Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Художня культура українського постмодернізму (на матеріалі сучасної прози) - Гребенюк Т. В. 2007
Формування постмодерної естетики в сучасній українській літературі
Український постмодернізм
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Формування постмодерного дискурсу в українській літературі пережило, як мінімум, дві стадії: латентну й відкриту. Якщо перша характеризується засвоєнням іноземних художніх зразків, фрагментарною рецепцією закордонних теоретичних праць найбільш «просунутими» представниками української інтелігенції ще в радянські часи, то друга полягає в відкритому творенні постмодерністських текстів і спробах освоєння постмодерного аналітичного дискурсу вже після проголошення Незалежності, коли численні табу й цензурні обмеження відійшли в минуле разом із існуванням «залізної завіси». Недаремно перший відверто постмодерністській твір в українській літературі — «Рекреації» Ю. Андруховича — було написано 1991 та опубліковано 1992 р. в першому (зауважимо!) числі «Сучасності» на терені «материкової» України.
Вадим Скуратівський у передмові до книги О. Забужко «Сестро, сестро…» зазначає: «... українська літературна ситуація 1990-х потроху нагадує романтичний образ Гумбольдтової кліматології: кожний, кого миттєво перекинули б із Сибіру до Сенегалу, втратив би притомність. Напевне, лише прийдешність прокоментує той національний парадокс миттєвого перміщення із Сибіру уярмленої літератури у деколонізовану тропічну спекоту». Справді, така блискавична зміна пріоритетів, таке пожвавлення й урізноманітнення в царині творчих манер і стилів не могло не викликати шок у читацького й навкололітературного загалу. Шок цей вилився в численні — коректні й брутальні, затяті й лояльні, аргументовані й не дуже — дискусії на сторінках численних видань. Більше того, навіть у нинішню добу — добу поступового відходу «моди» на постмодернізм і трансформації стилю — знаходяться літературознавці, які заперечують існування вже історично зафіксованого й паспортизованого феномену постмодернізму.
Але попри роль смакового аспекту в сприйнятті аналізованого літературного явища (подобається / не подобається), постмодерна література разом із відповідним дослідницьким дискурсом в Україні є, а отже, ми не маємо права ігнорувани її існування й повинні з’ясувати специфіку трансформації цієї світоглядно-естетичної системи до наших умов.
Характеризуючи особливості літературної творчості 1990-х років, О. Забужко проводить паралель між призначенням сучасних письменників і діяльністю героя останньої дії «Гамлета» — Фортінбраса, який «виносить тіла забитих і реєструє все, що тут скоїлося». Письменниця акцентує на тому, що «... Фортінбрасам випадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а — рефлексії діяльної: вони, за визначенням, є заразом і хронікери, й учасники». Можливо, в цьому полягає особливість українських постмодерністів, які, навіть граючись знаками, з одного боку, мають справу із залишками відмерлої й епігонськи використовуваної традиції, а з другого, мають переважно чітку громадянську позицію.
Якщо говорити про корені досліджуваного світогляду саме в Україні, варто відзначити порубіжність для формування нової свідомості чорнобильського вибуху 1986 р. О. Забужко в «Автобіографії» наполягає на вагомості цієї точки відліку: «І все-таки правдивою світоглядною «Дефлорацією», та що там — революцією! — став Чорнобиль. Саме тоді, 1986-го, імперія розпалася «в духові» — 1991-й став усього тільки фактичною констатацією вже-доконаного. Пережите тоді Україною потрясіння різкою межовою рисою поклало край «радянському періоду» її історії — не треба було навіть Кассандриного крику: «Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!» — смерть була вже тут, невидима й повновладна, і перед її лицем страшно збурилася воля до життя, і національна, й особиста...» Поширеною така думка є й серед провідних сучасних теоретиків стилю. Так, Т. Гундорова, вбачаючи зародки постмодернізму ще в виступах Я. Гніздовського та В. Петрова в збірнику МУРу 1946 року, наголошує на визначальності Чорнобильської катастрофи для формування постмодерної свідомості: «В контексті філософсько-інтелектуальних дискусій про природу постмодерної репрезентації і постмодернізму в атомну добу Чорнобиль виступає основним знаковим символом української літератури кінця ХХ століття. Саме Чорнобиль — як реальний атомний вибух — визначає характер українського постмодернізму, його можливості та обмеження. Загалом український постмодернізм — пост-чорнобильський текст»[1]. У своїй праці «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005 р.) дослідниця йде далі, урівноважуючи тотально негативний контекст сприйняття катастрофи її творчим, інверсивним значенням: «У якомусь вищому іронічному плані Чорнобиль також засвідчує, що локальні трагедії і теракти страшніші за глобальну катастрофу, а відновлена від слідів цивілізації чорнобильська зона часом нагадує первісний рай. Такої інверсії навчив нас постмодерн». Постапокаліптичний, постчорнобильський час, таки чином дорівнюється до приходу космічного ладу після доби панування хаосу.
Досить важливим і часто обговорюваним є також питання співвідношення постмодерністського дискурсу з іншими провідними тенденціями сучасного літературного процесу. Сучасна українська проза є досить неоднорідною за критерієм наслідування певних літературних традицій. У найзагальніших рисах її можна поділити на дві школи: західну (Івано-Франківську, або Львівсько-Івано-Франківську, або Саніславську тощо), переважно постмодерністську за світоглядом і стилістикою, та східну (Житомирську або Київсько-Житомирську) - неотрадиціоналістську. Для першої характерна орієнтація у творчості на західно-європейські зразки, для другої — пошук автентичних витоків. У аспекті комунікативному орієнтація на Європу літераторів західного регіону не є одностайним свідченням екстравертності, назовні-спрямованості їх текстів. Адже пошук літературного прецеденту творчості є відбірковим, що підкреслює, наприклад, один із представників «Станіславського феномену» В.Єшкілєв: «Галичина орієнтується на Європу, якої нема. Вона придумала собі Європу. Умовно - це Європа європейських інтелектуалів… Все те, що ми вибираємо звідти як дайджест, воно там рясно розкидане… Нам, митцям, не потрібна Європа реальна, вона потрібна бізнесменам, людям речової культури»[3]. Можна відзначити, що останнім часом під впливом зародження власне української масової літератури «інтровертність» прози дещо зменшує свою питому вагу.
Неоднозначним є сприйняття українського постмодерну власне українською літературознавчою думкою. Так наприклад, напівігрова дискусія навколо проблеми перспектив сучасної літератури розгортається на сторінках часопису «Плерома». В. Єшкілєв у своїй статті «Повернення деміургів» оголошує постмодернізм «глухим кутом» на шляху розвитку культури (у власній творчості залишаючись, проте, переважно постмодерністом), а Ю. Андрухович у своїй статті-відповіді «Повернення літератури» намагається цей самий постмодернізм реабілітувати.
В. Єшкілєв, наголошуючи, що в сучасній літературі «відчувається початок стрибкоподібної ізоляції дискурсу постмодернізму від пересічного споживача (читача, глядача), якому просто стає нецікаво», пропонує як шлях подолання цієї кризи звернення до т. зв. деміургії як творіння на іншому, вищому духовному щаблі. Він вважає найяскравішим утіленням деміургії жанр фентезі (наприклад, у варіанті Толкієна). Основними відмінностями між постмодернізмом і супернаративом (виявом якого є деміургія) дослідник оголошує, по-перше, протиставлення тотальності супернаративу ігровій необов’язковості постмодернізму і, по-друге, протиставлення постмодерної іронії деміургійній вірі[4].
Андрухович же не сприймає таку позицію, по-перше, відкидаючи «сектантство» й сліпу віру в художній світ як якості позитивні й плідні для читача, і, по-друге, сам стиль фентезі він розцінює як складову постмодерної художньої парадигми: «На мій погляд, цей різновид чтива являє собою вельми показове кічувато-маскультівське відгалуження всередині ситуації постмодернізму». Але ж сам стиль відповіді Андруховича (гра — з величезним псевдонауковим переліком ознак постмодернізму) дає нам ще один доказ «потрібності» постмодернізму: задоволення від інтелектуальної гри — це приємні дивіденди, отримані освіченим читачем від процесу
На даний момент створено безліч праць-спроб класифікувати й типологізувати специфічні риси українського постмодернізму, як на рівні статей, так і на рівні монографій та дисертаційних досліджень. Наприклад, Л. Лавринович виділяє такі специфічні ознаки українського постмодернізму: втрата віри у вищий сенс людського існування; заперечення пізнаваності світу, релятивізм; розгубленість індивіда перед власною екзистенцією; погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду; орієнтація на ідеологічну незаангажованість; поглиблена рефлексивність; іронічність, самоіронічність; епатажність; інтелектуальність, діалогізм, амбівалентність; елітарність.
Цей список можна дещо уточнити й доповнити (поставивши під сумнів першу ознаку), виділяючи, наприклад, ще й такі риси, як утрата довіри до реальності й істини, проблема пошуку самоідентифікації, перцептивність як домінанта світозасвоєння героїв, увага до феноменів сну, марення, фантазії та інших способів виходу за власні межі, і, звісно, інтертекстуальність і гра як іманентно присутня в українських текстах данина постмодерністській традиції.
З часом усталення в літературознавчому дискурсі постмодернізму як стилю й естетичної системи з’явилися різні концепції поділу постмодернізму й постмодерного наукового дискурсу на течії, підстилі, або «варіанти». Так, Т. Гундорова у своїй монографії, заперечуючи генераційний принцип В. Єшкілєва поділу українського постмодернізму на «постгесіянський» — покоління 1980-х років — і «постборхесівський» — покоління 1990-х років, - виділяє такі власні його «варіанти»: «карнавальний» (група «Бу-Ба-Бу»); «риторичний апокаліпсис» (Ю. Іздрик і Т. Прохасько); «метафізичний апокаліпсис» (Є. Пашковський); феміністичний постмодернізм (О. Забужко). Також дослідниця наголошує на близькості до принципів постмодернізму «київської іронічної школи» (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський) та «неоавангарду 1990 років» (С. Жадан, А. Бондар, В. Цибулько).
[1] Гундорова Т. Атомний дискурс і Чорнобильська бібліотека, або Як зустрілися Пашковський з Бодрійяром // Кур’єр Кривбасу. — 2004. — № 174. — С. 153
[2] Єшкілєв В., Лихоманова Н., Бойченко О. Пролегомени до деміургії // Кур’єр Кривбасу. — 2000. — № 7. — С. 100-101
[3] Дімаров А., Кухарук Р. Про читабельність літератури і не тільки // Кур’єр Кривбасу. — 2000. — № 4-5
[4] Н. Зборовська закидає цьому проектові «космополітизм, неоніцшеанство, концепцію гіпертрофованої маскулінної сили», адже Єшкілєв не сприйняв саме конструктивно-міфотворчний аспект художньої реальності Толкієна.
