Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Образ князів Острозьких у давній українській літературі
Від ренесансу до бароко. Загальні статті
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
У своїй розвідці "Героїчне у поетичному дієписі" я говорив про традицію оспівування героїчних особистостей, вона поширювалася також на меценатів, суспільних, церковних та культурних діячів. Відповідно була вироблена стала традиція таких оспівувань; найдавнішим жанром тут була похвала, яка творилась у нас ще з часів Київської держави, потому, з XVI ст., з'явилися панегірики різних типів та видів: на честь певного роду, особи, на весілля, похорон. Творилися щодо тих чи інших персон нашого минулого й осудні вірші: пасквілі, сатири тощо.
З усієї цієї досить великої літератури можна виділити чотири групи, які ми й розглянемо окремо при кожному розділі цієї книги: висвітлимо спершу образ роду князів Острозьких, потому Петра Могили, Богдана Хмельницького і нарешті Івана Мазепи, бо саме ці особистості не тільки мають щодо себе систему пам'яток, а й були, зрештою, кардинальними і доленосними в нашій історії. Острозькі знаменують останню віху українського аристократизму, загніждженого коренями своїми в часи Київської держави; Петро Могила був творцем Київського атенею; Богдан Хмельницький був не тільки творцем, а й утіленням Козацької держави, а Іван Мазепа став верховником не лише Козацької держави в час її вищого розквіту, але й репрезентантом нової старшинської еліти; з іншого боку, він, бачачи загрозу своїй державі, що почала хилитися до занепаду саме при ньому, піднявся на національно- визвольне повстання, і поразка цього повстання Козацьку державу підрубала під корінь, порушила її головні засади і знеміцнила; через що у традиції оспівування І. Мазепи маємо період хвалебний і період огудний, із рядом ганебних йому проклять. Отож саме біля цих постатей і зосереджувалися політичні та літературні пристрасті XVI—XVIII століть — були то постаті віхові.
Коли ж говорити про Острозьких, то з-поміж них в літературні та й історичні герої виділилися передусім двоє Костянтинів — батько й син; писали давні наші письменники й про інших, але не так величаво; часом і осудно, як про Анну-Алоїзу — ренегатку й останню із славетного роду. Деякі пам'ятки про Острозьких розглядатимемо в окремих розвідках про них, тут же нас цікавить одне: як дивилися сучасники на найвизначніший український рід і які літературні образи вони створили із його представників.
Найдавніша пам'ятка про Костянтина Івановича Острозького — це "Битва під Оршею 1515 року", про яку докладніше мова піде далі. Князь тут зветься "великим воєводою, і славним, і великим гетьманом"1, а титули його подаються такі: "пан віденський, староста луцький і браславський та інших [земель], маршалок Волинської землі". Зветься він також "добрим і хоробрим воїном", "стратілатом", тобто воєначальником, підкреслюється, що він "богобоязливий муж і справця воєнний", називається "другим Антіохом, гетьманом війська македонського" і "вірним слугою свого господаря", тобто польського та литовського короля Жигмонта. Він людина "сміливого серця" і "великославний гетьман", достойний володіти "самим Божим градом Єрусалимським". Ще він зветься "чесною і великорозумною головою" — тобто опис князя тут витримано у формі похвали.
Костянтин Костянтинович Острозький
Як військовий вождь, описується К. І. Острозький у вірші Матвія Стрийковського "Про вибиття 25 000 татар перекопських під Вишневцем, року 1512, поляками і литвинами" 2, коли князь очолив українське, литовське та польське військо, при тому
На свій досвід бойовий гетьман покладався,
Та охоче й до порад добрих дослухався, —
отже, не був самозарозумілий, а перед боєм "раду радив як узяти верх над ворогами", але коли дійшло до битви
Сварка в гетьманів зайшла, як їм починати,
Хочуть Польща і Литва наперед ставати.
Костянтин Острозький сам першим хоче бути,
Бо не раз громив татар, вивчив їхні штуки.
Вік на тому стратив свій, знав про їхню справу,—
тобто виразно йдеться про українське військо, досвідчене у змаганнях із татарами. А коли поляки заперечили, що їхні юнаки “по Німеччинах, Франціях бували і навчалися вони в школах фехтувальних", Острозький відповів, що тут закони війни зовсім інші, і до них треба пристосуватися. У бою князь "попереду, як Гектор величний, підбадьорює усіх, трусить булавою". Далі оповідається, як майстерно вів битву Острозький, до речі, своїх "волинців справних відокремив, вбік відвів, осторонь поставив", а не змішував їх з іншим військом, тримаючи як міцного бойового кулака, — саме це військо мало "скрито долом на татар з-за могил наскочить". У битві князь
Булаву, як Геркулес, вгору викидає,
Братом кожного зове, мужність уселяє.
Тут-таки подано й портрета князя:
Білоногий, вороний кінь несамовитий
Так і крутиться під ним, землю б'є копитом,
Вершник в латах, шишаком голова прикрита,
Слово мовить перед тим, як почати битву,—
і в промові своїй запальній надихає військо до бою нагадом про “нашу землю, а вона кожному з нас мила" і говорить про лихо, яке вона переживає, також про орачів, що "блукають, вигнані з своїх осель", про полоняників, наголошуючи, що його вояки — єдина оборона рідному краєві, отже, їхня місія — "рятувати братів, сестер, край свій".
1 Марсове поле. К., 1988. Кн. 1. С. 79.
2 Там-таки. С. 97— 105.
Надгробок К. І. Острозького в Києво-Печерській лаврі
При цьому й сам ладний покласти за них голову. Він у бою на все "око пильне має"; його тактика: "Завжди щастя у бою з тими, хто сміливий". Його слова сповнені патріотизму: "Хто Вітчизни вірний син і про неї дбає, гей, покаже хай тепер мужність і відвагу", і сам князь веде воїнів у бій, подаючи "поклики усім"; до речі, його військо зветься тут козацтвом. Сталася та битва на Лопушанському полі під Вишневцем. Таким чином, образ Костянтина Івановича Острозького подається тут уже не у формі похвали, як у попередньому творі, а в дії, конкретним описом, правда, вивищеним і героїзованим.
Яскраво оспівано цього князя і в ‘‘Острозькій війні" Симона Пекаліда3, де описано рід Острозьких починаючи від Федора, який воював з татарами на Поділлі, воював також і з Москвою й даками (валахами). Потому згадуються Василь, також як воєначальник, і його син Іван, батько Костянтина. Розповідь про них витримано у формі похвали, у цій-такі формі розповідається і про Костянтина Івановича. Поет вважає, що його "Олімп нам послав", відтак "славу дідів відновив і колишні батьківські мистецтва". Перелічуються й битви його: під Теребовлею (до речі, про цю битву 1524 р. є вірш Миколи Гусовського, там Острозький згадується, але не називається4), на Дніпрі, на річці Ольшаниці, під Вишневцем на Лопушанському полі, битва з Мендаком, татарським провідцем. Разом із батьком воював і син Костянтин Костянтинович (Василь) — тут згадуються Гебр, Кам'янка і Тірас. Розповідається про битви над Случчю (після якої К. І. Острозький поселив в Острозі полонених татар), під Оршею, а загалом К. І. Острозький змагався з татарами, валахами, москалями й турками. Збудував великого собора в Острозі, відтак резюмується, що ім'я його житиме вічно. Зрештою, князь уподібнюється античним героям. Самих воєн поет начислює вісімдесят, які "Геркулесових подвигів повні", а головна його заслуга — захист громадян від татарських набігів. Отож С. Пекалід закликає увінчати його чоло мироносними галузками, ставити "колони, високі до неба", а "лауреати-поети” мають співати "про подвиги славні", бо "він захищав батьківщину, воєнне світило". Тут-таки подається характеристика князя: хоч був вельми багатий, жив скромно, "жертви великі приніс він ченцям за їх щирі молитви", любив духовенство, сприяв у королівстві "добрим діянням", виконував "справи державні", був великодушний.
Старшим сином Костянтина Івановича був Ілля, який визначався величезною силою, але молодим помер. Батькову ж славу перейняв син його Костянтин-Василь.
Про Костянтина Івановича коротко оповідається і у "Дніпрових каменах" Івана Домбровського (близько 1619 р.)5, він зветься тут "старшим за віком в роду", який "канчуком був і жахом для ворогів".
3 Українська поезія XVI століття. К., 1987. С. 210.
4 Там-таки. С. 72—77.
5 Українська поезія XVII століття. Перша половина. К„ 1989. С. 110.
Підкреслюється, що "музами удосконалив свій розум і Фебову працю". Мав величезну фізичну силу, як лев, аж таку, що "цвяхи міцні міг руками ламати". Він-таки затьмив доблестю предків, "зміцнював Марса" і сам був схожий на Бога війни. Помер "до бою зготований", тобто перед черговим походом.
Знаємо ще епітафію на могилі Костянтина Івановича, її подають Атанасій Кальнофойський у своїй "Тератургимі" (1638) та Іван Величковський у своїй "Книжиці" 6.
“Епітафіон" А. Кальнофойського — власний твір автора, побудований на основі напису на могилі князя. Вірш фігурний, уписаний у пірамідальний надгробок; І. Величковський назвав такий вірш "стовпом". Тут говориться про 63 переможні битви князя і про його діяльність: "Приточив замків багато, монастирів багато, церков святих багато", а також "для уломних шпиталі, для дітей школи, для людей рицарських академії Марсової з палашами залишив копіє". "Епітафіон", записаний І. Величковським, має помилки в датах: так, дата смерті князя кладеться на літо від створення світу 7023 (1515), має бути 7041, а від Різдва Христового 1526, має бути 1533. Князь зветься тут "у мужності хороброславлений", битв називається 60 і три великих, говориться про його семирічну російську неволю і що прожив він 70 років, а надгробок цей поставлено Костянтином Костянтиновичем (Василем), його сином, у серпні 1579 р.
Приблизно так само, як батько, звеличується син Костянтин-Василь. Вступний вірш Герасима Смотрицького7 до острозької Біблії є ніби передмовою із зверненням до мецената, водночас це — геральдичний вірш на герб Острозьких. Дім Острозьких утримується, пишеться тут, "од віку стародавнього", але поет на цьому не зупиняється, кажучи: "Хай інший те просторіше в історіях з'являє". Сам князь не жалів здоров'я, осилюючи "кріпко ворожії полки", через це поет закликає свого патрона, щоб долав "мисленного супостата", тобто зло, диявола, для чого й видається Біблія, бо Слово Боже — зброя "на два боки гостра". Костянтин має того супостата сікти, "ідолів попрати", відганяти єретицькі "полки уморуйнівнії", а зірка Острозького має посилати світло Христу. Князь підноситься до рівня Константина Великого, який увів християнство у Візантії, отож хай долає "єретиків, бісових тристатів" (антитринітаріїв). Князь зійшов "до великої глибини богослова" — маємо вже в описі Острозьких нові реалії: князь подається тут передусім як глава православ'я в Україні, але який має боротися не з римо-католицизмом, а з язичництвом і протестантством, зокрема з антитринітаріями. Згадує Г. Смотрицький Острозьких, дім яких зве "побідоносцем", і у вірші "До читача"8, вважаючи, що Костянтина-Василя сам Бог вибрав як сторожа східної церкви, західна при цьому зветься "як начало ночі"; у князі з'явилися дари його праотців, бо Володимир "народ хрещенням просвітив", а Костянтин освітив добророзум'ям Писання; Ярослав прославився будівництвом церков у Києві та Чернігові, а Костянтин вивищив єдину соборну церкву виданням Святого Письма.
У конспективному огляді ми вже говорили про те, як згадано Острозьких у “Пересторозі", що приписується Юрію Рогатинцю.
Просторо оповідає про Костянтина-Василя Симон Пекалід, звіщає, що князь носить батькове ім'я, взяв також "батьківську славу й маєтки, дім, що почав вже валитись". Мав Костянтин-Василь трьох синів, один, правда, вже помер (Костянтин). Усі Острозькі, вістить поет, "ніби півбоги", а до самого князя звертається: "Старче щасливий!"; подібного до нього Україна не знає: "Русь величезна гордиться тобою, своїм вихованцем, наче Юпітером". Князь шанує віру, не уступить нікому
6 Kalnofojski A. Tepaтургима, albo Cuda. К., 1638. С. 34; Величковський I. Твори. К., 1972. С. 137-138.
7 Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 60.
8 Українська поезія XVI століття. С. 254-255.
Лист К. К. Острозького від 1571 р.
побожністю, йому "услуги Атон подає", а герб його "оспівують всюди на Заході й Сході"; проводив він жорстокі битви, особливо відзначився у боях супроти татар, через усе це слава його не загине. З Гелікону ("вершин аонійських") князь "перший забрати звелів" муз і "надати їм місце в острозьких палацах", тобто "заснував ліцей той тримовний"; поет називає це "основами", а войовничу Волинь, "Марсову дочку", закликає їх приймати,
... а більші плоди, може, будуть.
Не зневажай ти учених богинь, муз не цурайся,
Кращого в світі від вільних мистецтв ти нічого не знайдеш.
Відтак князь — "Аполлон наш прекрасний, достойний краю обширного, в битвах могутнього й повного щастя", — маємо тут типову похвалу. Описуючи битву під П'яткою, С. Пекалід з'являє Острозького як мудрого, сильного, милосердного й турботливого батька землі української. Докладніше про це в розвідці про "Острозьку війну".
З'явлено певною мірою образ цього князя і в геральдичних віршах. Так, Дем’ян Наливайко у вірші "На герб його світлості князя Костянтина Костянтиновича, князя Острозького" (1604 р.)9 називає свого патрона рицарем, світом даним, і порівнює його, як і Герасим Смотрицький, із Константином Великим; князь воює, щоб "Вітчизна й Посполита Річ жили завжди в спокою", — звернімо увагу: Вітчизна ставиться окремо від Річі Посполитої; меча свого князь має тримати для двох причин: занедбавши власні кривди, щоб уникав "звад домових" — натяк на повстання К. Косинського, і був звитяжцем, змагавшись за Вітчизну, щоб люди його поминали. Цей вірш було введено у книгу "Октаїх, тобто Осьмогласник", видано її в Дермані, а в "Часослові", виданім в Острозі в 1612 р., Д. Наливайко подав вірша "На стороживший клейнот ясносвітних та вельможних князів Острозьких". У світі, говорить поет, "ніхто не сяє, як цнот проміння в світ не проливає"10.
Можуть допомогти у цьому і предки, які залишили славні клейнотні знаки. В Острозьких вони йдуть від Бога предвічно. В них знаки рицарської сили, що твердо кріпили віру цнотами. Грецькі герої — не їхні, Острозьких, предки, але їх недаремно рівняють із царями. У вірші Д. Наливайка 'На герб пресвітлих їхніх милостей князів Островських" (1605)" тлумачаться знаки гербу Острозьких і висловлюються ті ж думки: про давність роду, його міць, прихильність до віри.
Герб князів Острозьких
9 Марсове поле. Кн. 1. С. 147.
10 Українська поезія XVII століття. Перша половина. С. 37.
Януш Острозький
Мелетій Смотрицький у вірші "На герб їхньої світлості князів, їхньої милості Острозьких. Епіграма" (1608)12 свідчить, що зорі Острозьких "світлом із Фебом рівно і сильно променіють". Слава в домі Острозьких себе родить "із хвалебних вчинків". Острозький славиться за вірність вірі ("дотриманої віри"), за оборону від ворога духовну й тілесну, за те, що йшов "шляхом предків власних", і дається побажання: "Батьківська віра в тебе має хай патрона" — це і буде нев'януча корона для вічної слави.
Створив окремого твора для Острозьких і Захарія Копистенський, увівши його у свою "Палінодію" наприкінці трактату13. Оповідь має полемічну мету, щоб доказати, що князь Костянтин- Василь не підтримував унії. На мою думку, твір треба віднести до поезії архаїчної: це типова похвала з біблійними уподібненнями. В ній подається родослів'я Острозьких, що "з благословенного яфето-роського покоління провадить" від Володимира Великого і Данила Галицького. Ось стилістика цієї похвали:
В дільності та правовір'ї — перший між князями роськими,
Великий заступ і потіха всього народу руського,
Мур залізний на Українах, страх і трепет татарам,
Слава і свіча ясносвітна королівства Польського,
Оздоба і краса сеймова,
Всіх публічних з'їздів око і сила потужная,
Притомність двору і люду його наповнювала дороги і міста,
Многополчний бо, світлий і ладний поїзд відправляти був звик.
Урода Гекторова,
Краса лиця і особи Йосипа Прекрасного,
Постава величава,
Муж обичаїв царських,
Ласкавості і цнот побожних повний...
З цікавої інформації можна тут зазначити:
Перебували на дворі його і мовці
отому Демостеносові рівнії,
Перебували там і докторове славнії
в грецькій, славенській і латинській мові навчені.
Перебували там і асторологове превиборнії,
Поміж яких то преславний
математик, філософ і астролог Ян Лятос,
Котрий календар новий славно зганив,
І пером достатньо через друк показав,
що помилковий він є...
11 Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII століття. К., 1978. С. 156.
12 Марсове поле. Кн. 1. С. 148-149.
13 “Палінодія” надрукована була у “Памятниках полемической литературы” (СПб. 1876. Кн. I. Ст. 312-1119).
Говориться і про те, що церкви і двір князя повні преславних учителів, богословів і що він до унії зі своїм сином Олександром не пристав, проклинав відступників "і до кінця життя свого з ними не спілкувався і до себе не припускав, звержених і проклятих". Уподібнюється він і до "монарха роського Василя-Володимира: той народ руський хрестив, а цей благочестя і віру під час апостасії (унії. — В. Ш.) оборонив" (тобто повторюється думка Г. Смотрицького), і до Василя Македонського, грецького царя. Після похвали Костянтину-Василю йде тут похвала його старшому синові Янушеві; цей хоча й прийняв латинство, але гонителем православ'я не став і не поширював унії у своїх володіннях:
Віру благочестиву побожно поважав,
І в усякім спокою заховував до смерті,
Утисків і ґвалтів ніяких не чинив,
Як сенатор розважливий і прозірливий.
Указується, що княжич "многонародний свій народ руський любив" і має бути прикладом для теперішніх наслідників Острозьких (натяк на Анну-Алоїзу Острозьку). По тому йде прозаїчне оповідання про зустріч Костянтина-Василя з королем Стефаном Баторієм і про їхню розмову у справах віри; при тому король згодився, що українцям нового календаря заводити не треба, бо це приведе до розколу польсько-українсько-литовської згоди.
В "Острозькому літописці" при звістці про смерть К. Острозького подається похвальна оцінка його діяльності, оповідається тут про Анну-Алоїзу Острозьку і про повстання острозьких міщан. Це саме і у Львівському літописі (обидві пам'ятки видав у 1970 р. О. Бевзо).
Надгробок Костянтину-Василю, як згадувалося, подає Іван Величковський14: вірш римований, але написаний архаїчним стилем. Він мало цікавий: іде перечисления заслуг і подаються чини князя.
Писали поети й про синів Костянтина-Василя (про що вже була трохи мова): Януша та Олександра. Янушеві Симон Пекалід присвятив свою поему "Острозька війна". Цей князь, як вже згадувалося, був відступником од православ'я, носив титул краківського каштеляна, нащадків не залишив як бездітний. Про Януша вже йдеться в передмовній частині книги першої. Пишеться, що він "здивував отців Лація", тобто Рима, можливо, тим, що пристав до римо-католицизму; був у тевтонських краях, мав титул барона Священної Римської імперії ("Як серед цісарських сяєш баронів, мов сонце яскраве"); воював проти турків, ходив на допомогу Угорській державі "допоміжним загоном", ходив супроти татар; був солодкомовний ("з вуст твоїх мова солодка пливе"), мудрий ("шануєш мистецтво Мінерви"), доброчесний і сміливий ("Першим, наш вождю, влітав теж у лави ворожих загонів"); ходив на війни із батьком, був, як і батько, побожний, не раз перемагав ворогів, а свій герб мужньо захищав. Автор закликає Януша збирати війська і йти на батькового супротивенця15. За стилем перед нами типова похвала високому достойнику, яка вводиться у поему самостійним компонентом. На битву під П'яткою Януш привів військовий відділ з Угорщини, в самій битві підтримував "один фланг". Подається і його промова до вояків-юнаків. У ній ідеться про те, що війна ця ведеться супроти руйнівників рідного краю, отож князь запалює їх до бою, бо вони — “в Справедливих дерзаннях".
Козаків Януш зве "ідумеями" — тут маємо алюзію до розповіді про супротивника Соломонового Гадада16 — і закликає: "Хай ця земля підбадьорить серця, що скорботні від лиха", повстанців зве “чумою", яку треба знизити, і обіцяє винагороду. Сказавши це, “сам кинувся першим за лави ворожі". Після битви Януш висловлює подяку воякам, радить помолитися Богові за перемогу і дати обітниці, показує на трупи і мовить про "шкоду свавілля шкідливе", закликає здолати й тих, котрі окопалися біля ровів, а також побороти всі труднощі, тоді "пам'ять про вас не загине в віках". У кінці поеми подається віншування Янушу, якого поет тут перебільшено зве "найславнішим з Острозьких князів усіх" і "доблесним принцом", тобто підкреслюється його царське походження. Образ, однак, створено менш виразний, ніж обох (справді славетних) Костянтинів, він тут дещо бомбастичний і шаблонний; зрештою, так завжди буває, коли героя хвалять понад міру і значення, яке він мав у житті.
14 Величковський І. Твори. С. 138.
15 Українська поезія XVI століття. С. 197-198.
16 Про це розповідається у Першій Книзі Царів II: 14-25.
Олександр Острозький
У прозовій передмові до книги “Антиграфи, або Відповідь на скрипт ущіпливий" (1608) Мелетій Смотрицький звертається також до Януша Острозького, де, висловлюючи жаль з приводу смерті його батька Костянтина, подає надію, що Януш замінить батька і залишиться "стражем справедливості, допомогою покривдженим, рятунком для нещасних", тобто стане одним із тих, які "стовпами свободи та спокою народного називатися гідні".
Описується Януш і у "Дніпрових каменах” І. Домбровського: він "презавзято прагне зажити собі вікопомного князя імення", він найперший магнат у державі і сенатор, який "рано наповнився музами" (тобто здобув освіту), був при дворі королівському — вивчав там військове мистецтво "і Марса пізнав небезпеки"17, розгромив під Дубном татар, брав участь у походах Стефана Баторія супроти Москви, у розгромі К. Косинського, який “руїну русам приніс і гуляв із вогнем і залізом усюди", не страшили його ні турки, ні татари. Коли ж держава страждала від розбрату та сварок, стримував ворогуючі стани радою; не було сили, якої б він боявся, допоміг угорцям супроти турків; "мав неабиякий глузд", говорив високим стилем, — як бачимо, описи поміж себе подібні. Про Янушеве відступництво від віри предків С. Пекалід не говорить нічого, а І. Домбровський таке:
Схизма у отчому краї руйнує пелазгів обряди,
Та королівська турбота, любов до вітчизни й наука
Батькова краєві учня шляхетного вельми дарують,—
тобто щось не зовсім ясне: схизма — значить розкол, отже, може йтися про розкол на уніятів та православних, що, однак, не руйнувало "пелазгів обряди" (пелазги — передгрецьке населення Греції, тут — корінне населення України), бо уніяти в обряді від засад Східної церкви не відходили; коли ж розуміти під схизмою православ'я, то воно давні звичаї "пелазгів" певною мірою ламало (згадати б випади І. Вишенського проти залишків язичництва, а властиво народних звичаїв та обрядів), але не вельми, бо пристосувалося до них. Королівські турботи були не за православними, а за уніятами, батькова ж наука — триматися віри предків, а її Януш якраз і не наслідував.
17 Українська поезія XVII століття. Перша половина. С. 109.
Другий син, справжній наступник Костянтина-Василя, був вірний батьківській науці і "пелазгів обрядам", але Олександр в "Острозькій війні" лишень згадується, більше про нього у "Дніпрових каменах", де говориться, що він визначався "мужністю й силою, вельми розсудливим був", захищав свої землі від напасників ("од зухвалого Марса"), шанував справедливість, "зважав на потреби сіроми, вбитої горем", був найпершим рицарем, уникав "розкошей Вакха".
Про Олександра дійшов до нас, на жаль, не повністю "Лямент дому княжат Острозьких над зійшлим з цього світу найяснішим княжичем Олександром Острозьким, княжичем Острозьким, воєводою волинським " (1603)18, який приписується Д. Наливайку. Сам початок твору загублено, а починається з уривку плачу дружини Олександра Анни Костчанки над небіжчиком; його витримано у стилі народних планів. Небіжчик її втішає, говорячи:
До того тішся потомками, що при тобі зостались,
А в тих мене побачиш, бо не будуть такі оспалі,
Аби звичаїв моїх в собі виобразити не воліли...
Тим тішся, що по смерті в особі синів моїх зостав...
Як саме вона тішитиметься, мова піде далі — про цю драму розкаже нам своїм оповіданням Петро Могила. Звертається небіжчик і до товаришів, яких просить не тримати проти себе гніву й вибачити, "якщо б комусь здався неправим". По тому подає науку синам, закликаючи їх: "наслідуйте предків своїх, що у вірі [є] стало" і "оборонцями і дідичами станьте надійно", також "служіте Речі Посполитій, ведучи скромне життя й помірне", "мене майте за приклад", у світі ведіть себе обачно, оздобивши поштивістю свій княжий стан, пам'ятайте, що ви з Острозьких, "їх віру, справність і набожність майте на мислі"; зрештою закликає, щоб жоден не став відступником "од віри грецької апостольської церкви східної":
Бо запам'ятайте моє слово, що з вірою сполучно,
Утратите шану, маєтність і здоров'я благополучність,
Та хай через сталість віри ваших князівських станів
Дім наш і я з ним доброю славою з мертвих постану...
Згодом доля гірко посміється з цього заповіту, особливо коли дочка Олександрова Анна-Алоїза перехрестить у римо-католицизм батькові кості.
Далі князь звертається до слуг та посполитих і просить у них пам'яті:
Поки світ той стоїть і поки народ руський жити буде,
Всілякого стану чоловік, прошу, мене хай не забуде.
Розділок "Про того, по кому лямент" майже не зберігся. Потім іде лямент князя Януша за братом, цілком емоційний, без фактологічних викладок, який уривається — кінця твору нема. Таким чином, Олександр тут постає як людина, вірна заповітам предків та справі свого князівського роду, цього він домагається і від власних дітей.
18 Там-таки. С. 38—42.
Але життя повело все інакше. Петро Могила у своєму "Сказанні про чуда" творить просторе оповідання про Олександрових синів Костянтина та Івана19; їхня мати, згадана Анна Костчанка, до якої даремно звертався зі своїми наказами Олександр Острозький (у викладі Д. Наливайка), вирішила перевести синів у свою, римо-католицьку, конфесію. Віддалила від них учителя — відомого Лаврентія Зизанія — й намовила хлопців відректися від батьківської віри. У цьому намірі її застеріг латинський ксьондз Станіслав із ярославського передмістя, сказавши, що цим учинком княгиня знищить до решти дім Острозьких і обидва сини помруть малими; коли ж не учинять цього, то Бог їх звеличить та умножить, як це було з батьком та предками. Єзуїти, однак, заспокоїли княгиню. В оповідання вставлено листа якогось пілігрима, переданого війтові з Рівного Тимофієві Ольшевському, з таким самим попередженням. Листа писано польською мовою, якої війт не знав, тож дав прочитати шляхтичу, котрий порадив листа знищити. Бувши людиною порядною, війт листа передав, за що був тяжко покараний княгинею: вигнаний із міста і пограбований з майна. Через дев'ять років пророцтво збулося: обидва хлопці, повернувшись з Італії, померли — спершу старший, а через рік у той-таки день менший. На них і закінчилася чоловіча лінія князів Острозьких. Після того в оповіданні йде моралізаційний висновок: "О преславний, благочестивий роде руський, згадайте собі, як багато князів та доброродних домів мала Мала Росія і як досі в правовір'ї грецькому, не переступаючи меж, що їх поклали богоносні отці наші, пробули — возвеличені, славні і примножені були, благословила-бо їх десниця Всевишнього, якій підкорялися. Коли ж від православ'я відступили, тоді невдовзі із шумом загинули і пам'ять про них зникла, багатства ж, міста, села і безліч підданих, на них не треба покладатися, до чужих упали рук”.
Оповідання писалося Петром Могилою з цілком прикладною, ідеологічною метою агітації за свою православну конфесію, але й відбило реалії свого часу й донесло до нас печальну історію загибелі славного роду. Найкраще серед інших оповідань П. Могили, воно вписало свою сторінку і в образ князів Острозьких, створений українською літературою того часу.
Про Олександрову дочку Анну-Алоїзу до нас дійшло два твори. Перший — це "Життя на подив хвалебно ясноосвяченої княжни Острозької Анни-Алоїзи Хоткевичевої, воєводини віленської, гетьманової Великого князівства Литовського, від колегіуму слуг Ісусових Ярославського... 1698, після її святобливої смерті 44 [роки], у Кракові", де переповідається життя цієї останньої представниці роду Острозьких. На цьому творі не зупинятимемося, по-перше, через те, що він до української літератури не належить, а до польської (за системою думок і оцінок), а по-друге, його докладно переповів Орест Левицький у нарисі "Єзуїтська преподобниця" 20. Другий твір поетичний — "Лямент про нещасну пригоду, про лихо й мордування острозьких міщан, пильно писано 1636 року, місяця червня, дня 14-го", його написав учитель школи в місті Рівному, що сховався за криптонімом М. Н. Докладно цей твір розберемо далі, тут же зупинимося тільки на тому, як саме зображено в ньому образ останньої з Острозьких.
На Великоднє свято 1636 року процесія острожан ішла до Замкової церкви, щоб відсвяткувати цей великий день. Анна-Алоїза, яка зветься тут “пані міста", поверталася звідкілясь, люди їй не поступилися на в'їзному мості, де були згруджені, відтак почалося їхнє побиття слугами княжни. Анна-Алоїза подається при цьому як цілком підвладна отцям-єзуїтам, зрештою, це вони підмовили її вийняти з гробівця батькові кістки й перехрестити їх:
А на що тоді зійшлося, чеснії отцьове,
Хоча буде із вас котрий цій перечить мові:
Ви до того привели вже пані, що аж пробі,
Турбували були тіло її батька в гробі21.
19 Архив Юго-Западной России. 1887. Ч. I. Т. VII. С. 9398.
20 Дерево пам’яті. К., 1990. Т. 1. С. 460—493; тут твір скорочений, без розповіді про долю могили Анни-Алоїзи; повністю у виданні: Літературно-науковий вісник. 1913. Т. 64. С.
Олександр Острозький тут характеризується так: був то не пророк і не святий, хоча коли жив у світі — "чоловік це справедливий, богохвальця і Вітчизни був любитель він правдивий". І автор вигукує: "Але що ж, коли по смерті вельми всі змінились!"
Анна-Алоїза в час бійки сиділа в кареті; на її слова "Покиньте те!" ніхто не зважив, тоді вона вискочила з карети і панічно втекла на цвинтар, але її при цьому теж зачепили.
На цвинтарі пані плачливо зітхала,
До Пана Христа і хрестом там лежала,
Щоби тую зваду волів гамувати
І їх доглядати.
З'явилися ксьондзи, звели пані, утішали її і казали йти у замок.
Вона ж там із жалю увіч умлівала,
В таких перемінах іще не бувала,
Себе Богородиці там доручала —
Усю віддавала.
Із цвинтаря врешті вона того вставши,
В карету усіла, усе ще ридавши.
“В які впала, — каже, — зневаги погані
Я через піддані!"
Після того почалася розправа над острожанами. І хоч автор закликає "чесную пані" пробути милосердною, щоб не була вона "на людську кров ганебно так хтива", вгамувала гнів і по-християнському вибачила винуватим провини, подавши всім ласку, — кров пролилася. Відтак автор увіч засуджує цю видимо побожну, але цілком безвільну в рішеннях і підлеглу іншим, передусім ксьондзам-єзуїтам, жінку. Ось що залишилося від колись могутнього царського роду Острозьких — довгий час першого у своєму народі, що ніс у собі ще традиції Київської держави. Ця жінка від свого народу і рідної землі була вже цілком відторгнена і жила розумом не власним, не традиціями роду свого, а розумом іноземних зайд. Отак і закінчилася печальна історія останніх "монархів", як звали їх у літературних пам'ятках поети землі Української.
21 Антологія української поезії. Т. 1. С. 138-146.
