Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах - Навчальний посібник - Пасічник Є.А. 2000
Передмова
Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури
Будівництво нової української держави вимагає корінних змін у системі викладання літератури в школі. Ще В.Вернадський відзначав, що «розбудова національної школи в суверенній, незалежній Україні на основі повсякденного відродження духовного життя народу, повноправного утвердження рідної мови, вільного розвою літератури, мистецтва і всієї багатовікової культури великого українського народу, гідного займати чільне місце в житті та спілкуванні людства й поділяти долю народів світу, — зумовлює новий підхід до народної освіти, в цілому, й літературної — особливо і передусім, в силу її пріоритетності серед факторів духовного вираження людини».1
Зміни у суспільному житті України визначають головне спрямування діяльності школи — в гуманізації і гуманітаризації освіти, демократизації всього навчально-виховного процесу. Гуманітаризація освіти передбачає визнання предметів гуманітарного циклу серед інших шкільних дисциплін як найголовніших, найважливіших для формування людини. Гуманізація освіти означає посилення її спрямованості на формування особистості, активне засвоєння у школі тих норм моралі, які вироблені людством протягом багатовікової історії.
Сьогодні гуманістичні цінності національної і світової культури повинні визначати зміст людського життя. Утвердження їх по-справжньому можливе лише в національній школі.
«Серед усіх потреб нашого національного життя, — відзначав Михайло Грушевський, — потреба рідної школи найголовніша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, а ніколи не виб’ється нa самостійну дорогу існування... Всі інші народи, які дійшли до добробуту, освіти, доброго ладу, дійшли тільки завдяки тому, що мали просвіту на своїй рідній мові».2
Національна школа виростає на ґрунті народних святинь, будується з урахуванням багатовікової історії народу. Ще К. Ушинський у праці «Про народність у вихованні» відзначав, «щоб народ (етнос, нація) не зник, кожне його наступне покоління повинно виховуватись у народному дусі. Власне, справжнє виховання є глибоко національним за суттю, змістом і характером. Адже нація — це насамперед система (сукупність) різноманітних природних (біологічних, психічних ознак) «тіла, душі і розуму».3
Школа на Україні протягом багатьох століть не була національною. У змісті навчально-виховної роботи ігнорувалася національна ідея. Це перешкоджало виховувати в дітях національний тип народного ідеалу, національну психологію, світогляд, мораль та інші важливі компоненти свідомості учнів.
Національну самосвідомість, носієм якої є нація, слід розуміти як усвідомлення народом своєї власної гідності, національних цінностей, традицій, культури, свого невід’ємного права бути суб’єктом історії власного розвитку. Це також усвідомлення свого місця в системі економічного, політичного і духовного життя народів світу. Національна самосвідомість є однією з фундаментальних цінностей. Це мозок нації, її кров.
Виховання молодого покоління в дусі національної свідомості є однією з передумов відродження нації.
Проблема формування національної самосвідомості учнів ставилася давно і по-різному розв’язувалася впродовж багатьох віків існування школи. Ще А. Дістервег відзначав, що кожна людина при своєму народженні на світ знаходить своє оточення, свій народ, серед якого їй призначено жити і принаймні виховуватися на певному ступені культури, яка повинна розглядатися як спадок, залишений предками, як результат їх історії і всіх факторів, що на них впливали.4
У статті «Три замітки про педагогіку і прагнення вчителів. (До чого прагне педагогіка, якою вона повинна бути і в чому її завдання?)» А.Дістервег наголошував:
«Вихователь має справу:
1) з окремою істотою, з індивідуумом, наділеним людськими задатками;
2) з індивідуумом, що належить до певної нації, індивідуумом, наділеним національними особливостями;
3) з членом усього людства.
Звідси перед педагогікою постають три завдання:
1) вона повинна рахуватися з індивідуумом і формувати його відповідно з природними здібностями;
2) робити це згідно зі своєрідністю тієї нації, до якої належить індивідуум;
3) виховувати його відповідно до загальнолюдських цілей».5
У процесі виховання, таким чином, необхідно зосереджувати увагу на врахуванні індивідуальних особливостей дітей. По-друге, важливою передумовою успішного навчання є забезпечення національного виховання в школі, оскільки «кожна нація має свої особливості, зумовлені природою й історією, свій національний дух. Вона володіє тільки одним національним життям, що визначається вільним розвитком і діяльністю національного духу або зумовлюючими її особливостями, національним принципом — національною самостійністю і свободою».6 А тому в національному вихованні А.Дістервег вбачав завдання великої державної ваги: «Намагання ж національного духу спрямоване на самостійність і вільний розвиток. У тій мірі, як державна організація й політика сприяють здійсненню цих цілей, поставлених природою і її творцем, вони хороші: в тій мірі, як вони цього не роблять, вони погані й непридатні».7 Ці важливі ідеї не могли бути реалізовані в українській школі, бо зустрічали шалений опір шовіністів.
Національна школа та національна система виховання повинні орієнтуватися й на загальнолюдські цінності. В кожному індивідуумі, в кожній нації необхідно виховувати спосіб думок, «що іменується гуманністю; це — стремління до благородних загальнолюдських цілей. Перший її щабель — повага до іншої особистості та її особливостей; другий — сприяння її людським і національним цілям на основі взаєморозуміння і згоди; третій — об’єднання з нею і всіма націями земної кулі для досягнення загального призначення людства, встановленого Богом».8 Така орієнтація зумовлена тим, що вищі духовні та культурні цінності всіх народів світу мають єдині високогуманні критерії, які випливають із загальнолюдських інтелектуальних, естетичних, морально-етичних ідеалів і принципів. Не оволодівши здобутками світової культури та цивілізації, народ приречений на самоізоляцію, духовну обмеженість.
Суспільні процеси багатьох десятиліть української історії не стали сприятливим ґрунтом для формування національної самосвідомості. В умовах тоталітаризму учні не мали правильного уявлення про духовну культуру народу, його історію. Найважливішими критеріями, на основі яких добиралися твори для вивчення, були класовість і комуністична партійність. Однобічно, а то й спотворено висвітлювалася діяльність митців, їх участь у збагаченні української культури. Замовчувалися імена багатьох письменників, зовсім випала з поля зору культура української діаспори. У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других —- заслали в концтабори, третіх розтлили. Десятиліттями учням втлумачувалися в голову думки, що українська мова і література виникли недавно, не раніше XVI ст., а в процесі вивчення творів О. Кобилянської «Земля» та М. Коцюбинського «Fata morgana» любов до землі, нашої матері-годувальниці опоетизованої народом, розцінювалася як вияв дрібновласницької буржуазної психології. Подібні підходи наносили велику шкоду вихованню підростаючого покоління і зумовлювалися не так помилковими концепціями, як добре продуманими політичними доктринами.
Україна дала світові багатьох видатних учених, художників, архітекторів, які були членами багатьох міжнародних академій. Всі вони іменувалися великими «русскими» вченими, художниками, архітекторами, принаймні так зазначено в різних енциклопедіях.
Однією з необхідних передумов формування національної самосвідомості є пробудження інтересу до історії народу. Без історичної пам’яті неможливо відповісти на питання: «Хто ми?.. Чиї сини? Яких батьків?» В одному зі своїх нарисів — «Петро Конашевич Сагайдачний», автор багатьох історичних романів про минуле України Андрій Чайковський зазначав: «Коли б мене хто спитав, чому ми такі прибиті та понижені, що іноді боїмося перед чужинцями признатися, що ми члени великого українського народу, то я би подав таку причину: що ми не знаємо ані нашої бувальщини, ані наших славних людей, котрими наш український народ може повеличатися. Коли б у іншого народу такі великі люди появилися, то про них знала би й мала дитина. У нас інакше. Були в нас великі люди, служили на славу свого народу, а ми про них або мало знаємо, або й нічого». Продовжуючи цю думку, А. Чайковський з жалем стверджував: «О історіє! Тобі вже давно, ще в старовину, дали люди патент на вчительку життя. Чому ж ти не навчила наш український народ? Або твоя метода навчання недобра, або твої учні такі недотепи, що їхньої голови нічого не чіпляється».9
Саме тому українська історія подавалася спотворено. З болем у серці письменник О. Довженко писав у своєму щоденнику: «Єдина країна в світі, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на землі нині нема».10
Український народ має давню і самобутню історію, увагою до якої повинен бути пройнятий весь курс літератури в школі. Та й література — це художній літопис минулого, перегук століть, духовна скарбниця нації. Зі школи учні повинні винести глибокі знання про довговічну героїчну боротьбу за волю, за духовні надбання культури. Під цим кутом зору слід переглянути і шкільну програму, яка також повинна ґрунтуватися на національній ідеї. Потрібна й переорієнтація учителів. Багато з них у полоні старих традицій, усталених схем аналізу художніх творів, стереотипів.
У радянські часи національне часто ототожнювалося з націоналізмом. Йому протиставлявся інтернаціоналізм як антипод національного. Інтернаціональна модель школи, яка функціонувала впродовж багатьох десятиліть, не виправдала себе: культивування національного нігілізму, зневажливе ставлення до народних традицій і звичаїв, нехтування загальнолюдськими цінностями, — все це так чи інакше згубно відбивалося на формуванні духовності в учнів, основ народної етики і моралі.
Повноцінна життєдіяльність людини можлива за умови невідривності від народу і його долі. Інтернаціональне без національного не може успішно функціонувати. Людина, яка росте в атмосфері байдужості до культурних надбань свого народу, втрачає моральні орієнтири. Інтернаціональна модель школи не сприяла вихованню патріота рідної землі.
Справедливо стверджують, що вирвана зі свого ґрунту людина, залишається Іваном без роду і племені. Вона легко може приставати до чужого берега, бо у неї немає нічого спільного з народом, нічого святого.
На думку В.Винниченка, інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безбарвній абстрактній масі людськості, є абсурд, і не тільки абсурд, а лицемірна, шкідлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі.
В усіх народів світу існує повір’я про людську і Божу кару того, хто забув звичаї своїх батьків. Він блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку й пристановища, бо став загубленим для свого народу. Відхід від власної культури, літератури, рідної мови веде до духовного виродження людини.
Кращі представники українського народу завжди будили національну гідність, протестували проти моральної деградації співвітчизників, які зреклися всього, що мало національний характер. Інтерес до проблеми національного у вихованні молоді загострився тоді, коли боротьба за волю, за державну незалежність набула свого найповнішого розвитку.
Суспільно-політична ситуація, що склалася в Україні після 1 грудня 1991 року, одразу поставила цю проблему в іншому, глобальнішому ракурсі. Таким чином, вона набула нового концептуального змісту. Прищеплення молоді активної настанови на утвердження демократичної держави стало одним із основних спрямувань сучасної педагогіки, методики викладання літератури. Наша тисячолітня література, культура, фольклор несуть у собі багатющі можливості для виховання молоді.
Назріла необхідність створення таких систем виховання, які б переборювали в свідомості підростаючого покоління рудименти тоталітарної системи.
Коріння нашої духовності постійно підрубувалися впродовж століть. Віками український народ був пошматований і розділений кордонами багатьох держав. Розіп’ята впродовж віків на хресті історії українська духовність зазнала багатьох втрат. Згадаймо напади турків і татар, топтання наших святинь польською шляхтою, укази російських царів, що проголошували смертний вирок нашій мові, культурі.
Гоніння на українську мову розпочалося ще указами Петра І 1720 р. про заборону книгодрукування українською мовою, вилучення текстів, написаних цією ж мовою, з церковних книг. Потім Укази Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. А далі знову ціла низка указів правителів Росії про те, що ніякої окремої малоросійської мови ніколи не було, немає і не може бути, про заборону ввезення надрукованих українських книг з-за кордону та друкування українських пісень, видання українських книг для дітей, про закриття українських театрів та ін.
Пасивні настанови щодо необхідності боротьби за волю, за державну незалежність зумовлювали певні типи суспільної поведінки. М. Шлемкевич у книзі «Загублена українська людина» (Нью-Йорк, 1954) виділяє чотири типи українців, які особливо яскраво проявилися в умовах колоніального стану. Перший — тип «старосвітських поміщиків», тобто людей, які живуть виключно заради своїх біологічних потреб. Другий — це тип людини, «яка йде на службу колонізатору для власного утвердження». Третій — тип «сковородянської людини», яка, не сприймаючи нової дійсності, замикається у власній душі, в самовдосконаленні, шукаючи нового, кращого світу. І четвертий — тип «шевченківської людини», гаслом якої є: «Борітеся —поборете!», яка бачить для України краще майбутнє.
Особливо великого удару українській культурі, літературі, мистецтву було завдано сталінськими сатрапами, що нищили в ГУЛАГах цвіт української інтелігенції.
І в наступні десятиліття проводилася політика, спрямована на «злиття» мов, культур, народних традицій. А далі планетарна катастрофа — чорнобильське лихо, що трагічно вдарила по генетичному коду нації.
Звуження сфери функціонування української мови, постійна зневага до української культури, літератури, свідоме паплюження історії народу, замовчування імен багатьох письменників, приховування правди про минуле — все це породжувало байдужість до рідного слова, почуття національної меншовартості. Цим і пояснюється той факт, що за даними останнього перепису населення (1989) кожен п’ятий українець (а таких аж 9 мільйонів!) назвав рідною російську мову.
Величезним національним лихом було й те, що навчання у багатьох школах, особливо в східних регіонах України, велося не українською мовою.
До цього слід додати ще й зросійщення у ряді областей дитячих садків, позашкільних закладів. Все це негативно вплинуло й на формування свідомості і культури кількох поколінь. Це ганебні наслідки русифікації, які є об’єктивною реальністю й не враховувати їх, накреслюючи нову концепцію української національної культури, було б нерозумно. У культурній переорієнтації народу необхідна справжня мудрість, гігантські зусилля, велике терпіння. Українська нація вийшла на обшири світової цивілізації з великими духовними втратами. Потрібен час, щоб поступово залікувати заподіяні народу рани.
Викликає занепокоєння, що і зараз на рівні владних державних структур утверджується думка, про безперспективність відродження нації, необхідність повернення до старого. І зараз є серйозна небезпека знищення української держави, зруйнування української культури, духовності.
Ми повинні категорично відкинути фальшиве твердження про те, нібито українська ідея не спрацювала. Вона переможе неодмінно за умови успішної діяльності справді національного уряду, національного парламенту, інакше Україна може стати генерал-губернаторством, зоною стратегічних інтересів інших держав.
Нині школа на Україні переживає складні часи. Ще ніколи пересічний учитель не був так розгублений, як тепер. Виховання правдою, а тільки таке виховання здатне долати роздвоєність свідомості людини, зіткнулося з сучасними реаліями життя. Відсутність належної матеріальної бази через незадовільне фінансування, обмаль підручників та іншої літератури, втрата в очах учнів спеціального престижу знань, багатьох моральних цінностей — все це не може не позначитися на роботі школи.
Та попри всі негаразди намітилися і позитивні тенденції.
Історія розвитку світової цивілізації засвідчує, що найяскравіші спалахи думки завжди були на зламах епох. Сучасний прогрес у викладанні літератури може бути оцінений з висоти часу, але вже зараз можна твердити про поступове вироблення нових орієнтирів викладання літератури в школі.
Колишня система освіти мала унітарний характер, тому практично для всіх учителів існували єдині навчальні плани і програми, що сковувало їхні можливості. Сьогоднішній учитель почуває себе більше розкованим в організації навчального процесу, ніж це було раніше. У попередні роки при незрівнянно кращому забезпеченні вчителя методичною літературою і художніми книгами, він не міг себе повністю реалізувати. Стандартні усталені підходи до вивчення художніх творів породжували догматизм і стереотипізацію у сприйманні учнями літератури. В умовах відсутності плюралізму думок, беззастережного прийняття догм марксизму-ленінізму не могло бути мови про багатоваріантність прочитань художніх явищ.
Чи не найбільшим завоюванням літературної освіти є те, що народився й утверджується новий її зміст, по-новому трактуються основні прикмети української духовності, історичні традиції народу, героїка і романтика козацької доби. Українська література вивчається в контексті світового літературного процесу. Надання автономії навчальним закладам, створення власних програм, широке впровадження у життя педагогіки плюралізму дало поштовх для застосування нових технологій, концептуальних парадигм. Як наслідок цього — новизна у змісті інформації, в методах навчання. Учителі навчилися позбуватися надмірної заідеологізованості літератури, вивчати літературу як мистецтво слова, забезпечувати національний компонент у змісті освіти, ширше практикувати евристичні методи навчання, добирати для учнів інформацію, що має для них особистісне значення. У процесі аналізу твору акцентується увага на загальнолюдських цінностях, вивчення літератури в школі відбувається у тісному взаємозв’язку з народознавством, етно- педагогікою, на матеріалі художньої літератури розкриваються особливості світосприймання народу.
Примітки
1 Вернадський В.І. Українське питання і російська громадськість // Вісті з України. - 1993. - № 6. - С. 11.
2 Михайло Грушевський про українську мову і українську школу. - К.: Веселка, 1991. - С. 10.
3 Ушинський К.Д. Твори: В 6 т. - К.: Рад. школа, 1954. - Т. 1. - С. 51.
4 Дистервег А. О природосообразности и культуросообразности в обучении // Избр. пед. соч. - М.: Учпедиз, 1956. - С. 288-289.
5 Там же. - С. 235.
6 Там же.
7 Дистервег А. О природосообразности и культуросообразности в обучении. - С. 236.
8 Там же. - С. 237.
9 Чайковський А. Петро Конашевич Сагайдачний. -К.: Варта, 1993. - С. 492.
10 Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. - К.: Веселка, 1995. - С. 208.
