Художня культура українського постмодернізму (на матеріалі сучасної прози) - Гребенюк Т. В. 2007


Юрій Іздрик
Український постмодернізм

Всі публікації щодо:
Іздрик Юрко

Народився 16 серпня 1962 р. у м. Калуші на Івано-Франківщині. Закінчив механіко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту (тепер - Національний університет «Львівська політехніка») (1984). Працював два роки в Івано-Франківську на заводі автоматизованих ливарних машин, у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986-1990). Активно включився в мистецьке життя наприкінці 80-х. Брав участь у багатьох мистецьких акціях. З 1989 р. редагує неперіодичний журнал «Четвер» (з 1992 — разом із Ю. Андруховичем).

Влітку 1986 Іздрик був мобілізований для ліквідації наслідків вибуху на Чорнобильській АЕС, що наклало відбиток на формування світогляду письменника. Зокрема, Ю. Андрухович наголошує на пост-чорнобильському звучанні циклу оповідань Ю. Іздрика «Остання війна». Це ще раз підтверджує тезу Т. Гундорової про пост-чорнобильський характер українського постмодернізму.

Знайомство з Андруховичем, а також творення журналу «Четвер» виявилося важливим чинником у формуванні Іздрика як письменника. Співпрацював з газетою «День». Записав два фортепіанні концерти, як художник брав участь у міжнародних виставках, ілюструє твори своїх колег-письменників, зокрема, перевидану книгу Андруховича «Екзотичні птахи і рослини». Член Асоціації українських письменників. Останнім часом живе і працює у Львові.

Ю. Іздрик — автор самвидавної збірки поезій «Станіслав і 11 його визволителів» (1996) та книг прози — романів «Воццек» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997), «Подвійний Леон» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000), «Воццек & Воццекургія» (Львів: Кальварія, 2002) та повісті й оповідань «Острів Крк та інші історії» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998), книги «АМТМ», а також декількох культурологічних есе, серед яких помітно вирізняється «Станіслав: Туга за несправжнім» (Плерома. - 1996. - Ч. 1-2). Окремі твори прози Іздрика перекладені польською та англійською мовами.

Сам Іздрик неодноразово вказував на сублімативний характер власної творчості: «...Інша справа — книжки. Я їм дуже вдячний, що вони написалися. Це було для мене необхідним актом психотерапії».

Основні риси постмодерністської поетики творів Ю. Іздрика

Намагання згрупувати творчість окремих письменників воєдино за принципом єдності стилю в сучасному критичному дискурсі часто реалізуються в поєднанні творчої манери Ю. Іздрика та Т. Прохаська — письменників проте достатньо самобутніх та оригінальних. Так, Т. Гундорова, називаючи стиль цих письменників постмодерністським варіантом «Риторичного апокаліпсису», декларує таку його специфіку: «В центрі такого постмодернізму — пульсуюча свідомість і розірваний екзистенційний світ інтелектуала-марґінала, який більше не є зцентрованим суб’єктом, процес самоусвідомлення якого стає фраґментарним, тіло — ґібридним, а мислення - поліморфним».

Безперечною константою стилю письменника є автокомунікативність, рефлексійність його творів (об’єктом авторської рефлексії часто виступає сам процес написання твору — «Воццек») У творах знаходимо численні ознаки автокомунікативного тексту: членування на ритмічні фрагменти, подекуди ритмізацію оповіді (навіть ритмізацію графічного її оформлення — наприклад, заключних молитов у обох частинах твору «Воццек»), ослаблення семантичних зв’язків і підкреслювання синтагматичних.

Своєрідним виявом автокомунікативності Іздрикового тексту є ліризація оповіді, перенесення акцентів з подій на почуття й думки. Широко представлені в доробку митця синтагматичні елементи тексту, за Ю. Лотманом, — це ті, що не несуть смислового навантаження, а виступають натомість тлом для семантично наснажених елементів (сам Ю. Іздрик називає їх «надлишковими»). Вони характеризуються певною орнаментальністю — ритмічною повторюваністю окремих складових (наприклад, звуконаслідувальні повтори в ліриці, що навіюють ефект шуму хвиль або завивання вітру) і мають на меті впорядкування асоціативного потоку реципієнта. Епічний твір із представленими в ньому синтагматичними елементами комунікації зазнає ліризації, вага подієво-смислового повідомлення в ньому знижується: «Ритміко-метричні системи перенесено не з комунікативної системи «Я — ВІН», а зі структури «Я — Я». Ритмомелодика прозової оповіді іноді переходить у ритмомелодику вірша:

…і як мізерним, нікому не потрібним лантухом лежить в

одному з помешкань

 одного з будинків

  пересічного міста

    невеликої країни

     скромного материка

     твоє змарніле анемічне тіло. («Воццек»)

Проте поруч із синтагматизацією тексту, перехід оповіді на віршовану мову виконує ще й ігрову функцію, протиставляючи прозаїчну ситуацію високому поетичному стилеві викладу: «Та ні, он там на камені біліє, чи то череп’я, чи кістки, - чомусь, коли ми розмовляли з Ездрою, то завше збивалися як не на п’ятистопний ямб, то на іншу версифікаційну бридню» («АМТМ»). Подібно до аналогічного прийому в Ю. Андруховича, Ю. Іздрик створює гротескний ефект, «поетизуючи» прозаїчну за суттю ситуацію, надаючи нібито високого пафосу «низовим», приземленим моментам:

«- Що бачив я? Її! Така бліда,..

// Все помідори чистила зі шкірки…

// І викидала просто у смітник,…

// Так сумно це було — які сюжети…

// А сум оцей — якби він міг озватись…

// До каменів, то й тих прибив би смутком…

// Свій погляд відверни, бо я зірвуся і не дістану клятий димедрол» («АМТМ»).

Використання різноманітних ігрових стратегій для побудови твору (переліки, штучні класифікації тощо). Наприклад, постмодерністський прийом переліку в новелі «Війна». Найобсяжніший перелік (він займає сьому частину обсягу твору) — це опис тих речей, що впали з таці, яку несла Анна: «... я обернувся на металево-скляний дзвін, щоб побачити, як сипляться додолу брязкальця і шкельця, різноманітне медичне причандалля, як розлітаються по білих і чорних квадратах підлоги блискітливі, гострі й небезпечні знаряддя лікарських тортур, як вибухають ампули, розбризкуючи ліки та отрути, як скачуть жабами гумові груші ... , як звиваються вужами джгути, як гнуться гострі шпичаки безжальних голок, як пінцети танцюють на тонких ніжках ...» і т. ін. Перераховані тут предмети просто фізично неможливо вмістити на площі стандартної медичної таці — отже, це довільний плин асоціацій заради асоціацій, замилування автора грою власної фантазії. Причому, оскільки при сприйнятті подібного переліку увага читача поступово притлумлюється, перелічуване починає втрачати значимість, створюючи ефект «інформаційного шуму». Можна сказати, що перелічувані реалії десемантизуються, перетворюються із семантичних елементів тексту на синтагматичні. У даному випадку довгий перелік, переобтяжуючи увагу читача, готує його до сприйняття того подієвого елементу тексту, який розташовано відразу після нього. І цим елементом виступає зустріч героя з його коханою. Переліки у «Воццеку» провокують автора (і героя) на спроби класифікації перелічуваного. Власне, здатність класифікувати є однією з провідних рис постмодерного автора й героя. Для Воццека вона є своєрідним доказом сталості існування: «Завжди лишається класифікація. Ще». Класифікування тут також виступає певною мовною й логічною грою. Наприклад, зразком постмодерної іронії з приводу абсурдності будь-якої класифікації в силу апріорної неоднозначності існуючих критеріїв є опис «братів-лісорубів»: «Ґустав і Ґустав. Їх троє. Розмахують сокирами. Один — шизофренік, один — купідон, а третій — наймолодший».

Суто постмодерною світоглядною рисою прози Ю. Іздрика є ціннісний релятивізм, який виражається, зокрема, в жартах на морально табуйовані теми. Прикладом зазіхання на «серйозні» цінності служать, зокрема, спроби Іздрика в новелі «Війна» класифікувати патріотизм на такі його вияви, як солдатські нужники, безперервні мандри й шкідливе для психіки очікування боїв. Як і ставлення наратора до теми смерті на межі блюзнірства: «Розкидані по всій землі поховання екскрементів є джерелом родючості для майбутніх поколінь. Згодом таким же джерелом стають і поховання людей». Це заперечення ваги моральних цінностей тут є нічим іншим як сигніфікатором гри як модусу сприйняття.

На проблемно-ідейному рівні органічною для письменника є ідея втечі від соціуму як згубного середовища. Таку генеральну лінію має поведінка Воццека в однойменному творі. Місцем прихистку героя від тиску суспільства є підсвідоме — стихія психічної патології, білої гарячки, сну. Оповідь Ю. Іздрика часто підкоряється законам сну, художня дійсність його творів — це простір для вивільнення підсвідомого з-під тиску реальності. Саме тому таку насолоду героєві новели «Ідіоти» приносить перебування на річковому вокзалі, де не існують звичні людські правила: «навіть подумки не можу залишити цей дивний осередок неадекватності, цей прихисток для дурисвітства, котрий до того ж, за якимось там ініціаційним щаблем, відкрив мені своє справжнє обличчя (чи, мо’, одне з них), виявившись славнозвісним, легендарним і напівміфічним Монастирем Ідіотів, потрапити до якого мріє в глибині серця кожен адепт суспільної адаптації».

Поширеним формальним прийомом у творах Ю. Іздрика є експериментування в галузі графічного оформлення тексту. При сприйнятті тексту Іздрика важливого значення набуває зорова рецепція запропонованих письменником елементів нестандартного графічного оформлення. Так, у творі «Подвійний Леон» нам пропонується таблиця «ВІН-ВОНА», два варіанти (прозовий та віршований) одного й того самого тексту «Море було спокійне» на одній і тій самій сторінці, таким же чином розташована пісня «Oh Tannenbaum» німецькою і в українському перекладі, перераховані у стовпчик символи з поштових марок, глосарій синтагм до тексту тощо. В «Острові КРК» маємо десять сторінок ілюстрацій, розташованих під рядочком ненормативних синонімів. Новела «High technology» («АМТМ») містить ілюстрації, посилання на які наявні в інших новелах книги. Безперечно, це — також вияв гри з читачем, зокрема, зі специфікою фокусування його уваги то на синтетичних художніх образах, то на відверто й обмежено зорових подразниках.

Стосовно рецепції суб’єкта оповіді модна відзначити постійну іронію, самоіронічність. Наратор (і фокалізатор) прози Іздрика — людина розумна, з нестандартним мисленням і тотально іронічним світосприйняттям. Він ладен іронізувати навіть у ситуації критичній і небезпечній, як, наприклад, при спілкуванні з головним лікарем психлікарні («Подвійний Леон»): «Як же мені тебе називати, любонько», - натомість думаю я. Клаудія Шіффер? Міс Ґнуссен? Леді Ді? Останнє, з огляду на співпадання ініціалів, видається найдоречнішим, однак рафінована стриманість покійної принцеси якось не узгоджується з вишколеною неприступністю цієї спокійної шпитальної королеви.» Крім того, автор свідомий ортодоксальної постмодерності своєї стилістики, і тому, вдаючись до суто постмодерних художніх прийомів, він часто іронізує над цими ж прийомами.

Не можна ігнорувати таку рису поетики творів Ю. Іздрика, як інтертекстуальність. За вловами В. Єшкілєва, «Іздрик-прозаїк тяжіє до ремінісцентної гри з читачем a la Nabokoff, коли зміст і суперзміст сховані у мікро- і макрошаради натяків та екстраполяцій, синонімічних рядів і псевдоцитат, гри у палімпсести та паліндромічне самоцитування». Отже, інтертекстуальність для письменника є благодатним полем для гри. У творах Іздрика зустрічаємо автоалюзії (наприклад, згадки про Воццека в «Подвійному Леоні»). Іноді обсяжні переліки в тексті є прямим відсиланням-пародіюванням «патріархів» українського постмодернізму, наприклад, Ю.Андруховича (Любанського у творі): «Любанський згадав би про сяйво і морок, тіло і дух, про кір і про бух, про хліб і вино, покуту й вину, про «так» і про «ні», про інь і про янь, про тінь і про день, про ніч і про меч, про ще багато дечого, про цвіт і про тлін…» У подібному випадку широкий перелік набуває семантичного коду алюзійності, натяку. Можна сказати, що загальна художньо-літературна комунікаційна схема «Я — ВІН» діє тут головним чином за умови обмеження сфери «ВІН» колом утаємничених у факт існування й діяльності «Станіславського феномену». Крім цього, твори Іздрика містять безліч алюзій із середовища сучасної молодіжної поп-культури: з рекламних текстів («GILETTE», «CHUPA-CHUPS» тощо), пісень (перекладений українською уривок із Земфіри: «Хочеш — каже вона — яскравих апельсинів?...»), мовних штампів («... можливо, я навіть проказав про себе WAW! Або OOPS! Або просто OUCH!») і т. ін. Певною мірою інтертекстуальність Ю. Іздрика переростає в гру симулякрами. Так, в «АМТМ» об’єктом інтертекстуальної рефлексії з приводу шекспірівських образів стають вже не шекспірівські твори, а п’єса постмодерніста Т. Стоппарда «Розенкранц і Гільденстерн мертві». Причому найепатажнішим у цьому плані є новела «Павільйон», змістом якої є зйомка порнофільму за мотивами п’єси із кінцевим садистським убивством акторів.

Властивою рисою художньої рефлексії Ю. Іздрика є глибинна перцептивність його тексту, увага до найпитоміших нюансів відчуття й сприйняття світу. У «Воццеку» ця перцептивність є лімінальною — на межі хвороби й норми — рисою суб’єкта. В інших же творах вона є природнім для автора кутом зору, способом щонайадекватніше відбити неповторний індивідуальний досвід світопереживання: «День складається з безлічі рухів: рефлекторного дихання; рефлекторного ж кліпання повіками, коли зображення вимикається на мить, але тільки на мить, на жаль; нерефлекторних доторків до різноманітних предметів, тактильна пам’ять про які могла б заманити самі предмети; спритних ідентифікаційних забав зі звуками, що долинають знадвору, телефонної слухавки чи приймача…» («АМТМ»). Висока чутливість Іздрикового героя до будь-якої реакції на нього світу дає підстави С. Матвієнко резюмувати: «коли Окрю Іздрик щось бачить, то відразу відчуває, як щось уже бачить його».

Побудова творів письменника ведеться за принципом нонселекції. Іздрик умисно «перенапружує» текст, використовуючи такі прийоми нонселекції (за Д.Фоккемою), як дублікація, переліки, надлишковість. Проте дослідниця творів Іздрика Л. Стефанівська стосовно його повісті «Воццек» наголошує на тому, що тут дія принципу нонієрархії не є помилкою або ознакою авторської невправності при написанні твору : «... помиляється той, хто думає, що такий безладний запис різноманітних випробовувань існує тут випадково. Отож метод вільного поєднання відрізків історії Воццека реєструє перш за все сам процес мислення, пов’язування марень і візій сонних, котрі за природою своєю невпорядковані — тому техніка повісті точно пристосована до вимог тематики». Літературознавець, чиє читацьке захоплення творами письменника є очевидним, наполягає на обов’язковості читацької довіри до ходу асоціацій письменника як умови щонайадекватнішого проникнення в художній світ твору. Принцип нонселекції втілюється вже у відборі матеріалів до книг письменника. Так, зміст книги «Острів КРК» — це 49 сторінок власне художніх творів, 11 сторінок ілюстрацій і 42 сторінки коментарів (передмова Ю. Андруховича — 4 с. і «Автокоментар» — 38 с.). Автор умисно не ховає від читача процес написання твору, частково виносячи його на сторінки цього ж таки твору й частково — в автокоментарі, декларуючи потребу «зазирнути до цієї власної [письменницької] кухні, перевірити, чи все там в порядку з начинням...», причому зробити це якомога демонстративніше — на сторінках книги, висловлюючи сподівання: «Цілком можливо, що ця «розвідка» буде цікавою ще комусь, крім мене, то ж запрошую до кухонних посиденьок». Справедливо буде, проте, зазначити, що коментар тут не є тільки коментарем — по-перше, подекуди за стилем він гомогенний самому художньому тексту і, по-друге, художність вноситься в нього завдяки включенню різноманітних цитат, зокрема, новели «Сад настрою», нібито написаної приятелем автора, віршованого циклу «Станіслав і 11 його визволителів», фрагмента з есею В. Єшкілєва «Князь жаху» тощо.

Притаманною для оповіді Ю. Іздрика є фрагментарність. Художня тканина прози Іздрика не є цілісною — вона складається з багатьох фрагментів, наприклад, у творі «Подвійний Леон» це: розшифровка 17-ти окремих значень точок для голковколювання, віршовані вставки, драматизовані (розписані за ролями) елементи, анекдоти, оповідувані ді-джеями по радіо тощо. Образним маркером характеру Іздрикової постмодерної фрагментарності є образ доглянутих руїн в «АМТМ»: «То були самі руїни, але не звичайні, присипані попелом, уламками й воєнним сміттям руїни, а руїни плекані, доглянуті, свіжо помальовані в яскраві ярмаркові кольори».

Як і мова інших представників «Станіславського феномена», мова Іздрика — це поєднання лексики розмовної, сленгу, ненормативних висловів і запозичень. З метою тлумачення (звісно, ігрового) цих шарів лексики автор навіть уводить до тексту «Подвійного Леона» спеціальний глосарій.

Пунктуація письменника подекуди характеризується відсутністю розділових знаків, періодично автор вживає дужки для означення побіжних вражень та асоціацій фокалізатора оповіді, або ж для короткого переказу «несуттєвих» для читача деталей: «(Не буду переповідати, як добирався назад, на батьківщину: попутки, крадені мопеди, жодного Harley Davidson і нарешті трускавецька електричка, з якої мені таки довелося зіскочити «задом і назад» — подумки я поблагословив бородату провидицю)» («АМТМ»).

Твори Ю. Іздрика є багатомовними, так, в україномовному тексті вживаються російсько- та англомовні вставки, варіанти українського, російського та англійського сленгу, суржик, стилізації під галицький діалект та шляхетний старогалицький стиль, а також ненормативна лексика, вульгаризми, іноді сусідячи в одному реченні: «Він добре плаває, може танцювати кілька годин поспіль (sic!), але бігати — ну ето уж ізвініте» («АМТМ»).

Саме мовний аспект є для Іздрика сигнифікатором особистості, а точніше, маски, в яку особистість зодягнута саме зараз. Так, у новелі «Пісочниця», перехід від дитячої мови до «блатного» сленгу репрезентує «ґвалтовну зміну ситуації»: герої з дітей-потенційних жертв обману на дорослих озброєних чоловіків. Також мова є засобом творення комічних ефектів, на зразок: «Отець наш небесний, прихильний до всіх калік і потопельників…, до послизельників, порізальників, потруєників, а так само й погорільців» («АМТМ»).

Одним із провідних світоглядних конфліктів для Ю. Іздрика є конфлікт детермінізму й свободи вибору, яка виражається в безмежній варіативності ситуацій і мотивів. Наприклад, автор подає 12 варіантів того, як можна користуватись сигаретою, 13 варіантів реальності, які бачить у різних кімнатах санаторію герой новели «Третина вод, третина слів, третина кімнат». Книга «АМТМ» містить безліч варіантів та інтерпретацій однієї і тієї ж самої події, наприклад, спалення річкового вокзалу або падіння двох самогубців (які, власне, є виявами однієї особи) із багатоповерхівки. Але зауважимо, що «АМТМ» — пізньопостмодерністська книга, а отже, каталогізована варіативність дійсності вже не є індивідуальним відкриттям для автора, скоріше таким відкриттям можна назвати відчуття межі. Так, попри численність варіантів розвитку подій твору завжди залишається можливість авторської безпорадності, безвиході. Наприклад, в «Анатомії Марлен» автор-фокалізатор заявляє: «Моя оповідь заходить в глухий кут. Зовсім не знаю, що мало б відбутися далі. В мене є, звичайно пара ідей, але всі вони видаються мені безглуздими і провальними. Розважте самі…»

Межа варіативності пов’язана зі стилевим маркуванням творів, з вичерпністю дійсності як такої, з обмеженням можливостей ситуації попередньою подією: «М-м-ми втрапили в п-п-пастку. Кожен н-н-найменший наш учинок п-п-породжує інший, не знати, д-д-де, не знати, ч-ч-чий, а той — ще інший і так д-д-далі… Т-т-тут є своя л-л-логіка: все скінчиться саме собою, тож не п-переймайся». Проте провідною для автора залишається спокуса творення, що уподібнює його до Бога: «Ситуація нещадного детермінізму при позірній свободі вибору не лише завжди була для мене привабливою, але й якнайповніше нагадувала інший Промисел, не скажу, Чий».

Також поширеною для Ю. Іздрика є проблема самоідентифікації автора й героя, яка іноді реалізується в досить несподіваному зміщенні позицій локалізатора, на зразок аналогічного прийому в Х. Борхеса, Х. Кортасара, В. Пелевіна. Наприклад, у новелі «Димедрол» герой говорить собі про існування «жінки, яка насправді є тобою». Спочатку йде опис дій жінки (вона чистить помідори), а потім у голові фокалізатора звучить фраза «У горах теж буває сніг», - і відбувається статева трансформація: «Він зривається з місця, жбурляє ножа, недочищений помідор і вибігає в кімнату» («АМТМ»). У новелі «Приватний переслідувач» самоідентифікація суб’єкта ускладнюється за рахунок роздвоєння особистості героя, завершеного згодом білою гарячкою, і переходить у повне розпорошення уявної особистості переслідувача на образи метелика, трьох ворон, черепахи. Цікавим ігровим прийомом є «поділ» зооморфних галюцинацій між двома первинно роздвоєними «Я»: «раптом усвідомив, що я лише нічний метелик, який сидить на фіранці. Очевидно це вже була моя галюцинація, викликана недосипанням і втомою…» («АМТМ»). Причому фокалізатором усієї оповіді є вигадана, вторинна особистість: «Властиво, весь я був лише витвором його хворобливої уяви» («АМТМ»). У новелі «Третина вод, третина слів, третина кімнат» герой спілкується зі своїм п’яним віддзеркаленням, яке живе своїм власним життям. Абсурдною (бо суто людською) є візія арктичного вовка («Арктичні сни»), що він учиться грати на роялі, перебуваючи в суто людському й урбанізованому оточенні.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Бондар-Терещенко І. Лікування слововиверженням (Іздрик. Воццек. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997) // Літературна Україна. - 1998. — № - 2 квіт.
  2. Бондар-Терещенко Ігор. Подвійний Nie ON. Юрій Іздрик: ресентимент ідеологічного прочитання // Кур’єр Кривбасу. - 2000. - № 132.
  3. Бондар-Терещенко І. Правила поведінки уві сні: Про один «роман для літературних гурманів» (Іздрик. Воццек. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997) // Кур'єр Кривбасу. - 1998. — № 106.
  4. Бук С. Форми нарації в романі Іздрика «Подвійний Леон» // Слово і час. — 2006. - № 2. — С. 63-67.
  5. Гаврилів Т. Світ як анекдот. До фразеології українського літературного постмодерну // Гаврилів Т. Знаки часу: Спроба прочитання. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. - С. 185-194.
  6. Гребенюк Тетяна. «Войцек» Ґ. Бюхнера і «Воццек» Ю. Іздрика: шляхи редукції класичної подієвості // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. — Вип. 9: Українська література в загальноєвропейському контексті. — Ужгород: Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ у справах преси та інформації, 2005. — С. 113-117.
  7. Гундорова Т. Атомний дискурс і Чорнобильська бібліотека, або Як зустрілися Пашковський з Бодрійяром // Кур’єр Кривбасу. — 2004. — № 174.
  8. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005.
  9. Єшкілєв В. Воццекургія Бет. - Івано-Франківськ, 1998.
  10. Єшкілєв В. Лицар попри жерця. Типологія трьох феноменів // Плерома. - 1996. - № 1-2.
  11. Жадан С. Іздрик газований, слабоалкогольний (Іздрик. Подвійний Леон. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000) // Книжник review - 2001. - № 3.
  12. Іздрик. АМТМ. Новели. — Львів: Кальварія, 2005.
  13. Іздрик. Воццек & Воццекургія. - Львів: Кальварія, 2002.
  14. Іздрик. Острів КРК та інші історії: повість, новели, автокоментар. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998.
  15. Іздрик. Подвійний Леон. istoriя хвороби. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000
  16. Коротка історія розмови. Розмовляли Юрій Іздрик та Світлана Матвієнко // Література плюс. — 2003. — червень. — Ч. 5 (48).
  17. Костюк В. Іstorія симуляції, або Іздрик forever (Іздрик. Подвійний Леон. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000) // Критика. - 2001.- № 5.
  18. Костюк В. Фрагмент і пастиш (Іздрик. Воццек. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997) // Критика. -1998. — № 2.
  19. Матвієнко С. Післямова // АМТМ. Новели. — Львів: Кальварія, 2005. С. 236-255.
  20. Матіяш Б. … перебути день відносно чесно… // Критика. — 2006. — Січень-Лютий.
  21. Павлишин М. «Воццек» Іздрика // Сучасність. - 1998. - № 9.
  22. Романець М. Біль, бажання і відраза: морфологія плоті у прозі Забужко, Іздрика і Покальчука // Ґендер і культура: зб. ст. / Упоряд.: В. Агеєва, С. Оксамитна — К.: Факт, 2001. — С. 110-120.
  23. Саяпіна Тетяна. Типологія різновидів автокомунікації в поетиці постмодерного твору // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 33. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Част. 1. — Львів: Видав. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. — С. 101-107.
  24. Семків Р. Іронія непокірної структури (Іздрик. Острів Крк. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001; Іздрик. Воццек. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998; Іздрик. Подвійний Леон. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000) // Критика. - 2001. - № 5.
  25. Стефанівська Л. Післямова // Іздрик Воццек & Воццекургія. - Львів: Кальварія, 2002. — С. 185-199.
  26. Стех М. Хто хоче відродитися, мусить померти (Юрій Андрухович. Перверзія. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997; Валерій Шевчук. Око Прірви. -К.: Укр. письменник, 1996; Іздрик. Воццек. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997; Юрко Ґудзь. Не-Ми // Кур'єр Кривбасу. - 1998. - № 102, 103) // Критика. - 1999. - № З.
  27. Чернишова Н. Психологічний аспект герменевтичного прочитання роману Ю. Іздрика «Подвійний Леон. Іsтоrія Хвороби»: на окупованій території власного «Я» // Кальміюс. Літературно-мистецький альманах. — 2001. — Ч. 3-4 (15-16).






На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.