Поза традиції - Антологія української модерної поезії в діяспорі - Богдан Бойчук 1993


Олександер Смотрич
Частина перша

ОЛЕКСАНДЕР СМОТРИМ, псевдо, [Фльорук] (1922)

Поезія:

Вірші, I, II, Торонто, 1974

Вірші III, Торонто, 197 5

1933, Торонто, 1975

20 коротких віршів, Торонто, 1975

Вірші, V, VI, VII, VIII, Торонто, 1975

Вірші, IX, Торонто, 1976

Лірник, Торонто, 1976

Ужинок, Нью-Йорк, 1985

Проза:

Ночі, новелі, 1947

Вони не живуть більше, новелі, 1948

Вибране, новелі, 1952

Буття, 16 нікому непотрібних оповідань, Торонто, 1973

Олександер Смотрич народився в Кам’янці-Подільському. Жив у Харкові, де здобув музичну освіту. Після війни опинився в Західній Німеччині, звідки переселився до Торонта, в Канаді.

*

Впродовж десятиліть Смотрич був відомий тільки як прозаїк (свої новелі почав друкувати в 1946 році в журналі Арка). В поезію він увійшов у 1974 році, коли драматично, під маркою „сам видав», почав публікувати серію збірок Вірші.

Збірки Смотрича Вірші небезпечно межують з політичною публіцистикою. Головним стимулом для них є ненависть. Найгостріше жало тієї ненависти спрямоване проти Росії і Радянського союзу (поет ставить знак рівняння між цими поняттями). І навіть у тих випадках, коли він пропускає ту ненависть через призму іронії, вона не злагіднюється, а, радше, глибше врізується в свій об’єкт.

Мова Смотричевих віршів буденна, розговірна й ляконічна, позбавлена незвичних стильових прийомів чи контурів; її завдання — якнайпряміше і якнайпростіше передати інформацію. Словник його ніби „непоетичний», виповнений нецензурними й грубими прозаїзмами, які посилюють його загострену ефективність.

Кожна із дев’яти збірок Вірші багата на ракурси до емігрантських буднів, старости, самотности, поезії й поетів, але рівночасно творчу уяву поета пориває лють і ненависть до „кацапні». І в читача створюється враження, що Смотрич безупинно пробує звільнитися від цієї настирливої теми, але не може.

Таке звільнення приходить несподівано в збірці Лірник. Тут буденні чи злободенні теми супроводить філософська рефлексія над сутністю життя, минущістю людини та всього того, що людина творить („лишивсь лиш прах один з бабів та трохи пороху од ліри»). В наступній збірці Ужинок, метафізичне чи релігійне осмислення існування єднає страдально-земне з потойбічним. Рівночасно з цим тоншає іронія, приходить лагідніший тон і шліфованіші рядки.

Останню збірку поета Ужинок можна вважати центральною. Всі атрибути, які раніше виявлялися спорадично, синтезуються тепер у суцільний і оригінальний стиль. В основах поезії Смотрича стоїть українська традиція, особливо селянська, тяжка, життєва, земна. Метафори, якими поет послуговується скупо, творені на селянському етосі: думки в нього, „мов черепки розбитої ринки»; з дідом-калікою „достигали й репалися кавуни»; „білизною журилися на линві дні осінні» чи соняхам „порожні голови морочила злива». Навіть філософський підтекст у поезіях Смотрича ближчий до „селянської мудрости», ніж до академічної інтроспективности чи концептивности. Його метафізичні роздуми ефективно транспоновані в людські й земні координати. Коли, наприклад, до ліричного героя заходить Господь, то поміж ними нав’язуються зворушливо людські взаємини: „Ну як? — промовив Він. „Та так собі, нічого». І вони говорять, як ґазди, як добрі приятелі. В такому заземлюванні метафізики - людські недуги не лише простимі, але й закономірні.

Назагал, Смотрич послуговується регулярною ритмікою, найчастіше ямбом; його рими не вкладаються в систематичну схему, а виринають, начебто, спонтанно і цим стають менше помітними. Поет не вживає строфіки, ламає несподівано рядки, — і все це створює враження вільного вірша. Насправді ж, вільних віршів у його доробку нема. Як було сказано, Смотрич вживає нецензурні слова й брутальні вислови, щоб посилити вияв ненависти. Але, як відмітив Ю. Шевельов, „за фасадою кострубатої розмовности й виставленої на показ антипоетичности вірші Смотрича живуть недомовленням, натяком, притушкованими перегуками ідей і образів, вовчим вискалом іронії».

Починаючи збіркою Лірник, іронія з „вовчим вискалом» зникає, а на її місце приходить уже субтильніша, тонша і тим самим глибше проникаюча іронія. Стиль Смотрича залежний не від незвичайних образів, вибагливої ритмічної структури, чи музичности, — хоч усі ці засоби поет скупо вживає, — а від композиційного зіставлення чи протиставлення концепцій, думок і спостереженнь. Поет скупий на словесні декоративності, скупий на словник, що, в свою чергу, зумовлює його тенденцію до мініятюрности. Одинокий засіб алітерації починає висуватися на помітне місце лише в останній збірці. Все ж, в основах поезії Смотрича глибоко закладений ліризм, хоч поет часто зумисно невтралізує його „буденним» зворотом, іронією, а то й нецензурностями. Він і признається: „я у поезії і досі ще в боргу — у зародку душу красу ще не народженої пісні й співаю все про гниди й воші... в заношеній до дір білизні».

Насправді поет не душить красу, а лише красивість. Він творить своєрідну красу, ближчу й співзвучнішу з буденностями життя людини.

Б. Б.

*

Він був дивак,

і вечорами, на гітарі,

любив він „Ще не вмерла Україна»

тихо награвати...

За музику таку

потрапив він за ґрати

і по дорозі в Колиму

навчився в мить одну

„Інтернаціонал»

беззубим ротом

муркотати.

(Вірші ІI)

В день первого мая

Діди були у городі на демонстрації,

і потомилися, як часом молоді баби бува,

мо’ гріх сказать, від менструації.

А втім, сьогодні свято з свят,

хоча усіх святих давно повикидали

на смітник,

щоб не було в хатах дискримінації.

Вернулися та й випили діди,

і заспівали вдвох, хоча й співать

не мали дуже рації. Усе ревіли

про Дніпро, задля своєї власної

дрібної сатисфакції.

Навколо них міцний горілки фіміям

витав,

і ще смерділи бабині онучі.

І може справді вірили діди, що десь,

як і колись —

по-давньому реве ревучий.

(Вірші III)

З коротких віршів

Це, синочку мій, бандура —

погвалтована культура...

А це, синку, балалайка —

на ній грає геній-ванька!

Вірність

Нема мила,

моя мила...

Будеш мила

і без мила!

Остання пісня трактористки

Орден Леніна носила —

на цицьках пістряк нажила...

(20 коротких віршів)

Старий солдат

Він був красунь

і перший кавалер

у їхній роті,

що наробив дивізію,

сказати можна,

байстрюків...

Не згледівся, як став

не в моді,

облисів, втратив гін,

і, якби чорт який

хребта йому скрутив.

Тепер він хворів,

прів і млів,

і слину жуючи

в порожнім роті,

доходив висновку,

що не вернуть,

ані за які в світі гроші,

поїдених життям зубів.

(Вірші VI)

*

Концерт —

співає посланець

народу, що помер...

Співець у фраку чорному,

як для оказії годиться,

й обісраний

із голови до ніг

званням

народного артиста

есесер...

В бічній кишені

в нього партквиток,

і на душі — доносів

нерозплутаний клубок,

а на устах —

все той самий затасканий,

дорогами чужими,

„Рушничок».

(Вірші IX)

*

На тихий стук

я тихо двері одчиню,

і увійде Ісус Христос —

не мертвий той,

що на іконах,

а живий

і зовсім безбородий

І я по-дружньому

Йому кивну

і ввічливо попрошу

до стола.

— Ну як? — промовить Він.

Я відповім:

— Та так собі — нічого...

І почнемо ми з Ним

розмову,

і говоритимем про все,

не похапцем —

помалу.

(Я більше говоритиму

як Він,

бож я, — земний, а Він —

небесний,

отож я більше в курсі

справи).

І так ми пробалакаєм

із Ним аж до самого

рана...

Та накінець Він

підведеться

й подякує мені — звичайно,

по-простому,

без викрутасів зайвих

А я скажу —

нема за що,

приємність по моєму боці,

Пане

Він скорбно йтиме до дверей

і буде боляче мені

дивитися услід Йому,

на збиті ноги босі —

рани.

За Ним я тихо двері

причиню

і стомлено присяду.

(Ужинок)

*

Наглядач десь в музеї,

одинокий,

здуває пил із мумії

їдкий,

вертаються додому

з кладовища

люди,

на них чекає урочистий

торт

і розкорковане вино.

Усі умощуються зручно

за столом,

і раптом колеться

земля

пополовині —

пів хати там,

пів хати тут,

і вже між ними павутиння

плете захоплено

павук.

Десь по дванадцятій

авто під’їде

і м’яко спиниться,

немов злякається

свого ж глухого гуркоту

мотора,

і світла фар,

що згаснуть десь

аж за сусіднім двором

Хтось тихо провідчинить

двері,

похапцем, нервово,

в надії —

не по нього...

А втім, лиш мотилям

нічним

дозволять бути свідками

арешту,

лиш мотилям

і більш нікому.

(Ужинок)

З барвистих віршів

*

Дзьобаті зерном

вола начинили

й одлетіли.

Ридма ридають соняхи

над тином —

порожні голови морочить

їм

осіння злива.

*

На пасіці каліка дід,

з ним разом достигали

й репалися

кавуни та дині.

І думав дід,

як примирить жорстокості

життя

з людяністю

людини?

*

Я парком йду —

дощу краплини

множаться,

я входжу в осінь, —

облиту смерти полум’ям.

На небі чорносиній

просвіт.

*

Білизною журилися

на линві дні осінні,

дощі допрали все

до нитки.

Гілки ламалися

на яблунях

із хрястом білої

сухої кістки.

Скрипіла щось знайоме

хвіртка.

*

День дожовував

останнє соняшне проміння.

Приходила темінь

на нічну зміну —

до ранку.

Місяць колискою немовляти

народжувався над парком

голим.

Сонце провалювалося м’ячем

за сіткою воріт футбольного

поля.

Старий сидів на лавці

порожнього стадіону

і рахував забиті ним

голи.

*

Вночі я буду словами

вагітний на останньому

місяці,

і місія моя така ж проста

і зрозуміла буде,

як у жінки,

що родити збирається,

і тільки.

Як ніч проколеться днем,

мої з ночі слова

тріпотітимуть, як риба

у верші.

І втікатимуть музи мої

дівками грішними

з моїх викиднів

віршів.

(Ужинок)

Дещо з недописаного

*

До неї бард навідувався

все ночами

й відгонило од нього

оселедцем

і перегаром горілчаним,

і вже нехай йому

простять

цінителі Ромео

та Джульєт —

жива людина, безперечно,

не сонет.

*

Хотілося б усе збагнуть

до дна

і записать усе оте

сонетом —

делікатним віршем,

та ось -

дівки танцюють гопака,

цицьками трусять

швидше й швидше,

і думка проситься на світ

сама,

як оте біологічне

вічне.

*

Пісня пісна,

як маніжка старого

артиста,

що колись грав

царя,

і тепер найпростіші

слова

вимовля неспроста

урочисто.

*

Із кожним роком

дід старів,

а з ним старіла хата

й речі,

і дід до смерти

говорив

той самий жарт

все більше й більше

не до речі.

*

На небі Бог

розписує прогнози,

а на землі —

дівки,

засапані богині

босі,

у стужу й дощ

сапають буряки,

під спів дзвінкий

в не дуже музикальному

совхозі.

*

Я у поезії і досі ще

в боргу —

у зародку душу красу

ще не народженої

пісні

й співаю все

про гниди й воші

в світову війну

в заношеній до дір

білизні.

І все ж ніяк

не умовчу,

яка була краса,

які надії віщі,

як достигали й репалися

в нашому саду

сперва черешні

потім — вишні.

*

І знов у місті ліхтарі

на вечір воскресали,

і знову хтось

підсмажував картоплю

на старому салі,

і сонце не читало більше

гасла,

воно кривавило —

за містом

гасло.

(Ужинок)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.