Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Павло Русин із Кросна та його «Пісні»
Персоналії та пам'ятки XVI століття
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Найдавнішою пам'яткою української латиномовної поезії вважається поетичний вступ до книги "Прогностична оцінка 1483 року" Георгія (Юрія) Дрогобича з Русі (Котормака), яка вийшла в Римі. Автор її після навчання у Краківському університеті завершив освіту в Болонському університеті, де став викладачем та ректором, а згодом повернувся до Кракова, тобто до того культурного осередку, яким стала Краківська академія, а в ній гурт українців, що мало значення й для розвитку української літератури. Нам цікавий єдиний вірш Г. Дрогобича тим, що в ньому проголошено було естетичні засновки так званої високої поезії з її медитаційно-дидактичним спрямуванням:
Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:
Хай буде користь від них роду людському в житті.
Ні, не даремні вони й не для реготу писані мною,
Виплід Мінерви цей труд, родом з надхмарних країв...1
Маємо тут виразне розрізнення серйозної поезії від легковажної, низької, що в пізніші часи набере особливого значення. Цей засновок узяв передусім у свою поетику й Павло Русин із Кросна, який навчався у Краківському університеті саме тоді, коли там викладав Георгій Дрогобич, отже, тут не відбувалося без духовного взаємозв'язку.
Біографічних даних про Павла Русина не густо. Народився у проміжку 1470—1474 років, очевидно, ближче до 1470 р., неподалік Перемишля в містечку Кросно. Польські вчені, зокрема Б. Кручкевич, вважають, що Павло Русин — ідентична особа з магістром вільних мистецтв Павлом Процлером, сином Йоанна Процлера, уродженця Кросна також, що є проблематичним, бо доказів для цього недостатньо. Пояснення О. Брюкнера, що прикладку Русин Павло із Кросна вживав, щоб відрізнити своє рідне місто в Руському воєводстві від Кросна в Сілезії, не витримує критики через свою апріорність та й тенденцію польських учених заперечити українське походження поета, через що його й роблять німцем. Не є доказом німецького походження й те, що він продовжував навчання після Краківського у Грейфсвальському університеті в Померанії, — традиція навчання в німецьких університетах української молоді була така ж стала, як і в італійських. Прямим запереченням цих гіпотез є безсумнівні означення самого Павла у вірші "Промовляє книга, яку добуто із сховища і якій повернуто давній блиск":
Блиском цим Павло мене знов осяяв,
Він мене і зцілив, той, кого русином
Весь тямущий гурт залюбки йменує,
Словом солодким.
1 Українська поезія XVI століття. К., 1987. С. 31.
Г. Шедель. Вид Кракова. 1493 р.
Слова цілком однозначні, а підтвердженням їхнім є визначення безпосереднього учня поета — Яна з Вислиці, який зве його "окрасою руських мужів, яку слід прославити, і гордістю неосвічених сармацьких країв"2. Підтримує думку про українське походження поета й російський учений І. Голеніщев-Кутузов3. Має рацію О. Савчук, твердячи, що "про тісні контакти магістра Павла з німецькими землями говорити не доводиться"4. Павло був тісно пов'язаний з Австрією, бо у Відні не лише видав свою книгу, але й викладав тут в університеті й займався видавничою діяльністю. Зрештою, у своїй творчості поет не прославляє Польщі, а згадує її між іншим, хоч високо цінить Краківський університет як вогнище культури; разом із тим у панегірику угорському королю Владиславу, описуючи його змагання з поляками, він зображає польських вояків негативно. Тісніший зв'язок поет має з Угорщиною, панегірик якій вкладає в уста свого учня Себастіяна Маді, в Угорщині він жив кілька років, але причини пієтету саме до Угорщини вченими достатньо не висвітлено; найпевніше, пошанівне ставлення до Угорщини виникло в поета через приятельські зв'язки. Про це є переконливе свідчення, а саме вірш "Себастяну Маді, благородному угорському юнакові". С. Маді був улюбленим учнем Павла Русина (паралель бачимо у стосунках Г. Сковороди із М. Ковалинським), їх єднали міцні духовні зв'язки та почуття. Недаремно Павло пише, що цей учень "моєї душі половина", “з яким я життя по половині ділю". Відтак життя після від'їзду учня бачиться вчителеві безрадісним і "швидко хмурніє". У цьому ж вірші є точна вказівка на те, що Угорщина — батьківщина учня, а не Павла Русина. Згодом, очевидячки таки через С. Маді, поет здобув в Угорщині інших прихильників, навіть патронів.
2 Цит. за: Савчук О. Поет-гуманіст Павло Русин з Кросна // Європейське Відродження та українська література XIV— XVIII ст. К., 1993. С. 133.
3 Голенищев-Кутузов И. Гуманизм у восточных слов’ян (Украина и Белоруссия). Москва, 1983. С. 13.
4 Савчук О. Вказ. праця. С. 132.
До нас дійшла єдина книжка Павла Русина, випущена 1509 р. у Відні. Це "Пісні Павла Русина з Кросна", що складалися з близько чотирьох тисяч віршованих рядків. Окрім того, займався поет і видавничою діяльністю: в 1508 р. у Кракові видав книгу сатир Персія; у 1512 р. у Відні — поему Яна Паннонія на честь Ґваріно, в передмові оцінюючи цього поета як видатного; в 1513 р. за редакцією Павла Русина вийшли дві трагедії Сенеки "Троя" і "Фієст".
Творчість поета належить до Раннього Ренесансу, коли мистецтво ще не порвало з традиціями Середньовіччя, не ставило принципу секуляризації як рушійного та значною мірою ще лишалось у колі тем релігійних; водночас воно значно розширювало свій репертуар на теми світські, побудовані на наслідуванні античних зразків та поетики. Цим Ранній Ренесанс був близький до Бароко з тією, однак, різницею, що не з'єднував свого світобачення і творів зі складними формальними мислительними та поетичними конструкціями, хоч знав алегоричне читання (так, П. Русин вважав, що справжня поезія має приховувати свою істинну суть). Ранній Ренесанс іще не знав підтекстового, химерної метафорики, надмірної античної символізації, а лише прагнув розширити коло середньовічних тем і мотивів та вивести його у сферу гуманістичного світобачення. Саме через це значна частина Павлових віршів — це духовна поезія, присвячена святим, біблійним особам, є тут також віршовані молитви. Цікаво й те, що в Павла Русина (у передмові-присвяті своєму меценату Габріелю Переньї) є навіть певне протиставлення античної тематики християнській — зовсім таке, яке бачимо пізніше, в 1632 р., у Софронія Почаського: "Для мене значно більше гідною темою здається оспівати... дорогу до померлих (не Одіссея, Енея, Орфея та ін. — В. Ш.) найсвятішого Ісуса Христа".
Другий пласт — панегіричні твори з присвятами тим чи іншим значним персонам, для цього поет використовує жанри елегії та оди. Він-таки започатковує традицію шлюбного панегірика (про неї дивись у розвідці про Пилипа Орлика), написавши "Епіталему" з нагоди шлюбу короля Сигізмунда І із Варварою Запольє. До речі, для нього цей правитель ідеальний. Загалом саме у Павла Русина з Кросна, як і в інших гуманістів, бачимо образ просвіченого монарха, справедливого, мудрого, який сприяє людям мистецтва та науки; скажемо принагідно, що такий тип правителя згодом широко розроблятиметься в українських утопічних творах і здобуде сталу традицію в супротивенстві до правителя-тирана5.
І нарешті третій пласт — медитаційно-дидактична поезія, в якій Павло Русин висловлює своє ставлення до книг, мистецтва, власне поезії, війни, рідного краю, світу, життя, — найцінніше, що створив поет і що зберігає естетичний інтерес і до сьогодні. Саме ці вірші розглянемо докладніше.
Для Павла Русина з Кросна поезія — "дар богів" (вірш "Похвала поезії ); визначає він дев’ять муз, однак не називаючи їх, — вважалося, що дев'ять муз відповідають дев'ятьом планетам, музика руху яких і створювала світову гармонію. Твір співця — це не небилиці, а "в пісні ж, десь на дні, по-мистецькому скрита, зблискує правда" — вельми цікаве визначення алегоричності поезії. Більше того, саме Павло Русин проголошує принцип, який у XVIII ст. Григорій Сковорода назвав силеном чи іконою Алківіадською, — саме той, що став для поетики бароко одним з основоположних:
В панцирі твердім із горіха — зерня,
Хист тонкий бува і у грубім тілі,
Так і суть свою досконала пісня
Звикла ховати...
Я. Глогов. Магістр з учнями. Краків, 1507 р.
5 Докладно цю тему розроблено в книзі: Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. К., 1995. С. 366381.
У подальшому ми не раз зупинятимемося на цьому принципі, конкретно розбираючи зразки його практичних розробок. Співець натхненний "Божеством небесним", він летить "над земним поділлям" — оцей образ польоту пізніше блискуче зобразить у своїй "Спезі дорогого каміння" Іван Орновський (1693)6. Світ загалом непевний і нетривкий, всі земні вартості нетривалі: держави, міста, коштовності, могутні володарі, давні герої (і це ляже згодом в основу світобачення барокової людини), отож поезія і втримує пам'ять про все те (йдеться про музу історії Кліо). Відтак, коли б не поезія і музи, то люди все позабували б. При цьому поет славить Гомера, Вергілія, Марка Аннея Лукана, Тіберія Катія Сіліса Італіка, Овідія, Флакка, Юнія, Катулла, Проперція, Тібулла — їхні пісні вічні, а найбільше славить Овідія, можливо тому, що той був засланий на землі, близькі до наших (до речі, у "Граматиці" Мелетія Смотрицького подається звістка, що Овідій почав культивувати слов'янський вірш). У поезії "До Аполлона" Павло закликає верховника Парнасу "поспішити до нас вже, просимо сердечно"; це може виглядати як означення місцевого Парнасу — тема, яка в поетів наступних поколінь (С. Кленович, С. Пекалід, С. Почаський) набере особливого звучання, але не будемо поспішати з висновками. Цей мотив звучить і в "Оді до Аполлона"'.
Тож сюди ти, сюди кроком швидким прибудь,
І священним ввінчай листям своє чоло,
І під звук золотих струн Плектра, Фебе, сюди спіши...
Йдеться тут, до речі, не про Україну, а про Угорщину (Паннонію), в якій Павло прославляв Ґабріеля Переньї, свого мецената; відтак він не закликає Аполлона встановити національного Парнаса, а просить лишень натхнення персонально для себе в тому місці, де він у даний момент перебуває.
Варто зазначити, що Павло Русин обертається в колі тем загальних, у нього ще не знайдемо описів рідної землі чи подій у ній, та й зв'язок його із землею українською також загальний, зосереджений у слові Русин — це, зрештою, й зрозуміло, бо однією з ознак гуманізму була над- національність, космополітизм; образно кажучи, новолатинські поети були, так би мовити, слугами єдиного загальноєвропейського Парнасу (про це віститься в "Елегії для Яна з Вислиці"). Тож про український національний Парнас на Львівських горах уперше заговорить лишень С. Кленович у "Роксоланії" (1584), хоч поняття батьківщини в Павла Русина не тільки прочувається, цій темі він присвятив вірш "До Себастя- на Мадіщо є наукою, як треба ставитися до батьківщини. Отже, батьківщину поет бачить як чудову, навіть ідеальну землю, повну плодів, багатств, рік, лугів, фортець, учених людей, рицарів, як "дорогу свою матір", про яку треба вдень і вночі турбуватися, як землю, в яку належить лягти після смерті. Коли порівняти цей вірш із тією-таки "Роксоланією" Кленовича, то не важко помітити, що він був ніби програмою для просторих описів саме цього пізнішого поета, але предметом захоплення й опису була тут уже українська земля.
6 Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 222-224.
Загалом Павло Русин із Кросна — прихильник високої, вченої поезії, як і його старший попередник Георгій Дрогобич, через що закликає вже свого учня Яна з Вислиці, в дидактичному наставленні йому, щоб той гордо слухав "пустий гамір простої юрби". Поет повинен мати вуста, наповнені "з вощин солодким медом", має дбати, "щоб на творіннях значних темних ти плям не зробив", бо навіть маленькі вади "спотворюють чисте обличчя", має погорджувати "поговором люду простого" й відповідно плекати величаві зачинання й помисли. Поет повинен писати "священні повчання", поезія — не для простого народу (до речі, цікавою ремінісценцією цього місця є опис у "Роксоланїї" С. Кленовича простого співу пташок у лісі, що їх заперечно слухають музи; про це докладно скажемо далі). Поетичний твір має вкриватися "орнаментом дивним, простий ніколи народ знати не може його"; більше того, вчення поета має, "щоб не стати відомим, не втратило силу", бути сховане "в місці таємнім" — думка знову-таки цікава, бо дозволяє нам збагнути секрети тогочасної поетичної творчості: ми вже говорили, що засновок цей виявився перспективним у часі. А щоб досягти "Парнаських вершин", поет має молитися "до цих великих божеств", віддавшись "справжній науці". Тільки тоді скроні його увінчаються лавром, і слава про нього скрізь розійдеться. Це шлях важкий, особливо в початках, але "потім ніжнішим стає все в час ужитку свого".
Дещо дисонує з цією наукою те, що сам автор вважає, що його вірші "простіші, аніж наші сарматські місця" (під Сарматією тут розуміється тодішня Польська держава, тобто Польща з Україною), свій стиль він називає селянським, простим ("Ода до Аполлона"). Звертає на себе увагу слово "селянський" — воно може бути похідне від "селянка", тобто ідилія, як поетичний жанр, а може підкреслювати просте походження Павла Русина; точно тут важко щось сказати. Отож "простий стиль" Павла Русина чи ж ознака авторської скромності? Загалом скромність свою автор не забував підкреслити, називаючи свій талант невеликим ("Елегія для Яна з Вислиці"), писання своє вважає скромним ("Себастяну Маді"). Але "простий стиль", гадаю, — категорія естетична, а не моральна. Поезія Павла Русина була, як правило, навчительна, часто адресувалася учням, викладала основи науки поезії; відповідно і стиль творів не був надто ускладнений і не мав "орнаментів дивних". Класичним зразком такого дидактичного повчання є "Похвала Валерію Максіму" — це наука як здобути й утримати в собі "свою Чесноту". Що ж до талановитості автора, то серед дослідників були різні судження, одні його ставили високо, інші низько. Ми ж вважаємо, що для свого часу поет був постаттю епохальною. Зрештою, про його блискучий талант може свідчити розкішна елегія Про прихід зими , яка не тільки заклала початок пейзажної лірики в українській поезії7, але наповнена глибокої імпресії, тужливого настрою і вивершена з композиційним блиском; більше того, тут присутнє ліричне "я" з його рефлексіями, загалом нечасте і в пізнішій поезії: персональні рефлексії почали у нас свідомо запроваджувати хіба брати Зиморовичі й Теофан Прокопович (дивись про це у розвідках про них).
7 Українська пейзажна лірика зібрана у книзі: Земна нев’януча краса. Українська пейзажна лірика. К., 1986.
Творчість Павла Русина мала велике значення для формування новолатинської польської поезії, вплинувши на Яна з Вислиці, А. Кжицького, Р. Агріколи-молодшого, Я. Дантишека, К. Яницького та інших; став він родоначальником латиномовної поезії української (так звана "поезія рутенців"), поклавши початок у ній певним жанрам: елегії, оди, епітале- ми, епіграми, пейзажної лірики, ліричної медитації, як і загалом високій, ученій поезії. Її певна книжність зрозуміла, як і присутність літературних ремінісценцій. Зрештою, сам Павло Русин був книжником і присвятив книзі кілька зворушливих віршів (‘‘Промовляє книга, яку добуто із сховища і якій повернуто давній блиск" і “До книжечки"). Щодо першого, тут ідеться про якесь перевидання давньої книги Павлом Русином, можливо, сатир Персія, — цей акт подається як воскресіння живої істоти. Загалом книга йому "від золота ясного ясніша, від коштовностей всіх мені дорожча" ("До книжечки"). Її рух у світ ніби шлях мандрівника, що долає пітьму, терни, доли, горби, вибої, води, багна. Вона й справді як жива душа, та книга, а народившись, лякається йти у світ. Книга, зрештою, — як послання поета своєму другу-патрону, який на слово її “лицем розквітне" і пізнає з нею радість спілкування. Призначення книги — не забави, не любощі, не бездумні жарти, сльози, ревнощі, соромне, а “лиш таке, що розрадить, а біль вгамує, щастя й шани додасть, спасе і увічнить", — знову маємо визначення високої літератури в супротилежності до низької, її й творить сам поет. Книга з високим змістом гідна найбільшої честі та догляду, тож посилаючи її другові, поет ніби пересилає з нею і свій дух.
Творчість Павла Русина з Кросна принесено сучасному читачеві лишень в окремих, може, й найкращих, зразках8. На часі, щоб ота безцінна "книжечка", яку виплекав перший наш гуманістичний поет, прийшла до читача й дослідника повністю, адже минуло з часу її появи п'ять століть. Вона-бо початок великої ріки нашої високої поезії, джерело, з якого потекли її світлі води.
8 Антологія української поезії. Т. 1. С. 46-59; Українська поезія XVI століття. К., 1987. С. 40-62.
