Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993
Олександер Смотрич
Частина перша
ОЛЕКСАНДЕР СМОТРИМ, псевдо, [Фльорук] (1922)
Поезія:
Вірші, I, II, Торонто, 1974
Вірші III, Торонто, 197 5
1933, Торонто, 1975
20 коротких віршів, Торонто, 1975
Вірші, V, VI, VII, VIII, Торонто, 1975
Вірші, IX, Торонто, 1976
Лірник, Торонто, 1976
Ужинок, Нью-Йорк, 1985
Проза:
Ночі, новелі, 1947
Вони не живуть більше, новелі, 1948
Вибране, новелі, 1952
Буття, 16 нікому непотрібних оповідань, Торонто, 1973
Олександер Смотрич народився в Кам’янці-Подільському. Жив у Харкові, де здобув музичну освіту. Після війни опинився в Західній Німеччині, звідки переселився до Торонта, в Канаді.
*
Впродовж десятиліть Смотрич був відомий тільки як прозаїк (свої новелі почав друкувати в 1946 році в журналі Арка). В поезію він увійшов у 1974 році, коли драматично, під маркою „сам видав», почав публікувати серію збірок Вірші.
Збірки Смотрича Вірші небезпечно межують з політичною публіцистикою. Головним стимулом для них є ненависть. Найгостріше жало тієї ненависти спрямоване проти Росії і Радянського союзу (поет ставить знак рівняння між цими поняттями). І навіть у тих випадках, коли він пропускає ту ненависть через призму іронії, вона не злагіднюється, а, радше, глибше врізується в свій об’єкт.
Мова Смотричевих віршів буденна, розговірна й ляконічна, позбавлена незвичних стильових прийомів чи контурів; її завдання — якнайпряміше і якнайпростіше передати інформацію. Словник його ніби „непоетичний», виповнений нецензурними й грубими прозаїзмами, які посилюють його загострену ефективність.
Кожна із дев’яти збірок Вірші багата на ракурси до емігрантських буднів, старости, самотности, поезії й поетів, але рівночасно творчу уяву поета пориває лють і ненависть до „кацапні». І в читача створюється враження, що Смотрич безупинно пробує звільнитися від цієї настирливої теми, але не може.
Таке звільнення приходить несподівано в збірці Лірник. Тут буденні чи злободенні теми супроводить філософська рефлексія над сутністю життя, минущістю людини та всього того, що людина творить („лишивсь лиш прах один з бабів та трохи пороху од ліри»). В наступній збірці Ужинок, метафізичне чи релігійне осмислення існування єднає страдально-земне з потойбічним. Рівночасно з цим тоншає іронія, приходить лагідніший тон і шліфованіші рядки.
Останню збірку поета Ужинок можна вважати центральною. Всі атрибути, які раніше виявлялися спорадично, синтезуються тепер у суцільний і оригінальний стиль. В основах поезії Смотрича стоїть українська традиція, особливо селянська, тяжка, життєва, земна. Метафори, якими поет послуговується скупо, творені на селянському етосі: думки в нього, „мов черепки розбитої ринки»; з дідом-калікою „достигали й репалися кавуни»; „білизною журилися на линві дні осінні» чи соняхам „порожні голови морочила злива». Навіть філософський підтекст у поезіях Смотрича ближчий до „селянської мудрости», ніж до академічної інтроспективности чи концептивности. Його метафізичні роздуми ефективно транспоновані в людські й земні координати. Коли, наприклад, до ліричного героя заходить Господь, то поміж ними нав’язуються зворушливо людські взаємини: „Ну як? — промовив Він. „Та так собі, нічого». І вони говорять, як ґазди, як добрі приятелі. В такому заземлюванні метафізики - людські недуги не лише простимі, але й закономірні.
Назагал, Смотрич послуговується регулярною ритмікою, найчастіше ямбом; його рими не вкладаються в систематичну схему, а виринають, начебто, спонтанно і цим стають менше помітними. Поет не вживає строфіки, ламає несподівано рядки, — і все це створює враження вільного вірша. Насправді ж, вільних віршів у його доробку нема. Як було сказано, Смотрич вживає нецензурні слова й брутальні вислови, щоб посилити вияв ненависти. Але, як відмітив Ю. Шевельов, „за фасадою кострубатої розмовности й виставленої на показ антипоетичности вірші Смотрича живуть недомовленням, натяком, притушкованими перегуками ідей і образів, вовчим вискалом іронії».
Починаючи збіркою Лірник, іронія з „вовчим вискалом» зникає, а на її місце приходить уже субтильніша, тонша і тим самим глибше проникаюча іронія. Стиль Смотрича залежний не від незвичайних образів, вибагливої ритмічної структури, чи музичности, — хоч усі ці засоби поет скупо вживає, — а від композиційного зіставлення чи протиставлення концепцій, думок і спостереженнь. Поет скупий на словесні декоративності, скупий на словник, що, в свою чергу, зумовлює його тенденцію до мініятюрности. Одинокий засіб алітерації починає висуватися на помітне місце лише в останній збірці. Все ж, в основах поезії Смотрича глибоко закладений ліризм, хоч поет часто зумисно невтралізує його „буденним» зворотом, іронією, а то й нецензурностями. Він і признається: „я у поезії і досі ще в боргу — у зародку душу красу ще не народженої пісні й співаю все про гниди й воші... в заношеній до дір білизні».
Насправді поет не душить красу, а лише красивість. Він творить своєрідну красу, ближчу й співзвучнішу з буденностями життя людини.
Б. Б.
*
Він був дивак,
і вечорами, на гітарі,
любив він „Ще не вмерла Україна»
тихо награвати...
За музику таку
потрапив він за ґрати
і по дорозі в Колиму
навчився в мить одну
„Інтернаціонал»
беззубим ротом
муркотати.
(Вірші ІI)
В день первого мая
Діди були у городі на демонстрації,
і потомилися, як часом молоді баби бува,
мо’ гріх сказать, від менструації.
А втім, сьогодні свято з свят,
хоча усіх святих давно повикидали
на смітник,
щоб не було в хатах дискримінації.
Вернулися та й випили діди,
і заспівали вдвох, хоча й співать
не мали дуже рації. Усе ревіли
про Дніпро, задля своєї власної
дрібної сатисфакції.
Навколо них міцний горілки фіміям
витав,
і ще смерділи бабині онучі.
І може справді вірили діди, що десь,
як і колись —
по-давньому реве ревучий.
(Вірші III)
З коротких віршів
Це, синочку мій, бандура —
погвалтована культура...
А це, синку, балалайка —
на ній грає геній-ванька!
Вірність
Нема мила,
моя мила...
Будеш мила
і без мила!
Остання пісня трактористки
Орден Леніна носила —
на цицьках пістряк нажила...
(20 коротких віршів)
Старий солдат
Він був красунь
і перший кавалер
у їхній роті,
що наробив дивізію,
сказати можна,
байстрюків...
Не згледівся, як став
не в моді,
облисів, втратив гін,
і, якби чорт який
хребта йому скрутив.
Тепер він хворів,
прів і млів,
і слину жуючи
в порожнім роті,
доходив висновку,
що не вернуть,
ані за які в світі гроші,
поїдених життям зубів.
(Вірші VI)
*
Концерт —
співає посланець
народу, що помер...
Співець у фраку чорному,
як для оказії годиться,
й обісраний
із голови до ніг
званням
народного артиста
есесер...
В бічній кишені
в нього партквиток,
і на душі — доносів
нерозплутаний клубок,
а на устах —
все той самий затасканий,
дорогами чужими,
„Рушничок».
(Вірші IX)
*
На тихий стук
я тихо двері одчиню,
і увійде Ісус Христос —
не мертвий той,
що на іконах,
а живий
і зовсім безбородий
І я по-дружньому
Йому кивну
і ввічливо попрошу
до стола.
— Ну як? — промовить Він.
Я відповім:
— Та так собі — нічого...
І почнемо ми з Ним
розмову,
і говоритимем про все,
не похапцем —
помалу.
(Я більше говоритиму
як Він,
бож я, — земний, а Він —
небесний,
отож я більше в курсі
справи).
І так ми пробалакаєм
із Ним аж до самого
рана...
Та накінець Він
підведеться
й подякує мені — звичайно,
по-простому,
без викрутасів зайвих
А я скажу —
нема за що,
приємність по моєму боці,
Пане
Він скорбно йтиме до дверей
і буде боляче мені
дивитися услід Йому,
на збиті ноги босі —
рани.
За Ним я тихо двері
причиню
і стомлено присяду.
(Ужинок)
*
Наглядач десь в музеї,
одинокий,
здуває пил із мумії
їдкий,
вертаються додому
з кладовища
люди,
на них чекає урочистий
торт
і розкорковане вино.
Усі умощуються зручно
за столом,
і раптом колеться
земля
пополовині —
пів хати там,
пів хати тут,
і вже між ними павутиння
плете захоплено
павук.
Десь по дванадцятій
авто під’їде
і м’яко спиниться,
немов злякається
свого ж глухого гуркоту
мотора,
і світла фар,
що згаснуть десь
аж за сусіднім двором
Хтось тихо провідчинить
двері,
похапцем, нервово,
в надії —
не по нього...
А втім, лиш мотилям
нічним
дозволять бути свідками
арешту,
лиш мотилям
і більш нікому.
(Ужинок)
З барвистих віршів
*
Дзьобаті зерном
вола начинили
й одлетіли.
Ридма ридають соняхи
над тином —
порожні голови морочить
їм
осіння злива.
*
На пасіці каліка дід,
з ним разом достигали
й репалися
кавуни та дині.
І думав дід,
як примирить жорстокості
життя
з людяністю
людини?
*
Я парком йду —
дощу краплини
множаться,
я входжу в осінь, —
облиту смерти полум’ям.
На небі чорносиній
просвіт.
*
Білизною журилися
на линві дні осінні,
дощі допрали все
до нитки.
Гілки ламалися
на яблунях
із хрястом білої
сухої кістки.
Скрипіла щось знайоме
хвіртка.
*
День дожовував
останнє соняшне проміння.
Приходила темінь
на нічну зміну —
до ранку.
Місяць колискою немовляти
народжувався над парком
голим.
Сонце провалювалося м’ячем
за сіткою воріт футбольного
поля.
Старий сидів на лавці
порожнього стадіону
і рахував забиті ним
голи.
*
Вночі я буду словами
вагітний на останньому
місяці,
і місія моя така ж проста
і зрозуміла буде,
як у жінки,
що родити збирається,
і тільки.
Як ніч проколеться днем,
мої з ночі слова
тріпотітимуть, як риба
у верші.
І втікатимуть музи мої
дівками грішними
з моїх викиднів
віршів.
(Ужинок)
Дещо з недописаного
*
До неї бард навідувався
все ночами
й відгонило од нього
оселедцем
і перегаром горілчаним,
і вже нехай йому
простять
цінителі Ромео
та Джульєт —
жива людина, безперечно,
не сонет.
*
Хотілося б усе збагнуть
до дна
і записать усе оте
сонетом —
делікатним віршем,
та ось -
дівки танцюють гопака,
цицьками трусять
швидше й швидше,
і думка проситься на світ
сама,
як оте біологічне
вічне.
*
Пісня пісна,
як маніжка старого
артиста,
що колись грав
царя,
і тепер найпростіші
слова
вимовля неспроста
урочисто.
*
Із кожним роком
дід старів,
а з ним старіла хата
й речі,
і дід до смерти
говорив
той самий жарт
все більше й більше
не до речі.
*
На небі Бог
розписує прогнози,
а на землі —
дівки,
засапані богині
босі,
у стужу й дощ
сапають буряки,
під спів дзвінкий
в не дуже музикальному
совхозі.
*
Я у поезії і досі ще
в боргу —
у зародку душу красу
ще не народженої
пісні
й співаю все
про гниди й воші
в світову війну
в заношеній до дір
білизні.
І все ж ніяк
не умовчу,
яка була краса,
які надії віщі,
як достигали й репалися
в нашому саду
сперва черешні
потім — вишні.
*
І знов у місті ліхтарі
на вечір воскресали,
і знову хтось
підсмажував картоплю
на старому салі,
і сонце не читало більше
гасла,
воно кривавило —
за містом
гасло.
(Ужинок)