Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Марта Калитовська
Частина перша

МАРТА КАЛИТОВСЬКА (1916)

Поезія:

Лірика, Париж, 1955

Рими і не-рими, Мюнхен-Париж, 1959

Світлотіні, Мюнхен-Нью-Йорк, 1967

Марта Калитовська народилася в Стрию, в Західній Україні. Середню освіту здобула в Перемишлі. В 1944 році виїхала до Німеччини, а в 1947 році опинилася в Бельгії, де закінчила студії археології в Лєже. Після студій поетеса переселилася до Франції. Спочатку жила в Сарселі, а потім переїхала до Парижу, де працювала в бібліотеці та в міністерстві закордонних справ. Від початку сімдесятих років поетеса живе в Ля Ґерн’є, на мальовничому туристичному острові Нуар Мут’є.

Крім власних поезій, Калитовська перекладає з німецької, фрацузької та еспанської мов (Рільке, Бодлера, Рембо, Аполінера і Льорку). Пише також статті й рецензії на літературні й образотворчі теми.

*

Коли давній трюїзм, що лірика це Я, проза — Він/Вона, а драма - Ти, не завжди підтверджується сучасною літературою, то в поетичній творчості Марти Калитовської він має цілковите підкріплення. І дві попередні збірки з п’ятдесятих років, і Світлотіні, її найновіша збірка, зосереджені навколо її особистих переживань, мрій, марив, прагнень. Світ поза вимірами особистого життя — природа, люди, події — в її поезії позбавлений властивого йому онтичного стану. Він або заломлюється у її психічній призмі, або розчиняється у її метафорних перетвореннях. Одним словом, чіткого розмежування поміж об’єктивним світом і її власним немає. Цей перший є у повній залежності від другого. Коли, однак, така розмежованість є, то позаособистий світ виступає у її поезії тільки як відвідувач чи гість. У такому естетичному світобаченні немає і не може бути суперечливого відношення до того, що є, було і що буде. Тулячись „ящіркою у нагрітому скельному гнізді,» цебто у самотності, поетеса до самобуття вдячна за зустріч, за стосунок з тим, що є поза нею. І є тільки або самотність, або переконання, що „обидва світи — це одне.»

Світлотіні — це монтаж чотирьох циклів поезій, об’єднаних, як вище сказано, Генеруючою особистістю поетеси. Вірші циклу „З далекої пристані» рисують видимо оживлений і людськими властивостями наділений ноктюрний краєвид, який фактично є розширенням внутрішнього пейзажу поетеси. Коли, наприклад, місяць і ніч, на переміну, просять одне одного розбити їхні серця, то лінія поміж цими двома краєвидами значно затемнюється. Вірші цього циклу написані верлібром, дво- або трьотактним павзником, поетичним ідеолектом. Дійсність у них твориться часто надто згущеною метафорною посередністю. Цикл „На світанку» зосереджений більш на людині, ніж на природі. Образність — часто надто візуальна, дещо антоничівська. Тут лірична конвенційність першого циклу включає стилістичну манеру розговірної мови. Наприклад, вірш „Весна», типова прозопея, стоїть надто близько до стилістичної манери шестидесятників, зокрема до Івана Драча. („Бульваром ішла весна/ босоніж і закосичена./ несла небо на руках/ у стрічках./ Поліцай наказав/ іти подалі, не заважати. Смітяр замітив золоті далі/ і стрічку, що впала...)

„Спалах коріння» - усі сім віршів — це болючий спалах ремінісценцій про нескладне єднання з Богом нашого простолюду, про „правдивих апостолів,» що „ходили від хати з розвіяним волоссям у свиті полатаній» і що „виливали правду без заплати.» Мова цих віршів теж розповідна, чергуючо образна та прозаїчна. Кожний із них тематично завершений чіткою або дещо завуальованою пуантою.

Вісімнадцять „Мініятюрних поглядів», останій цикл — це своєрідне, лаконічне схрещення гайку з афористичними твердженнями. Поетична й інтелектуальна дотепність деяких із цих мініятюр подиву гідна.

Марта Калитовська — поет вузького, зате глибинного тематичного діяпазону. Збірка Світлотіні переконливо доводить, що в межах цього діяпазону її творчість динамічна і невпинно самобутня.

І. Ф.

Всі приходять, залишають квіти

і відходять. Поспішають

отрясти пил смутку.

Тільки хмари залишаються,

і земля що пахне осінню,

втомлена посухою і літом,

у ногах лягає хризантем.

Ще прозора, срібносіра мла

павутиння кидає на квіти

і на плиту сіру і на хрест.

Ніхто з живих не загостить

на вечірню зоряную тризну...

Стоять Отченаші зніяковілі,

мнуть в руках намисто молитов.

На доспілих хмарах біла скатерть

і нікого за столом.

(Сучасність ч. 1, 1977)

*

Ти казала:

дерева садіть! Хай вони ростуть,

немов молитва між небом і землею...

Під твоїми руками виріс ліс.

Кожне з тих дерев пізнало ласку

теплої землі і твоїх рук.

Кожне з них стало молитвою,

що йшла з землі, тривкіша слів,

за нас сильніша, бо звільнена

від приземних турбот.

Кожне з них шукає обріїв

понад нашу ніч і сірий день.

Кожне з них живе життям

на інший вимір, поза нашим

простором і часом.

Тепер я ходжу у твоєму лісі,

і розмовляю з деревами,

і шукаю, тільки не знаю,

в котрому ти живеш.

Та прийде день —

і я найду тебе.

Впізнаю.

(Сучасність ч. 1, 1977)

Скільки несхопленого

оживає в ніч.

Скільки спогадів

у жмені ранку.

Медоясна свічка

на світанку

згоряє до самої рани...

Залишений месаж

у вазонику льобелії...

Синь вітражів катедралі

в Шартрі, виструнчені

в молитвах панелі.

І забута тінь

на соняшній руці,

що голубить білі

маргарита...

І відкрита рана

знов тече...

(Сучасність ч. 1, 1977)

*

Чайки розкричалися,

літаючи.

Хто кидав каміння

на сонце?

Воно впало в море

і втопилося.

(Сучасність ч. 6, 1983)

*

Час стояв розгублено

перед червоною плямою.

Йому рахували дні,

йому рахували ночі

так настирливо,

що сором було пройти.

(Сучасність ч. 6, 1983)

*

Ловлю себе,

як ніч ловить

свій погляд

на зоряних переломах.

Думати чи відчувати?

Йти поміж хвилями

і не знати:

біле чи чорне,

зелене чи завершене.

Ціла гама під зорями...

Облиш. Той сліпий чоловік

йде світами,

ціла симфонія біля його ніг.

Гріш упав непристойно,

нахабно, з другої планети.

Облиш. Вітер приклав

на його рукав сонет.

(Сучасність ч. 6, 1983)

*

Перегнулася ніч

на березу

безшумливим, чорним

жалем.

На вікно накришила вперше

зоря свою діядему.

Розгубилися:

смерть і вічність,

втративши свій маєстат.

На віконній рамі розбилася

загублена дрібна сльоза.

Ходять

незнаними стежками

хмари.

Ходять п’яними

мої спогади

без стежок.

(Сучасність ч. 6, 1983)

Втеча

Та стрічка на обрії

пригадала мені щось далеке —

Бранденбурзький концерт Баха

і ще один вечір.

Над двірцем клубились хмари

так п’яно, так несамовито,

що я поплила з ними

у пухнату безодню

і там, — по сьогодні...

Був пізній вечір.

(Сучасність ч. 6, 1986)

Сумнів

Синь була розвішана

між двома домами.

То була синь

чи провулок у вічність?

Бо чому ясень

хилився вперто

раменами саме туди?

(Сучасність ч. 6, 1986)

Тривання

Є ніч,

де все ломиться

на скалки.

їх не можна зібрати.

Треба поливати

холодною водою,

чекаючи ранку.

(Сучасність ч. 6, 1986)

Хвилина над вечір

Про що думала верба,

коли місяць

сповзав її хребтом?

Про що думала хмара,

коли вітер

замітав хвостом?

Про що думали очі,

коли тінь жаху

в’їдалась до зіниць?

(Сучасність ч. 6, 1986)

Холодний погляд

Заморозив мімозу вітер

на зорі.

Зім’яв, заворожив квіти.

Звела до молитви руки,

а пальці — такі тонкі

знялись повільним рухом

просити ласки в землі.

Дерева стояли тихо,

п’ючи зимний вогонь

і спливав останній віддих

з тонких зів’ялих долонь.

(Сучасність ч. 6, 1986)

Майже злочин

Краплі бурштину приліпаються

до білої святині горя.

Невблаганний гнів застиг

холодним плесом.

Місяць в три дні зблід,

пошарпав тіні, убив зорю.

Танець жалю застиг під черемхою

квилінням загублених хмар.

Ніч нависла століттям,

а на стріли стій вежі

прокололося серце місяця.

(Світлотіні)

Щедрість і буря

Ти носиш золоті наруччя ласки.

Стеблинки її волочаться

і гріють сліди самотників.

Та мені ти приносиш її

оберемками зілля гірського,

пахучого.

З нього скапує ясна безжурність,

що теплом опоясує дні мої

на човні часу.

Моє серце тулиться ящіркою,

у нагрітому скельному гнізді

до невидимого багатства.

Не сердься,

що я забуваю про дяку.

(Світлотіні)

*

На бенкеті

втопилася дама,

Її напоювали

м’ятовим чаєм,

коли вона схитнулася

на межі двох світів.

(Світлотіні)

Струна з кришталю

Усе, що буде піснею,

всмокчуть янголи

до ясних труб.

Усе, що буде піснею,

приймуть дерева

до вух зелених.

Але ніхто не вчує,

тої єдиної для мене пісні,

такої місячно тремтливої,

немов би світ увесь тримався

на ногах з кришталю.

(Світлотіні)

*

Ліс ходить під землею,

а зеленими руками

молиться хмарами.

У головах вічність,

а гриби у ногах.

Мудрість снує

павутиння...

(Світлотіні)

Потрійний ноктюрн

Розбий моє серце —

просив місяць,

щоб ласкавішою стала ніч.

Розбий моє серце —

просила ніч,

щоб уся синь

вилилась у море.

Хто співав таких пісень?

Твоя тінь хиталася

і виросла мовчазним деревом

за одну ніч.

(Світлотіні)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.