Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993
Олег Зуєвський
Частина перша
Всі публікації щодо:
Зуєвський Олег
ОЛЕГ ЗУЄВСЬКИЙ (1920)
Поезія:
Золоті ворота, Мюнхен, 1947 Під знаком Фенікса, Мюнхен, 1958 Голуб серед ательє, Едмонтон, 1991
Олег Зуєвський народився в Хомутці Миргородського повіту, в родині вчителя. Одинадцятилітнім юнаком переїхав до Лубен, а згодом до Харкова, де закінчив середню освіту і вступив до Харківського інституту журналістики; вчився там до Другої світової війни.
Під час війни, в 1944 році, нацисти вивезли його до Німеччини, де він змушений був працювати на фабриках і фермах. Після війни жив у таборі переміщених осіб (ДіПі) в Авґзбурзі. Відтоді починається його літературна діяльність. В 1950 році переїхав до Філадельфії, США. Там, працюючи фізично, студіював вечорами славістику в Пенсильванському університеті, де й здобув докторат. У США викладав у Фордгамському й Ратґерському університетах. У 1966 році переїхав до Канади, де до 1984 р. викладав у Альбертському університеті.
В доробку Зуєвського є дві невидані збірки поезій: Парафрази і Кассіопея. Зуєвський відомий також як один з видатних майстрів перекладу. Перекладає з німецької, французької та англійської мов (Ґеорґе, Рільке, Аполінера, Маллярме, Валері, Рембо, Шекспіра, Вайлда, Єйтса, Діккінсон, Іґнатова та Бладжетта).
*
Ігор Костецький у вичерпній статті „Як читати вірші Зуєвського», до другої збірки поезій Зуєвського, представив історико-літературний контекст, в якому Зуєвський творить свої вірші, описав його творчу манеру, з’ясував її залежність і рівночасну відмінність від клясицизму і символізму, переконливо довів її оригінальну іпостась: „Зуєвський не тільки знову зімкнув [ситуаційний та магічний символізми], повернувши український символізм до того стану, в якому він виявився в найперших тичининських речах. Він бо спромігся й на наступний крок: витворення нової дистанції, нового пародійного аспекту символічного слова. Зробив він це введенням у дію первнів клясицизму. Зуєвський іпостасував символізм клясицизмом.»
Стаття Костецького залишається вагомою по сьогодні. Правда, сучасна теорія поетичних текстів відкидає наявість стабільних компонентів у поезії, незмінних структур в її формальному бутті, а натомість настоює на постійних перетвореннях чи різновидностях тексту у мистецьких сприйманнях. Це означало б, що стаття Костецького — це тільки одне із багатьох можливих прочитань поезії Зуєвського, і що повна згода з нею була б рівнозначною бракові власного прочитання. Без сумніву, поезія Зуєвського, як і вся інша добра поезія, провокує різноманітну уяву, але ця уява не є і не може бути її еквівалентом. Потреби, отже, на заперечення висновків Костецького немає.
Так само як і Костецький, стверджуємо, що Зуєвський — найповніший, найвиразніший представник українського символізму. Питання ґенези його символізму, від Філянського та Маллярме, на якому настоює Костецький, цікаве тим, що дійсно ці дві генетичні лінії у творчості Зуєвського то існують паралельно одна одній, то взаємодоповнюють себе, то створюють напругу поміж натяком і розкриттям предмету. Епігоном цих двох варіянтів символізму, однак, Зуєвський не став. Він „іпостасував» їх за допомогою сюрреалізму. Цей факт, при читанні поезії Зуєвського, створює враження щільно закритої системи, яка часто не піддається ні спонтанному, ні аналітичному розкриттю, але за своєю клясично стрункою формою примушує нас сприймати її як делікатно різьблене ебонове дерево чи емаль. Зате клясична евфонія його віршів, яка „кладе край сваволі змісту,» не нівелює цілковито їхній семантичний вимір, але „викликує з нього моменти ясности, перекладає їх своєю власною мовою і вивершує все в самодатній виокругленій цілості» (Костецький).
Крім цього, не всі словосполуки в його поезії зумисно чи випадково діяфоричні. Багато з них, хоч надто незвичні, безпосередньо доступні читачеві. Наприклад, така фразеологічна сполука, як „у неростлінній розкоші спокою,» чи „що білим світлом виткана зима,» чи „зелені нездолані роки,» — нічого більше, ніж свіжа і збуджуюча метафоричність, яка поруч із езотеричною словосполукою, заземлює текст, діє як семантичний каталізатор, створює сприятливе оточення для символу чи прихованої пуанти. Клясична евфонія поезії Зуєвського не витримано тональна, цебто метро-ритмічна будова його віршів не завжди зроблена в одному і тому самому ключі. „Фактично і метр, і ритмічні комбінації, та й строфічні системи, а також системи рим і взагалі оперування співзвуччям закінчень у Зуєвського, при всій їх строгості, надзвичайно різноманітні» (Костецький).
Лексика і синтакса Зуєвського не назавжди засвоєні засоби поетичного вислову, але постійно змінливі і переосмислювані оператори, які зменшують небезпеку віршової тавтології. Саме це Костецький мав на увазі, коли назвав Зуєвського „поетичним чорноробом і скупуватим хазяїном, який, бувши, з одного боку, природньо недовірливим до легких „новин», з другого — ніколи отак собі, з доброго дива, не викине ані однієї дрібниці з свого творчого обійстя. Стертий шеляг слова він обов’язково ще багато разів оберне на всі боки і предбайливо прочистить».
В поезії Зуєвського радше строфа, ніж окрема фраза чи слово, містить в собі повідомлення, зміст, символ чи образ. Цей факт з одного боку зумовлює довготу і часту синтаксичну ускладеність його речень, а з другого, — робить його строфу музично і семантично завершеною і зрівноваженою. Зміст строфи, майже як правило, завуальований, фрагментарний, важко вловимий, по-маллярмеанськи натякаючий. Предметної прозорости, контурної чіткости станса не осягає і не прагне її осягнути. Символізм, іпостасований клясицизмом, по відношенню до змісту поезії Зуєвського, залишається нормою.
І. Ф.
Контрасти
На спокій відповісти зможе
Увесь її шанобний вид:
Хай сонце криється погоже,
Де в зелені квітує стид.
Хай білими жабо стокротки
Свій гурт одсвічуть увись
І персами у них, як чотки,
Палкі бажання заплелись,
Не смітимуть і думи скорі,
Полотнам віддані чи склу,
В її недільному уборі
Знайти догану хоч малу.
Бо не черниць важкі обіти
До ковніра здіймали крій,
Щоб там покорою видніти
Вчудованій громаді всій,
А тільки мода розбуяла
Травневої доби, як дим,
Це торсо в сукні заховала
Для цноти прикладом простим.
(Сучасність ч. 6, 1969)
Згода
Не в підсумках шукати згоди
І не в меті, де тільки знак,
Що й темні дзеркала обводи
Твій не затінюють маняк.
Вона ж бо скрізь: і в тій картині,
Що поруч нього, мов трофей,
І в поглядах, які й донині
твоїх не стрінули очей.
Вона в ході, що повертає
Усю принадну мрію й сон,
З яких парабола одна є
У власнім виборі ікон.
Для неї не вчинили свята,
Як для обіймів крадькома.
Ти бачиш: дівчина ягнята
Пасе на вигоні сама.
(Сучасність ч. 6, 1969)
Ритм
Здіймають руки поваб свій
До неба в захваті без краю.
Коли його в красі палкій
Обіймами перемагаю.
Немов нестримний буревій —
Багате колесо розмаю,
Що розростається як стій
Рясною яблунею раю
І б’ється, б’ється без кінця
В далекі простори, шалене,
І щасним усміхом лиця
Знов повертається до мене,
Аби звільнити від потуг
Землі найвищий колокруг.
(Сучасність ч. 2, 1978)
Ева
I
Щоб утягти привабливу красу,
Плоди достиглі, яблуко червоне,
Дивись, тобі я втечище несу,
Аж кров у грудях збурена холоне,
Байдужа до обіцянок усіх,
Які встають, мов осени садками, —
Хай крізь віки отут щебече сміх
Над тим, що скоїлося з нами
І храмові окрасу подало,
А також чарівну пересторогу
Там, де вітражів полум’яне скло
Рясну молитву посилає Богу:
Воно у тебе міра для надій,
Що здійсняться, неначе день обнови,
I всепрощення клич підніме свій
Заради нас і нашої любови.
II
Він прилетить і буде з нами:
Це світло дня, це світло дня,
Твоїми звабними устами
Його зігріється бредня!
І весь безмежний шлях розливу
І хвилі смутку без країв,
Аби тебе й тоді щасливу
З одежі білої узрів,
Землею плідною постане
І знову щирий посланець -
Галузки мариво весняне
Покуту змінить під кінець
Для власних рук твоїх і втоми,
Що стільки втіхи принесла,
Оці розчахнені хороми
І їх дарунки без числа.
(Сучасність ч. 2, 1978)
Таємниця
Чи таємниця повторима
Серед заучених імен:
Їй, мов речам перед очима,
Байдужости зростає трен,
І тільки в щасті ненароком,
Як чистий діямант, вона
Уваги володіє оком,
Свої прибравши імена,
І без кінця їх вирізняє
Словами й карбами думок,
Бо в неї надміру немає,
В якому стигне холодок,
І, хоч прикмети ненастанні
В ті самі тиснуться слова,
Вона, як гімни на органі,
Росте в подяку божества.
(Сучасність ч. 5, 1979)
Дзеркало
Кентавра образом складним
Обійми там довготривалі
Гойдались, наче крізь порталі
В'їздив щасливий пілігрим
І вся увага перед ним,
Що дійсністю постала в залі,
Хотіла повторятись далі,
Не заворожена нічим,
Як тільки пристрасти снагою,
У нім поділена з собою
Без розрахунку і числа,
Щоб у ясні прийнятись плавні й
Рости, як музика росла
На Кітса урні стародавній.
(Сучасність ч. 5, 1979)
Місто
Ніхто речей не відібрав
З гостинних спогадів покою,
Куди вони зайшли рікою,
Мов дерева коштовний сплав
Або розгойдані човни,
Яким інвентаря немає,
Хоч місто з берега чекає.
Щоб до будов зросли вони
І повторяли там навхрест
Луною вікон без догани,
Як вигоїв останні рани,
Все, що затратив, палімпсест.
(Сучасність ч. 5, 1979)
Вершок
Береговим розлогам піль
Нехай дарує час одміни,
А в цій кімнаті звідусіль
Не зрадить люстро білі стіни,
Хоч після захвату в чужі
Вдивлялось погляди без ліку,
Воно, як неба сторожі,
Зорітиме з достатком віку,
Аби для світу зберегти
Вершок, подвійний китяг плоду
І найцінніші пашпорти
Тому, що поєднало вроду,
Здавалось, на коротку мить,
Як дивне сяйво метеору,
Що на відбиткові горить,
Не покидаючи простору.
(Сучасність ч. 5, 1979)
Камінець
Кинуті назавжди без надії
Там, де ланцюгами острови
Знають сонце й теплі вітровії,
Погляди, що їх плекали ви
Серед затишних притулків чуда,
Бачив я на сірім камінці,
Як мала заблукана приблуда
Виросла для мене у руці.
Щоб за дня тераси круторогі
І дороги до осель старих
Зводити, а ніччю — ясні зорі,
Невгасимі спогади про них
І про думку, взяту на хвилину
Від майданів і будов-примар,
Начебто затаєну жарину
В облюбований довічний дар.
(Сучасність ч. 5, 1979)
Скельця
Я за ці скельця прочитав,
Про їхню червінь ситу
Посеред ліжка стиглих трав,
Нічного антрациту;
Я бачив повінь, що прийшла
Нежданою журбою
Поміж червоні сплети скла
Ледавою шорсткою;
Я бачив працю білих рук,
Мов сітку у рибалки,
Де в грудях полохливий стук
Через червоні скалки;
Я дозирав при ватрі їх
(На леза в неї схожі!)
Для інфатильних перевтіх,
Ці щирі скельця рожі.
(Сучасність ч. 10, 1980)
Вільха
Шорсткі у неї контури кругом,
З долонею на доторк у незгоді,
Де, схилене при кожному обводі,
Замкнулось небо голубим вінком.
І вгору загнаний легкий шолом
Гілками зачепився в небозводі,
Немов розвихрена коса насподі,
Лише подвійно вигнутим серпом.
А там, де завжди погляди у змові,
Хібащо зорі сяють вечорові,
Подобу вибравши округлих брів,
Як вітру ненаситного немає,
Бо він раз-по-раз, тільки б налетів,
Їй голову безоку обіймає.
(Сучасність ч. 10, 1980)
Хатем і Зулейка
Біля дзеркала красою
Тішиться моя надія.
Скрізь піду я за тобою,
В темне підземелля Вія.
Хай зірки горять до рання,
Їхньої снаги не шкода.
Задля вірного кохання
Серед них ти верховода!
Там, де з кручею розмова
В лунах відшукала згубу,
Ти свого не жалуй слова,
Вигадку зустрівши любу.
Поміж скелями, як діти,
Пустотливі водограї.
Тут нам затишку не стріти
До межі на небокраї.
А в густій дерев споруді,
За високими кущами.
Нашій радісній приблуді
Не погодиться з нами?
Хай же й цю болючу рану
Обіймає наша тема.
Як засмучену кохану
Віддана рука Хатема.
(Сучасність ч. 10, 1980)
Свята Сесілія
Стіна кругом очима поросла,
Як пострілів сліди відкриті
До голуба невтомного крила
І миру золотого в житі,
І до шолому: він її спасе
Не вітражам і для органа
За требником на покоління все
І не для віри Валер’яна,
Лиш для пісків, що душу опадуть,
Коли міцна світобудова
Замкне їй торсо і хвилясту грудь,
Крім рук — обітницею слова.
(Сучасність ч. 6, 1981)
Гаданий мотив Д’Аннунціо
Поза плечима темні віядуки,
Але вона близька, немов портрет,
В якому птаха припинився лет
У наслідок щоденної науки,
І він гачком зміїним павича
Підводить голову свою в короні,
Та не торкнеться до блідої скроні
І до шовками вкритого плеча:
Його злякали кольори гарячі
На поясі й заплетені в стьожках.
І зграєю очей квітує страх,
Для спогаду, Юнониної вдачі.
(Сучасність ч. 6, 1981)
З Італійського герметизму
Та, що від неї зав’язався лік
Ночам приємним Страпаролі,
Лишила хитру загадку навік
Про злу мінливість однієї долі:
Почався в клітці день її тісній,
Де привела вона малого сина
В утробі заклятій він виріс їй,
Не бачивши, як сяє літня днина.
Однак він з’їв її усю дотла,
Хоч берегла б вона його особу.
І доля ця всього тільки й була
Солодкої сестри якогось бобу.
(Сучасність ч. 6, 1981)
Боротьба Якова з янголом
Побожна сила в їх руках
І в їх одежі білій,
Щоб умирав невдалий страх
Серед розквітлих лілій,
А без догідливих перил
Завори у екстазі в
Театрі глядачі до крил
Припали і до м’язів
Завважити, як до небес
Драбиною дорогу
Їм зводить блискавка чудес
На спільну перемогу.
(Сучасність ч. 5, 1985)
Китайський аґрус
Зелені нездоланні роки
У нім повернені назад
До еквінокса аж і доки
Не зацвітав ще виноград
І мосту не було обвалу
Ані в Нью-Йорку, ні в Перу,
До золотого карнавалу,
Що вигоїв любов стару
Чужими овочами з лісу,
Де чагарник голками цвів,
Легку здіймаючи завісу
Із плетива колючих брів.
(Сучасність ч. 5, 1985)
Ромео і Джульєтта
І птахи зупиняють літ,
І церква повна молитвами:
Отак стає великий світ
Слугою марним перед нами,
І все перестигання трав
Своїх ховає гойні ліки,
Бо час незвіданий настав
Прощання повного навіки,
Адже розлука тут сама
Однакові вдягнула шати,
В якій того у них нема,
Хто ще б зумів її згадати!
(Голуб серед ательє, з архіву)
Ювілейний запис
Ще ваші очі без кінця
У зорях світяться ночами,
І пломінь вашого лиця
Не розлучається із вами:
Як друзі в поле подались,
Так на змагання йшли спортсмени,
Де ластівок був лет колись,
Мов понад плесом Гіпокрени,
А ви схиляєтесь між квіт
Сорочки з посмішкою й нині,
Про їх розказуючи літ
У золотому ластовинні.
(Голуб серед ательє, з архіву)
