Художня культура українського постмодернізму (на матеріалі сучасної прози) - Гребенюк Т. В. 2007


Теоретичні основи естетики постмодернізму
Постмодернізм як світоглядно-естетичний феномен. Поетика літературного постмодернізму

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Теоретичною основою естетики постмодернізму певною мірою стали філософські погляди провідних французьких постструктуралістів, деконструктивізм, постколоніальна критика, неомарксизм, постфрейдизм тощо. Постструктуралізм здобув свою назву як результат спадковості системи уявлень щодо попереднього структуралізму, переосмисленого й у якійсь мірі запереченого новою ідейною течією.

Постструктуралізм виявляє себе як утвердження принципу «методологічного сумніву» стосовно ортодоксальних істин, установок і переконань суспільства. В найзагальніших рисах це теорія релятивізму й скептицизму, що є своєрідною теоретичною реакцією на позитивістські уявлення про природу людського знання. Трактуючи людську діяльність в цілому як свого роду читання безмежного тексту світу, безмежний семіозис, вона знімає опозицію логічне — риторичне, загострюючи актуальну для сучасної теорії пізнання проблему невизначеності, неточності значень.

Теорія постструктуралізму виникла як критика структуралізму, яка велася з чотирьох основних напрямів: проблем структурності, знаковості, комунікативності й цілісності суб’єкта. В центрі уваги постструктуралізму постає проблема мови.

Важливе місце в концепції постструктуралізму займають погляди Ж. Дерріди на проблему структури: його критика «структурності структури», в основі якої лежить поняття центру. Науковець вважає це поняття суб’єктивним виявом волі до влади й пропонує як більш релевантну концепцію ацентризму. Також Дерріда піддає критиці принципи бінаризму, опозиції, відмінності. Подібна критика структури (досить показова для постструктуралізму взагалі) наявна і в працях Ю. Крістевої, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі. Схожі думки наявні й у теоретичних побудовах М. Фуко.

У цілому постструктуралізм можна визначити як загальнометодологічну основу, на якій закладалися підвалини концепцій деконструктивістів.

Свою назву деконструктивізм здобув від основного деррідеанського принципу аналізу тексту — «деконструкції»[1], суть якої полягає у виявленні в тексті внутрішніх протиріч, «залишкових смислів», в силу своєї стереотипності в культурі не помічених не тільки читачем, а й автором.

Основні принципи деконструктивізму вперше сформулювали французькі постструктуралісти Ж. Дерріда, М. Фуко та Ю. Крістева, яка вперше практично втілила їх у своїй праці «Семіотике: Дослідження в галузі семаналізу» (1969). Також одним із перших реалізував теорію деконструктивізму на прикладі текстового аналізу Р. Барт у книзі «С/З» (1970). Проте статусу одного із найвпливовіших напрямів сучасної літературної критики деконструктивізм набув у США. Впродовж 1970-х років відбувався процес переосмислення й трансформації французьких ідей, який здобув свій вияв у збірці статей Ж. Дерріди, П. де Мана, Х. Блума, Дж. Хартмана та Дж. Міллера «Деконструкція та критика» (1979), що отримала назву «Маніфесту Йельської школи».

У складі деконструктивізму виділяють такі основні течій й напрями:

  • Йельська школа, представники якої розвивали на практиці ідею деконструкції Дерріди й відстоювали тезу про невідворотну помилковість будь-якого прочитання тексту. Саме представниками цієї школи був розроблений той понятійний апарат, що ліг в основу всіх інших напрямів деконструктивізму;
  • «герменевтичний напрям» (В. Спейнос та ін.), представники якого переосмислили «деструктивну герменевтику» М. Гайдегера й на основі цього намагалися «деконструювати» панівні ментальні структури, що здійснюють «гегемоністський контроль» над свідомістю людини з боку різних наукових дисциплін;
  • «лівий деконструктивізм» (Дж. Бренкман, М. Рьян, Ф. Лентриккія та ін.), за своїми соціологічно-неомарксистськими орієнтаціями близький до англійського постструктуралізму. Представникам течії притаманна опозиційність щодо аполітизму й аісторичності Йельської школи з її увагою до стародавніх текстів, а також намагання інтегрувати в своє вчення окремі ідеї марксизму;
  • «феміністська критика» (Г. Співак, Б. Джонсон, Ш. Фельман тощо), в межах якої проводилися спроби перегляду концепції логоцентризму Дерріди як втілення суто чоловічого начала, що здобуло назву «фаллологоцентризму». Феміністки критикують стереотипи «чоловічого менталітету», що панував і продовжує панувати в літературі.

Необхідно розрізняти постмодернізм як художню течію в літературі та інших видах мистецтва і постмодернізм як теоретичну рефлексію на це явище, тобто як специфічну мистецтвознавчу методологію, що дозволяє говорити про існування особливої критичної школи або напряму і в цьому сенсі ототожнюється з постструктуралізмом та деконструктивізмом. І. Ільїн зазначає про формування такої методології: «Постмодерністська критика тільки тоді й здобула своє місце серед інших шкіл, що існують нині, коли вийшла за межі виявлення й фіксації специфічних ознак літературного напряму постмодернізму і стала застосовувати вироблену нею методику розбору й оцінки постмодерністських текстів до художніх творів різних епох».

[1] Термін запропонований у 1964 році Ж. Лаканом і обгрунтований Ж. Деррідою. За словами Дж. Міллера, «Деконструкція — це не демонтаж структури тексту, а демонстрація того, що вже демонтовано».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.