Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993
Богдан Нижанківський
Частина перша
БОГДАН НИЖАНКІВСЬКИЙ, псевдо, [Бабай] (1909-1986)
Поезія:
Терпке вино, Краків-Львів, 1942
Щедрість, Реґенсбурґ, 1947
Вагота, Детройт, 1953
Вірші іронічні, сатиричні і комічні, Буенос Айрес, 1959
Каруселя віршів, Мюнхен-Нью-Йорк, 1976
Марципани і витребеньки, Детройт, 1983
Проза:
Вулиця, оповідання, Львів, 1936
Актор говорить, нариси, Львів, 1936
Новели, Київ, 1941
Cвятo на оселі, повість, Нью-Йорк, 1975
Богдан Нижанківський народився в Золочеві, в Західній Україні. Його батько, Амброзій Нижанківський, був актором галицьких театрів, тож у хлоп’ячі роки Богдан Нижанківський їздив з театром. Згодом жив з матір’ю у Львові, де закінчив освіту й був активним членом літературної групи „Дванадцятка». Після Другої світової війни перебував у Західній Німеччині, в таборі ДіПі в Берхтесґадені. На початку п’ятдесятих років переселився до Америки, де жив у Детройті й фізично працював на фабриці металу.
В літературу увійшов у 1933 році, друкуючи свої оповідання в газеті Неділя. На жаль, найкращі його оповідання — „Я повернувся до мого міста», „Полювання на львівському ринку», „Поминки» та інші — досі не зібрані в окреме видання.
Під кінець сорокових років поет Нижанківський почав перетворюватися в поета Бабая, автора вишуканих сатиричних віршів. Це перетворення спонукав Едвард Козак у берхтесґаденському таборі, замовляючи в Бабая вірші для свого журналу Лис Микита.
Перша збірка Нижанківського, Терпке вино, позначена впливами поетів Празької групи та українських радянських поетів двадцятих років. Але в тих поезіях, в яких він виявляє своє трагічне світобачення і коли стоїчно призадумується над марністю й проминальністю життя, над смертю та марністю кохання, — Нижанківський наглядно самобутній поет.
У збірці Щедрість зникають перегуки з радянськими поетами, але посилюється співзвучність з вісниківцями. Мотиви боротьби і помсти стають чіткішими, але, парадоксально, поряд з цим розвиваються мотиви самотности й порожнечі, жаху перед смертю та протесту проти анти гуманности світу.
Збірка Вагота — найбільш самобутня. В ній і далі продовжуються мотиви смутку, самоти, трагедії життя та всевідчутної смерти. Однак чи не найцікавішим у цій збірці є те, що після всіх цих пошуків поет приходить до своєрідного всеприйняття, до „гордої стоїчної резиґнації», як відзначив Б. Рубчак. Але з сьогоднішньої перспективи формальне трактування цих тем і мотивів навряд чи було в глибшій гармонії з Нижаківським-людиною. Його талант виявлявся далеко автентичніше в прозі, а згодом у сатиричних віршах.
Доробок Бабая (три збірки Вірші іронічні, сатиричні і комічні, Каруселя віршів та Марципани і витребеньки) — далеко більший і стилістично значно довершеніший, ніж доробок Нижанківського. Хоч філософські роздуми над життям, смертю і долею людини наглядні й у віршах Бабая, але вони проектовані крізь сочку своєрідного споглядального релятивізму. В українській літературі сатиричні й іронічні поезії Бабая відмінні тим, що вони доброзичливі, хоч їхнє витончене лезо йде глибоко в суть недомагань людини, і дуже гуманні. В них органічно поєднані, поруч з інтелектуальною іронією й сатирою, -- ліризм, почуттєвість і вдумливість. Другою помітною властивістю сатири Бабая є всеприймання: поет не судить і не осуджує, а тільки показує недомагання, слабості й неґативні властивості людини й життя як нормальний порядок речей. Третьою особливістю цих поезій є затирання меж між ремінісценціями й дійсністю, між живими й мертвими, між сучасним і минулим.
Композиційна манера Бабая — непряма. Він заспокоює читача грайливими поетичними засобами, вводить його в „несерйозний» настрій, а тоді несподівано пронизує його гострою пуантою. Поет також вміло вживає діялектизми, що вносять у вірш особливий кольорит і динаміку.
Нижанківський творить у регулярних чи півреґулярних формах. Першій збірці Нижанківського, Терпке вино, притаманна проста, але витончена словесна експресія; друга його збірка Щедрість складніша й сміливіша формою. В ній натрапляємо вже на цікаві, майже бароккові метафори, проте стилістичної зрілости досягає Нижанківський у третій збірці — Вагота. Наголос у цій збірці поставлено на ритміку, на ламання й фраґментування рядків та на гру словами і звуками.
Бабай не робить різкого формального відхилу від Нижакківського. Основна різниця хіба в тому, що його рядки більш плинні, без фронтальної контролі поета-Нижанківського.
Як було відмічено, сатира Бабая не висміює, а радше плаче сміхом над світом і долею людини. Б. Рубчак висловив здогад у Координатах, що, загостривши лезо іронії, „п’єро Бабай переживе серйозного поета Нижанківського». Його здогад, без сумніву, здійснився.
Б. Б.
Серйозна іграшка
Мій дім — не дім. Він, може, трохи інший.
У ньому просто: темнота і ясність,
і тиша встояна й глибокий крик,
широкий сміх і плач приглухлий,
тонка усмішка — лагода й гримаса,
і дві невловності — дві птиці вірні:
упертий гріх і боязка цнотливість.
Мій дім — не дім. Він, може, трохи інший.
У нім ні вікон, ні дверей нема.
Виходжу і входжу комином.
Заходьте.
(Каруселя віршів)
Непрагматична риба
Сумна ж ти на тарелі, рибо!
Ніхто допомогти не хоче.
Не встане в гніві море диба,
Не вдарить грім, не зарокоче.
Та все ж комфорт! Вигідне ложе:
Цибулька з перцем і томати.
Не мрій стихією, не гоже,
А гоже те, що можна мати.
(Каруселя віршів)
Починаймо від курки
Не скубайте живої курки!
Гуманним чейже бути треба!
Вже стільки воєн, стільки муки!
Вже так тріщали душі й ребра!
Що курка винна? Бідна тютька,
То яйця зносить, то кокоче...
Хіба ж це неймовірна чутка,
Що курка жити также хоче?
Хай чисті будуть ваші руки!
Не скубайте живої курки!
(Каруселя віршів)
Утеча
У клунку зілля, хустка, горщик,
Білизна, ложка, черевики.
А скільки на обличчі зморщок!
А серце! — для усіх велике!
Не знала - може, це приснилось?
Останній зав’язала вузлик.
Життя! Життя! От покотилось,
Як урваний
ґудзик!
(Каруселя віршів)
Нереальна вимога
Застрельте солов’я,
Застрельте сукинсина!
Бо що ж йому земля,
Що зветься Україна.
Під стінку — і прилюдно
Всі кулі з автомата!
Так робиться — і трудно.
Розстрілювалось тата,
Розстрілювалось свата,
Розстрілювалось брата.
Ех, ваша мать проклята!
Розвіє вітер пір’я,
Розвіє вітер кості.
Пливи до тих, що вірять,
О Дніпре високості!
(Каруселя віршів)
Думи мої, думи
Чи з нікуди, чи з нізвідки
Прилетіли пітьпілітьки.
А між ними пітьпілітько,
Ніби янгол, ніби дідько.
Він сказав мені: „Ви рідко
Нюхаєте євшан-квітку!»
Я відрік: „Бо вже, до дідька,
Знафталінилася квітка!»
Відлетіли пітьпілітьки,
Пітьпілітько теж — та й стільки!
(Каруселя віршів)
Втрачена ідилія політичного емігранта —
Містера Селепія Бербенички
Ти гицкавсь радісно у нецьках,
Маланина рябіла кецка,
Над лавою в страшної Бозі
Порепані чорніли нозі.
Настуня вишивала квітку,
На неї з печі зиркав дідько,
Мамуня штрик! гачком у зуби,
А він сміявсь, що вже не буде.
Тереня розплітала кіски,
Татуньо їли мух із миски,
А кіт на припічку, Мурлика,
Тебе до себе митись кликав.
Ти б ще погицкавсь, кожний знає, —
Та щастя тільки раз буває.
(Каруселя віршів)
Сукня
Мама шила сукню.
Не собі — а пані.
Гарну вшила сукню
На утіху пані.
Мама шила сукню.
Не собі — а пані.
Мама шила сукню,
Та не йшлось мамі.
Принесла для мами
Чорну сукню пані.
Вже не шила мама
Ні собі, ні пані.
(Каруселя віршів)
Те, що завжди
Я стрів її, не зупинивши миті,
І мовив я, не мовивши ні слова:
— Хто ви?
Спинилася, не зупинивши миті,
І мовила, не мовивши ні слова:
— Твоя любов, моя любове.
Я озирнувсь, не зупинивши миті,
І мовив я, не мовивши ні слова:
— Вернись, любове.
Спинилася, не зупинивши миті,
І мовила, не мовивши ні слова:
— Хто ви?
(Каруселя віршів)
Несвіжа страва
Горобчик на любовний віршик сів.
І зразу проковтнув дві крапки й кому.
Не вірите? Я, просто, остовпів!
Таке, либонь, не трапилось нікому.
Роздзьобував рядок він за рядком.
Коли ж добрався до слівця „кохаю»,
Цьвірінькнув — і заснув останнім сном.
Чи мучився? А мучився! Я знаю.
П.С.
Усякому, хто ще по світі ходить:
Несвіжу страву їсти — дуже шкодить.
(Каруселя віршів)
Верба і коропи
При кладці, де лоза похила,
Верба у річці коси мила —
І раптом скрикнула: „Ах, що се?»
Два окуні вхопили коси.
У глибину тягли щосили,
Ось-ось були б вербу втопили.
Ах, як вона, нещасна, мліла,
Дрібненько плакала й тремтіла!
Молодший окунь рік до брата:
— Пустім, вона стара й горбата.
Вода спливає по волоссі,
Верба тремтить і плаче досі.
(Каруселя віршів)
День, що тліє довго
...І хвилі, авт — і ні одної
Гіллячки із веселим листям,
І тиша, знуджена, в покої,
Де вицвілі фіранки висять.
У згарі мучиться повітря,
І чорт зна хто у небі сірім
Подерті простирадла вітрить
І сонце викачав у пір’ї.
Правдоподібно — кінські жарти.
Але не жарт невдовзі буде!
Вже виють поліційні авта
І злющі мчаться смерті в зуби!
Напроти вікон група негрів
Про бокс і про футбол клекоче.
Веселі, на прокльони щедрі.
Пішки б куди! Ніхто не хоче.
У бездеревнім соннім сквері,
Де скачуть горобці та діти,
На лавці три пенсіонери
Сидять, бо їм уже сидіти.
В провулку, там де сміття повно,
Де пси кусають пса старого
І друть брудну із нього вовну,
Дотліє день, що тліє довго.
А жити треба — хоч убого.
(Марципани і витребеньки)
А може буде чудо?
Іде в кальошах осінь.
Ворони крячуть — босі.
Пенсіонер худенький
Сіренькі їсть підпеньки.
Віконце дня не бачить.
Поплакало. Не плаче.
Над хатою поета
Летить стара газета.
Був день, зідхнув. Не буде.
А може буде чудо?
(Марципани і витребеньки)
Новина
З-під вій у неї смуток віє.
Хіба ж це новина? Усюди віє!
Крізь двері віє, з вікон віє.
Це, мабуть, час такий, що віє.
Лице щодня у неї в’яне.
Хіба ж це новина? Усюди в’яне.
У саді в’яне, в парку в’яне.
Це, мабуть, час такий, що в’яне.
Вона шепоче: „Зимно... Зимно...»
Хіба ж це новина? Усюди зимно!
В Нью-Йорку зимно, в Джерзі зимно.
Це, мабуть, час такий, що зимно.
Вона уже не буде з нами.
Ми так і знали! Амінь!
(Марципани і витребеньки)
Я, фіялка і корова
Ще смотриком, давно, так мовити, ізмалку,
Зустрівши у саду, я покохав фіялку.
І я тремтів увесь! — І теж вона тремтіла!
Аж раз — я бачив це! — її корова з’їла!
Це був страшний удар! Та хто ж не хоче жити?
Почав я молоко, примкнувши очі, пити.
(Марципани і витребеньки)
Дівчина з білого каменя
Під парасолькою місяця
Жде — та ніколи не стрінеться
З хлопцем, у серце не ранена
Дівчина з білого каменя.
Майстре, рукою умілою
Гріх ти з’єднав з безнадією.
Важко, ой важко цій дівчині
Жити невінчаній.
(Марципани і витребеньки)
Серенада
О, Донно Піндо довгольоля,
З’явися, вийди на балькон!
Срібляста місяця ґондоля
Пливе крізь неба тихий сон.
Я розіб’ю свою гітару!
Між нами — непрохідний мур.
Твій батько — грізний Попіярро,
А я — нещасний трубадур.
Твій наречений — Дон Хабалльо
На шпаги визове мене.
Хай станеться! Хай дзвонить сталлю
Остання ніч — і хай мине!
У парку коло Купідона,
Там, де веселий б’є фонтан,
Впаду, як звалена колона,
Я — підбальконний Дон Хуан.
О, Донно Піндо довго льоля,
Вже пізно, покладись до сну.
Срібляста відплила ґондоля...
Я теж засну.
(Марципани і витребеньки)
Історія
Прощав ліричний козаченько
(Під ним ліричний кониченько)
Свою ліричну дівчиноньку,
Бо на ліричну йшов війноньку.
Рубнув ліричний воріженько,
І вмер лірично козаченько.
Над ним ліричний кониченько
ржав лірично, потихенько.
Лірично сохла дівчинонька...
Ось українська пригодонька!
(Марципани і витребеньки)
Любов
Історія стара й коротка:
Трагічно згинула стокротка.
„Не любить — любить!» — себелюб
Пелюстки всі обскуб.
А потім кинув босу й голу.
Вона звела чоло угору
I долю визвала свою:
— А я люблю!
(Марципани і витребеньки)
Сходи
На стінах зморшки. Чорні близни.
Обсипавсь тинк. Скрипучі сходи.
Замовкли сміх і плач, і тризни.
Нема народин.
В куті мітла — останній свідок:
Жили тут довго добра Мері
Та Джан-Іван, що до обіду
Пив завжди чисту, часом чері.
Хай сплять спокійно там, де кожний.
Я тихо йду в нічній годині,
І бачу, як мені побожно
Киває навстріч павутиння.
Хоч я на світ — прийшов естетом,
Я, вибачте, я — до кльозету.
(Марципани і витребеньки)
Майже молитва
За що ж мене карати будеш?
Якщо Ти добрий — усміхнешся,
Нахилишся і приголубиш
І скажеш: бідна, бідна пе ся.
За що ж мене карати будеш?
Якщо Ти строгий — станеш хмурен,
Нахилишся, за чуб поцупиш
І скажеш: бідний, бідний дурень!
(Марципани і витребеньки)