Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Художня культура українського постмодернізму (на матеріалі сучасної прози) - Гребенюк Т. В. 2007
Специфіка постмодерної свідомості й постнекласичного наукового мислення
Постмодернізм як світоглядно-естетичний феномен. Поетика літературного постмодернізму
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
У широкому контексті під постмодерном розуміють глобальний стан цивілізації останніх десятиліть, всю суму культурних настроїв і філософських тенденцій, пов’язаних із відчуттям завершеності цілого етапу культурного розвитку, вичерпаності сучасності, вступу в період еволюційної кризи. Зокрема, У. Еко проголошував: «Кожна епоха має свій власний постмодернізм», сприймаючи дане явище як виявлення будь-якої радикальної зміни культурних парадигм.
Одним із засадничих концептів постмодерного світогляду є недовіра до істини. В науці кардинальне переосмислення категорії істини спричинила поява ейнштейнівської теорії відносності. Вона, вкупі з досягненнями ядерної фізики та іншими глобальними відкриттями науки 20-го ст., породила невпевненість людини у власній обізнаності та у можливості прийдешнього панування у всесвіті.
Н.Маньковська наголошує на тому, що формування естетики постмодернізму багато в чому є наслідком розвитку новітніх технічних засобів масової комунікації — телебачення, відеотехніки, інформатики, комп’ютерної техніки: «З’явившись насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живописі, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, але на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю — відеокліпами, комп’ютерними іграми, диснеївськими атракціонами. Ці принципи роботи з «другою реальністю», тими знаками культури, котрі покрили світ панциром слів, поступово просочилися і в інші сфери, захопивши в свою орбіту літературу, музику, балет»[1].
Проблема моделювання дійсності є наскрізною не тільки для елітарного постмодерністського мистецтва, а й для культури масової. Зокрема, факт недовіри людини до реальності засвідчують поширювані в сучасних кінофільмах-лідерах прокату мотиви творення штучної, оманливої дійсності («Згадати все», «Біжи, Лола, біжи!», «Матриця», «Ванільне небо» тощо). Масового телеглядача перестали задовольняти передачі, створені за готовим заздалегідь сценарієм і на зміну їм прийшли «Reality shows» («Останній герой», «За склом»), які дають змогу спостерігати збоку за чужим нібито реальним життям.
Цікавим феноменом, що засвідчує проникнення постмодерного світогляду в масову культуру, є популярність робіт російської фотохудожниці К. Рождественської, герої яких — відомі сучасні актори, телеведучі, політики тощо — нібито «вписуються» в обрамлення класичних шедеврів світового живопису. Цікавість глядача при сприйнятті такого витвору мистецтва переключається зі сприйняття естетичного аспекту твору на впізнавання, по-перше, картини та її автора та, по-друге, зображеного героя. Причому, глядач, не обізнаний з образотворчим мистецтвом, може сприйняти цей твір вужче — як відображення відомої людини в незвичайному образі, — але байдужим до нього не залишиться. Таке сприйняття твору мистецтва унаочнює дію постмодерністського принципу «подвійного кодування»: можна сприймати або тільки поверховий пласт змісту художнього твору, або ще й інші (приховані глибше) семантичні коди.
Також специфічно трансформувалася в сучасній масовій свідомості така теза постмодерного світогляду, як відчуття неможливості творення нових мистецьких шедеврів. «Всі шедеври вже давно створені попередниками», і, виходячи з цього, сучасним майстрам залишається лише цитувати або пародіювати. У сучасному кіномистецтві ця теза здобула свою реалізацію в створенні численних пародій на окремі фільми та кіноштампи попередньої доби («Дуже страшне кіно», «Голий пістолет» тощо). Визначальним у цьому плані став фільм «Кримінальне чтиво» («Pulp fiction») К. Тарантино, який вразив глядача не тільки пародійністю, а й зняттям етичних табу, повним морально-світоглядним релятивізмом (що також є ознакою постнекласичного мислення).
Отже, ми можемо з повним правом стверджувати, що постмодерн є тотальним явищем, яке позначилося на науці, мистецтві та культурі не тільки елітарній, а й масовій.
У наш час вживання цього терміна ускладнюється ототожненням і сплутуванням із поняттями «поставангард», «трансавангард», «постструктуралізм», а також «мистецтво деконструкції» (наприклад, у навчальному посібнику І. Скоропанової). Феномен постмодерну залишається явищем недостатньо дослідженим, теоретичні дефініції якого продовжують уточнюватися.
На основі поняття «постмодерн» утворилося похідне від нього поняття «постмодернізм», котре, як правило, використовують у сфері філософії, літератури і мистецтва для характеристики певних тенденцій культури в цілому. Воно служить для позначення 1) нового періоду розвитку культури; 2) стилю постнекласичного наукового мислення; 3) нового художнього стилю, характерного для різноманітних видів сучасного мистецтва; 4) нового художнього напряму (в архітектурі, живописі, літературі тощо); 5) художньо-естетичної системи, що склалася в другій половині ХХ ст.; 6) теоретичної рефлексії на ці явища (у філософії, естетиці тощо).
Термін «постмодерн» з’явився «передчасно», коли самого явища в сьогоднішньому значенні цього слова, ще не існувало. Вперше він був ужитий Р. Панвіцем у книзі «Криза європейської культури» (1917). У 1934 Ф. де Оніс використав такий же термін для характеристики проміжку між першою та другою фазами розвитку модернізму. А. Тойнбі у праці «Дослідження історії» (1947) використав цей термін на означення повоєнного періоду розвитку західноєвропейської цивілізації, головною ознакою якого було політичне мислення не в масштабах національних держав, а в глобальних категоріях світової співдружності. У 1949 році Д. Гаднат випадково вжив цей термін у заголовку своєї статті про архітектуру «Постмодерний будинок». У 1966 Н. Певзнер скористався терміном «постмодернізм» для критики неоекспресіонізму в архітектурі.
Американський теолог Х. Кокс у своїх працях початку 1970-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко користується поняттям «постмодерністська теологія». Однак популярність термін «постмодернізм» здобув завдяки Ч. Дженксу — після 1975. У книзі «Мова архітектури постмодернізму» (1977) він відзначав, що хоча слово це вживалося в американській літературній критиці 60-70 рр. на позначення ультрамодерністських літературних експериментів, автор надав йому принципово нового змісту. Постмодернізм, за Дженксом, означав відхід від екстремізму і нігілізму авангарду, часткове повернення до традицій, акцент на комунікативних функціях літератури, примат естетизованого артефакту. А вже у 1979 вийшла книга Ж.-Ф. Ліотара «Стан постмодерну», яка започаткувала філософський дискурс терміну.
Спроби теоретичного осмислення феномена постмодернізму пожвавились у 1980-х роках. Найбільш ґрунтовними серед них є праці: «Художня культура: есей про постмодерн» (1977) Дугласа Девіса, «Після «Поминок»: Есей про сучасний авангард» (1980) Крістофера Батлера, «Інтернаціональний трансавангард» (1982) Акілле Беніто Оливи, «Постмодернізм у американській літературі та мистецтві» (1986) Тео Д’ана тощо. Також велика увага в наші дні приділяється пошукам основи «постмодерністської чуттєвості» як певного «духу епохи» у працях Іхаба Гассана, Девіда Лоджа, Алана Вайлда, Крістофера Батлера, Доуве Фоккеми, Крістін Брук-Роуз, Юргена Хабермаса, Міхаеля Келера, Андре Ле Во, Жана-Франсуа Ліотара, Умберто Еко та ін.
[1] Маньковская Н.Б. Эстетика постмодернизма. — СПб.: Алетейя, 2000. — С. 11-12
