Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Іван Ковалів
Частина перша

ІВАН КОВАЛІВ (1916-1987)

Поезія:

Прелюдії, Краків-Львів, 1942

Три збірки (Триптих), Едмонтон-Торонто, 1986

Іван Ковалів народився в селі Підкамені Бродівського району, в Західній Україні, в родині священика. Середню освіту закінчив в Академічній гімназії у Львові. Студіював музику в Музичному інституті ім. Лисенка у Львові, а потім у Віденській музичній академії. Після війни поет перебував у Західній Німеччині, а на початку п’ятдесятих років переселився до Канади.

Більшість творчого життя Іван Ковалів присвятив своїй першій музі — музиці. Поезія була його другою музою. Був відомим скрипалем, а від 1952 року до кінця життя — керівником Музичного інституту в Торонті, а також диригентом оркестри при тому ж інституті.

Лірична поезія Ковалеву (а тільки таку він творив впродовж приблизно п’ятдесяти років свого творчого життя) не об’ємиста. Майже вся вона вмістилася в його передсмертній збірці Триптих. Як зазначено у біографічній віньєтці, увагу його полонила переважно музика. Цей факт знаменний у його поетичній творчості. Всі його вірші, де і коли б не писались, старанно омузичені, витончено оркестровані. Слухове чуття у творенні цих віршів відігравало основну ролю. Воно не тільки гармонізувало їхню звукову систему, але також породжувало синестетичну образність. В часовому перерізі, музика його далеко не статична. Вірші Прелюдії написані канонізованою прозодією, переважно чотири або п’ятистопним ямбом та неозначеною кількістю катренів. Зумисних порушень силабо-тонічної системи в них мало. Натомість в Акордах і дискордах, третьому компоненті Триптиха, цебто віршах із сімдесятих років, його музика уже наочно поліфонічна, хоч рідко атонічна.

Поетична мова Ковалева довільно метафоризована і визначена незвичними епітетами. В більшості вона йому допомагала, але подекуди і там також і перешкоджала наблизитись до сутности бажаного предмету. Тоді, коли певні рядки, станси і вірші, як, наприклад, вірші „В ті дні лиш ти й надхненний вітер» (1945) чи „Господь різбив твоє чоло прекрасне» (1969), максимально ефектні, то інші звучать штучно і непереконливо, як хоч би віри „Небачена спинись за мною прісна.» Синтетичні переставлення („Із вітротанець тут святкує зелень») часто-густо викликають почуття фразеологічної дивовижносте. Загалом, однак, словник Ковалева багатий, а словосполука цікава і відважна.

Ліричний настрій Ковалева, говорячи метафорично, сезонний. Вірші сорокових років по-весняному життєрадісні, оптимістичні, а вірші сімдесятих — по-осінньому елегійні, медитативні, а то й іронічні. В перших переважає емоційна ейфорія загадковою красою життя і природи, а в других — „мертвецька мисль» про „пустку звільнену від слів.»

Іван Ковалів — поет не стійкої естетичної чи мистецької валентносте, який, у різний період своєї творчосте, зумів створите низку віршів, що збережуть свою тривалість в історії української поезії.

І. Ф.

Весна далеко. Ліхтарі

з руїн моргають більмами

і тьмарить місячний таріль

смерк вежами кадильними.

Підвівся міст, немов скрипаль,

над вищербами в хаосі,

смичковим луком сум припав

в скрипкову арку галузі.

Де над безоднею з проваль

міст грає міста ребрами,

крізь покалічені в ровах

дрізки перетереблені,

зла химородь, злий пустоцвіт

броститься з міста паростей,

лихого демона пристріт

скульптурить грішні нарості.

Об’явлення прийшла пора?!

Брости-ж-ся в лиха імені!

Хай всохнув обгорілий храм,

ти брезкнеш в серця дрімені.

(Три збірки)

*

Давно забувши трепети містерії

і психологій тонкий аромат,

ти буденнієш, тонучи в химері!

облуди й жаху перемінних влад.

Пусте даремно в соте перемелюєш,

жуєш салату й мрій ворожий тлам

щоб, зашморгнувшись туго долі шлеєю,

тонути в дикий світовий бедлам.

Безглуздий світе, хмурий і поплутаний,

як би у світло прорости тобі,

щоб нерозважно не мужніти смутами

нікчемности і дуру боротьби!

Як би... Тож ладен все, що предок вимріяв

нащадок вигребти і без образ

судити: чи не був собі він вирієм

той світ, що володів ним дикий сказ?

(Три збірки)

*

Розплелась журба,

мов зайве,

день шугнув з-над бань,

мов жайвір.

Парки в зливах, брость,

фортеці,

захрумтів хворост

на рейці

Передмістями

імлисто,

вітерець шумить

вітисто.

П’яні, від весни

п’янкіші,

тліють ясени

у тиші.

Полум’яний світ

за рогом,

вишнею пахтить

дорога.

Бризнула ріка

з полині,

в золотих нитках

тепліні.

Дме роса з тропи

повз кроки,

в заграв голубі

потоки.

(Три збірки)

*

Зрине в юний простір

весногривий шум,

ранок мов на простріл,

випурхне з дощу.

Яблунею в щастя

проросте зоря,

полум’ям квітчастим

милуючи ряст.

Сне глибокий вроди,

думо срібних врун,

ллє джерельні води

молодий бурун!

Риє вітер обрій,

в білий камінь дме —

радості хоробрих,

загравам безмеж.

(Три збірки)

Симфонічна поема

Ти виструнчишся голосно із примів

осріблена вібратом, німбом бриж,

у вроди співності необоримій

струнного лісу тьмяний кипарис.

Клярнетами стікає сік із плоду

і флейтами томліє сон у сні,

і відьмить темна магія городу

в гірляндах арф, у зіллі волосінь.

Із вітром танець тут святкує зелень,

в смичків голизні — стегон і рамен,

де місяць контрапунктні арки стелить

в дев’ятитрубний сполох.

Океаноднем

гримить душа з мелодії чистіша

і віє вітром симфонічних бров

твій звукоглядний зов у ритми вірша,

як ним ячить моє сумне ядро.

(Три збірки)

Aber іm Ruehmen, о Freunde, ruehmet den Schmerz auch...

— Rilke

Раз вечір від міських реклям відляже

І поповзе ужами автострад

не пітьми безшелесна сажа,

а біль твій трусить безіменну падь.

Людино лицарю! Людино гноме!

Ти ж вірила в безсмертний ясний день!

Та ось гіркотні щупальця розгроми

приссалися і смокчуть, і ніде

не поведе тебе цей вечір з міста,

лиш зашморгне рефлексами гортань,

щоб блимав ти, як блимає за змістом

твоя нікчемна, смертна сліпота.

(Три збірки)

О, любі панії, о, дами...

О, любі панії, о, дами,

за крилами від фортепіянів,

о, милі, чорні вітряки,

що ждуть лінивої руки!

Вітань бавовно конвенційна,

мов паморозь на дому стінах,

що клякне в химородь картин

з нещирих рамок навпростріл!

О, клявіші, що стогнуть Лістом

зубами в білій ненависті

і в люстра крізь пасажі б’ють

свого безсилля буйну лють!

О, смакослухи Паташона,

що розгубивсь блаженством тонів

і замішав злий солод вин

в пивниці із плитких глибин!

О, ніжні і побожні жони

із вухами мов телефони,

о, злих удів акордеон

у гімнах на прославу донь!

О, теми про культуру й дачі

і про поетів (всі ледачі!).

Хто б їхні вірші знов жував,

хіба селюх, чи пті-буржва?!

Навшпиньки, у ліричнім болі,

(гіперболічно), музі голій

тост піднести? Для поколінь,

щоб скинула серпанку тлінь?

Чи краще геть піти із хати

щоб ротом в дверях залатати

(бо не повірите очам),

останно дірку від ключа.

То ж поки дрябла плоть не згусла

в пороці дряхлім сластолюбства,

прийміть, о дами, цей дискорд

в ваш пряний підголосків хор

і в їдь солодку в приголосних мови

із ваших, панії, голов семиголових.

(Три збірки)

Тепла земля

(Уривок з поеми)

Рілля родила,

ріки бурували навздогін

вітрам

до обріїв. З відкритих навстіж брам

день росив огонь.

З відмеж

відморгувала блискавично вись у піль збіжжевих милях,

коли тебе земля корила

в теплі сугубім і ціпкім...

Кров ціпеніла на устах,

піт крапав кров’ю на ціпках

що ними підпирали ожереди

Рипіли дерева у роздолі

Із суховію сонце, обірвавшись в соковитих сливах,

оливою гусніло і на зіллі коропилось,

і день, селянський янгол,

орнітодзьобом ткнувши в яр могутні вила,

крилом гарячим мів понад пісочним ледом.

(Три збірки)

Сонце і янгол

Величне сонце завинулось в ранок,

мов юний бог розприскує вогонь.

Обтемнений за деревом пристанеш

перехопити всю красу його.

Але даремно! Лиш маленький вогник

від нього взяв ти і несеш до піль.

То місто у п’янких алеях стогне,

то дзвонить в чавуні споруднім дриль.

Як радісно, як переливно всюди!

Як вогник твій хвилює в теплій хні!

То синь співає і стрункі споруди

підносяться у височінь вогнів.

Та як високо, високо до неба!

Напружуй тіло і душею млій!

Коли б мудрець ти, а не недотепа,

ти б радий небо знизити землі!

Бо ось твій янгол в золоті кадильнім

схиляє сонця полум’яний герб,

і вечір, зарудівши в сині крильми,

куйовдить святобливо гриви верб.

То ж вогник взявши свій із небосхилу,

всі ліхтарі із передмість гаси!

Крайнебо зорями його накрило

і чує присок шум незнаних сил.

То чахне у пахкій знемозі всесвіт

і топляться сонця у творчій тьмі,

Хоч час у просторі кінець їм креслить,

то не погасить він промінчик твій.

Бо зводишся у явних снах до раю

(то вогник твій не гасне навіть в сні),

і сонце з янголом на строфи краєш

і в скруті грієш ним свої пісні.

(Три збірки)

Соковита пам’ять в небо вмкнулась півгрудьми,

цвіркуни стрижуть смичками серпня вусики,

вухо місяця на вітрі липне з тьми

в яблуневу, теплу пропасть музики.

Плоть, (це друге вухо), завжди ще грімкий орган ріки,

(де іконостасно гори меркнуть спинами),

милий друг, нутро, що скроплює рядки

образами звукоовочно сновидними.

На ноктюрну кручі крекче й не наглить,

за жнивами озирнувшись прілими.

Глянь! в розвійнім захваті на мить,

зорі журавлями всокотились білими.

Крізь розхилені рамена галузок,

крізь городи яблуками креслені,

Горна Журавлиця в щедрості безмірній,

кормом з матерніх сосок

сипле льон і смирну

в яблуневу, теплу чашу мислення.

(Три збірки)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.