’ях
і день — як біели поєзд
мінавшим в око
— паперова натура тіела
голодним
— маска збратана з тваром
і слово як добра протеза
запасала на чорни лістопади
запах літнього сну
в вінках і медові
запасала — зберегала
(Наш голос ч. З, 1985)
*
гадаєш мою любоу
готови спроста осудіті
тут я не розберусь
куолько нас
і котора з тобою іде
тримауши руку на колишці
і вінець на головіе
пуод закритою церквою
ще десь лі сток пробігає тіхо
— вона уже
чи ще буде
дівісь — бачу а не росту
тіело беру — як землю
(З архіву)
*
шеж є віетьор
што одчиняє браму сада
і потаємно як в теплум снові
коло груді
вибігаєш ген в поля
би куонь по земліе пронесецьця
на весну
би жаворонок коб обняті небо
— не встилайся і плач
такая твоя піесня
слово невиважане несеш
злуосни
а не краснієш
твуой простор хай буде
як сон
в снові ти добри — ти свуой (З архіву)
Пісенька
про любов коротку
Як час біелий об’явлюся тобіе
як тобіе руовна в біеді і в кровліе
не приглєдайся
— сумленне понад намі
бери віно і тіело і любі
Як час біелий об’явішся мніе
як мні руовний в біеді і в кровліе
прозрачною розою махну
— тебе в день введу
бери тіело і йді.
(Наше слово ч. 23, 1986)
*
хто робіу ціеле жицє
неконечне лічит гроши
жиуши — якже не робіті
жиуши — якже не любіті
іх поле вироб’яне як масло
іх рукі пахнут хліебом
хоч не збірают
всьо ще наслуховуют дошчу
на лавочках пуод плотом
— осанна
(З архіву)
Вєршік бабці і внучці
з цвіета яблині і черешні
і з кованя шареі зазулі
гадаєте весіелє і смерть
напоуняюцьця сни неспокуойних
звони розколишут воздух
ще трохі
і всіе узнают
пока пальцьом читаєш
каменни крижиє діедуов
і не капне сльоза на зельони мох
ведеш за ручку
— в безовіе закружився чміель
(З архіву)
*
ще спіш
і кажда думка гріеє долоню
муцніей
ніж ідущи дньом
а вже розвіняє перше слово
розпучаним лістком
ти знаєш як подобии дніє
і не ждеш
нема тебе
в кругу пісень природи
омінуло розпятіє
і Восккресшого хвалівши — не хваліш
в твоюом домові
ни радосьці ни печалі
забота
— воздухом і хліебом
(З архіву)
*
рика би другі раз вступівши
несе дуом і віноградом оплєтає
як вслухатісь
і золотим лучом скрипкі...
випадаєш з круга
а природа всьо ж тая
на своє спасеніє — возвенисени обман
а тож смертельни ціели
в чиюом огньові
піднімалася нуоч
О як смерте льни
І чутке серце тупіцьця як нуож
ще б’ецьця
але вглєдішся — би вода мутна
соглашаєтся бо утечи не можеш
махаєш рукою мружиш очи
— ти біедни в своюой віери
провозчику луча
(З архіву)
*
є такі час
от которого не утечеш
і слово Саломона
напоуняє тебе огньом
чує его родяща
і страдавша взглядом над гробом
і нещасліво влюбльонним
здаецьця же то вони
(З архіву)
*
Дочціє Юстинці
їдем з сонцьом їдем
дорога спуод нуог
у діеда борода як їж
у мами пальці як шовк
туолько прасті тонку думку
як сіви швідконогі дерева
і ліес качнувся проважавши нас
ой віетьор віетьор — гультаїско
і небо широке
— а ви всьо з намі
(Наше слово ч. 23, 1986)
*
говору про свободу
а не признаюся до себе
люб’ю і жичу смерті
і тим мойє ворогі
довго живут і здорови
а я перестаю віериті в Бога
ворочаюсь до пустеї кліеткі
а приятелі вкідают кусьць
коб гризла
і луокоть на нуоч
пуод голов
(З архіву)