Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Роман Крик
Частина друга

РОМАН КРИК (1963)

Роман Крик народився в селі Гарш, у північно-східній Польщі, куди в 1947 році перевезено з Любачівщини його батьків. Студіює україністику в Варшавському університеті.

Крім віршів, пише прозу малої форми. Друкувався в Зустрічах.

*

Роман Крик, хоч друкувався мало, писав багато. Його поетичний темперамент — неспокійний і сміливий. З одного боку, його уяву інтригує гама різнородних тем, а з другого, — він сміливо з’єднує у своїх образах суперечливі поняття, експериментує з синтаксою і вживає незвичні слова. В такій творчі динаміці Крик натрапляє на повноцінні поетичні відкриття або на провали. Вірш „Бракує сну», може, найкраще схоплює властивості таланту Крика: в ньому почуттєвий підтекст, реальні атрибути (тато, сестра), оригінальні метафори („бракує зірки під вією», „долоня мне повітря») і цілком уявні елементи („голуби, яких нема, випорскують з-під ніг»), синтезуються в повноцінну, мініятюрну, поетичну сутність.

В життєспрямовану канву поезії Крика вплітаються також темні, трагічні нитки. Його болить доля церковці в Карпатах, „з якої все переселилося», болять також ікони, по яких не сповзає більше людський голос. Терен повисає „від місяця до отчого дому, як тіло давнього Ісуса», виповнюючи простір існування змістом розп’яття, а біг людини крізь життя — це, наче, „перегони зі смертю».

В канву цю вплітаються й нитки любовної лірики, хоч поет підходить до цієї лірики нібито збоку, боязко. Любов „оболює невпевнені дні, боязко замаєні пальцями» коханця. Навіть коли він подає сенсуальний образ жару, який дівчина вигріла в спідниці, він одночасно невтралізує його „високим сміхом» та „устами, підданими вітру».

У верлібрі Крика відчутна також спонтанна і смілива ритміка. Але чи не найсильнішим засобом його поезії є метафора, яка діє безпосередньо і по відношенню до інформації („трупи порожніх хвилин кладуться тіньми під очі мої»), і до поетичного настрою.

Б. Б.

*

Бракує сну,

бракує

тата й сестри,

зірки під вією.

Бракує.

Права долоня мне повітря,

голуби, яких нема,

випорскують з-під ніг.

(З архіву)

Не знаю

що є біль Бога,

що є біль людини.

Проте

я бачив вітражі

поперебивані вдесятеро,

й ікони, по яких голос

не сповзав більше,

а тільки

бився об береги... і це боліло.

У нижніх Карпатах

є у мене церковця,

з якої все переселилося.

(З архіву)

*

Сміх на зубах

порухи-дотики

на волосинах пахких.

А я

біжу як в апокаліпсис.

На перехрестках

зелені лише світлофори вишукую

і біжу —

так снилося,

що біжу,

як в апокаліпсис.

Будять мене

пестощі голубів за вікном.

Та я — незмінно —

до сміху на зубах,

до поруху на волосинах

відчуваю —

мій біг, як перегони із смертю.

(З архіву)

Колись була

у тебе бабуся

Сідає й молиться

у березовій клітці

з цвинтарних хрестів.

Вона, бабуся,

сідає й молиться.

Тоді із закутків вилазять,

кидають у неї недоїдженим...

Вона руки у жменьки стулила

серед березової клітки.

Потім жменьки

розцвітають, як лона,

і повітря вклоняється

тим, що вилазять.

На лицях — нічого,

щойно ранком поростають травою.

(З архіву)

Дароване землі

Не треба

хвилин чвакаючих,

бо вже проминаєш,

як дерево.

Мить кожна

нехай зазублює душу,

гірку від чекання.

Деревом

вростати у квіття.

Прощатись, широко

обнявши лепту надій —

на очах землі згаснути.

(З архіву)

Субота — день перший

Міг не прийти цей сон

(гибли шляхи небес)

і ти бігла б усю ніч

які так болісно

убгали у себе

твого чоловіка.

Ніяк ти не знала б

де зіллячко знайти,

яке загладило б

твою вертку юність,

щоб не оглядати

натужених стеген

і закляклих мислей

неподалік миски,

з якої кормиться

твій чужий чоловік.

Але не загибло

одухотворення

небесних поїздів,

і ти змогла снити

про п’янке тривання

на вершинах любові.

А завтра субота,

ти підеш у город

із-за сьомих доріг

червону калину

у казку прохати.

(З архіву)

Сни що соваються

На білих пучках верболозів

сни соваються —

там і назад,

там і назад.

Хилитаються

пухкі ґрона,

прагнення їх єдине —

сон, хоч один, до кінця виснити.

Верболозам не взнати,

що під їхніми руками

звірі сплять —

онімблені звірі,

що ніколи

на людину не споглянуть.

У звірів

дзвінкі роти, видовжені до крику.

Так сплять,

на людину не споглянуть.

(З архіву)

*

Я живу між

кріслом та столом,

на очах ночі —

вона все зі мною

й ніяк не хоче

простити мені

букет сон-листя,

що його колись для мене

дівча принесло.

Ні,

не скучно жити з ніччю.

Завтра

сон-листя з-під віконня

перенесу на подушку,

може хоч сон усниться

і ранком

чорну постать

заколихаю.

У ліжку, з букетом.

Потім

розкажу їй,

яке було те дівча,

що букет мені дарувало.

(З архіву)

*

Коли на дні океану

кохана біжить

і дарує тобі жар,

що вигріла його

зодягненою у спідницю...

Роздасться сміх високий,

виходом вода випливатиме —

тяжка й вагітна,

із устами підданими вітрові.

Кохана біжить до тебе —

ти поглянь де її руки

й вуха травами нашептані.

(З архіву)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.