Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993
Роман Крик
Частина друга
РОМАН КРИК (1963)
Роман Крик народився в селі Гарш, у північно-східній Польщі, куди в 1947 році перевезено з Любачівщини його батьків. Студіює україністику в Варшавському університеті.
Крім віршів, пише прозу малої форми. Друкувався в Зустрічах.
*
Роман Крик, хоч друкувався мало, писав багато. Його поетичний темперамент — неспокійний і сміливий. З одного боку, його уяву інтригує гама різнородних тем, а з другого, — він сміливо з’єднує у своїх образах суперечливі поняття, експериментує з синтаксою і вживає незвичні слова. В такій творчі динаміці Крик натрапляє на повноцінні поетичні відкриття або на провали. Вірш „Бракує сну», може, найкраще схоплює властивості таланту Крика: в ньому почуттєвий підтекст, реальні атрибути (тато, сестра), оригінальні метафори („бракує зірки під вією», „долоня мне повітря») і цілком уявні елементи („голуби, яких нема, випорскують з-під ніг»), синтезуються в повноцінну, мініятюрну, поетичну сутність.
В життєспрямовану канву поезії Крика вплітаються також темні, трагічні нитки. Його болить доля церковці в Карпатах, „з якої все переселилося», болять також ікони, по яких не сповзає більше людський голос. Терен повисає „від місяця до отчого дому, як тіло давнього Ісуса», виповнюючи простір існування змістом розп’яття, а біг людини крізь життя — це, наче, „перегони зі смертю».
В канву цю вплітаються й нитки любовної лірики, хоч поет підходить до цієї лірики нібито збоку, боязко. Любов „оболює невпевнені дні, боязко замаєні пальцями» коханця. Навіть коли він подає сенсуальний образ жару, який дівчина вигріла в спідниці, він одночасно невтралізує його „високим сміхом» та „устами, підданими вітру».
У верлібрі Крика відчутна також спонтанна і смілива ритміка. Але чи не найсильнішим засобом його поезії є метафора, яка діє безпосередньо і по відношенню до інформації („трупи порожніх хвилин кладуться тіньми під очі мої»), і до поетичного настрою.
Б. Б.
*
Бракує сну,
бракує
тата й сестри,
зірки під вією.
Бракує.
Права долоня мне повітря,
голуби, яких нема,
випорскують з-під ніг.
(З архіву)
Не знаю
що є біль Бога,
що є біль людини.
Проте
я бачив вітражі
поперебивані вдесятеро,
й ікони, по яких голос
не сповзав більше,
а тільки
бився об береги... і це боліло.
У нижніх Карпатах
є у мене церковця,
з якої все переселилося.
(З архіву)
*
Сміх на зубах
порухи-дотики
на волосинах пахких.
А я
біжу як в апокаліпсис.
На перехрестках
зелені лише світлофори вишукую
і біжу —
так снилося,
що біжу,
як в апокаліпсис.
Будять мене
пестощі голубів за вікном.
Та я — незмінно —
до сміху на зубах,
до поруху на волосинах
відчуваю —
мій біг, як перегони із смертю.
(З архіву)
Колись була
у тебе бабуся
Сідає й молиться
у березовій клітці
з цвинтарних хрестів.
Вона, бабуся,
сідає й молиться.
Тоді із закутків вилазять,
кидають у неї недоїдженим...
Вона руки у жменьки стулила
серед березової клітки.
Потім жменьки
розцвітають, як лона,
і повітря вклоняється
тим, що вилазять.
На лицях — нічого,
щойно ранком поростають травою.
(З архіву)
Дароване землі
Не треба
хвилин чвакаючих,
бо вже проминаєш,
як дерево.
Мить кожна
нехай зазублює душу,
гірку від чекання.
Деревом
вростати у квіття.
Прощатись, широко
обнявши лепту надій —
на очах землі згаснути.
(З архіву)
Субота — день перший
Міг не прийти цей сон
(гибли шляхи небес)
і ти бігла б усю ніч
які так болісно
убгали у себе
твого чоловіка.
Ніяк ти не знала б
де зіллячко знайти,
яке загладило б
твою вертку юність,
щоб не оглядати
натужених стеген
і закляклих мислей
неподалік миски,
з якої кормиться
твій чужий чоловік.
Але не загибло
одухотворення
небесних поїздів,
і ти змогла снити
про п’янке тривання
на вершинах любові.
А завтра субота,
ти підеш у город
із-за сьомих доріг
червону калину
у казку прохати.
(З архіву)
Сни що соваються
На білих пучках верболозів
сни соваються —
там і назад,
там і назад.
Хилитаються
пухкі ґрона,
прагнення їх єдине —
сон, хоч один, до кінця виснити.
Верболозам не взнати,
що під їхніми руками
звірі сплять —
онімблені звірі,
що ніколи
на людину не споглянуть.
У звірів
дзвінкі роти, видовжені до крику.
Так сплять,
на людину не споглянуть.
(З архіву)
*
Я живу між
кріслом та столом,
на очах ночі —
вона все зі мною
й ніяк не хоче
простити мені
букет сон-листя,
що його колись для мене
дівча принесло.
Ні,
не скучно жити з ніччю.
Завтра
сон-листя з-під віконня
перенесу на подушку,
може хоч сон усниться
і ранком
чорну постать
заколихаю.
У ліжку, з букетом.
Потім
розкажу їй,
яке було те дівча,
що букет мені дарувало.
(З архіву)
*
Коли на дні океану
кохана біжить
і дарує тобі жар,
що вигріла його
зодягненою у спідницю...
Роздасться сміх високий,
виходом вода випливатиме —
тяжка й вагітна,
із устами підданими вітрові.
Кохана біжить до тебе —
ти поглянь де її руки
й вуха травами нашептані.
(З архіву)